Пошуки шляхів виходу з екологічної кризи

ПОШУКИ ШЛЯХІВ ВИХОДУ З ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ.

Отже, етично-філософські принципи технократичної цивілізації, націлені попри всі понад збільшення влади Людини над Природою, виявилися неспроможними. Людство стоїть перед вибором, результатом якого є вирішення запитання про його власне виживання й про подальший розвиток. Мова йде про вибір шляху.

З самих суворих розрахунків ми сьогодні уже знаємо, що ніякі безвідходні технології й інші природоохоронні дії при всій їхнього абсолютній й життєвій необхідності сам по собі не здатні вирішити проблему рятівного взаємовідношення Людини й Природи. Треба, ймовірно, набагато понад. При нинішній незбалансованості виробництва й споживання із природними циклами біосфери подібні заходь допоможуть лише виграти деякий годину для более радикальної перебудови всієї системи загалом, й в найбільшій мірі — людської свідомості.

Отже, шлях назв: це перебудова передусім людської свідомості щодо природи, розробка принципово нових засідок взаємодії Людини й Природи, принципово інший шлях розвитку цивілізації. До такої перебудови не можна приступити без досить цілісної філософської концепції того, що ми називаємо місцем Людини у Всесвіті.

Не маючи можливості розглянути в даній роботі основні етапи еволюції філософських поглядів на цю проблему, ми зупинимося на основних спробах її вирішення у ХІХ ст., котрі мають опосередковану проекцію й на день сьогоднішній. XIX з права можна назвати століттям видатних наукових відкриттів. Створення еволюційної теорії Дарвіна привнесло й в біологію, також як в механіку й фізику, ідеї руху й розвитку. Саме у ХІХ століття, тобто у тому годину, коли створювалася теорія походження видів, був встановлений другий вухо термодинаміки, й розуміння його значення для фізики співпало з затвердженням дарвінізму. У II підлогу. XIXст. сталося очевидне розмежування наук на точні, природні й суспільні. І усі ці дисципліни розвивалися окремо. Вважалося, що кожна із 3-х сфер нашого світу існує кожна у нас собі, й, принаймні, підкоряється своїм власним законам. Однак до того ж XIXст. почали формуватися й інші тенденції. Вони йшли, головним чином, від філософії й релігійного мислення. Ще Кант звернув увагу на суперечність в тій картині світу, котра склалася до XVIIIст.: Космос, Всесвіт сам по собі й феномен людини сам по собі. У такій постановці дуже багато чого виявилося за кадром наукового мислення. Ще более різко сказавши про це І.Одоєвський: «європейський раціоналізм підвів нас до схованок істини, але й відкрити він їхні не зможе» [11,3].

І вісь в Росії у II підлогу. XIXст. виникає своєрідний умонастрій, звань тепер російським космізмом. Ця течія, котра в філософії був представлена цілим поруч блискучих розумів, таких, як І.Киреєвський, Вл. Соловьев, М. Федоров, П. Флоренський, Н. Лосський; а літературі — Л. Толстим, Ф. Достоєвським. Воно не було б школою в суворому науковому розумінні цого слова. Це був сам умонастрій широких кіл російської демократичної інтелігенції. Вісь його основні межі:

— Людина — основна частина Природи;

— Людину й Природу не треба протиставляти одне одному; а розглядати їхні треба в єдності;

— Людина й все, що її оточуєце частки єдиного, Цілого;

— відповідальність Розуму перед Природою. До течії російського космизму були близькі багато дослідників й вчених (До. Циолковський, Д. Менделеєв, І. Сєченов й ін.). Незважаючи протягом усього строкатість цієї течії думи, саме у межах зародилося розуміння неминучості протиріч між Розумом й Природою, між Людиною й навколишнім середовищем. разом із ним прийшло розуміння відповідальності Розуму за відшукання шляхів його дозволу й того, що ці протиріччя можуть одного разу призвести людство до катастрофи. Виникли ідеї вдосконалення етичного початку, створення деякого нового світового правопорядку, актуальність якого зросла у наше годину на фоні грандіозних досягнень природних наук, техніки й технологій. Новий правопорядок й нова моральна основа людського суспільства — необхідні умови подальшого розвитку цивілізації, усього людського роду.

За 80 років до Печчеї й Форрестера, — людей, безперечно, цікавих, — М. Федоров писавши: «Отже, світло йде до кінця, а людина своєю діяльністю навіть сприяє наближенню кінця, бо цивілізація що експлуатує, а чи не поновлює, не може матір іншого результату, крім прискорення кінця.» [3,301]. У розумінні Федорова влада над природою зовсім не тотожна встановленню підкорення природи Ф.Бекона. Вона означає таку здатність втручатися в природний хід природних й суспільних процесів, Яка забезпечить людству його майбуття. Іншими словами, потрібне не сліпе підкорення обставинам й констатація фактів, а спроби конструктивного вирішення виникаючих колізій й труднощів, спроби зрозуміти тієї загальнопланетарний порядок, який необхідний для продовження історії цивілізації. Саме загальнопланетарний, бо біосфера й сус-пільство це єдине ціле, й ніякі локальні заходь щодо порятунку того чи іншого не можуть дати задовільного результату.

Твір Н. Федорова, який був процитований, то й називається «Філософія спільної справ». Його загалом можна розглядати як одне із ідейних джерел Сучасної системи поглядів про коеволюцію суспільства й природу. Незважаючи на релігійний характер твору, основний його зміст — це пошук конструктивного порядку у взаємовідносинах людини й навколишнього середовища. «Влада над природою» в розумінні Федорова, це, по суті, й є коеволюція біосфери й людини. Алі для її забезпечення потрібні нові знання й нова моральність — вісь основний мотив федорівських робіт й всього того напрямі думи, який ми називаємо російським космізмом. Сучасне ставлення й до цієї течії взагалі, й до вчення Федорова, зокрема, далеко ще не однозначно. Ряд вчених й філософів вважали подібні ідеї не более ніж утопією, котрі жодним чином не можуть бути втілені в реальному житті. Однак треба зазначити, що аналіз подібних вчень із точки зору лише виключно раціоналістичної, спроба укласти ідеї російського космізму у прокрустове ложе «раціонального підходу» не виправдовують собі спочатку. Незважаючи на уявний утопізм й релігійний характер, течія російського космізму містить до кількох досить цікавих ідей стосовно умів сучасного суспільства. Ці ідеї треба критично осмислювати і розвивати.

Незважаючи на появу уявлень про єдність Природи й Людини, їхні взаємообумовленості, ці два світи в свідомості вчених XIX ст. ще не були взаємопов'язаними. Такою зв’язуючою ланкою позначилося вчення про ноосферу, яку почало формуватися В.І.Вернадським на початку нинішнього сторіччя. До 1900 р. ним був підсумований досвід багаторічних досліджень. У результаті виникла нова наукова дисципліна: біогеохімія. У книзі із такою ж назвою Вернадський розвернув широку програму еволюції біосфери із моменту її виникнення й до цого години. Створення біохімії природно поставило нове запитання — запитання про місце Людини в цій картині загальнопланетарного розвитку. І Вернадський давши на нього відповідь. Вже в Перші рокта XIXст. він почав говорити про ті, що вплив Людини на навколишню природу зростанні так і не забариться тієї годину, коли він перетвориться в основну геологостворюючу силу. І, як наслідок, він обов’язково винен якщо прийняти у собі відповідальність за майбутній розвиток природи. Розвиток навколишнього середовища й розвиток суспільства стануть нерозривними. Біосфера перейде самого сферу розуму — ноосферу. Станеться велике об'єднання, внаслідок якого розвиток планети зробиться направленим — що направляється силою розуму.

З терміном «ноосфера» усе непросто: немає однозначного його тлумачення. Загалом так прийнято називати частину біосфери, Яка опиняється под впливом людини й перетворюється нею. З цого деякі автори роблять висновок, що перехід біосфери в ноосферу означає лише поступове освоєння людиною біосфери. Однак треба зазначити, що подібна трансформація поняття не є правомірною. Ноосфера Вернадського — це такий стан біосфери, коли її розвиток відбувається цілеспрямовано, коли Розум має можливість направити розвиток біосфери в інтересах Людини, її майбутнього.

З цого логічно витікає й наступне положення Вернадського — про автоеволюцію Людини. Важливим шляхом розвитку людини є шлях його саморозвитку. Розширюючи й заглиблюючи біосферу, розсуваючи межі пізнаного світу, людина й сама нескінченно розвивається й удосконалюється. У іншому випадку склалася б тупикова ситуація: досягши межі закладених можливостей, людство зупинилося б в своєму розвитку, а зупинившись — загинуло. Це положення Вернадського про можливості й необхідність саморозвитку людини також є важливою частиною його вчення про ноосферу. Неминучість дестабілізації біосфери за рахунок виробництва чужих природі з'єднань й геохімічних реакцій, що породжуються ними, констатував учень В.І.Вернадського академік А. Е. Ферсман. Внаслідок усвідомлення того, що глобальний характер впливу людської діяльності на природне середовище ставши сумною реальністю, було б визнано, що вплив антропогенних чинників, на природу, який не контролюється, досяг порога її самозахисту, й виникла ідея свідомішого управління еволюцією біосфери (М. У. Тимофеев-Ресовский, М. М. Воронцов, А. У. Яблоков, М. У. Лазорев, Д. Бернал й інш.). Для вирішення протиріч технічного прогресу стали створюватися програми практичних дій, таких, як програми «Римський клуб», «Global change», «Геосфера—біосфера» й інш. Кожна із цих програм, незалежно від її початкових посилок, зіткнулася із проблемою співвідношення еволюції природного середовища й людської культури.

Сучасні філософи отримали в спадщину багатопланові розробки філософського ставлення Людини й суспільства до природи. Алі сама різноплановість проблеми не дозволяє зупинятися лише на вивченні її окремих сторін. Розгляд ситуації, що склалася в комплексі всіх її складових, пошуки комплексних виходів із неї. Такою є завдання, що стоїть сьогодні, в кінці XX століття, перед сучасними філософами й вченими.

Отже, на порозі III тисячоліття людство шукає гідну відповідь на «екологічний виклик», що виник перед цивілізацією XX ст. Якщо 70-х роках йшло усвідомлення специфіки взаємовідносин суспільства й природи в умовах НТР, а 80-х роках вироблялася тактика пом’якшення соціальноекологічної ситуації й «гасіння» гострих «екологічних пожеж» локального й регіонального масштабу, то 90-х роках людство повинне, щоб екологічно вижити, розробити й приступити до активної реалізації єдиної глобальної стратегії загальносвітового розвитку, який забезпечує якість навколишнього середовища для цивілізації XXI ст.

Це тім понад важливе, що у усі часи взаємовідносини між людиною й природою були одним із найважливіших чинників, що визначають статус цивілізації в історії людства, духовний клімат епохи. І кожна епоха додавала нібито свій штрих в інтерпретацію екологічної проблеми, в спроби виявлення й використання ефективних шляхів її вирішення. Де ж вихід із ситуації, коли, відриваючись від природи в процесі свого технічного, наукового чи духовного розвитку, цивілізація досягне небезпечної межі повного розриву із нею.

На рахунок цого існує маса різних точок зору. Картезіанський підхід до відносин в системі «Людина—Природа» дозволив людству вважати, що відчуженість від землі дає право бачити в ній лише неживу сукупність копалин, — багатств, котрі ми вільні експлуатувати, як захочемо. Це корінна помилка сприйняття й привела нас до сьогоднішньої кризи.

Не менш небезпечна й інша, полярна позиція так званих «глибоких екологів», котрі говорять про людство в термінах хвороби. Згідно із їхнього поглядами, люди — це патогени, свого роду віруси, вигляд глобального раку, загрозливого самому існуванню землі. Спосіб лікування один: стерти людство із лиця землі. Інакше кажучи, смердоті вважають, що «світло, уражений на рак, й рак цей — сама людина» [15,24].

Отже, на сьогодні існує безліч думок: від апологетики вседозволеності до рецептів тотального знищення людства для виживання землі. Однак це — крайні точки зору, й пошук відповідей на хвилюючі запитання сучасності, очевидно, лежить десь посередині. Сьогодні уже ясно, що на порядку денному настійно стало запитання про якомога более широку екологізацію суспільної свідомості. Екологізація суспільної свідомості включає у собі формування екологічної свідомості як самостійну форму суспільної свідомості, а також внесення екологічного аспекту у усі інші форми (політичну й правову свідомість, мораль, мистецтво, філософію й т.д.) й рівні (теоретичне й повсякденне, масова свідомість, ідеологія й суспільна психологія) суспільної свідомості.

Екологічна свідомість — найважливіший компонент екологічної культури, що об'єднує усі види й результати матеріальної й духовної діяльності людей, направленої на досягнення оптимальної взаємодії суспільства й природи, на екологізацію матеріального й духовного життя суспільства.

Потреба в формуванні екологічної культури як вирішального чинника в гармонізації відносин суспільства й природи стає за годину все более актуальною. «Екологічна культура, — відмічає П. Проскурін, — винна статі ми справою державною. Доки ця культура стає не якщо доведено до відома шкірного із нас, доти користі не якщо.» [6,54].

Першорядну роль формуванні високої екологічної культури грає екологічна освіта й виховання.

Метою екологічного виховання й освіти є цілеспрямоване формування у кожної людини на всіх етапах його життя глибоких й міцних екологічних знань, цілісних уявлень про біосферу, розуміння органічного взаємозв'язку й єдності людства й навколишнього середовища, ролі природи в житті суспільства й людини, необхідності й значущості її охорони й раціонального використання ресурсів, виховання особистої відповідальності за стан навколишнього середовища.

Кінцева позначка такої освіти полягає до того, щоб надати населенню можливість зрозуміти складний характер навколишнього середовища й необхідність для всіх країн розвиватися таким чином, щоб це узгоджувалося із навколишнім середовищем. Подібна освіта винна також сприяти усвідомленню людством економічної, політичної й екологічної взаємозалежності сучасного світу, із тим, щоб підвищити почуття відповідальності всіх країн, що стані передумовою для розв’язання серйозних проблем навколишнього середовища на глобальному рівні.

Цікаво простежити, як розширилося проблемне полі філософії екології. На початку це були постановки питань про необхідність регуляції, що перетворює діяльність людини, про межі зростання виробництва, заснованого на споживанні природи, котрі все розширюються. Вже 70-х роках в роботів Римського клубу були досить чітко визначені сценарії можливої екологічної катастрофи, до якої поступово й неухильно наближається сучасна цивілізація. Вихід пропонувався на шляху обмеження речовинного-енергетичного споживання природи й мінімізації шкідливих викидів, що критично порушує динамічну рівновагу біосфери. Ідеалами були проголошені перехід до екологічно чистих технологій, відмова від технократичного ставлення до природи й людини.

Алі в зв’язку із цим виник новий комплекс нижченаведених проблем, що стосуються умів, можливостей й шляхів реалізації цого ідеалу. Чи можливе обмеження споживання природних ресурсів при демографічному тиску, що збільшується? як співвідносяться ідеї свободи, демократії, принципи ринкової економіки із вимогами обмеження безперервного зростання виробництва й споживання? як винна змінитися структура цінностей технократичної цивілізації, Яка досі орієнтується на розширення масштабів перетворення природи? Які нові етичні імперативи й правові норми повинні бути вироблені, щоб забезпечити екологічне виживання людства? Сучасні дослідження глобальної кризи виявили його природу як кризи машинної стадії цивілізації, що поставила, однак, под загрозу існування людства взагалі.

Ймовірно, перш ніж приступати до вироблення нових етичних імперативів й норм взаємовідносин людини із природою, необхідно, образно кажучи, «розчистити їм місце», критично переглянувши й проаналізувавши колишні (тобто сучасні) догми екологічної свідомості. І це також є одним з завдань філософії на даному етапі. Не претендуючи на вичерпну характеристику, можна виділити наступні найважливіші догми Сучасної масової екологічної свідомості.

Догму 1. Першочерговим завданням є збереження природи. Однак єдиним радикальним способом збереження природи було б б знищення людства. Своєю матеріально — виробничою діяльністю людина перетворює природу, тобто змінює її, не зазаради цікавості, а внаслідок суті свого буття. Зміна, а чи не збереження, є способом життєдіяльності людини. Інша справа, що людина для підтримки нормальних умів існування винна постійно компенсувати свій дестабілізуючий вплив на природу іншими перетвореннями. Першочергове заподіяння людства — це забезпечення стабільності свого розвитку, динамічної рівноваги системи «Природа—Суспільство». Причому, в міру свого розвитку людина вимушена все понад брати у собі управління станом природи, оскільки її природні сили уже не можуть компенсувати антропогенний вплив.

Догму 2. Екологічні проблеми — породження сучасного світу, ще в недавньому минулому відносини із природою були гармонійними. Це розуміння породжує ідеалізацію минулого життєвого укладу, лежить в основі гасла «тому до природи». Причина виникнення цієї догми — некритичне ставлення до історії, слабке знання її реальних фактів. Людство протягом всього свого існування стикалося й более чи менш успішно вирішувало екологічні проблеми. Відмінність нашого періоду історії до того, що ці проблеми набули глобального характеру.

Догму 3. У майбутньому можна повністю вирішити екологічні проблеми. Ця оптимістична позиція сформувалася под впливом реклами досягнень НТП, його потенційних можливостей. При цьому випускається із уваги, що всяке досягнення техніки нарівні із корисним ефектом дає й побічний, екологічний вплив якого спочатку непередбачуваний. Наприклад, навіть найбільш чиста енергетика — сонячна — дає побічний продукт у вигляді теплового забруднення, тому також має екологічні межі свого розвитку.

Висновок: руйнування догм екологічної свідомості, формування наукововивіреного екологічного імператива в мисленні шкірного є людинонеобхідною умовою виживання людства.

Усі вище сказане, по суті, означає постановку проблеми про необхідність якісно нового типу цивілізаційного розвитку, який винен надати зміну сучасній цивілізації й подальшу розробку всепланетарної стратегії його реалізації. Не «затаїтися» в очікуванні, відмовившись від всіх досягнень НТП, не «повернутися до природи» в примітивному значенні цого заклику, а піднятися на якісно новий рівень взаємовідносин природи й суспільства, забезпечити їхнього стабільність, урівноважений взаїморозвиток.

Проблеми. Проблеми. Проблеми. Вони торкаються інтересів людства як єдиного цілого. Визнання екологічного інтересу пріоритетним перед політичним, економічним й військовим відповідає загальнолюдським цінностям, тобто вищим цінностям життя, і культури. Так екологія органічно пов’язується із моральністю; захист природи, захист навколишнього середовища — із гуманністю. Давній принцип «ахімси», як принцип благоговіння перед життям, виявляється визначальною основою у взаємовідносинах Людини, Суспільства й Природи як середовища проживання людей.