Душа в релігії та міфах

Міністерство науки і освіти України Черкаський національний університет Кафедра психології.

Реферат з курсу «Загальна психологія «.

тема: «Душа в релігії та міфах «.

Перевірив: Виконала:

Скороходова О.І. студентка групи 1 г.

психологічного факультету.

Плітінко Я.О.

Черкаси 2003.

Одним з найпоширеніших є визначення психології як науки про душу. Проте сам термін і поняття «душа» виникли й пройшли певний історичний шлях задовго до того, як філософія, теологія, психологія зробили його предметом свого дослідження.

Людина завжди прагнула відшукати причину всіх явищ, що привертали до себе її увагу. Головним серед них була смерть. У тих випадках, коли причина смерті не була очевидною, її пов «язували з впливом якої-небудь потаємної сили. Так виникло первісне уявлення про душу. На цій стадії розвитку людина не могла уявити собі душу як психічне, нематеріальне, а уявляла її як особливу повітряну субстанцію, що залишає людину з останнім подихом.

Уявлення про душу як про щось потаємне не могло не дістати міфологічного тлумачення. І справді, в грецькій міфології виникає образ чарівної дівчини Психеї, яка уособлює душевне життя.

Згідно з первісними уявленнями у циклі перетворень народження — посвячення — смерть — народження і т.д. саме народження пов «язувалося з участю жінки, яка повертає особово-соціальне начало із світу тіней у світ живих. Волога, туман, повітря у ролі Ерота визнаються умовою існування (і походження) Психеї. Орфіки розглядають її як те, що «вдувається вітром».

Рання філософія, відштовхуючись від різних джерел, приписує Психеї переважно життєве, а не пізнавальне начало, розглядаючи її у сукупності різнорідних визначень. Психея поєднує в собі різні сторони вихідних суперечностей і являє собою особливий тип причинних зв «язків, управляюче особисте начало, що скеровує поведінку людини, і животворне сім «я. Те, що було для первісної людини предметом вірування, міфу, пізніше стало предметом науки. При цьому, що цікаво, основні суперечності уявлення про душу, психіку, які намагалися розв «язати наші давні предки, ще довго були предметом інтересу для нащадків.

«І що таке душа? — ставить запитання К.А.Гельвецій. — Чи вважають її, як то робили давні та перші отці церкви, за надзвичайно тонку й звільнену матерію та електричний вогонь, що оживлює нас? Чи нагадувати мені тут усе те, що думали про неї різні народи й різні філософські секти? Вони складали про неї багато міфів але поняття про взаемодію душі і тіла були невиразні, плутані й дрібні. Єдині, хто з цього приводу висловлювалися велично, були перси. Виголошуючи похоронну промову над домовиною великої людини, вони казали:

«О, земле! О, спільна мати людей! Візьми з тіла цього героя те, що належить тобі. Хай водяні частини, що в його жилах, випаруються в повітря, хай упадуть вони дощем на гори, наллють струмки, здобрять рівнини і стечуть у безодні морів, звідки вийшли! Хай зосереджений у цьому тілі вогонь прилучиться до світила, джерела світла й вогню! Хай повітря, стиснуте в його членах, розіб «є в «язницю свою! Хай розвіють його вітри в просторі! І, нарешті, подиху життя, якщо неможливим чином ти є окрема істота, з «єднайся з невидимою речовиною, що тебе породила! А якщо ти тільки суміш видимих елементів, то, розвіявшись по всесвіту, збери знову свої розпорошені частки й знову витвори з них такого доброчесного громадянина!».

В.Вундт (1832— 1920), звертаючись до проблеми первісного анімізму, розрізняв, по-перше, Психею, чи душу, що відокремлюється від тіла людини, наприклад, під час сну чи після смерті і, по-друге, тілесну душу, що міститься в живому тілі, наприклад, у крові, нирках, чи в трупі. З цих двох уявлень про душу перше Вундт вважає більш пізнім. Воно виникло з двох джерел: 1) спостереження за фактами зупинки дихання після смерті і 2) сновидінь, в яких являється покійник, спостереження за проявами непритомності, екстазу тощо. Відповідно до свого подвійного походження вільна душа (Психея) являється, звичайно, у двох формах: тіні, чи привиду, й дихання.

Історія різних форм вірування в душу зводиться, за Вундтом, до трьох основних стадій: 1) примітивний анімізм, час панування чародійства й фетишизму; 2) тотемізм і манізм (культ предків) і 3) віра у світ демонів (рослинних, насилаючих хвороби, захищаючих та ін.).

Від чистого анімізму як необхідного способу мислення первісної людини відрізняється спіритизм, тобто віра в те, що духи не зв «язані з певним тілом і можуть довільно залишати свою оболонку і вільно носитися по землі й у повітрі.

Протилежністю спіритизму є фетишизм: оскільки духи можуть перебувати в будь-якому об «єкті, остільки ці об «єкти починають викликати шанування і поклоніння.

Як же насправді розвивалися уявлення про «душу» в історії наукової думки? Наскільки оптимістичними тут можуть бути висновки щодо з «ясування істинної природи «психічного? Спробуємо з розумінням і повагою до мудрості мислителів минулого дістати відповіді на ці запитання.

З історії науки про психічне. У стародавньому світі психологія виникла й набула розвитку як вчення про душу. Так, античний філософ Геракліт Ефеський (близько 544 — близько 480 до н.е.) вчив, що душа являє собою один із мінливих станів вогню, що перебуває у вічному русі і є першоосновою матеріального буття.

Демокріт (близько 460— 370 до н.е.) вважав, що-«душа є началом рушійним», «є особливого роду вогонь і тепло» і складається з кулястих, вогняних рухливих атомів — найдрібніших, далі неподільних часток матерії, благородніших, ніж атоми тіла. Він заперечував безсмертя душі, вважаючи, що вона гине разом з тілом. В основі процесу сприйняття, за Демокрітом, лежить фізичний вплив зовнішніх речей на органи чуття.

Традиційно вважається, що перші давньогрецькі філософи дотримувалися матеріалістичних поглядів на природу душі. Проте відомо, що майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ Платон Афінський (428 або 427 — 348 або 347 до н.е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як «ідеєю» — безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з «єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному «світі ідей». За Платоном, істинне знання є лише результатом «пригадування душі» про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона первісне несуперечливе поєднання душі й тіла перетворюється в проблему їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.

Отже, якщо зосереджувати увагу лише на «метафоричних образах», якими древні мислителі оздоблювали свої міркування, на тих примітивних уявленнях, що були зумовлені історично, і лише за ними оцінювати внесок кожного, можна досить просто знецінити будь-яке з них. Якщо ж порівняння, зіставлення поглядів здійснювати на рівні суттєвого, віддати перевагу чи Геракліту, чи Демо-кріту, чи Платону неможливо.

Справді, якщо Демокріт висловив геніальну здогадку про причинний зв «язок тілесного й духовного, .то Платон здійснив таку ж геніальну спробу розототожнити їх, відстояти свободу духу людського. І саме спільними зусиллями цих гігантів думки, уособлюючих своєю спільністю «єдність протилежностей», ставав можливим подальший розвиток вчення про душу як предмет науки психології.

Так, Епікур (341—270 до н.е.), а за ним римський філософ Лукрецій Кар (99— 55 до н.е.) певним чином продовжили розвиток філософських поглядів Демокріта. Згідно з ученням Лукреція, душу не можна розглядати як щось безтілесне, адже безтілесною може бути тільки порожнеча, однак і вона складається з матеріальних атомів. Процес пізнання відбувається через сприйняття душею тих матеріальних за своєю природою образів, які відокремлюються від предметів зовнішнього світу.

Психологічні погляди Арістотеля також традиційно вважаються суперечливими, бо, мовляв, він був недостатньо послідовним — ні матеріалістом, ні ідеалістом. Так, але причиною цього була послідовність Арістотеля як діалектика, який вважав активним началом у людині її душу як форму форм, або ентелехію, а тілу відводив підпорядковану роль, підкреслюючи, що без душі тіло не могло б існувати і в ньому не могли б виникнути ніякі процеси. Джерелом пізнання Арістотель вважав відчуття, які викликаються впливом зовнішніх предметів на органи чуття, а процес мислення розглядав як властивість незалежної від тіла «розумної душі».

Саме Арістотель уособлює той історичний момент, коли протилежні тенденції у розвитку поглядів на душу і психіку утворюють тотожність, унаслідок чого породжуються протилежності якісно нового рівня. Тому не дивно, що вчення Арістотеля панувало в психології протягом всього Середньовіччя і шанується донині.

Так, А. Августин (354—430), стверджуючи безплотність душі, її незалежність від тіла, висловив думку про те, що істинне пізнання будується не на основі відчуття зовнішніх речей, а на внутрішньому спогляданні, шляхом самозанурення, і на розумі.

У складній природі свідомості, всі процеси якої містить в собі душа (пам «ять, інтелектуальні процеси, вольові спонукання), саме воля відіграє найголовнішу роль, яку Августин називав «інтенцією душі» і без якої ні відчуття, ні розмірковування не можуть відбуватися. Тим самим закладаються одночасно основи волюнтаристичного та інтроспективного напрямів у психології.

P.

o.

xC60D.

o.

oe.

o.

u.

ue.

th.

u.

x6467×6248[x1900O.

oe.

o.

u.

бстрагування від видового й осягнення родового. Погляди Ф. Аквінського з часом будуть покладені в основу раціоналістичного напряму в психології.

Бурхливий розквіт природничих наук у XVI ст. створив передумови для послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки на підставі спостережень і дослідів. Так, зокрема, вважав видатний англійський філософ Ф. Бекон (1561— 1626) щодо чуттєвої душі, віддаючи розумну душу на відкуп теології як науці про віру. На його думку, чуттєва душа є тілесна субстанція, що міститься в мозку. Вона настільки розріджена, що її не видно. Рухається вона по нервах і артеріях. Відчуття, за Беконом, — матеріальний процес, що породжується зовнішніми предметами. Можна припустити, що ідеї Бекона дали поштовх розвитку наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат психіки.

В цьому ж напрямі формувалося уявлення англійського філософа XVII ст. Т. Гоббса (1588— 1679), який вважав, що носієм мислення.

є певним чином організована матерія. Уявлення і поняття є лише відображенням матеріальних тіл у свідомості людини.

Слід зазначити, що поняття душа рідше зустрічається в текстах відомих філософів і природознавців цього періоду. Його місце займають поняття психічного, свідомості, мислення, розуму — того, що не несе на собі явного релігійного «навантаження».

Сучасник Гоббса — французький філософ Р. Декорт (1596— 1650) стверджував, що існування душі й тіла — дві різні й незалежні субстанції. Декарт, на відміну від Арістотеля, «оживлює» тіло, проголошуючи ідею рефлекторної дуги. «Оживлення» тіла, як і одночасні пошуки натуральних механізмів дії душі, створювали певний грунт для вивчення природи людини на основі принципу антропологічної цілісності.

Спробу подолання декартівського дуалізму в питанні про зв «язок психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII ст. Б. Спіноза (1632— 1677). Свідомість людини, на його думку, не існує окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло не зазнає впливу зовнішніх предметів, душа ніяким чином їх не сприймає. Принцип детермінізму, розроблений у психології Спі-нози, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого — включає душу в систему причинного пояснення природних явищ.

Одного року із Спінозою народився відомий англійський філософ-сенсуаліст Дж. Локк (1632— 1704), який вважав, що всі істинні знання можна одержати лише в досвіді. Знання про психічне дає внутрішній досвід і відповідні методи — самоспостереження, інтроспекції, суб «єктивного експерименту тощо. Оскільки ж внутрішній досвід дає лише знання про окремі психічні стани чи процеси, остільки саме вони, а не абстрактна душа мають бути предметом психології.

У XVIII ст. фундаментальні розробки у з «ясуванні природи психіки були здійснені французькими філософами Ж. Ламетрі, Д. Дідро, К.-А.Гельвецієм, П.-А.Гольбахом. Душа, на їхній погляд, є нічим іншим, як тим же самим тілом, але розглянутим стосовно його певних функцій і властивостей. Так, Ламетрі (1709—1751) вважав, що під душею треба розуміти лише здатність тіла відчувати й мислити. Вона є тільки принципом руху або чуттєвою матеріальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину всієї машини, стверджував він, порівнюючи діяльність людського тіла з годинниковим механізмом.

Протилежної думки щодо природи душі дотримувався Дж. Берклі (1685— 1753), грунтовно розробляючи ідею про те, що поза душею не існує видимого світу. Вихідний пункт його концепції — «esse регсірі» (бути у сприйманні). Чуттєве тіло є тільки комплексом таких якостей або ідей, які не існують окремо від сприймання їх розумом.

Д.Юм (1711—1776), продовжуючи розробку ідей свого попередника, доходить висновку, що не тільки матерія не виступає субстанцією, а й сам дух е лише сукупністю станів, що сприймаються.

У цей же період свої погляди на природу душевних явищ викладає відомий український філософ і психолог, професор Києво-Моги-лянської академії Г. Кониський (1717— 1795). Від розвитку анатомії та функціонування живого тіла через визначення душі рослинної, він переходить до опису тілесності, оживленої чуттєвою нерозумною душею, який завершує аналізом тіла, оживленого раціональною душею. Відповідаючи на запитання, що передусім відрізняє одушевлене тіло від неживого, він вдається до кількісного критерію (численні дії душі) й до якісного (тіло саме не може бути причиною дій, такою причиною виступає душа).

Кониський відомий тим, що подає історичний огляд вивчення душі, завершуючи його аналізом тогочасної психологічної традиції поділу душі на вегетативну, чуттєву й раціональну. Крім того, він виділяє та описує й інші різновиди душі, зокрема, «бажальну» й «рухову», зауважуючи, однак, що цей поділ є штучним і що треба мати на увазі єдину душу, що має певні властивості, потенції.

Прогресивною виявилася позиція Кониського щодо визнання активного характеру відображення органами чуття предметного світу. Визнаючи необхідність «згоди» між душею і тілом, він вважає, що головними властивостями раціональної душі є її нематеріальність і безсмертя.

У цей же період входить в історію України і в світову історію своєю феноменологією самопізнання як пізнання найглибшого в бутті, як вихідної позиції для пізнання світу Г. Сковорода (1722— 1794). Значення творчості Сковороди полягає в тому, що вона привертає увагу людини до пізнання себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання своєї суті пізнати суть світу. Самопізнання як пошук самого себе у творах Сковороди ще не переходить у самопізнання через і заради самот-ворення, хоч ідея спорідненої діяльності, діяльнісного самовизначення виводить до ідеї самоздійснення як смислового мотиву існування людини у світі. Підтвердженням тому є життєвий шлях філософа, його власний емпіричний досвід мислителя-мандрівника.

Емпіричні підходи до наукового розгляду проблем, намагання вивести психологію за межі метафізики, щоб не вирішувати питань, які принципово вирішити не можна, залишаючись у межах емпірико-чуттєвих засад (К.К. фон Крейц, Й.Г.Крюгер), все ж відступали під тиском вічно актуальної для філософії і психології проблеми про природу душі. До цієї проблеми звертається І.Кант (1724— 1804). На його думку, у випадку, коли душа й тіло визнаються двома специфічними відмінними субстанціями, взаємодія яких становить людину, жодна філософія не може вирішити, чи не втратила б душа всілякі уявлення (споглядання, відчуття та мислення), якби одну з цих субстанцій було відокремлено від іншої. За Кантом, люди не можуть пізнати окремо природу душі поза тілом, адже для цього слід було б спробувати відокремити душу від тіла ще за життя, а така спроба була б схожа на те, якби хтось став перед дзеркалом із заплющеними очима й на запитання, чого він хоче цим досягти, відповідав: «Я хочу дізнатись, який у мене вигляд, коли я сплю».

У середині XIX ст. широку популярність здобули погляди українського філософа П. Д. Юркевича, який починав свою діяльність викладачем у Київській Духовній академії. Ствердження індивідуальності людської істоти, визнання пріоритету переживань, почуттів, що йдуть від серця, над розумом, вичленення особистісного «сущого», яке переводить те, що може бути (ідею), в те, що є (дійсність), спроба поєднати сутність та існування, гносеологічний та аксіо-логічний аспекти у вивченні людини відрізняють наукову позицію Юркевича від поглядів Гегеля і набагато випереджають ідеї представників таких філософсько-психологічних напрямів початку XX ст., як філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм та ін.

Новим кроком у поясненні психологією природи людської душі, свідомості, життєдіяльності загалом стало вчення К. Маркса про історичний розвиток суспільства як основу розвитку людського духу в різних формах його існування. Ось як сьогодні пояснює саму історичну необхідність виникнення марксової концепції людської свідомості відомий російський психолог М. Г. Ярошевсьтй. На той час, пише він, гострим став конфлікт між механістичним детермінізмом і принципом активності суб «єкта у філософії Канта (критичного періоду). За Кантом, речі впливають іззовні на пасивно сприймаючий субстрат, але все знання про речі, починаючи від їх просторово-часових параметрів, конструюється самим суб «єктом. Німецькі ідеалісти — Й. Фїхте, Ф. Шеллінг, Гегель — спробували повністю звільнитися від механістичного детермінізму, від усякої подібності влади зовнішніх предметів над свідомістю. У Фіхте «He-Я» (зовнішній світ) породжується активністю суб «єкта. Шеллінг проголосив тотожність суб «єкта й об «єкта. Гегель засвоїв шеллінгівський принцип тотожності, але осмислив його як діалектичний саморух абсолютної ідеї, що породжує із себе всю багатоманітність об «єктивного й суб «єктивного буття і досягає в людському дусі повної самосвідомості. Активність свідомості набула тим самим не тільки предметну змістовність (викривлено зображену), а й історичну спрямованість. Маркс взяв за вихідний пункт реальний, а не ідеальний світ і реального індивіда, а не чисту свідомість, але взаємодія між ними була розкрита принципово інакше, а саме як предметна діяльність, що перетворює і зовнішню природу, і саму людину.

У XIX ст. емпірична психологія набуває вже виразної самостійності й залишає в історії чимало оригінальних теорій, в яких продовжується дискусія щодо природи душі, психіки, свідомості, насамперед у напрямі розв «язання психофізичної проблеми.

Так, згідно з теорією психофізичного паралелізму фізіологічні й психічні процеси протікають незалежно один від одного: матеріальні явища в організмі й психічні явища у свідомості збігаються у часі. Пояснювалося це «установленою гармонією» з боку божественного начала.

История психологии / М. Г. Ярошенко — М.: Мысль. 1976.

Психология Словарь справочник / М. И. Дьченко, Л. А. Кандыбович — Мн.: Хэлсон. 1998.

Основы психологии / Л. Д. Столяренко — Ростов — на Дону. 1997.

Психология / Р. С. Немов. М: 1998.