Брестська унія та посилення національного гніту

Брестська унія та посилення національного гніту.

Передумови Брестської унії.

Релігійне життя в Україні в період после Люблінської унії характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти співпадає із занепадом православної церкви. У українських землях набуває певного поширення Реформація в вигляді соцініанства.

Проте, на відміну від Голландії та Англії, де Реформація перемогла за умів розвитку ринкових відносин, «в Польсько-Литовській державі, де риночними стосунками були охоплені лише великі поміщики, ідеї Реформації не змогли знайти собі міцної соціальної опори. Православне населення Речі Посполитої ставилося до духовних новацій, як до чогось чужого, іноземного, органічно пов`язаного із культурою польського католицизму» [4,34].

Значно понад впливала на українське сус-пільство боротьба між православну та католицькою церквами, Яка сприймалася більшістю українців як аналог боротьби між українцями і поляками. То в 1583 р. польський король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в всіх полоцьких православних церков й монастирів й передати її єзуїтам, котрі розгорнули активну діяльність в українських землях после Люблінської унії. Католицькі колегіуми були відкриті у Львові, Кам`янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Бувши найкращими навчальними закладами для свого години, смердоті почали поповнюватись дітьми православної шляхти.

Ще однією причиною послаблення позицій православної церкви стала втрата підтримки із боці потужної в минулому константинопольської патріархії, котра переживала тяжкі часи после завоювання Візантії турками-османами.В самій Україні польські королі почасти призначали на вищі церковні посади світських людей.

Слід зауважити, що серед української громадськості були і впливові захисники православ`я (Г.Ходкевич, К.-В.Острозький, члени православних братств у містах). Алі їхнього зусилля щодо порятунку православ`я стикалися із тім, що більшість феодалів, прагнучи посад й багатства, перейшли у католицтво.

Православна церква культурно зубожіла, вона поступалася католицькій за рівнем освіти, її література обмежувалася богослужебними книжками. титану, хто прагнули здобути високу освіту, зверталися до латинських книжок й перейшли у католицтво (назавжди чи тимчасово).

Берестейська унія 1596 р. та її наслідки.

Зважаючи на внутрішню кризові української православної церкви та несприятливу щодо неї суспільну ситуацію, Український магнат К. Острозький виснув ідею унії православної та католицької церков зі збереженням грецького обряду і прав Київської Митрополії. З цією метою у 1583 р. К. Острозький розпочав переговори із папським легатом Антоніо Поссевіно. Однодумцем Острозького був берестейський каштелян Іпатій Потій, що згодом ставши володимирським й луцьким православним єпископом. Він написавши чимало полемічних творів, присвячених обгрунтуванню необхідності унії. Ще одним прибічником унії був єзуїт, доктор філософії Петро Скарга.

Вже у 80-ті рокта XVI cт. розпочалася запекла ідейна боротьба між прихилльниками й противниками унії. Вона знайшла відбиток у так званій полемічній літературі, Яка залишила понад донині понад 150 творів представників обох таборів.

Ще одним поштовхом до церковної унії стали дії константинопольського патріарха Єремії. Перебуваючи в 1589 р. в ізоляції в Москві, він давши згоду на утворення патріаршества в Московській державі. Відвідавши того ж року Україну, він підтримав Львівське братство в його протистоянні із єпископом Гедеоном, усунув із посади за порушення церковних канонів київського митрополита О. Дівочку та призначив на його місце М.Рогозу. Одного із місцевих єпископів Єремія уповноважив бути всоїм екзархом для нагляду за діяльністю вищого православного духівництва, включаючи київского митрополіта. Таке брутальне втручання у справ української православної церкви викликало невдоволення духовенства.

За цих обставин діяльність прибічників унії активізувалася. Загальні збори єпископів у Сокалі в 1594 р. бачили декларацію про згоду на унію, в якій містилася також скарга на патріархів. У 1595 році, на регіональних соборах духівництва, митрополит київський Михайло Рогоза, єпископ Луцький Кирило Терлецький, єпископ Володимирський Іпатій Потій, єпископ Холмський Діонісій ухвалили ту злуку й пристали на неї. Потій й Терлецький повезли постанову ту — уперед до короля, а далі - у Рим до папи. Восени 1595 року тодішній тато Климентій VII затвердивши подані українськими ієрархами 33 пункти «Статей унії».

Одразу ж унія викликала серйозні суперечки серед вищого українського духівництва. Проти неї виступили навіть деякі єпископи, що уже підписали вищезгадану декларацію (зокрема, Гедеон Балабан). Різко виступив проти унії й її колишній прибічник князь К.-В. Острозький. «Навіть Рогоза займав ще двояку позицію…Митрополит відтягував зі скликанням синоду, його діяльність був спрямована на маленькі сейми земські, де вибирали депутатів на найближчий сейм Варшавський… Під годину Варшавського сеймові багато депутатів виступило проти Потія й Терлецького» [5,3].

На противагу цьому, активним прибічником унії виявився польський король Сигізмунд III, оголосивши 12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в Брест-Литовську синоду, де мало відбутися урочисте проголошення унії.

На синод у Бресті, який зібрався за волею митрополита Рогози не 8, а 6 жовтня з`їхалися прихильники унії (сам митрополит, І.Потій, К. Терлецький, єпископи Гермоген, Гоголь, Леонтій Збруйський та ін.) та її противники (єпископи Г. Балабан, М. Копистенський, князь К. Острозький, депутати від братств).

Між двома угрупованнями на соборі розгорілася гостра боротьба. Фактично відбулися паралельно два собори: уніатський на чолі із М. Рогозою та православний под дротом К.Острозького.

Направлення обома соборами послів до опонентів із метою знайти порозуміння ані до чого не призвели. Тоді, 9 жовтня православні ухвалили скинення митрополита й владик-уніатів. На соборі прибічників унії 9 жовтня полоцький архиєпископ Гермоген «…від імені присутніх владик проголосив заяву приступнення до святої унії із Римом:

«Папа як найвищий пастирцілої католицької церкви узявши нас под опіку свою й увільнив від зверхності патріархів…Ми скликали синод й зложили на нім ісповідь віри святої й прирекли послуху Риму — столиці св. Петра, Папі Клименту VIII й наступнику його» [5,3].

Собор уніатів видав ратифікаційну грамоту католицької єдності Українсько-Білоруської Церкви із Церквою Римською, котра тепер зберігається у Ватиканському архіві.

У свою чергу, собор православних прийняв дві постанови до всього українського народу, закликаючи і наступні покоління боротися проти унії. Обидва собори прокляли прибічників протилежної точки зору щодо унії, що стало початком шкідливої для України міжконфесійної боротьби.

Найважливішим результатом Брестської унії стало виникнення української греко-католицької церкви, котра в наступні чотири століття відіграла величезну позитивну роль у боротьбі українського народу за свої інтереси.

Посилення національного гніту в Україні наприкінці XVI — в першій половині XVII cт.

Дним із найважливіших чинників української історії кінця XVI-початку XVII ст., тобто в часи, що що безпосередньо слідували после Люблінської та Брестської церковної уній, стало значне зростання національного гніту в Україні, що поєднувалося із підсиленням феодального визиску польськими та полонізованими українськими шляхтичами-землевласниками залежних від них селян.

Тяжкі часи переживало українське міщанство. «У українських містах з`явились польські та німецькі ремісники різних спеціальностей, котрі, отримавши високу фахову підготовку великі ремісничих центрах Німеччини та знайшовши там місця роботи, створювали тут нові цехи різних спеціальностей. І хоча питома ваги їхнього у загальній кількосьті жителів міст був незначною, та усе ж таки смердоті користувалия привілеями, захоплювали у свої руки міське управління, а отже, й монополію на ремесло і торгівлю» [7,17−18].

Національного гніту зазнавали також городові та реєстрові козаки. Польський уряд постійно прагнув обмежити їхню кількість чи і взагалі ліквідувати. Козаки були незадоволені і тім, що їхні володіння не були убезпечені від магнатсько-шляхетських посягань.

Проте найтяжчим було б становище українського селянства. Зростання міст, а отже попиту на сільськогосподарську продукцію, революція цін у Західній Європі та розвиток там мануфактурного виробництва, яку також потребувало сільгоспсировини, спричинили поширення в українських землях фільварків — багатогалузевих феодальних господарств, котрі, грунтуючись на роботи кріпаків, постачали продукцію на ринок й давали великий прибуток своїм власникам-шляхтичам. Функціонування фільварків передбачало найжорстокіші форми визиску українських селян польськими панами.

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. та пов`язане із нею посилення національного гніту українського народу, Брестська унія 1596 р. та загострення міжконфесійної боротьби спричинили різке зростання національно-визвольної та антифеодальної боротьби українського народу, котра виявилася в козацько-селянських повстаннях та, зрештою, в Визвольній війні 1648−1657 років.