Виробництво взуття в Україні: проблеми і перспективи конкурентноздатності

РЕФЕРАТ на тему:

Виробництво взуття в Україні:

проблеми і перспективи конкурентноздатності.

План:

Мета роботи Постановка проблеми Аналіз проблеми Пропозиції до розв’язання проблеми Обґрунтування пропозицій та вибір альтернатив Здійснення пропозицій урядовими та неурядовими організаціями Необхідні ресурси та умови Висновки.

Мета роботи.

Для аналізу конкурентоспроможності на глобальному та регіональному ринках я обрала ринок взуття і зробила це з декількох причин. По-перше, мене цікавить, який потенціал та можливості України у цій сфері. По-друге, в зв’язку з все більшою представленістю українських виробників взуття на різноманітних виставках-ярмарках та у роздрібно-торговій мережі, я хотіла проаналізувати динаміку його виробництва за останні роки. По-третє, я хотіла більше дізнатися про основних товаровиробників (як самого взуття, так і сировини, зокрема, шкіри та матеріалів). І остання, суб'єктивна причина — останнім часом я купую вітчизняне взуття, якість та ціна якого мене цілком задовольняє, тому мені було просто цікаво.

Метою роботи є об'єктивне дослідження конкурентоспроможності галузі виробництва взуття в Україні, можливості та перспективи її розвитку, аналіз проблем та пропозиції стосовно їх розв’язання.

Отже, тепер я перейду до аналізу самої проблеми і розгляду інших питань.

Постановка проблеми.

Засилля товарів закордонного виробництва на українських ринках висунуло жорсткі вимоги до підвищення конкурентоспроможності [1]. Проте, перш, ніж говорити про конкурентоспроможність України у виробництві взуття, потрібно визначитися з самим терміном «конкурентоспроможність». Отже, конкурентоспроможність — це сукупність властивостей, наданих продукції під час розробки, виробництва, реалізації і післяпродажного обслуговування, що забезпечують її відмінність від аналогів (чи замінників), по-перше, за ступенем задоволення потреб споживача, по-друге, за рівнем витрат на її придбання та експлуатацію, по-третє, за ступенем інформованості, доступності, зручності для споживача у здійсненні купівлі та експлуатації, яка (сукупність) сприяє найшвидшій реалізації на даному ринку у даний період [6].

На даному етапі розвитку взуттєвої промисловості ще рано говорити про серйозну глобальну конкурентноздатність України. Хоча українські підприємства поступово нарощують обсяги поставок в Європейські країни та країни СНД та Балтії, проходить це, переважно за давальницькими схемами. Основні замовники шкіряного взуття — фірми з Італії, Німеччини, Австрії, Чехії, тобто це практично ті ж самі країни, які є і основними легальними поставниками взуття в Україну (і не виключено, що під закордонними марками ми купуємо взуття українського виробництва). На жаль, давальці платять за роботу вітчизняним виробникам дуже мало — за пошиття однієї пари взуття замовник платить 6−8 гривень (!) [7].

Конкурентоспроможність регіонального ринку взуття найбільшою мірою перебиває нелегально ввезена дешева та/або неякісна продукція виробництва Китаю та інших країн. Ще однією проблемою на місцевому ринку є велика кількість норм та стандартів, яких потрібно дотримуватися і яким повною мірою не може відповідати навіть високоякісне (скажімо, італійське) взуття.

Іншою проблемою галузі є низька платоспроможність населення. В зв’язку з цим, конкуренція між виробниками відбувається за рахунок цін. Ті, хто може дозволити дорожче взуття (яке в порівнянні з імпортованою продукцією дорогим є відносно) звертають увагу і на якість, і на марку.

Для підвищення конкурентоспроможності необхідно також покращити дизайн продукції.

Ще однією проблемою, з якою стикаються виробники взуття є нестача сировини, зокрема, шкур, які масово експортуються.

Далі перейдемо до аналізу цих проблем.

3. Аналіз проблеми.

В Україні нараховується 60 фабрик з чисельністю працівників більше 600 чоловік, близько 200 підприємств з чисельністю 15−300 працівників, велика кількість дрібних фірм.

У 1990 році в Україна споживання взуття складало 3, 8 пари на людину в рік (200 млн. пар на країну). 186 млн. пар вироблялося вітчизняними фабриками, близько 10 млн. пар — підприємствами побутового обслуговування, все інше імпортувалося.

Зараз в Україні середнє річне споживання взуття на людину складає 1,25−1,45 пари. Аналогічні дані для США — 5,9 пари, Франції - 5,6 пари, Австрії - 4,4 пари, Італії - 3,3, Польщі - 3,2, Чехії та Іспанії - по 2,8 пари.

Гіперінфляція на початку 1990;х років залишила українські підприємства без оборотних коштів. Крім того, моделі, що пропонувалися на вітчизняних фабриках, значно відставали від вимог споживачів. Ось чому імпортна продукція швидко завоювала внутрішній ринок, причому взуття завозилося переважно неофіційно.

Для того, щоб вижити, деякі місцеві виробники взуття «пішли у підпілля». Котрафактне взуття змогло конкурувати з контрабандним, за рахунок чого вітчизняні виробники все-таки змогли збільшити обсяги виробництва.

Якщо у 1993;1994 роках, за оцінками операторів, на контрафактну продукцію припадала незначна доля продажів, то протягом останніх 1−2 років нелегально виготовлене взуття відібрало половину ринку у нелегально ввезеного.

Іншим способом виживання для українських виробників стала робота із закордоном за давальницькими схемами. Так працювали переважено великі виробники з непоганим машинним парком і кваліфікованим персоналом. Завдяки такій схемі роботи фабрики отримали нові технології, навчилися шити взуття, що відповідає західним вимогам. Тепер в Україні лише декілька взуттєвих підприємств ризикнули легально виробляти товар лише для внутрішнього ринку (серед них і найбільший виробник ТзОВ «Мальви», м. Львів).

За оцінкою спеціалістів в Україні реалізується не менше 60 млн. пар взуття на рік (враховуючи кліматичні умови), але і не більше 70 млн. пар (враховуючи рівень доходів жителів). У 1999 році в Україну офіційно було ввезено близько 3,4 млн. пар взуття з верхом зі шкіри, текстилю та штучної шкіри та 11,2 млн. пар взуття з резини та полімерних матеріалів на загальну суму $ 34,5 млн. Легально було виготовлено (за даними Госкомстату) 10,2 млн. пар, з них експортовано 7,5 млн. пар на суму $ 58,4 млн. (із врахуванням вивезених частин взуття).

Загалом на внутрішньому ринку було реалізовано 17,4 млн. пар офіційно ввезеної та виготовленої продукції, що складає лише 25−30% реального споживання. Це означає, що було реалізовано ще близько 43−53 млн. пар нелегально ввезеної або виготовленої продукції, що складає 70−75% загального продажу.

У 2000 та 2001 роках доля легальної продукції дещо збільшилася. Дані, що показують динаміку виробництва взуття наведені у таблиці та проілюстровані на графіку.

Динаміка виробництва взуття за 1996;2001 роки.

4. Пропозиції до розв’язання проблеми.

У попередніх розділах я писала про проблеми, з якими стикаються виробники взуття. Для підвищення конкурентоспроможності українського взуття на глобальному та регіональному ринках можна вдатися до ряду заходів:

Зменшити нелегальний імпорт шляхом покращення роботи митниць та контролю за їх діяльністю, підвищення імпортних мит.

Стимулювати підприємства, що постачають сировину та матеріали. Передовсім це стосується виробників шкіри. Потрібно законодавчо обмежити експорт сирих шкур та готової шкіри. Для стимулювання роботи вказаних підприємств можна надати їм податкові пільги.

Знизити собівартість шляхом заміни імпортних матеріалів (колодки, клей, підошва) на вітчизняні для забезпечення доступності українського взуття широким верствам населення.

Підтримати експортерів українського взуття (тих, які працюють не за давальницькими схемами) шляхом надання їм експортних субсидій, укладання угод з іншими державами на безмитний ввіз.

Провести всеукраїнську акцію підтримки вітчизняного виробника.

Забезпечити регулярне проведення виставок-ярмарок по всій території України.

Залучати у галузь та підтримувати молодих дизайнерів, переглянути дизайнерську політику підприємств з метою найширшого задоволення смаків споживачів.

У наступному розділі спробую проаналізувати наведені пропозиції та обрати ті, за допомогою яких можна досягти найкращих результатів.

5. Обґрунтування пропозицій та вибір альтернатив.

Нелегальний імпорт за таких країн як Турція, Китай, Польща, країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону є найбільшою проблемою українських взуттьовиків. Звичайно, вони не можуть конкурувати з виробниками, у яких середня вартість пари шкіряного взуття складала $ 5,6 (у 1998 році) та тепер складає $ 2,5 (саме така вартість китайського взуття). Середня ціна імпортованого взуття з текстилю знизилася від $ 2,2 у 1998 році до $ 0,31 за пару у 2001 році (усереднення по всіх виробниках) [7].

Покращення роботи митниці призвело б до деяких позитивних змін, проте з об'єктивних причин особливо розраховувати на це підстав немає. Величезна кількість взуття ввозиться під кодами інших товарів, держмито, на які набагато нижчі. Враховуючи низьку платоспроможність населення, така ситуація призводить до значного наповнення українського ринку взуття дешевим і неякісним імпортованим товаром.

Ff'.

уття є нестача вітчизняної сировини для виробництва. Імпорт деталей, сировини, фурнітури призводить до 30% зростання ціни на готове взуття. Першочергова задача в цьому напрямку — забезпечити виробників українською сировиною. Як вже зазначалося, можливості для виробництва сировини і матеріалів в Україні є, варто лише підтримувати ці підприємства.

Збільшення експорту українського взуття надасть додаткові фінансові можливості для боротьби за внутрішній ринок, зокрема шляхом зниження ціни. Вихід виробників на міжнародні ринки підвищить конкурентоспроможність України в цій галузі.

Велике значення має рекламно-інформаційна підтримка. Споживач повинен зрозуміти, що купівля якісного українського взуття є вигідним для нього. Крім того, він вкладає гроші у вітчизняну, а не «китайську» економіку. Сьогодні існує проблема того, що споживач не знає свого виробника. Як показує досвід проведення міжгалузевих ярмарок-продажів продукції легкої промисловості, український споживач вже готовий купувати вітчизняну продукцію. Тому підприємствам слід надати увагу каналам розповсюдження і реклами.

Розробка нових моделей, які відповідають смакам споживача також підвищить попит на українське взуття, а значить, і підвищить конкурентоспроможність на регіональному ринку.

Сукупність наведених заходів дозволить підвищити конкурентоспроможність українського взуття як на внутрішньому, так і га зовнішньому ринках.

6. Здійснення пропозицій урядовими та неурядовими організаціями.

На думку Олександра Бородині, заступника начальника Управління легкої промисловості Державного комітету промислової політики, голови Ліги виробників взуття, шкіргалантереї, хутряних виробів, при аналізі конкурентоспроможності на ринку України головна проблема полягає у тому, що на ринку присутня велика кількість контрабандної продукції. Коли вирішили порівняти, скільки взуття було ввезено в Україну з Польщі, а скільки відправлено, то виявилося, що у 1996 році, наприклад, українська митниця зафіксувала обсяг поставок з Польщі на суму $ 192тис., а за даними Української торгової місії в Польщі - на $ 31 млн. Приблизно таке ж співвідношення було і в 1997 році. Зараз ситуація дещо змінилася, адже якість польського взуття не набагато краща за якість українського, проте ціна на нього вища в зв’язку з вищою вартістю робочої сили у Польщі. Однак продукція з Китаю, де вартість праці приблизно вдвічі менша, ніж в Україні, звісно, набагато дешевша від вітчизняної і тому її продовжують нелегально завозити і успішно реалізовувати.

З нелегально ввезеною продукцією може конкурувати лише нелегально виготовлена. Зараз на верхніх щаблях влади ведуться розмови про детінізацію ринку. Робити це, безперечно, потрібно, проте, вивівши з «тіні» нелегальних виробників взуття, ми одразу ж втратимо цей ринок, оскільки заплатити податки та конкурувати з китайськими виробами українські підприємства не зможуть. Для вирішення цієї проблеми пан Бородиня пропонує встановити контроль над нелегальним ввезенням товарів з-за кордону. До того, як виводити економіку з «тіні», необхідно покращити роботу митної служби. При цьому він не припускає думки про закритість ринку, оскільки тоді він не розвиватиметься, а має на увазі просто однаковість правил гри для всіх [7].

Для нормальної роботи взуттєвих підприємств потрібно підтримувати і ті, які поставляють їм сировину, зокрема, шкіри. Необхідно, щоб держава взяла до уваги проблему нестачі сировини для шкіряної промисловості. Нові форми сільськогосподарських підприємств все ще перебувають у зародковому стані, а старі - фактично відсутні. Саме тому на час, поки не окріпнуть фермери, необхідно закрити кордони, заборонити вивезення з України шкірсировини, ВРХ та свиней в живому вигляді для того, щоб вітчизняна промисловість змогла завантажити свої потужності. Весною Кабмін прийняв постанову про тимчасову заборону на вивезення з України шкірсировини, проте це лише одна з багатьох проблем, які потрібно вирішувати [8].

7. Необхідні ресурси та умови.

Більша частина обладнання на українських фабриках по виробництву взуття закупалося ще за радянських часів. І лише поодинокі підприємства обновили свій машинний парк протягом останніх років. Проте, на думку спеціалістів, резерв у виробників взуття ще є, оскільки у 90-ті роки багато вітчизняних підприємств не повністю використовували свої потужності, і обладнання не зношувалось.

Зараз багато фірм готові купувати взуттєве обладнання, проте через брак коштів вимушені обмежуватись купівлею використовуваного.

Взуттьовики, які були на закордонних фабриках, вважають, що українські фабрики загалом обладнанні не набагато гірше. На обладнанні середнього рівня можна виготовляти модне та високоякісне взуття. Для цього необхідно мати гарні комплектуючі та матеріали.

В Україні є наявною нестача вітчизняних комплектуючих для виробництва взуття. Виробники вимушені імпортувати колодку, яка визначає форму майбутнього взуття, а під неї закуповувати закордоном підошву та підбори.

Лише в останні роки в Україні почали відроджуватися виробники взуттєвих комплектуючих (за Радянського Союзу такі підприємства були, проте з тих пір суттєво занепали). Почали з’являтися нові фірми, але вони поки що не мають достатніх потужностей, щоб забезпечувати галузь.

Штучну та синтетичну шкіру в Україні виготовляють у великих обсягах. Проте, за оцінками спеціалістів, у закордонних виробників асортимент набагато багатший. У вітчизняних виробників немає грошей на закупівлю нового обладнання, на якому б виготовлялися сучасні шкірзамінники, тому конкурентоспроможність таких підприємств поки що не дуже висока.

В нашій країні існує 20 підприємств, що виготовляють натуральну шкіру. В 2000 році та у першому півріччі 2001 року працювало лише 13. Порівняно з 1990 роком виробництво шкіри знизилося у 8,5 разів, що зумовлено подорожчанням шкур, а також їх нелегальним експортом. З цих 13 підприємств минулого року стабільно працювали лише 6: ЗАТ «Возко», яке є найбільшим виробником в Україні (Вознесенськ, Миколаївська обл.), ВАТ «Світанок «(Львів), ЗАТ «Чинбар» (Київ), ЗАТ «Шкіряник» (Івано-Франківська обл.), ВАТ «Плай» (Івано-Франківськ) та ЗАТ «Більшовик» (Харків). На цю шістку припадає 95% всієї шкіряної продукції, виготовленої в Україні. Більшість виготовленої шкіри експортується.

Більшість виробників взуття, які виготовляють готову продукцію для внутрішнього ринку, використовують вітчизняний товар. Українські шкіропереробні заводи навчилися виробляти шкіру середнього рівня за якістю та ціною (вартість $ 18−25 за кв.м.) Виробники, які орієнтуються на випуск високоякісного взуття, вимушені імпортувати і шкіру, яка коштує $ 30−40 за кв.м. Продукція, виготовлена із високоякісної імпортної шкіри, як правило, одразу експортується.

Для нормального розвитку взуттєвої галузі необхідна державна підтримка, що полягатиме у регулюванні експорту шкіри та готової продукції, обмеженні нелегального імпорту, підтримці вітчизняного виробника.

8. Висновки.

У цій роботі я намагалася оцінити глобальну та регіональну конкурентоспроможність України у виробництві взуття. Було проведено дослідження галузі.

Значний обсяг експорту українського взуття свідчить про те, що закордонні споживачі готові його купувати і купують. На жаль, від цього поки що виграють переважно закордонні фірми, на які за давальницькими схемами працюють багато вітчизняних підприємств. Однак прийняття якості українського взуття у світі, зокрема у таких «взуттєвих» країнах як Італія та Чехія свідчить про його потенційну конкурентоспроможність на глобальному ринку. І навіть у давальницьких схемах потрібно бачити позитиви — адже працюючи таким чином, підприємства не лише отримують можливість виготовляти продукцію на імпортному устаткуванні, але і вчаться розуміти смаки та бажання споживачів. Переносячи це на українські терена, вони таким чином підвищують і регіональну конкурентоспроможність.

Незважаючи на те, що виробники взуття сьогодні зустрічаються з масою проблем, починаючи від нестачі сировини та матеріалів і закінчуючи проблемами з дизайном, статистика свідчить, що виробництво зростає з року в рік. Все частіше можна бачити якісне і недороге українське взуття і на полицях магазинів, і на різноманітних ярмарках. Враховуючи ці позитивні тенденції, виробникам слід і надалі працювати над поліпшенням якості та асортименту своєї продукції для завоювання різних ринків.

Література:

Бондаренко С., Бокій В. Про механізм формування конкурентоспроможності продукції промислового підприємства // Економіст, № 9, 2001. — ст. 58−59.

Динаміка виробництва найважливіших видів промислової продукції // Економіст, № 9, 2001.

Кредисов А., Дерев’янко О. Конкурентоспроможність країна та стратегія її експорту на світовому ринку // Економіка України, № 5, 1997 — ст. 54−58.

Павленко Ф., Якубовський М. Підвищення конкурентоспроможності виробництва в країнах з перехідною економікою // Економіка України, № 11, 1998. — ст. 78−80.

Портер М. Международная конкуренция: Пер. с англ. — М.: Международные отношения, 1993. — 896 с.

Ухачевич Я. Роль держави у забезпеченні конкурентоспроможності продукції // Економіка України, № 2, 1999. — ст. 82−83.

Фролова В. Отраслевой обзор производителей обуви // Бизнес, № 49 (412), 2000. — стр.34−37.

Фролова В. Промышленный обзор производителей кожи // Бизнес, № 34 (449), 2001. — стр.24−28.

PAGE.

PAGE 5.