Становлення Української Православної Церкви

Становлення Української Православної Церкви

Луганськ 1999.

Утворення Київської держави о 9-й ст. допомагає зміцненню зв «язків із греками. Військові походи, дипломатичні зносини і особливо торговельні зв «язки Київської Русі із Візантією утворюють сприятливі обставини для поширення християнства серед наших предків. Спершу приймають його верхи нашого громадянства, а від них воно та переходити й в низи. Шлюб потрібних у тому джерел не дає можливості простежити оцей процес повільної християнізації нашого народу. Стародавня традиція наша вказує сліди християнства в Києві ще о 9-й ст. у зв «язку із легендою про князів Аскольда та Діра. З певністю можна твердити, що в першій половині 10 ст. в Києві уже був церква Святого пророка Ілії. Болгарські походу Святослава ще дужче збільшують впливи християнства, й в останній чверті 10 ст. кількість його прихильників стає настільки великою, що переносити запитання про перехід державної влади на бік нової релігії. Боротьба партій християнської, із одного боці, й прихильників старих національних вірувань, із іншого, годинами дуже загострювались.

Великий князь Святий Володимир (980−1015) із мотивів державно-політичного характеру, оцінивши значення міцної організації християнської церкви для державного будівництва, рішуче стає на бік християнства й близько 988 р. охрестився сам зі своєю родиною і почав ширити християнство скрізь по своїй державі. Князь повелів винищувати ідолів: Перуна прив «язали до кінського хвоста й потягли в Дніпро, по дорозі били його палицями. Після винищування ідолів духовенство й князь ходили по місту із проповіддю. Багато киян хрестилися із радістю; другі не хотіли й слухати проповіді; треті коливалися, як коливався колися й сам князь. Тоді Володимир видав повеління, щоб в наступний день усі нехрещені явилися до ріки, а чи не з’явитися, якщо супротивником князю.

Це вирішило здивування тихий, що коливалися. «Якби нова віра був б не гарною, — думали смердоті, — то князь та бояри не прийняли б її», й пішли хреститися; інші явилися на ріку зі страху. Завзяті язичники бігли від княжого гніву у казахському степу та ліси. На інший день после княжого повеління на Дніпрі відбулося загальне водохрещення народу. Тоді, за словами благочестивого літописця, земля й небо раділи, бачачи велику кількість людей, що рятуються. «Боже великий, створивши небо і землю, — волав у радісному захопленні Володимир, — призри на нових людей Своїх, дав би їм. Боже, уведать Тебе, як уведали країни християнські, і затвердь у яких віру праву і несовратимую».

Після водохрещення князя, княжого війська та всього стольного Києва християнство зробилося на Русі пануючою вірою. Водночас пішло утворення особистої помісною Ро-сійської церкви, для існування якої були в наявності усі потрібні умови. Вона мала в Києві значну паству, що незабаром почала ще збільшуватися через поширення щирої віри й поза Києвом, серед різних слів «янських та інородницьких племенах Русі; мала свою ієрархію, що складалася із митрополита Михаїла, єпископів та священиків, що прибули із Константинополя й Корсуня, й, мабуть, декількох своїх старих, тубільних. Безпосередньо после водохрещення народу великий князь ставши усюди будувати для її богослужіння святі храми. Поступово стали визначатися й ставлення нової церкви до її матері - церкви Грецької, а також місцеві внутрішні її ставлення державного й суспільного характеру.

Богослужіння на слів «янській мові в перекладах Святих Кирила та Мефодія, полегшувало справу поширення запозиченої від греків релігії, і вона вільно скрізь знаходила собі прихильників. Поганство наших предків, ще слабко розвинене й, мабуть, не оформлене в релігійну систему, ще немало сильної зовнішньої організації, немало храмів й виробленої жрецької верстви і було б понад зв «язане із сімейно-родовим побутом, ніж з громадським, нездатна було б дати поважний опір християнству із його розвиненою догмою й дуже солідною та складною церковною організацією, і остання, при активній участі державної влади, витісняла поганство. Чим ближче до Києва лежала місцевість, тім легше прищеплювалося тут християнство, в далеких ж північних краях (як в Новгороді) не обходилося без зовнішнього примусу. Залежало це від культурного розвитку краю. Кадри священиків та єпископів провадили справу поширення християнства. Наступники Святого Володимира, особливо Ярослав І (1019−1054), продовжували розпочату справу. Поганство остаточно продала своє місце християнству в партії 11 ст. й, таким чином, почалося історичне життя Православної церкви.

Святий Володимир із метою тіснішого зближення із Візантією оженився із сестрою грецьких імператорів царівною Анною й підтримував зв «язки із греками. Християнське богослужіння мало величезне значення в справі поширення християнства та втілення його в народні маси. Тому і сам Володимир й його наступники виявили жваву будівничу діяльність — старанно будували церкви.

Першим будівельником храмів був перший російський князь-християнин, Святий Володимир, який повелів после водохрещення народу «рубати церкви по градам». У Києві він особисто поставивши церкву в ім «я святого Василія (свого Ангела по християнському імені) на пагорбі, де стояв ідол Перуна. Іншу церкву, кам «янові, в ім «я Успіння Богородиці, він побудував на місці вбивства варягів Феодора та Іоанна за допомогою грецьких майстрів, котрі будували її 5 років (до 996 р.), прикрасив її сріблом та золотом, й призначив на її утримання десятину від свого маєтку й своїх міст, від чого вона й був названа Десятинною. Залишилося после нього й декілька інших церков, — у Берестові, у Васильові, Вишгороді й т.д.

Після Володимира старанними будівельниками церков стали його діти — Мстислав й Ярослав. перший збудував Собор Порятунку в Чернігові, другий — багату Київську Софію на зразок Софії Цареградської, церкву Благовіщення на Золотих Воротах Києва, «так радість буде граду тому завжди святим Благовіщенням», церкви в київських монастирях святого Георгія (Ангела великого князя) й Святої Ірини (Ангела його дружини). Його сін Володимир збудував Софію Новгородську. Володимир Мономах будував собори у Ростові й Смоленську, сін його Юрій — у Суздалі, Андрій Боголюбский — багатющий Собор Успіння у Володимирі та Боголюбський монастир.

Багато церков збудовано нашими архіпастирями, приватними особами й цілими народними громадами. З годиною храмів, особливо по містах, стало дуже багато, про що можна судити по звістках літописів про різні міські пожежі; наприклад у 1124 році у Києві згоріло до 600 церков, у Володимирі в 1185 році - 32, у Новгороді в 1217 році - до 20 лише в одній половині міста й т.д. Утім, церкви були більшою частиною дерев «яні. Кам «яних було б трохи, для їхнього будівництва зверталися звичайно до помочі грецьких чи німецьких майстрів. При звістці про поновлення Суздальського собору в 1193 році літописець, як про диво, помічає, що єпископ Іоанн не шукав у тому майстрів від німців, а задовольнявся своїми російськими.

Церква був не лише місцем богослужіння, а і осередком громадського, економічного і освітнього життя, бо коло церкви відбувалися зібрання для вирішення громадських справ, виникали ринки (ярмарки), засновувалася школа та шпиталь, а ще через ті парафіяльні церкви малі особливо важливе значення. Разом із парафіяльними церквами в нас виникли монастирі - чоловічі і жіночі. Наші князі були фундаторами і монастирів, за їхнього прикладом ішли і приватні особини. Перші монастирі бачимо в Києві, а серед них перше місце належить Києво-Печерському монастиреві, заснованому в другій половині 11 ст. преподобними Антонієм та Феодосієм. Він послуживши зразком та прикладом для всіх наших монастирів, був освітнім центром, бав багато церковних діячів й мав взагалі велике значення в релігійному житті українського народу аж до самої революції 1917 року.

Російська церква був улаштована у виді особистої Митрополії Константинопольського патріархату. Першим її митрополитом був митрополит Михаїл († 992 р.), якого Володимир узяв з Корсуня. Під годину його діяльності християнство лише почало своє поширенні по Русі, унаслідок чого Російська митрополія при ньому ще не встигла улаштуватися. перший правильний устрій давши їй його спадкоємець Леонтій († 1008 р.), що у 992 р. розділив її на єпархії й призначив перших єпархіальних єпископів. Свою кафедру Перші митрополити до великого князя Ярослава малі в Переяславі, потім, при Ярославі, коли було б споруджено київський Софійський собор з митрополичим будинком, перейшли на проживання в Київ.

Російські митрополити обиралися і призначалися в Греції самим патріархом за згодою імператора й, зрозуміло, з греків. Тому, на Русі смердоті були чужими людьми й за походженням, й по мові, й по національним симпатіям, і не дуже до собі довіри ані в князів, ані в народі. Потрібно при цьому матір на «дурну «репутацію, якою греки здавна користувалися на Русі й якої висловлено в замітці літописця: «суть бо Греци льстиви і по цього дні». При тому ж до Ро-сійської Митрополії направлялися навіть не кращі люди із греків. З 25 митрополитів-греків у Перші чотири із половиною сторіччя існування Ро-сійської Церкви не более 5−6 Чоловік заявили собі освіченими й благочестивими. Це такі як Георгій (із 1062 р.), людина освічена, але й, як чужий пастир, залишивши свою паству под годину міжусобиці дітей Ярослава; його спадкоємець Іоанн II (із 1077 р.), за свідченням літопису, навчений книжками, до всіх ласкава, покірливий, мовчазний й водночас красномовний, коли потрібно було б святими книжками тішити сумних; Ничипор І, відомий своїми посланнями до Мономаха. Інші лише мимохіть згадуються в літописах, а з одного — Іоанна Ш (із 1089 р.) навіть прямо замічено, що він був не освічений й простий розумом. Тім годиною деякі митрополити із російських позбавили после собі добрі спогади й по своїй досвіченості, й по благочестю, й по благодійству до пастви. Вісь порядок перших митрополитів: 1) Михаїл; 2) Леонтій; 3) Іоанн (із 1008 р.); 4) Феопемпт (із 1036 р.); 5) Святий Іларіон (із 1051 р.); 6) Георгій (із 1062 р.); 7) Святий Іоанн ІІ (із 1077 р.); 8) Іоанн Ш (із 1089 р.); 9) Єфрем (із 1089 р.); 10) Миколай (із 1097 р.); 11) Ничипор І(з 1104 р.); 12) Микита (із 1122 р.); 13) Михаїл (із 1130 р.); 14) Климент Смолятич (із 1147 р.); 15) Костянтин (із 1156 р.); 16) Феодор (з 1161 р.); 17) Іоанн IV (із 1164 р.); 18) Костянтин ІІ (із 1167 р.); 19) Ничипор ІІ (із 1182 р.); 20) Матфій (із 1201 р.); 21) Кирил (із 1224 р.); 22) Іосиф (із 1237 р.).

Церковне життя, проте, у багатьох відношеннях й саме не могла не підпадати под вплив влади держави. Розподіл Русі, насамперед, відбився на єпархіальному розподілі. перший розподіл Ро-сійської церкви на єпархії, як ми Бачили, було б зроблено в 992 році митрополитом Леонтієм. Всіх єпархій, улаштованих тоді, літопис нараховує шість: у Києві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Володимирі Волинським та в Бєлгороді, але й слід додати до цого переліку, що тоді були поставлені єпископи й в інші міста такі як Тмуторокань, Турів й Полоцьк, де князями сиділи діти Володимира. Протягом наступного години до другої половини 12 ст. встановлено ще декілька єпархій, так що всіх стало аж 15, окрім Київської Митрополії: Новгородська, Ростовська, Володимирська що на Волині, Бєлгородська, Чернігівська, Юр «ївська, Переяславська, Холмська, Полоцька, Турівська, Смоленська, Перемишльська, Галицька, Рязанська та Володимирська що на Клязьмі. Межу їхнього розповсюджень близько збігалися із межами відповідних їм князівств. Внаслідок старого релігійного ладу суспільства всяка суспільна спілка зосереджувалася звичайно біля якої-небудь святині, храму, й був, дивлячись за розміром, у формі чи приходу, чи єпархії. Новий уділ, відокремившись від старого, намагався зробитися самостійним й в церковному відношенні, завести у собі особливу єпархію, бо цивільна самостійність без церковної здавалася неповною. То в 12 ст. после виділення нових князівств з старих, з Переяславського уділу — Смоленського, з Волинського — Галицького, з Чернігівського — Рязанського, явилися й нові єпархії: Смоленська — у 1137 році, Галицька — у 1157 році, Рязанська — у 1198 році. З падінням уділу знищувалася й єпархія; наприклад, наприкінці 11 ст. после зруйнування половцями Тмуторокані занепала й тамтешня єпархія. Піднесення уділу піднімало й її єпархію; у 1165 р. багатий Новгород виклопотав своєму владиці Іоанну титул архієпископа, — тоді ще перший й Єдиний на Русі. Далі, якою б не міцною був єдність Ро-сійської церкви й как она не піклувалася про ті, щоб зберегти цю єдність, звичайне прагнення шкірного уділу до самостійності, до меншої залежності від Києва й до життя окремо нерідко відбивалося й на церковних відношеннях єпархіальних єпископів до митрополита й стискувало його законні права й повноваження.

Татарська навалу 1237—1240 рр. мала величезні впливи як на політичне, то й церковне життя українських земель. Київ, що ще в другій половиш 12 ст. втрачає своє попереднє значення, тепер зовсім підупадає. Серед поодиноких земель Київської Русі зростають нові політичні і культурні осередки. Серед українських земель домінують Галич та Волинь. У північних краях поруч з Новгородом та Володимиром із 14 ст. починає зростати Москва, що поволі підбиває собі інші князівства понад Окою та Волгою. Білоруські землі та більшу частину українських забирає Литовська держава (в 14 ст.), а землю Галицьку — Польща за Казимира Великого. Отже, йдуть нові політичні впливи та взаємовідносини, які не дуже до 1240 р. Територія Київської Митрополії розбивається між Литвою, Польщею, Новгородом, Москвою та ін. Київському митрополитові доводитися матір справу не лише із різноплемінною владою, а і різновірною. Така різниця і політична боротьба поміж зазначеними державами сильно утруднюють його положення. Близькість татарських кочовин та небезпечність життя в близьких до степів місцевостях примушують наших митрополитів шукати собі спокійного місцеперебування. Кирил ІІІ (1245−1281), Максим (1283−1305) та Святий Петро (1308−1326) не сидять на одному місці, а міняють свої осідки, найдовше перебуваючи на півночі у Володимирі-на-Клязьмі, а Петро — в Москві. Князі московські найбільше подобаються митрополитам, котрі від часів Петра енергійно підтримують московську політику, чим настроюють проти собі інші політичні центри, внаслідок чого із «є спроби поділу єдиної митрополії.

Київська митрополія зоставалася єдиною і охоплювала свою домонгольську територію до половини 15 ст., коли Москва рішуче сепарувалася від Києва. Приводом доти послужила поява в Київській Митрополії грека Ісидора, прихильника унії із Римом. Константинопольський патріарх користався своїм правом призначати київських митрополитів, й в цій справі інколи на нього впливав візантійський імператор. З початку 15 ст. Візантія перебувала у страшній небезпеці: турки-османи збиралися покласти кінець її політичній самостійності. Імператор Іоанн VІІІ Палеолог (1425−1448) шукав собі порятунку на Заході в папи й, щоб схилити його зважується на власну бік, погоджувався на умію, себто на підбиття східної церкви владі римського єпископа. Для здійснення своїх планів імператор підбирав собі серед православного духівництва прихильників своєї ідеї. Патріархом він зробив однодумця Іосифа, а тієї й призначив київським митрополитом Ісидора, що з-за свого грецького патріотизму давши згоду брати доля в соборі у Флоренції. Справді, вів був там, стояв за унію і повернувся до своєї пастви уже як представник папи із титулом кардинала. У Москві вів зустрів сильний опір, а тому і мусив тікати звідти і тримався деякий година за межах Литви та Польщі, хоч й не зустрічав собі прихильників, Незважаючи на підтримку світської влади та латинського духівництва. Влаштувавшись в Італії, Ісидор добився призначення на київського митрополита теж прихильника унії Григорія Болгариновича, що потім відмовився від унії. Москва тім годиною добивалася затвердження вибраного в митрополити собором єпископів Іони, єпископа рязанського. Заходь Ісидора в Царгороді та пізніше політичні події перешкоджали такому затвердженню. Тоді Московський собор 1458 р. ухвалив самостійно, без патріарха, проголосити Іону митрополитом, при чому йому було б дано титул «митрополит Московський й всія Русі «, між тім як попередні митрополити, і тих, що жили, в Москві, усі титуловалися «митрополит Київський й всія Русі «. Від цого години на територї єдиної Київської Русі бачимо уже дві Митрополії: Московську та Київську. Перша із них охоплювала Московську державу (претендуючи й на Новгород), а друга — православну людність Литви та Польщі. Тут знаходилися такі єпархії: Смоленська, Чернігівська, Полоцька, Холмська, Перемишльська, Львівска, Володимиро-Берестейська, Луцько-Острозька та Турово-Пінська. До цих дів «яті треба ще додати єпархію самого митрополита. Смоленська та Чернігівська єпархії, як прикордонні, годиною належали до Москви, а Львівска в 1414—1538 рр. підлягала безпосередньо митрополитові.

У 13 ст. інтенсивно провадять місіонерську діяльність на територї Малої Русі ченці Домініканського ордена, але й без жадних наслідків. Вони обслуговують лише ті католицьке населення, яку із «явилося на Малій та Білій Русі уже в 14 ст. в містах, яким укра-їнські та литовські князі надавали німецьке (Магдебурзьке) право. У цих містах католики (німці, поляки та ін.) перебували в упривілейованому положенні в порівнянні із руськими (православними). Ягайло та Вітовт збільшували католицьку людність, підтримували старі та заводили нові латинські єпархії та парафії (в Києві, Вільно, Перемишлі, Львові, Луцьку). Дві церкви жили спокійно, кожна у нас собі, і справа із «єднання їхнього у формі Флорентійської унії не мала ніяких наслідків. Най-більший прихильник такої унії митрополит Ісидор вибрався до Італії, а його наступник й учень Григорій сам мусив був відмовитися від унії в 1458 р. й вмер православним. Мало розмовляти користь унії і так звань «Ліст митрополита Михаїла до папи Сікста IV» (1476 р.). Оцінювати ці явища церковного життя необхідно із огляду на політичну ситуацію середини 15 ст., бо православне населення від верхів до низів не думало відмовлятися від своєї віри, в огидного разі усі спроби унії залишили б по собі виразний слід.

У кінці 16 ст. сталася подія, що внесла розкол й довголітню запеклу боротьбу до лона православної церкви і українського та білоруського народів; це — Берестейська церковна унія. Їй, звичайно, приділяють багато уваги усі дослідники минулого Польщі та України, причому її пояснюють самі політичними мотивами того години, інші - непорядками в православній церкві. І тієї, й другий погляд треба вважати однобоким. Таке складне явище, як Берестейська церковна унія, викликане багатьма причинами як внутрішнього (для церкви), то й зовнішнього характеру. Тут мають місце історичні обставини, соціально-економічці умови, напрям державної політики, культурно-освітній стан православної ієрархії, моральний рівень її, внутрішні взаємовідносини у православній церкві - все це разом зі специфічними особливостями доби та настроєм пануючих чинників Польсько-Литовської держави после Люблінської унії 1569 р. й викликало згадану церковну унію. За думку про неї, не без впливу латинської ієрархії, вхопилися єпископи: луцько-острозький єпископ Кирил Терлецький та львівський єпископ Гедеон Балабан; незабаром останній відстав від тої думи, а замість нього явився володимирсько-берестейський єпископ Іпатій Потій, мабуть, одинокий ідейний прихильник унії. Вони, власне, і провели цю справу, бо тодішній митрополит київський Михаїл Рагоза та інші єпископи були пасивними людьми. Кирил Терлецький та Іпатій Потій поїхали до Рима (1695 р.) й там митникам дали згоду за унію від імені всієї православної церкви. Такий вчинок двох єпископів викликав сильне обурення на Україні-Русі. Прихильники унії зібралися в Бересті для урочистого проголошення єднання із Римом у жовтні 1596 р. Туди ж прибули і православні: єпископ Гедеон Балабан (львівський) й Михаїл Копистенський (перемишльський), багато представників чорного і білого духівництва, братств й поодиноких земель. Православні утворили свій собор под головуванням патріаршого екзарха архімандрита Никифора. Таким чаном, одночасно в Бересті відбувалося два собори — уніатський (що складався лише із вищого духівництва) й православний, постанови які були цілком протилежні. Король Сигізмунд ІІІ був на стороні уніатів, визнав їхні постанову й проголосив унію із Римом доконаним фактом, але в протести і постанову православних уваги звернено не було б. Опираючись на прихильність короля, енергійну підтримку католицького духівництва та польсько-латинського громадянства, архієреї-уніати поволі забирали собі церковні і монастирські маєтки, твориш кадри підвладного їм духівництва, поступово знаходили собі прихильників серед міщанства і серед селянства. Поширення унії викликало безкінечні судові процеси та заколоти в масах. На іншого уніатського митрополита Іпатія Потія підготовлявся атентат, який скінчився лише тім, що в нього було б відрубано кілька пальців. У Вітебську місцевий уніатський архієпископ Іосафат Кунцевич настільки настроїв проти собі православних міщан, що смердоті його замордували (1623). За це Вітебськ було б позбавлено Магдебурського права, 19 особам одрубано голови, близько сотні міщан, що утекли від суду, заочно присуджено до смерти, а майно їхнього забрано до скарбу. Заколоти були й в інших містах. Взагалі між православними та уніатами йшла вперта боротьба, недарма унію названо було б «костію роздору». Перш на почалася боротьба літературна, із «явилося багато полемічних творів, де один бік боронила собі і нападала на другу. З боці православних виступали найкращі вчені сили, і їхні твори і досі зостаються цінними пам «ятниками українського письменства, як «Апокрисис» Христофора Філалета, «Тренос» Мелетія Смотрицького, «Палінодія» Захарії Копистенського. Братства видавали ці полемічні твори. Одночасно із літературною боротьбою йшла і боротьба правова, на грунті сеймового законодавства. Тут виявляли сильну акцію православні магнати та шляхта, котрі нерідко виступали спільно із протестантською шляхтою. На грунті правовому було б зроблено дуже багато, бо до половини 17 ст. не проходило жодного сеймові, де б не ставилася справа «греків-дізунитів », себто православних, й наслідки були дуже важливі. Так було в 1609 р. православним пощастило юридично одмежуватися від уніатської ієрархії, а 1632−34 рр. православні добилися своєї власної, визнаної Державою (упривілейованої) ієрархії із київським митрополитом Петром Могилою на чолі. Йому підлягали єпархії: Луцька, Львівска, Перемишльська, Холмська та новоутворена Білоруська.

Верстви світського православного населення особливо енергійно боронили свою віру; виразником настроїв мас у цьому відношенні було б козацтво. Воно завжди відстоювало інтереси православної церкви, й там, де впливи козацтва були сильні, себто на Україні, унія не мала успіху. Завдяки козацтву в Києві уніати обмежилися лише Видубицьким монастирем, а Лаври було неможливо захопити. Завдяки козакам й Петру Сагайдачному єрусалимський патріарх Феофан в 1620 р. поновив православну ієрархію із митрополитом Іовом Борецьким на чолі. Нунцій Торрес свідчить, що козаки своїми проханнями, погрозами та збройно перешкоджали поширенню унії. У 1632 р. смердоті через депутацію до сеймові відстояли права своєї церкви.

З кінця 17 ст., коли більшість шляхти под впливом політичних та соціально-економічних обставин после 1654 р. перейшла на бік латинства, православні братства підупали, а козацтво, відігравши своєї ролі, втратило своє значення, — тоді православна церква, зоставишся без своїх проводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На унію перейшла в Західній Україні більшість народних мас. Багато шкодило тоді православ «ю й ті, що после 1654 р. частина Київської Митрополії опинилася в межах Московської держави, а частина залишилася в Польсько-Литовській державі. Наші митрополити Сільвестр Косів (1647−1657), Діонисій Балабан (1657−1663) та Іосиф Нелюбович-Тукальський (1664−1675) не співчували Москві, й коли та розпочала заходь, щоб підвернути українську церкву под уладові московського патріарха, смердоті стали бік Польщі. Живучи на територї останньої, зазначені митрополити не малі можливості керувати церковними справами Лівобережної України, а тім годиною Москва добилася зміцнення своїх виключних впливів й на церковні справ в Польщі. У 1685 році вона за допомогою турецького уряду вирвала в константинопольського патріарха Діонисія IV згоду тих, щоб Київська митрополія перейшла под канонічну залежність до московського патріарха, який благословивши на київського митрополита колишнього православну луцького єпископа князя Гедеона Святополк-Четвертинського.

У 1686 р. в Москві між Польщею й Росією було б вироблено умову, так звань світ Гржимультовського (чи «вічний світ »). Цей світ давав право російському урядові в цілях оборони православних від уніатських утисків втручатися у внутрішні справ Речі Посполитої, православне населення Польщі віддавалося под протекторат московського царя. Завдяки цьому православні парафії та монастирі в Польщі підлягали київському митрополитові, а тієї, у свою чергу, підлягав московському патріарху, а потім й Священній Синодові.

На протязі 18 ст. Київська митрополія под впливом російської церкви зазнала деяких змін. Було скасовано право вибору митрополита та єпископів; поволі відмінялось виборне початок щодо нижчого духівництва. Од 1700 р. із Київської академії викликають до Москви та Петербурга наших учених ченців, і тих займають в Росії аж до часів Катерини ІІ усі архієрейські кафедри. Тому, із одного боці, вся російська церква піддається сильним впливам церкви української. Від часів Катерини ІІ митрополит київський втратив своє значення Першого ієрарха для інших архієреїв, втратив всяку з нього уладові й ставши звичайним єпархіальним владикою.

У кінці 19 — на початку 20 ст. укра-їнські землі поділено на такі єпархії: Харківську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську (1837 р., кафедра в Одесі), Таврійську (1859 р., кафедра в Сімферополі), Подільську (кафедра в Кам «янці), Волинську (кафедра в Житомирі) й Київську; в 1907 р. постала ще Холмська єпархія. Жив за десять українських єпархіях налічувалося в 1900 р. православного населення 19 мільйонів.

У 1870 р. протоієрей У. Гречулевич дає Перші зразки проповіді на українській мові. Не дивлячись на тяжкі обставини, приклад його не зостається без наслідувачів: П. Морачевський перекладає на українську мову Четвероєвангеліє, П. Куліш — мало не всю Біблію. У 1906;1908 рр. Священний Синод видає українське Євангеліє. З «є спроби видання популярних книжок релігійного змісту російською мовою. Ставиться запитання про українську мову як мову богослужбову. Почалася запекла боротьба поміж ієрархією та прихильниками українізації церкви на територї України. Ця боротьба привела до розколу. Прихильники повної українізації утворили окрему Українську Автокефальну Православну Церкву на чолі із митрополитом У. Липківським (із 1921 р.). Алі, у зв «язку із незвичайним способом її утворення, авторитет УАПЦ почав падати й в 1930 р. вона самоліквідувалась.

Визначенням Архієрейського Собору Ро-сійської Православної Церкви (РПЦ) 25−27 жовтня 1990 р., у відповідь на звернення українського єпископату до Святійшого Патріарха Московського й всія Русі Алексія ІІ і всього єпископату РПЦ, Українській Православній Церкві (УПЦ) надано незалежність й самостійність в її керуванні. УПЦ — спадкоємиця древньої Київської Митрополії (в межах України) й Українського екзархату РПЦ.

Самостійність й незалежність УПЦ у керуванні поширюється на канонічні, богослужбові, господарські, фінансові та духовно-освітну сфери внутрішнього життя її єпархій. Соборний й молитовно-канонічний зв «язок УПЦ з Всесвітнім Православ «ям являє членство предстоятеля УПЦ у Священній Синоді РПЦ, й доля українського єпископату в Архієрейських та Помісних Соборах РПЦ. Знаком перебування УПЦ у благодатному лоні Всесвітнього Православ «я є статутне піднесення імені предстоятеля РПЦ за богослужіннями й благословення Святійшим Патріархом новообраного предстоятеля УПЦ. Відповідно, Український єпископат, певно висловлюючи віроповчальный принцип соборності Церкви Христової, бере доля в виборах Святійшого Патріарха Московського й всія Русі, а Предстоятель УПЦ — в обряді настоловання предстоятеля РПЦ. Реальні права й канонічний статус УПЦ фактично наближають її до повноти прав й статусу Помісної Церкви, без формального визначення останньої Помісним Собором РПЦ.

Предстоятель УПЦ — митрополит Київський й всія України із титулом «Блаженний ». Канонічний статус УПЦ та її предстоятеля визнані Головами Помісних автокефальних православних Церков. Резиденція предстоятеля УПЦ — Києво-Печер-ська Успенська Лавра. Предстоятель УПЦ із 1992 року — Блаженний Володимир /Сабодан/, митрополит Київський й всія України.

Священний Синод УПЦ закладає й скасовує єпархії в межах України, духовні школи, обирає кандидатів на вільні єпископські кафедри, благословляє відкриття монастирів, обговорює й вирішує усі інші запитання внутрішнього життя УПЦ в період між Архієрейськими Соборами УПЦ. Архієрейський Собор УПЦ, відповідно до Статуту про керування УПЦ, є вищим органом соборної керування. Архієрейський Собор УПЦ самостійно й незалежно обирає предстоятеля УПЦ — митрополита Київського й всія України.

У УПЦ періодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помісний) за участю єпископату, представників духівництва, що є ченцями, та мирян УПЦ для обговорення найважливіших питань внутрішнього життя УПЦ.

Східне Православ «я — тисячолітня традиційна релігія українського народу (русичів). УПЦ — найбільша православна громада в Україні: вон нараховує тридцять п «ять мільйонів хрещених християн. У складі УПЦ 35 єпархій, 37 архієреїв, є одна духовна академія (Київ, Києво-Печерська Лавра), 5 семінарій, 22 духовних училища, 3200 недільних шкіл. Найбільші монастирі: Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра, Свято-Успенська Почаєвська Лавра, котрі є загальноправославными християнськими святинями й місцями масового паломництва.

УПЦ — Церква-мучениця: сотні тисяч християн постраждали в результаті репресій з боці богоборчої влади в СРСР, тисяча священнослужителів, що є ченцями, й мирян було б розстріляно та заслано в сибірські табори. Серед них — перший Священномученик Ро-сійської Церкви, митрополит Київський Володимир /Богоявленський/, вбитий більшовиками у 1918 р. Було зруйновано багато храмів, монастирів. Заборонено церковну добродійність. Останнім годиною УПЦ поступово повертаються храми, монастирі й майно, раніше націоналізоване Державою. Відновляються соціальна діаконія УПЦ: церковно-парафіяльні школи, лікарні, молодіжні організації й прямування, позначка які - допомога старцям, інвалідам, бідним й т.д.

На канонічній територї УПЦ діють дві локальні, не визнані Помісною Православною Церквою, націоналістично орієнтовані розкольницькі юрисдикції - Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ-КП) на чолі із розкольником «патріархом Філаретом «й Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Велика частина їхніх приходів розташована в західних областях України (Галичина, Волинь), котрі історично входили у склад Речі Посполитої (Польщі). На цих ж територіях діє Українська Греко-Католицька Церква (уніатська, УГКЦ). Активізувалася діяльність псевдо-релігіозних та окультних сект, що практикують прозелітизм серед православних України. Взаємна боротьба розкольницьких, сектантських й проуніатських наснаги в реалізації Україні, котра здійснюється на фоні духовної, політичної тих економічної кризи в стране, порушує мирний хід життя УПЦ, створює межконфесійну напруженість й провокує відкриті сутички між духовними общинами.