Становлення державності незалежної України й конституційний процес: історико-правовий аспект

Становлення державності незалежної України й конституційний процес: історико-правовий аспект

1. Україна на шляху до здобуття незалежності.

Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій — творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.

Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства схід — захід, падіння комунізму й переорієнтація низькі держав засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світло з двополюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи держав й народів. Тісно заговорили українською у «язані між собою процеси подолання розколу Європи і Німеччини, ослаблення полюси сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвропейських держав й національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації над даному регіоні Досягнення суверенної статусу Українською Державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією із найвідчутніших геополітичних подій XX ст.

Верховна Рада Української РСР 16 июля 1990 p. прийняла знаменний, історичного значення документ — Декларацію про державний суверенітет України. З 385 депутатів, присутніх у цей день, на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти — чотири, не в голосуванні — 26 (однак 18 із них звернулися до секретаріату із проханням приєднати їхні голоси до голосів «за»).

Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: І. Самовизначення української нації. II. Народовладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство Української РСР. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня й внутрішня безпека. X. Міжнародні відносини.

У Декларації записані слова: «Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне сус-пільство, виходячи із потреб всебічного забезпечення прав й свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний та духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет й самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади Республіки в межах її територї та незалежність й рівноправність у зовнішніх зносинах».

Далі зазначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення російською нацією невід «ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України із боці політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб переслідуються законом. «Громадяни Республіки всіх національностей, — підкреслювалося у Декларації, — становлять народ України». Народ України є єдиним джерелом державної влади.

Українська держава «забезпечує рівність перед законом всіх громадян Республіки, незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду й характеру зайняти, місця проживання та інших обставин». Україна є самостійною у розв «язанні будь-яких питань свого державного життя, а державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу й судову; найвищий нагляд за точним й однаковим виконанням законів у державі здійснює Генеральний прокурор.

Територія України в існуючих кордонах є недоторканою й не може бути змінена чи використана без її згоди.

Національним багатством країни володіє, користується й розпоряджається лише народ України. Вона самостійно встановляє порядок організації охорони природи й порядок використання природних ресурсів, може заборонити будівництво і припинити функціонування будь-яких підприємств, установ та інших про «єктів, котрі спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Україна «самостійна у вирішеннях питань науки, освіти, культурного й духовного розвитку української нації, гарантує усім національностям, що проживають на територї Республіки, право їхні вільного національно-культурного розвитку.

Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча із цого години діяла самостійніше, сміливіше, без огляду на Москву. Протягом короткого години (із літа 1990 p. до літа 1991 «p.) Верховна Рада УСРР схвалила близько 40 законів й 68 постанов із різних аспектів економічної політики. Серед них — закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та постанова (листопад, 1990 p.) «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки», інші акти. Закон про економічну самостійність визначав зміст, мітку і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. У Україні 1991 p. розпочато реформу цін. Однак введення із 1 января 1991 p. нових закупівельних й оптових цін створило для багатьох промислових підприємств критичну ситуацію, оскільки нові ціни на більшість товарів народного споживання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції й, як наслідок,—до порожніх полиць крамниць. Тільки із 2 апреля були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані і вільні роздрібні ціни. Цей крок виявився дуже непопулярним серед населення. З 1 листопаду уряд був змушений до насичення ринку товарами запровадити продажів продовольчих й непродовольчих товарів із використанням картки споживача із купонами.

Розпочався новий етап — етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично ліквідовано компартійну систему, припинив існування «непорушний» Союз РСР. Розпочався незворотний процес про «єктивної суверенізації республік, який М. Горбачов із гіркою іронією назвавши «парадом суверенітетів». Однак це був не парад, а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави.

Позачергова сесія Верховної Заради України 24 серпня 1991 p. розглянула надзвичайно важливе для долі народу запитання: про політичну ситуацію в республіці і заходь, котрі необхідно вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, в якому підкреслювалося:

«Виходячи з смертельної небезпеки, Яка нависла був над Україною в зв «язку із державним переворотом о 19-й серпня 1991 p.,.

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,.

— виходячи із права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,.

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною й недоторканою. Віднині на територї України мають чинність виключно Конституція й закони України.

Цей Акт набирає чинності із моменту його схвалення".

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святому, не був випадковим явищем, навіяним серпневим путчем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — право народу самому визначати земельну частку. Акт проголошення незалежності України Український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні із урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій — це про «єктивна потреба, про «єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху.

Прагнучи утвердження на територї України загальнолюдських соціальних цінностей й благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх націй та етнічних груп, беручи до уваги, що на територї держави проживають громадяни понад 100 національностей, котрі разом із українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопаду 1991 p. прийняла «Декларацію прав національностей України».

Дуже важливим завданням молодої держави було б створення власних Збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних й достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове господарське співтовариство, добробут й умови для вільної, творчої роботи громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила рівноправність всіх форм власності.

2. Історичні предумови розвитку конституційного процесу в Україні.

Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися домов між князем й народом, князем й дружиною що відображено, в різних редакціях «Руської Правди » .

Пізніше особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла конституція Пилип Орлик 1710 р. З огляду на історичних причин вон не розглядала Прикрашу як цілковито самостійну державу, однак, запровадила низку демократичних того годину державних інституцій.

У 1846—1847 pp. Р. Андрузький — один з членів Кирило-Мефодіївського братства підготував «Начерки Конституції Республіки ». Більш докладний проект Конституції України под назвою «Проэктъ основаній статуту украинскаго суспільства «Вільний союзъ «— «Вільна спілка «був розроблений у 1884 p. видатним українським вченим та політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на децентралізовану федеративну державу на зразок США чи Швейцарії.

Значно радикальніший проект Конституції України було б опубліковано у вересні 1905 р. в першому номері часопису Української народної партії «Самостійна Україна «под назвою «Основний закон «Самостійної України «— спілки народу українського ». Цей проект вже передбачав цілковиту самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Ро-сійської імперії висунуто й М. Грушевським у з статтею «Конституційне запитання й українство в Росії «, опублікованій у травні 1905 p.

Однак, Незважаючи на значимість вказаних конституційних проектів та науково-публіцистичних праць, навряд чи можна твердити про вушко в Україні за тихий часів самостійного конституційного процесу. Такий процес винен матір відповідні соціально-економічні та політичні передумови, нормативну базу тощо. З огляду на минуле, можна відзначити лише наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому становленню й розвитку в Україні уже саме конституційного процесу.

Демократично спрямований конституційний процес (а саме цим визначалися особливості розробки проектів конституцій України за умів російського самодержавства) не міг бути політичною реальністю у повному розумінні цого слова доти, поки цей устрій існував. Уся ця політико-ідеологічна діяльність мала суттєве значення із точки зору підготовки відправних позицій для запровадження та дії майбутньої демократичної Конституції вільної України.

Початок реального конституційного процесу в Україні заговорили українською у «язаний з поваленням самодержавства й організацією у перших числах березня 1917 p. Центральної Ради.

Продовжуючи за принципово нових умів демократичний конституційний процес, ми повинні не лише критично ставитися до тихий негативних ідейнних перекручень демократичної конституційності, котрі малі місце за радянських часів, а і зважати на найголовніше за революційної доби — на пошук шляхів економічного, політичного, соціального й духовного звільнення, на глибокі теоретичні розробки питань узгодження соціальних, національних та конфесійних інтересів, котрі свого години були сфальсифіковані, вилучені із наукового обігу, з сфери практичної політики. Тому нині слід неупереджено проаналізувати тих історичні документи, котрі започаткували конституційний процес в Україні после повалення самодержавства.

Підгрунтя становлення української державності заклали універсали Центральної Заради, перший із які було б прийнято у червні 1917 p. Він розглядався як «статут автономії України », здійснюваної за принципом: «Українські справ вирішують Українські Збори (Сойм), загальноросійські — Центральне Російське Уряд ». Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим урядом й Центральна Рада звернулася в Україну з закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти нові закони.

Суттєве значення того годину мала й Декларація Генерального Секретаріату Центральної Заради від 27 червня 1917 p., тобто Декларація Першого українського уряду. Головне її заподіяння полягало у трансформації моральної влади, якої мала Центральна Рада, у публічно-правову із чітким розмежуванням повноважень шкірного секретарювання (міністерства) щодо управління відповідними галузями народного господарства.

До певного години, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Заради було б про «єднання української демократії на засідках лише національно-політичних домагань. Однак економічне і соціальне становище потребувало відповідних управлінських дій, котрі і було б зроблено Генеральним секретаріатом Центральної Ради.

Отже, Центральна Рада перетворювалася на законодавчий орган, а Генеральний Секретаріат — на орган центральної виконавчої влади.

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 июля 1917 p. II Універсалу Центральної Заради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозуміння між Центральною Радою й Тимчасовим урядом. Згідно із ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що мешкали в Україні. Крім того, зазначалося, що «прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді із національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення на затвердження Установчих зібрання » .

Документами, що мають суттєве значення для характеристики тогочасного конституційного процесу в Україні, є також «Основи тимчасового управління на Україні «й «Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні «. Але вони визначалися основні запитання організації структурної побудови та функціонування Генерального Секретаріату як найвищого органу управління в Україні.

Розвиток подій у другій половині 1917р. підводив Україну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопаду 1917 р. III Універсалу, який проголошував побудову стосунків з Росією не так на автономних, але в федеративних засадах.

IV Універсал проголошував ряд інших важливих положень щодо державного улаштую України, у тому числі:

1) якнайшвидше встановлення світу із петроградським урядом народних комісарів;

2) встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу;

3) после Повернення додому вояків проведення Центральною Радою переобрання місцевих радий та міських дум, щоб усі змогли брати доля в їхній роботи;

4) передача трудовому народові землі без викупу;

5) запровадження державно-народного контролю над усіма банками;

6) розгортання рішучої боротьби проти всіх контрреволюційних сил.

як бачимо, усі зазначені положення малі демократичне спрямування і у подальшому знайшли відображення у Конституції Української Народної Республіки 1918 p., котра мала підзаголовок «Статут про державний устрій, права й вільності УНР » .

Наведене вище свідчить, як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави. Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 p., котра, однак, так і не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація под кольорами українського гетьманату П. Скоропадського.

За гетьманату особливого значення набула «Грамота до всього українського народу «від 29 апреля 1918 p., котра відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі і Конституцію, визначала право приватної власності як фундамент культури й цивілізації, проголошувала повну свободу торгу й широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи. Про те ж дня було б прийнято установчий правовий акт под назвою «Закони про тимчасовий державний устрій України », яким врегульовувалися запитання «про гетьманську уладові «, «про віру », встановлювалися «права й обов «язки українських козаків й громадян ». У спеціальному розділі наголошувалось на особливому правовому статусі цого акта. Йшлося також «про Раду міністрів й проміністрів », «про фінансову Раду », «про Генеральний Суд ». Тобто вказаний документ мав ознаки конституційного акта, бо порушував найпринциповіші запитання організації Української гетьманської держави.

За цим Законом уся повнота державної влади зосереджувалася до рук гетьмани: він затверджував закони, котрі розроблялися у міністерствах й потрапляли до нього через Раду міністрів; був наділений верховною владою щодо управління Державою; призначав голову й членів Заради міністрів; був «Верховним Воєводою Української Армії й Флоту »; мав право помилування засуджених. Силу конституційного закону мав і ухвалений Радою міністрів та затверджений П. Скоропадським «Тимчасовий закон про верховне управління Державою на випадок смерти, тяжкої хвороби й перебування поза межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України ». За обумовлених обставин верховне управління Державою переходимо до трьох її верховних правителів, одного із які заздалегідь визначав сам гетьман, Іншого обирав Державний Сенат, а третього — Рада Міністрів.

Характеристика розвитку конституційного процесу в Україні був б неповною без згадки про правові акти, прийняті у Західно-Українській Народній Республіці. Серед них — Статут Української Національної Заради, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 p. Прокламація Української Національної Заради від 19 жовтня 1918 p., Відозву Української Національної заради від 1 листопаду 1918 p. Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою 13 листопаду 1918 p., Закон про виділ Української Заради від 4 января 1919 p., а також Універсал Директорії Української Народної Республіки від 22 января 1919 р., в якому, відповідаючи на звернення Української Національної Заради Західно-Української Народної Республіки, проголошувалася «злука Західноукраїнської Народної Республіки із Наддніпрянською Народною Республікою в одноцільну, суверенну Народну Республіку ». Тім самим, зазначалося в Універсалі, «здійснились віковічні мрії, якими жили й за котрі вмирали кращі сині України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка » .

Особливої уваги вартий «Передвступний договір », укладений 1 грудня 1918 р. в м. Фастові між Українською Народною Республікою і Західно-Українською Народною Республікою про майбутню злуку обох українських держав до однієї державну одиницю.

У ньому зазначалося, що ЗУНР «заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі до однієї велику державу із Українською Народною Республікою ». Ті ж саме заявляла в цьому акті й УНР, визнаючи за ЗУНР територіальну автономію, межі якої мала визначити спільна комісія. Рішення мало бути ратифіковане відповідними органами обох держав.

Падіння Директорії на початку 1919 p. й створення так званого іншого українського радянського уряду засвідчило вухо в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу.

Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 p., лише повторювали Конституцію Ро-сійської Федерації 1918 p., розвивали основи державного улаштую, проголошеного на початку января 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

За радянських часів у наукових працях, у які йшлося про Конституцію УСРР 1919 p., як правило, наголошувалась лише одна її специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст. 2) заподіяння диктатури пролетаріату з перспективи, особливості її розвитку, зокрема зазначалося, що диктатура пролетаріату не якщо існувати завжди, после придушення експлуататорських класів потреба в її існуванні відпаде. Особливо часто на це посилалися после проголошення на XXII із «їзді КПРС ідеї загальнонародної держави.

Конституція увібрала усі основні комуністичні ідеологічні штампи. Вона не ставила заподіяння побудови суверенної держави. Навпаки, у ст. 4 зазначалося, що УСРР «заявляє про свою повну солідарність із існуючими радянськими республіками й про своє рішення вступити із ними у найтісніше політичне про «єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції «.

Створення у 1922 p. Союзу радянських республік й прийняття у 1924 p. Конституції СРСР зумовило необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 p., головним чином заговорили українською у «язаних з розподілом компетенції.

У грудні 1936 p., тобто у самий розпал сталінських репресій, було б прийнято нову Конституцію СРСР, якої одразу ж було б охарактеризоване як найдемократичнішу в світі. Направду ж вон покликана був замаскувати тієї «великий терор », який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі, й від якого, мабуть, Україна потерпала більше, ніж інші реґіони. Недарма М. Хрущов, який саме очолив КП (б)У, із гордістю казав, що вона «був вичищена до блиску » .

Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму кількості республіканських наркоматів, котрі теоретично повинні були вирішувати запитання управління саме на республіканському рівні. Коли ж до державних органів управління, котрі малі союзно-республіканський статус, то їхнього роль зводилася до передаточної інстанції.

Необхідність прийняття нових союзної та республіканських конституцій був соціальне обумовлена. Ліквідація культу особини Й. Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Український Союз з держави диктатури пролетаріату перетворився у загальнонародну державу, деякі кроки, заговорили українською у «язані із розбудовою демократичних інститутів, виникнення опозиційних рухів, учасники які були заплямовані офіційною пресою як дисиденти, — все це вимагало здійснення якихось прогресивних кроків. І хоч после усунення від керівництва Державою М. Хрущова у 1964 p. малі місце спроби Повернення старого, відкрито цого уже не можна було б зробити. Навпаки, треба було б йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури.

За таких умів й почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було б зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 p.

Роки, що минули после прийняття у 1978 p. Конституції України, показали, що вона не спричинила принципових змін у державному й суспільному житті республіки. І усе ж таки треба зазначити, що прийняття цієї Конституції певною мірою сприяло прояву загальної тенденції до демократизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання політичної активності народу України у прагненні до незалежності, побудови справді демократичної, правової, соціальної держави.

3. Прийняття Конституції 1996р. — історична подія в житті незалежної України.

28 червня 1996 року в житті Українського народу і Української держави сталася історична подія — в результаті тривалого, напруженого й багатогранного конституційного процесу був прийнята нова Конституція України.

Ця подія майже збіглася із п «ятиріччям незалежності України та ознаменувала завершення важливого етапу у розвитку нашого суспільства й держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної й незалежної України.

Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думи і практики конституційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї й відображенням ментальності народу, доказом здатності української нації як політичної і етнічної спільноти до державотворення й правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культурному відношеннях й документом для входження України до європейського і світового співтовариства як рівноправного й повноправного суб «єкта.

Нова Конституція України є якісно новим політичним й правовим актом за змістом та формою.

Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно із попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, закріпила якісно новий статус особини — людини й громадянина, держави і суспільства, органів державної влади й місцевого самоврядування.

Нова Конституція є Основним Законом й актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції й у повній відповідності із нею.

Разом із тім норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав й свобод безпосередньо, на підставі Конституції.

Нині головним завданням всіх органів державної влади і місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому й кожної людини, шкірного громадянина з забезпечення найшвидшого, найповнішого й найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.

Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав й свобод людини та гідних умів її життя, зміцненню громадянської злагоди на землі України, розвитку й зміцненню демократичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку й функціонування суспільства і держави.