Соціоекосистеми — як про єкт вивчення соціоекології

СОЦІОЕКОСИСТЕМИ — ЯК ПРО ЄКТ ВИВЧЕННЯ СОЦІОЕКОЛОГІЇ .

Про «єктом пізнання для соціальної екології виступає система взаємодії суспільства із природою. Це стосується як зовнішньої (взаємодія із природним середовищем), то й внутрішньої (взаємодія соціального й біологічного в людині) його сторін. Ставлення суб «єкта до вказаного про «єкта із метою оптимізації останнього є предметом фундаментального й прикладного соціально-екологічного дослідження.

У наше годину емпіричні дослідження в даній проблематиці носять, у свій більшості, фрагментарний характер, що стосуються окремих моментів вказаної взаємодії й в кращому випадку ведуться на стику двох-трьох предметних наук. У такому випадку, смердоті не можуть дати значних й переконливих рекомендацій практиці природокористування, не мають цілісної основи. Необхідна дослідницька робота на фундаментального рівні соціальної екології, як інтегративної науки. Саме остання, узагальнюючи дані предметних теорій на методологічній основі реалістичної філософії, розвиває теорію взаємодії суспільства й природи.

Фундаментальні соціально-екологічні дослідження дають можливість системно про «єднати емпіричні дослідження конкретно-предметних наук й на базі конкретизації узагальнюючої соціально-екологічної теорії перетворити їхнього у прикладні дослідження, що дають можливість практично оптимізувати взаємодію суспільства із природою в цілому. Становлення закономірностей природи й суспільства є, на форумі нашу думку, одним із головних шляхів підвищення ефективності конкретних (прикладних) соціально-екологічних досліджень.

Природознавство, яку є основою будь-якого людського пізнання, сприяє розвитку соціальної екології перш на, вдосконаленням загальної картини світу вченням про біосферу й субстрат людини.

Суспільні науки дають соціальній екології теоретичні відомості про закономірності руху продуктивних сил, про економічні процеси на основі життя суспільства, картину прогресу цивілізації й культури.

Технічні науки дають для соціоекологічних узагальнень теоретичний матеріал про сукупність руху створених людиною матеріальних засобів підвищення ефективності його діяльності, систематизовані знання про властивості й закони розвитку технологічних систем, котрі не лише втілюють взаємозв «язки суспільства й природи, але й й предметне виражають можливості управління природних процесів, досягнутих суспільством на даній стадії розвитку суспільства.

Гуманітарні науки (антропологія, етнологія, психологія, філологія, культурологія), характеризують якості людства, його діяння й розвиток людини, як родової істоти — в його конкретних проявах.

Вивчення й порівняльний аналіз різних думок дозволяє стверджувати, що соціальна екологія, в міру своєї специфіки, не може вкладатися у традиційну класифікацію наук. Її неоднозначно віднести ані в соціальні, ані в природничі науки. Це зумовлено специфікою її про «єкта — екологічної взаємодії між суспільством й природою, у якій цих два аспекти — природний й соціальний — діалектичне між собою поєднуються. Інша справа, що в предметі у кожній із розглянутих соціально-екологічних наук ставлення між природним й соціальним аспектами може бути різним, однак, ця обставина не змінює соціального статусу цих наук.

Соціоекологія виникла й розвивається над результаті синтезу уже існуючих природничих, технічних й гуманітарних дисциплін, а формується як «окрема самостійна якісно нова наука. У ході свого становлення соціоекологія, • безумовно, асимулює певним чином досягнення традиційних дисциплін, однак при цьому вон переводити їхні в іншу площину й надає їм зовсім інший зміст. Іншими словами, беручи деякі знання з традиційних дисциплін, соціоекологія розглядає їхнього на іншому, системному рівні, на рівні более широких узагальнень. Соціоекологія, як особлива форма людського пізнання, разом із тім розглядає й пояснює її внутрішній органічний зв «язок із світоглядними аспектами. Адже взаємовідносини суспільства й природи в своїй основі визначаються різними суб «єктно-об «єктними відносинами; про «єкт—природа, суб «єкт—суспільство, суспільство—природа, суспільство—історія. Вісь чому соціоекологічний світогляд виступає ядром світогляду людини, як складної системи ціннісних установок, орієнтирів й стимулів у відношенні людини до природи.

Соціоекологія розглядається як міждисциплінарна й одночасно інтегральна наука. Міждисциплінарний характер полягає до того, що внаслідок багатоаспектності самої проблеми гармонізації взаємодії суспільства та природи її неможливо вирішити, не вивчаючи при цьому географічні, біологічні, геологічні, медичні, технологічні, економічні, юридичні, соціальні та інші її аспекти. Інтегральний характер визначається системністю проблеми — взаємопов «язаністю всіх природних та соціально-економічних компонентів в соціоекосистемах. Соціоекологія складається із галузевих підрозділів: екології, геоекології, антропоекології, інженерної геології, біогеохімії, екотехнології, економіки природокористування, соціоекологічного права та екосоціології, котрі одночасно є підрозділами своїх материнських наук й вивчають окремі аспекти даної проблеми. Саме соціоекологія є теоретичною базою для охорони природи й раціонального використання природних ресурсів.

При загостренні відносин у системі «суспільство—природа «запитання їхні вивчення набуває особливої актуальності. Про «єктом вивчення соціоекології є соціоекосистеми. Соціоекосистеми — це територіальна соціоприродна саморегульована система, динамічна рівновага якої винна забезпечуватись людським суспільством.

Соціоекосистеми — надзвичайно складні системи. Кожна із них складається із двох основних підсистем — природної та соціально-економічної, котрі складаються із підсистем нижчого рівня: природна — із абіотичної та біотичної, а соціально-економічна — підсистеми населення та господарства. У свою чергу, названі підсистеми містять компоненти: природна — гірські породи, рельєф земної поверхні, грунти, рослинність, тваринний світло, поверхневі та підземні води, атмосферне повітря, а соціально-економічна — людське населення, житлові, промислові, інженерні, комунікаційні, господарські та інші антропогенні про «єкти. Крім того, кожна соціоекосистема складається із різноманітних геоекосистем, у тому чи інший вид господарського використання територї накладається на певну геосистему. Важливо усвідомити, що кожна соціоекосистема функціонує як складна динамічна система. Саморегульованість соціоекосистем здійснюється завдяки їхнього суспільному компоненту — населенню. У зв «язку із цим й на відміну від природних систем, котрі є поліцентричними, соціоекосистеми є моноцентричними. Кожна із них має власний центр управління, який керує (добро чи зле) розвитком соціоекосистеми.

Тому кожна соціоекосистема охоплює лише ту територію, на якої поширюється дія центру управління. Внаслідок цого межі соціоекосистем не збігаються із межами природних геосистем та екосистем й відповідають адміністративно-господарським межам чи державним кордонам. Динамізм соціоекосистем виявляється у безперервному речовинно-енергетичному обміні, що відбувається, як всередині кожної системи, то й між сусідніми соціоекосистемами. Природні та антропогенні компоненти постійно взаємодіють між собою, що відображається у безперевній зміні в просторі та часі показників їхнього стану.

Вивчаючи соціоекосистему будь-якого рівня, а смердоті бувають глобальні, регіональні, локальні, необхідно завжди прагнути відновити динамічну рівновагу соціоекосистем. Досягнути цієї мети можливо лише через її оптимізацію. Оптимізація соціоекосистеми полягає в створенні її оптимальної функціональної структури, тобто в такому гармонійному поєднанні й раціональному функціонуванні її природних та антропогенних про «єктів, яку б забезпечувало відновлення та подалі збереження в ній речовинно-енергетичного балансу.

У кожній соціоекосистемі людина й її діяльність займає одне із центральних місць. Проте, це зовсім не означає, що людина вільно може керувати природними та суспільними законами чи довільно змінювати внутрішні процеси, що відбуваються у природі та соціально-економічній частинах соціоекосистем.

Теоретичні заподіяння скеровані на вивчення закономірностей функціонування про «єкта науки й вираження їхні у вигляді законів даної науки, а прикладні — на використання уже пізнаних законів існування та розвитку про «єкта для вироблення стратегій управління процесу, що в ньому відбуваються.