Завдання й складові частини національного виховання

Завдання й складові частини національного виховання

Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури, малі власну писемність, агрокалендар, самобутню міфологію, багатий фольклор, виховні традиції й звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалася, розвивалась, захищаючись від руйнівного впливу як прямих чужоземних загарбників, то й замаскованих реакційних, шовіністичних політичних сил.

Невичерпним джерелом, із якого народжувалася й поступово набувала сталості, узагальненості системи виховання, був життєдіяльність наших пращурів ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління складало сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напрямі в житті й вихованні підростаючих поколінь.

З глибин віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі розмаїта народна творчість: пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом й формою народна творчість був могутнім джерелом поповнення ідей, засобів, методів й прийомів самобутнього виховання.

У епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання початкові училища, середня й вищий школа. Для потреб держави, розвитку культури готувалися літописці, філософи, оратори, письменники, церковні та державні діячі тощо. Ще із домонгольську добу лише в Києві, відомо, діяло понад 400 церков й монастирів, в такому разі були й школи. У часи Київської Русі при зустрічі діти низько били чолом й торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людині здоровий «я, сили й щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці.

У наступні періоди зароджувалася й усталювалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво та ін. У системі виховання утверджувався культ людини й культ природи. Виховні засоби були настільки високоефективними, що діти чуйно ставилися до всього на землі: без потреби не зімнуть, не зірвуть травинку-билинку, не знищать комашину, не завдадуть болі живій істоті. Громадською думкою, звичаями заборонялося, наприклад, бити палицею по землі. Система виховання культивувала глибокі гуманістичні засади особистості.

Значний внесок у розвиток національної системи виховання робили церква, релігія. При збереженні елементів, традицій релігії дайбожичів у виховному процесі усталювалися християнські ідеї. Служителі культу відкривали нові навчально-виховні заклади, сприяли застосуванню у вихованні історичних, наукових, культурних, літературних ідей, творів, пам «яток, часто були головною рушійною силою розвитку освіти й виховання. Вони розвивали у дорослих й дітей раціональне мислення, уяву, збуджували глибокі почуття, спрямовували енергію душі, волю на ідеї добра, правди, милосердя та Інших національних й загальнолюдських цінностей. З діяльністю служителів культу заговорили українською у «язані й освітньо-культурні тенденції, котрі суперечили гуманістичному спрямуванню національної системи виховання (діяльність єзуїтських шкіл, конфлікти на релігійній основі тощо).

З XVI—XVII ст. збереглося чимало історико-культурних, літературних, педагогічних пам «яток, створених на релігійні сюжети, тими, котрі втілюють у собі значний гуманістичний, виховний потенціал.

Відомі культурні та освітні діячі минулого літописець Нестор, І.Вишенський, І. Борецький, П. Могила, пізніше О. Духнович М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та інші були служителями релігійного культу, їхній внесок у національну систему виховання є значним. Прогресивні церковні та релігійні діячі, відстоюючи політичну, державу й духовну самостійність України, виховували молодь у патріотичному, гуманістичному дусі.

Вершинних успіхів досягла українська національна система виховання в епоху великого національного Відродження (XVI—перша половина XVIII ст.). (Цей період ставши «зоряним годиною» її розвитку. Ідеї свободи й незалежності України, звільнення людини від соціального й національного гноблення, утвердження визвольного козацького руху як могутньої вільнолюбної суспільно-політичної й військової сили сприяли високому духовному піднесенню українського народу. Бурхливо розвивалися фольклор, мистецтва й ремесла, народний театр, книгодрукування, інші галузі культурно-історичного життя.

У епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, вимикали нові типи навчально-виховних закладів, змінювалися демократичні й гуманістичні принципи їхні роботи. Усю територію України покривала густа мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв й ремесел. Виникали академії (Острозька — 1576 р., Києво-Могилянська—1615р. та ін.) —Перші всесвітньо відомі вищі учбові заклади на територї не лише України, а і східних слів «янь. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання науки й культури, піднісши їхні на рівень європейських народів. [18; 161].

Українське Відродження дало світові блискучу плеяду видатних учених, освітніх й громадських діячів (Л. Баранович, І. Гізель, Л. Зизаній, З. Копистенський, М. Смотрицький, Ф. Прокопович та Ін.), зміцнюючи дружбу народів. Цей знаменний етап у розвитку вітчизняної системи освіти виховання переконливо свідчить про ті, що національний й загальнолюдський фактори перебувають у найтіснішому взаємозв «язку.

У епоху підготовки й проведення успішної національно-визвольної війни под дротом Б. (Хмельницького (1648—1654 рр.), мужнього відстоювання політичного, державного, економічного й культурного суверенітету України система виховання сягнули того годину апогею свого розвитку.

Українську систему виховання збагачували суспільно-політичні, наукові ідеї, високі моральні ідеали та інші ціності, котрі складали сутність діяльності соціальних інститутів, демократичних громадсько-культуних рухів, організацій. Подив й захоплення у всьому світі викликав республіканський лад Запорозької Січі—форпосту свободи й незалежності України (принципи організації й проведення козацьких Радий, виборність гетьманів, отаманів Січі, полковників та іншої козацької старшини). У козацько-гетьманські часи на Україні діяли демократичні традиції національного самоврядування судочинства. Конституція гетьмани П. Орлика (1710 р.) містить у собі такі ідеї, положення на захист прав людини, нації, суверенності держави, котрі були новим явищем в європейській й світовій політичній й правознавчій думці. Завдяки цьому в національній системі виховання утверджувалися ідеї народовладдя, гуманізму, самоврядування, відданості інтересам народу.

Козацько-гетьманська епоха, котра забезпечувала вільний й незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії й практики породила незвичайний феномен — козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала у собі демократичні, гуманістичні основи навчання й виховання. Формувала особистість із яскраво вираженими національними ідеалами, піднесла на новий, вищий рівень українську педагогіку, за право народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка й козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім «ях, січових, козацьких й братських школах, соціальному середовищі, стали найвищим досягненням національної системи виховання.

З втрати політичної й державної незалежності України починала слабшати й занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних заставах. Польські, російські й австро-угорські реакціонери, шовіністи, загарбавши укра-їнські територї, прагнули знищити здавна існуючу систему виховання, щоб підрізати корені, котрі живили національну свідомість й самосвідомість українців, їхню самобутню державність, культуру. Закривалися укра-їнські школи, колегіуми, академії та ін., заборонялася рідна мова. Загарбники нав «язували українській молоді чужу мову, культуру, релігію, традиції й звичаї. Частина молоді денаціоналізувалася, переходила на чужу мову, віру, поповнювала виряджай відступників від рідного народу, духовних яничарів, манкуртів.

Таких драматичних політичних умовах українська система виховання зазнавала удару за ударом, розвивалася суперечливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого у межах сім «ї. Видатні сині й доньки народу (вчені, культурні й освітні діячі та ін.), національне свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність.

Джерела національної духовності продовжували струмувати в.

життєдіяльності народу, його представників учених, письменників, педагогів й т. буд. Геніальний Український філософ, співає, педагог Р. З. Сковорода.

підкреслював: «Кожен винен пізнати свій народ й в народі пізнати себе».

Відстоюючи принцип природовідповідності виховання, необхідність відродження національної системи виховання, він зазначав: «Якщо ти українець, чи ним. Якщо ти поляк, то чи поляком. Ті німець? Будь німцем. Ті француз? Будь французом. Татарином. Усі добро на своєму місці й своєю мірою, із все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».

За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Р. Шевченка, в 1861 році він видав Український буквар, наснаживши його ідеями й засобами народної педагогіки, народознавства. Т. Г. Шевченко мріяв написати також підручники із історії, географії, етнографії України, боровся за національні педагогічні кадри. Естафету боротьби за національну систему виховання дружно підхопили діячі науки, культури й освіти. Яскравим свідченням розвитку української системи виховання було б розгортання досліджень З гуманітарних й природничих наук (історії, філософії, математики, біології та ін.). У всьому світі шанують здобутки українських істориків — літописців Величка, Граб «янку, Самовидця, а також Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, У. Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса та ін. Світову етнографію збагатили видатні укра-їнські народознавці І. Франко, У. Гнатюк, Ф. Колесса, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Кравченка та ін. Палицю синівську любов до мови, рідного {народу пробуджують роботи відомих мовознавців Про. Бодянського, Про. Потебні, її. Житецького, Б. Грінченка, А. Кримського й т. д.

У умовах жорстокої русифікаторської політики самодержавства, цілеспрямованої денаціоналізації українців, руйнування їхніх виховних традицій, діяли навчально-виховні заклади (колегіуми, ліцеї, гімназії тощо), в які реалізовувалися певні ланки, елементи української системи виховання. То в колегії (інші назви—ліцей, коледж) імені Павла Ґалаґана, Яка функціонувала в, 1871—1920 рр. в навчально-виховному процесі домінували народні духовні традиції. За рівнем науковості викладання, інтелігентності, вихованості випускників сучасників прирівнювали цей заклад до Царськосельського ліцею. Оксфордського й Кембріджського коледжів. Колегія імені Павла Ґалаґана виховала справжню плеяду вчених, діячів культури й освіти, серед них: президент АН України У. Липський, академіки М. Котляревський, А. Кримський, У. Грабар, До. Костюк. М. Максимейко, письменники М. Драй-Хмара, П. Філіпович та багато інших.

Незважаючи на всілякі перешкоди, на Україні виникали педагогічні товариства «Просвіта », «Рідна школа », «освітньо-виховні організації, молодіжні про «єднання «Пласт «(1912 р.). «Сокіл », «Сич », та ін., діяльність які ґрунтувалася на вітчизняних культурно-історичних традиціях, до того числі козацьких.

Яскраво виражені ознаки духовності українського народу має, наприклад, діяльність спортивно-громадської, молодіжно-виховної організації, «Пласт », котра був утворена на зразок скаутизму. Назва організації скидатися від слова «пластуни «(так називалися козацькі розвідники). Біля витоків цієї організації були П. Франко (сін І. Я. Франка) та І. Чмола. Організаційно-ідейні основи «Пласту «розроби доктор Про. Тисовський. Зміст, ідейно-моральні основи «Пласту «грунтуються на культурно-історичних традиціях, відповідають інтересам української нації. Творче відродження патріотичних дитячих й юнацьких організацій є нині вельми актуальним.

Становленню української школи та національної системи виховання в Галичині у ХІХ — на початку XX ст. великою мірою сприяла подвижницька праця освітніх діячів й народних учителів. У. Кравченка, М. Кобринської, Про. Поповича, Л. Гарматія, А. Онищука та ін. На Буковинці, чинячи опір румунізації й онімеченню місцевого населення, підвалини української школи закладав Ю. Федькович, його послідовники.

Під годину та после революції 1905—1907 рр. починалось поступове відродження української національної школи системи виховання. Після лютневої революції 1917 року розпочалося нове політичне, державне й національне піднесення України. У період революції 1917—1919 років, у добу УНР, гетьманату, директорії було б дуже багато зроблено у справі демократизації й гуманізації навчально-виховних закладів розбудові національного виховання. Готувалися законопроекти, брали дію закони, котрі утверджували українську систему виховання Бурхливо відроджувалися культурно-національні виховні традиції, розвивалася українська педагогіка, готувалися національні педагогічні кадри. У Перші рокта більшовицького засилля, радянської влади на Україні освіта й виховання розвивалися суперечливо. Лід тиском наукових здобутків, громадської думи в 20—30 роках відбувалося далі становлення української системи виховання тихий народів, що жили на Україні. То в 1929—1930 навчальному році на Україні було б російських шкіл 1261, єврейських—786, німецьких—628, польських — 381, молдавських—121, болгарських—73, чеських—15, татарських — 11 (не рахуючи кримських шкіл), вірменських—6, по одній шведській, ассірійській й грецькій. Державні й громадські організації, установи дбали, до того числі й Міністерство освіти УСРР про відповідність кількості національних шкіл процентному складу населення. [17; 205].

Реалізувалася державна програма підготовки національних педагогічних кадрів. У Києві діяли польський педагогічний інститут, єврейський педагогічний Інститут, у Житомирі — єврейський педагогічний технікум тощо. Українські школи й педагогічні навчально-виховні заклади відкривалися за межами України в місцях компактного проживання наших земляків—на Кубані, й у Зеленому Клинові на Далекому Сході та ін.

Однак Перші багатообіцяючі пагони національної системи виховання були по одній загальмовані й багато в чому знищені, в період тоталітарного режимові у СРСР. У часи культу особини й застою панували лженаукові, антигуманні ідеї, теорії «злиття націй », «старшого брата », «безнаціонального комунізму «та ін., котрі привели до глибокої кризи адміністративно-чиновницької системи навчання й виховання.

У нову добу розбудові (із 1985 р.) суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України, поглиблюють й вдосконалюють національну систему виховання.

Визначною подією в суспільному житті е відродження козацьких культурно-історичних, у тому числі виховних традицій й звичаїв у формі Українського Козацтва (1991 р.). Глибоке й всебічне знання про Країну Козаків, Козацьку Україну, Козацьку Республіку (так нерідко називали Україну)—це невичерпне джерело ідейно-моральної та емоційно-естетичної енергії, снаги, практично перетворюючої дії. По всій Україні створюються молодіжні первинні козацькі осередки («Сич », «Чайка », «Козацьке братство «та ін.).

Учні оволодівають тими ідейно-моральними традиціями, цінностями, котрі були притаманні козацькому характерництву, братерства, побратимству, товариству та ін. Дослідження й впровадження в теорію й практику виховання такого феномена, як козацька педагогіка, сприятиме поглибленню національної системи виховання.

Зроблені Перші кроки у відродження української системи виховання у житті родини, школи, впроваджуються ідеї народної духовності, засоби етнопедагогіки, українознавства, створюються концепції розвитку національних) навчально-виховних закладів від дитсадка до вузу.

Сучасна українська національна система виховання ґрунтується як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, то й на кращих здобутках інших народів світу, ідеях й положеннях міжнародних документів Декларації прав людини (1947 р.). Конвенції про права дитини (1989 р.). Декларації про державний суверенітет України та ін.

Всі компоненти духовності українського народу, як й його матеріальної культури, становлять національні ціності, котрі є серцевиною освіти й, виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються й примножуються працею рук, зусиллями мозку й енергією серця, теплотою й багатством душі шкірного вихованця — господаря своєї долі, всієї країни, діяча історії й культури рідного народу. Рідна народна й професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти й виховання підростаючих поколінь.

Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування, якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають в тієї національний дух, який формує із них типових представників свого, а чи не іншого народу. Національне виховання, яку гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь усі компоненти духовності, котра передається дітям від батьків, дідів й прадідів й поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.

У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовного світу особистості:

Національна психологія. Самобутність української національної психології обумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами (особливостями природи, територї, економіки, культури тощо), природними особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.). Психічні процеси (мислення, почуття, воля тощо) українця росіянина, білоруса мають як спільні, то й відмінні ознаки. бацьки, вчителі, вихователі мають помічати й розвивати в кожній дитині національно-психологічні особливості. Недооцінка, нехтування всім багатством й розмаїтістю якостей, відтінків національної психології (темпом й способом мислення, перебігом емоцій й почуттів, особливостей мовлення (тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, стирає оригінальність світобачення.

Психологія українця — це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості й державної незалежності Батьківщини— України. Це психологія людини, котра вічно захищала сама собі, свою матеріальну й духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася, перемагала, й в години політичної незалежності України сягала вершин людської цивілізації.

За останні десятиріччя українська національна психологія із відомих причин, не досліджувалась. Історично відповідальна місія батьків, педагогів, громадськості — знаті національну психологію й формувати її в кожній дитині.

Національний характер й темперамент. Вони формувалися протягом віків. Усім ладом й способом життя, своїми культурно-історичними традиціями, котрі мають поєднатися із минулим досвідом. Народ виховує в дітей самобутній національний характер й темперамент. Вічне правдошукання, гостинність й щедрість, ласкавість й доброзичливість, пісенність й музичність, працьовитість й талановитість, ніжність й глибокий ліризм, свободолюбність й душевне багатство — лише деякі типові якості відомого в цивілізованому світі українського національного характеру.

У навчально-виховній роботі педагог враховує, що національний характер й темперамент багатьох українців мають деякі нашарування, котрі історично не притаманні їм й виникли под впливом чужорідних факторів, політичних віянь й установок, ідеологічних догм, привнесених зовні. Такими нашаруваннями (тимчасовими в історії розвитку народу) у частини українців є: неповага до рідної мови, відчуття національної неповноцінності, недостатнє відчуття єдності людей й своєї нації, соборності всіх українських земель, примиренність й довготерпеливість до явищ, котрі порушують цілісність, згуртованість народу, принижують його духовні, культурні цінності.

Вчителі, .вихователі, батьки беруть до уваги соціальні й політичні фактори, котрі впливають на національний характер, можуть його як зміцнювати й поглиблювати то й послабляти та гальмувати. Історична місія батьків, педагогів, усієї громадськості - сприяти створенню таких суспільно-політичних умів й виробляти в учнів таку громадянську позицію, котрі б не руйнували національний характер, а всіляко його підтримували, зберігали й розвивали.

Національний спосіб мислення. Українська система виховання спрямована тих, щоб підростаючі покоління оволодівали всім багатством й різноманітністю засобів та прийомів мислення народу. Національна психологія, характер, свідомість й самосвідомість та інші складники духовності народу, трансформуючись у мисленні юнака чи дівчини, визначають їхнього самобутність, неповторність. У виховній роботі педагог бере до уваги, що Український народ, як Інші народи, пізнає дійсність под кутом зору, який обумовлений як природою самих українців (їхні анатомо-фізіологічними особливостями та ін.), так й природою, економікою, видами господарської діяльності на тій територї, де споконвіку живуть представники українського, народу. Завдяки цьому специфічному «куту зору », способу мислення, творче бачення світу українським народом значною мірою відмінне від творчого осмислення дійсності іншим народом. Вихователь враховує, що спосіб мислення дітей має й національні, й загальнолюдські особливості, й спосіб мислення українців має багато спільного із способом мислення (Білорусів, росіян. поляків, інших слів «янь. Однак він має самобутню істотність, завдяки чому з століття в століття відтворюється й розвивається самобутність української культури, духовності.

Глибоко оволодіваючи результатами мислительної діяльності своїх батьків, дідів й прадідів, укра-їнські діти поступово опановують тім способом мислення, який матеріалізований у цих результатах (пам «ятках історії та культури, виробах мистецтва, художніх творах тощо). Національний спосіб мислення українських дітей успішно формується засобами етнопедагогіки рідного народу, до того числі народної дидактики, математики, біології, астрономії, метеорології та інших галузей народних знань.

Народна мораль, етика. Національна система виховання забезпечує глибоке осмислення кожним учнем народних моральних та етичних ідей, положень, правил, принципів, поглядів. Народна мораль найкраще засвоюється у процесі безпосереднього включення дітей у працю, побут, виконання традицій, звичаїв, обрядів. Мораль народу (совість правдивість, гідність, справедливість, чесність тощо) проймає усі грані життя, вона є його сутністю.

бацьки, педагоги враховують ті, що народ завжди надає пріоритетності моралі перед усіма Іншими сферами, чинниками життя. За народною мудрістю кожна людина має визнавати вищість, верховенство моральних знань (ідей, норм, принципів), підпорядкованість їм інших галузей, видів знань (політичних, ідеологічних тощо). Національна система виховання реалізує моральні ціності — людяність, доброту, милосердя, співпереживання як найвищі духовні надбання рідного та інших народів. Народна виховна мудрість утверждает, що у всіх справах й вчинках найголовнішим є моральний аспект, критерій. Моральна зрілість юнака чи дівчини є тім найголовнішим критерієм, який дозволяє їм практично реалізовувати, па власним вибором, політичну платформу чи ідеологію певної партії, громадсько-політичної організації. Морально незрілі, але й заполітизовані й заідеологізовані представники молоді можуть рути соціальне небезпечні.

Народна етика й етикет охоплюють принципи й норми ставлення не дуже до людини, суспільства, а і до живої й неживої природи. Учні захоплюються етноетикою, котра віками утверджувала красу й шляхетність людських взаємин, дотримання принципів, вимог народного права, правил й норм подружнього, побратимського й товариського життя.

У процесі відродження й утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, Яка за своєю суттю є загальнолюдською.

Народна естетика. Вона найтіснішим чином заговорили українською у «язана із народною мораллю. Національна система виховання історично виникала й утверджувалася в гармонійному взаємозв «язку із ідеями, принципами народної естетики. Народ завжди прагнув будувати своє життя культуру, побут, дозвілля за законами краси. Відчуття й розуміння краси також має національний характер. Виховуючи в учнів народні естетичні подивися, смаки, педагог пояснює, що, наприклад, лад, будівництво й влаштування українського житла, садиби має традиційний національний естетичний колорит: біла хата, біля неї — червона калина й струнка тополі, кручені паничі за тином, розмальовані ворота, соняшник на городі. У хаті — вишиті рушники, квіти, духмяні труй, на стінах — портрети батька й матері, бабусі й дідуся, національних героїв України. Святим місцем, уособленням високої краси для українців є покуття (покуть). Тут традиційно вішається картина іконопису, Яка символізує найвищу духовну, божественну красу. Усе українській хаті має національний символізує найвищу духовну, божественну красу. Усе українській хаті має національний естетичний колорит, у який може гармонійно вписуватися, наприклад, художня картина живописця—представника іншого народу. [41; 50].