Соціальні моральні проблеми «смутної» години (за оповіданням Володимира Винниченка «Суд»)

Соцiальнi й моральнi проблеми «смутного «часу (за оповiданням Володимира Винниченка «Суд »).

Володимир Винниченко увiйшов в iсторiю України як активний полi-тичний дiяч i письменник свiтового рiвня, що силою художнього слова вiдбив соцiальнi струси початку XX столiття. Стихiя бунтiв i зворушень, зiткнення влади з народом давали йому надзвичайно цiкавий i багатог ранний матерiал для написання яскравих творiв. За висловом I. Франка, Винниченко вмiє ловити життя на «гарячiм вчинку «i зобразити його в цiкавiй, хвилюючiй, гостросюжетнiй i драматичнiй формi.

Одним з таких «гарячих вчинкiв «став епiзод iз життя українського села передреволюцiйної доби невдовзi пiсля «грабiжок «на Полтавщинi 1902 року. Наростання селянського невдоволення, коли ось-ось може «закипiти «й село, в якому верховодить земський начальник Михайло Денисович Самоцвiт, зримо i переконливо змальоване в оповiданнi «Суд «(1903). На мою думку, вже в саму назву твору Винниченко вклав гостру iронiю й сарказм, бо нiякого правового дiйства в ньому немає. Бiльш того: Самоцвiтiв «суд «- це трiумф розлюченого куркуля! Тому з такою ж колючою iронiєю звучить i прiзвище цього українського унтерпришибєєва Самоцвiта. Носiй такого «благородного «прiзвища, яке викликає поетичнi асоцiацiї, виявляється брутальним самодуром.

иш слухняне бидло: «Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив… Знаю я вже їх, як свої п «ять пальцiв… «Але, стривожений вибухом бунтiв, Самоцвiт зазначає: «Тепер не той час. Тепер мужика не обдуриш… Тепер вiн уже й сам бiльше тебе знає… Одно, чим можна здержать мужика, то… бить його треба ». Саме такий самосуд над селянином, що виявив «непослушанiє «, працюючи за мiзерну плату в господарствi Самоцвiта, i зображено в оповiданнi: «В морду! От.

i все роз «яснєнiє… Р-раз, два… Третiй раз у вухо — i марш… I весь суд… «.

I стає жахливо на душi вiд такого «суду «- знущання, i хочеться вiдшукати, запросити порятунку у односельцiв скривдженого. А що ж село? Сумiш настроїв, ненависть i страх охопила людей: «усiм стає страшно, але всi стоять мовчки, мов подубiли », коли на їхнiх очах земський начальник розправляється з Крутоноженком, що обурюється панським розбоєм. Здається, що гору врештi-решт бере Самоцвiт: непокiрному Никифору Крутоноженку зв «язують руки i вiдвозять у мiсто, де його чекає вже «настоящий суд ». I вже в самому фiналi оповiдання: «З обох бокiв дороги стоять селяни й похмуро дивляться їм вслiд » .

Але через страх, що здається, увiйшов у кров i плоть людську, пробивається дещо нове в настроях селян. Уже сказано слово наперекiр начальнику, вже побачили селяни в його очах переляк, вже вiдчули вагу власної сили. Тут Винниченко дуже майстерно змалював вагання i завмирання у непевностi «смутного «часу: люди ще бояться Самоцвiта, Самоцвiт уже боїться селян.

I дочитуючи оповiдання, я вiдчув у душi пiднесене хвилювання через надiю, яку подає остання сцена: «Дуриндi здається, що «засмикана конячина », яка сумно хитає головою, мовби говорить йому тим похитуванням: «Полетимо, полетимо, аж загудить, молодой человєк! «Чи не є це Винниченковим провiщенням для гнилого i недовговiчного суспiльного ладу, представленого самоцвiтами?