Правове регулювання банківськоїдіяльності в Європейському Союзі

УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕНТР ПРАВНИЧИХ СТУДІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВНИЧОЇ ФУНДАЦІЇ.

при Київському університеті ім. Тараса Шевченка на правах рукопису кафедра комерційного права Скороход Оксана Вікторівна.

«Правове регулювання банківської діяльності в.

Європейському Союзі".

(8.60 101 «правознавство»).

Випускна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня.

«МАГІСТР ПРАВА».

Науковий керівник.

Коз’яков Сергій Юрійович кандидат юридичних наук, доцент Київ * 2000.

ЗМІСТ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ … 3.

ВСТУП … 4.

Розділ 1 ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ …11.

§ 1 поняття права ЄС …14.

§ 2 класифікація джерел права ЄС …24.

Розділ 2 ЗАСОБИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ЄС.

§ 1 установчі договори … 29.

§ 2 директиви ЄС … 36.

§ 3 національне законодавствво держав-членів ЄС: роль у регулюванні банківської діяльності на прикладі Франції та Великобританії … 52.

Розділ 3.

ГАРМОНІЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА ДЕРЖАВ-ЧЛЕНІВ З ПРАВОМ ЄС ЯК ОСОБЛИВІСТЬ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ … 66.

ВИСНОВКИ … 72.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ … 77.

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ.

ЄС — Європейський Союз.

ЄОВС — Європейське Об'єднання Вугілля та Сталі.

ЄЕС — Європейське Економічне Співтовариство.

Євроатом — Європейське Співтовариство з атомної енергії.

Договір ЄС — Договір про Європейський Союз, Маастрихт, 1992 р.

Договір ЄОВС — Договір про Європейське Об'єднання Вугілля та Сталі, Париж, 1957 р.

Договір Євроатом — Договір про Європейське Співтовариство з атомної енергії, Рим, 1957 р.

Договір ЄЕС — Договір про Європейське Економічне Співтовариство, Рим, 1957 р.

ЄЦБ — Європейський Центральний Банк.

ЄСЦБ — Європейська Система Центральних Банків.

ВСТУП.

Фінансова система будь-якої країни складається з багатьох інституцій. Однак провідна роль серед них, без сумніву, належить банківським установам. Банки виконують у цій системі функцію фінансових посередників, оскільки вони головним своїм завданням мають зосередження тимчасово вільних коштів та їх наступне розміщення з метою отримання прибутків.

Правове регулювання банківської діяльності у різних країнах має свої відмінності та характерні особливості. Вони зумовлюються як різним рівнем і характером економічного розвитку, так і політикою держави щодо залучення іноземних банків у національну економіку.

Оскільки останнім часом посилилася інтернаціоналізація банківської справи, то суттєві відмінності у правовому регулюванні цієї діяльності на національному рівні неодмінно призведуть до гальмування економічного міжнародного співробітниціва. Крім того суттєві правові відмінності у банківській сфері стануть на заваді у стабільності фінансової міжнародної системи.

На початок 90-х років в Європі відбулася переорієнтація банківської діяльності: якщо раніше вона спрямовувалася на внутрішньодержавне фінансування, то тепер значна частина капіталів переміщується за кордон держави, в якій знаходиться банківська установа. Така ситуація викликає необхідність зміни підходу до правового регулювання банківської діяльності, оскільки лише наявність національної юрисдикції стає неефективною і спричиняє фінансові зловживання.

На сучасному етапі розвитку фінансово-кредитних відносин та монетарної політики ЄС стало зрозумілим, що економічний ринок ЄС не може бути єдиним поки він спирається на різні грошові системи, які залишаються в національному підпорядкуванні. Таке положення зберігає всередині ЄС відмінності в організації кредитування, розрахунків курсової політики, а як наслідок і відмінностей в цінах, податках, грошовій політиці та валютних ризиках.

Нова валюта, що запроваджується з 1 січня 1999 року, євро, підводить базу, якої не вистачало, під єдині в ЄС ринки товарів та послуг, капіталів, робочої сили, і тим самим «перетворить його в завершений валютно-економічний союз». Починає формуватися єдина бюджетна дисципліна і монетарна політика країн ЄС під наглядом наднаціональних фінансових інститутів.

Введення євро дозволить з більшим успіхом боротися з інфляцією, знизити відсоткові ставки і податки, що в свою чергу стимулюватиме зростання інвестування, виробництва, зайнятості, дозволить стабілізувати державні фінанси країн-учасниць.

Для суб'єктів господарювання євро означає єдність грошово-кредитного і валютного регулювання, включаючи і фондове, а також кращу керованість власними фінансами. ВІдкривається шлях до уніфікації податкової системи ЄС.

Формування валютного союзу означає проведення єдиної грошово-кредитної політики в рамках всього Європейського Союзу, введення в обіг уже не квазі, а повноцінної єдиної валюти, створення Європейського Центрального банку, який візяв на себе роль єдиного емісійного і валютно-фінансового контролюючого центру в рамках Європейського Союзу.

Говорячи про формування фінансової системи ЄС, необхідно враховувати природу самої організації ЄС, мету її створення, та мету подальшого розвитку. Остання ж визначається як «подальша інтеграція з метою створення економічного та валютного союзу».

Тому дослідження правових процесів, пов’язаних з функціонуванням банківської системи в Європейському Союзі, є необхідним, оскільки, виходячи з результатів розвитку європейської інтеграції, ЄС вдалося знайти ефективний механізм правового регулювання. Наступним результатом дії цього механізму має стати завершення формування Європейського Економічного і Валютного союзу.

Отже, вивчення теми «Правове регулювання банківської діяльності в Європейському Союзі» дасть змогу вдслідкувати особливі риси у правовій системі ЄС та визначити прогресивні елементи у функціонування банківської системи країн-членів ЄС, а також виявити наявні недоліки. В цьому полягає актуальність теми.

Треба відзначити, що незважаючи на важливе значення банківської системи для розвитку економіки ЄС, формування його економіко-валютного союзу, в правовій науці розробці цієї тематики було приділено мало уваги.

Так, в роботах іноземних авторів, з країн-членів ЄС, головна увага приділяється вивченню юридичних актів, які встановлюють певні європейські стандарти в банківській сфері. Це, зокрема, такі роботи: Dassesse M. «The EC Banking Law"1, Dermine J. «Europian Banking in the 1990s», Dixon R. «Banking in Europe: The Single Market», Drake E., Rider J. «Europian Financing Laws», Ellinger E., Lomnicka E. «Modern Banking Law», Goodhart C. «The Central Bank and the Finansial System», Usher J. «The Law of Money and Financial Services in the European Community» та інші.

Іншу групу становлять роботи, в яких увага приділяється дослідженню національних банківських систем, з незначною увагою, при цьому, правовому регулюванню ЄС, — Jones G. «British Multinational Banking», тощо. А також перекладне видання роботи К. Гавальда і Ж. Суфле «Банківське право. Установи-Рахунки-Операції», яка детально описує функціонування банківської системи у Франції, при цьому співвідношення її з банківськими системами інших країн-членів ЄС згадується мимохідь. Не береться до уваги той факт, що взагалі у світі відбувається процес інтернаціоналізації банківської діяльності. А саме ЄС є чудовим прикладом для демонстрації можливостей уніфікації міждержавного правового регулювання. Результатом такого правового впливу є успішне поглиблення економічної інтеграції держав-членів ЄС.

Щодо робіт російських правознавців, то хотілося б відзначити навчальний посібник Н. Ю. Єрпильової «Международное банковское право», в якому розділ 2 «Механізм правового регулювання банківської діяльності в Європейському Союзі» присвячений дослідженню положень основних банківських директив ЄС. Однак Єрпильова розглядає банківські директиви відірвано від системи права ЄС, а тому немає цілісного уявлення про механізм правового регулювання та його відмінності від національного.

Певні елементи банківського права ЄС висвітлюються у підручнику під редакцією професора В. В. Безбаха «Право Европейского Союза: правовое регулирование торгового оборота». Однак у цій роботі згадується лише про створення Європейського центрального банку та правове забезпечення вільного руху капіталів в ЄС. Хоча можна було б розглянути детальніше діяльність банків по забезпеченню торгового обігу в ЄС, оскільки їх значення в цьому процесі досить значне.

Що ж до вітчизняної правової літератури із зазначеної тематики, то вона є досить незначною. Так, в 1999 році вийшов у світ навчальний посібник «Банківське право українське і європейське». В цьому посібнику розділ «Європейське банківське право» написала я. Однак у тій своїй роботі я більшу увагу приділяла не механізму правового регулювання банківської діяльності в ЄС, а процесам, пов’язаним із гармонізацією права в сфері банківської діяльності зі стандартами ЄС в європейських країнах взагалі, і в Україні зокрема.

Таким чином, на сьогодні фактично не проведено дательного аналізу складових механізму правового регулювання банківської діяльності в Європейському Союзі. А тому метою цієї роботи є визначення ефективності правового регулювання банківської діяльності в ЄС в процесі створення Європейського Економічного і Валютного Союзу.

Задачі, які необхідно вирішити під час дослідження, — визначити основні елементи механізму правового регулювання банківської діяльності в ЄС, дослідивши при цьому особливості системи права ЄС та співвідношення національного банківського законодавства з юридичними актами ЄС.

Робота побудована так, аби виявити загальні особливості права ЄС як міжнародної структури. Потім визначити систему джерел права ЄС, щоб втсановити які з них належать до ефективних засобів правового регулювання. Цьому присячений розділ 1. І, нарешті, розглянути засоби правового регулювання безпосередньо в дії. А тому наступний розділ — 2 — розглядає засоби правового регулювання як складові європейського правового механізму, а саме: установчі договори, директиви, національне законодавство держав-членів.

Також однією із особливостей механізму правового регулювання в ЄС є законодавчо встановлена окрема процедура трансформації європейських правових стандартів в національні правові системи — процедура гармонізації. Її дію і значення показано в розділі 3.

Завершується магістерська робота висновками про її науково-теоретичне та практичне значення.

РОЗДІЛ 1.

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ.

Правове регулювання є одним із аспектів дії права, яке характеризує спеціально-юридичну дію права на поведінку і діяльність його адресатів. В результаті правового регулювання формується юридична основа, визначаються орієнтири для організації діяльності учасників регулятивних відносин і досягнення фактичних цілей права.

Сфера і межі правового регулювання вказують на ту область соціального простору, в якій право здатне вчинити прогресивний вплив на суспільне життя, спрямовувати людську діяльність і сприяти її розвитку. Правильне визначення сфери та меж правового регулювання необхідне для того, аби «виключити використання юридичних інструментів у тих сферах суспільних відносин, які потребують інших інструментів соціального регулювання».

Таким чином сфера правового регулювання не може визначатися лише задачами держави в той чи інший період часу, тобто залежати від її передбачень, визначатися лише приписами законів. Сфера дії закону і сфера правового регулювання таким чином можуть не співпадати. Вочевидь, якщо зводити право лише до норм закону, то тоді сфера його дії обмежиться виключно законодавчими приписами.

Межі правового регулювання обумовлені неюридичними факторами. Вони містяться у природі людської діяльності, визначеній їх спільною культурою, економічними, історичними, релігійними та іншими особливостями.

Предметом правового регулювання визначається та група суспільних відносин, яка об'єктивно може бути врегульована правом та яка в даних умовах потребує врегулювання правом.

Метод правового регулювання — сукупність юридичних способів правового регулювання. Визначають такі способи правового регулювання як позитивне зобов’язування, дозвіл та заборона. Позитивне зобов’язування — покладення на осіб прав та обов’язків. Дозвіл — надання особам права на власні дії. Заборона — обов’язок утримуватися від дій, заборонених законом.

Поєднання основних способів утворює специфічний метод правового регулювання — імперативний чи диспозитивний. Імперативний метод — суворо обов’язковий, не допускає будь-яких відхилень від приписів. Цей метод найбільше властивий адміністративному, кримінальному, конституційному правам, але може використовуватися і в інших галузях. Юридичним фактом для виникнення правовідносин в даному випадку є державно-владний припис.

Диспозитивний метод грунтується на врахуванні ініціативи, самостійності у виборі поведінки учасниками правовідносин. Він дає можливість сторонам врегулювати свої дії за своїм вибором. Законом визначаються лише межі такого вибору. В основі даного методу лежать рівне положення учасників правовідносин та договір як джерело їх врегулювання.

Правове регулювання в ЄС має суттєві відмінні риси, оскільки від початку формування воно мало певні особливості. Хоча право ЄС базується на договірних засадах, однак воно не позбавлене імперативного характеру, а навіть навпаки воно має механізм застосування санкцій за недотримання приписів.

§ 1 Поняття права Європейського Союзу Аби визначити особливості права ЄС необхідно визначитися з природою самого ЄС. Отже, треба зазначити, що ЄС — це одна з форм міждержавного співробітництва. Але саме ця форма має суттєві відмінності від традиційних форм співробітництва держав: як від міжнародних організацій, так і від державних утворень типу федерацій.

Порівняти ЄС з іншими політичними структурами — досить важка задача. У ЄС є ряд рис, які характерні і для звичайної міжнародної організації. Також є менш характерні, але явно виражені риси федерації. Останні поступово стають все більш визначеними.

Розглядаючи структуру ЄС необхідно пам’ятати про його комбінований характер. Для кожного з трьох політичних органів — Ради, Комісії і Парламенту — можна визначити як міжурядові, так і федеративні елементи. Тобто ЄС виникла як міжнародна організація і поступово розвивалася у напрямку федерації чи конфедерації держав. Однак ще до цього часу ними не стала.

Головна риса міжнародної організації - те, що вона є формою інституціоналізованого міжурядового співробітництва і заснована на принципі, що жодна з держав-членів не може бути примушена до чого-небудь без згоди. Якщо рішення організації приймаються більшістю, вони не більше, ніж просто декларація. Щоб рішення мали обов’язковий характер, потрібне їх схвалення кожною державою.

На відміну від цього інституції ЄС значною мірою автономні і одноголосне прийняття рішень потрібне лише в особливих випадках.

Рішення Співтовариства набувають обов’язкової сили в наслідок прийняття їх органами, що наділені відповідними повноваженнями у відповідності з договором — конституцією Співтовариства — а не у зв’язку з тим, що були затверджені державами-членами. Не підлягає сумніву той факт, що Співтовариство реально наділене суттєвими повноваженнями: право Співтовариства обов’язкове для держав-членів і для фізичних осіб; воно також часто застосовується національними судами. Більше того Комісія в певних випадках має повноваження застосовувати штрафні санкції до компаній і фізичних осіб у випадку порушення права Співтовариства.

Ці риси суттєво відрізняють Співтовариство від звичайної міжурядової організації.

Думки вчених-правознавців щодо природи ЄС розділяються. Частина їх схиляється до думки, що ЄС — міжнародна організація, інші наполягають, що ЄС — це федеративне утворення. Академік Б.М. Топорнін зазначає, що у Співтовариствах та створеному на їх основі Європейському Союзі можна одночасно знайти і риси міжнародної організації, і федерації, і конфедерації.

Суттєвою ознакою ЄС є наднаціональний характер його діяльності. Походження поняття «наднаціональність» пояснюється по-різному. Частіше воно зводиться до факту добровільної передачі державами-членами міжнародній організації чи її органам частини своїх суверенних повноважень для здійснення поставлених задач.

Серед багатьох визначень наднаціональності в Європейському Союзі в роботах юристів-міжнародників, найбільш повно його риси визначено професором В. А. Василенком. Головною рисою наднаціональності є те, що установчі договори закріпили сферу виключної компетенції Співтовариств. Тобто держави-члени поступилися частиною свого державного суверенітету на користь спільної міждержавної інтегративної організації.

Створені установчими договорами інституції ЄС мають право зобов’язувати держав-членів через прийняття обов’язкових рішень. Крім того такі зобов’язання стосуються як самих держав-членів, так і їх фізичних та юридичних осіб безпосередньо.

Спільні інституції також мають право укладати міжнародні договори з третіми країнами від імені Співтовариства. Такі договори обов’язкові для усіх держав-членів.

Таким чином, як зазначав В. А. Василенко: «Явище наднаціональності чи наддержавності характеризується добровільною відмовою взаємодіючих держав від певних прерогатив та їх передачею органам створюваних чи постійних міжнародних організацій. Концептуальною основою наднаціональності є федеральна ідея, взята з багатовікового історичного досвіду, яка спирається на аналіз практики розвинутого федералізму».

В своїй статті Р. А. Мюллєрсон визначає, що предметною специфікою права ЄС те, що норми, які регламентують інтеграційні процеси, заціпають і міждержавні відносини, і відносини між юридичними та фізичними особами з різних країн, також відносини всередині держави.

Таким чином, право ЄС в сучасних умовах є важливим інструментом забезпечення інтеграційних процесів у Європі. Воно генетично пов’язане із міжнародним та національним правом. Специфіка взаємовідносин права ЄС з міжнародним правом і національним позначилася на особливостях джерел цього права, які можна поділити на первинні та похідні. Первинні - це насамперед установчі договори, що відіграють роль основних законів. Похідні джерела — правові акти, які приймаються інституціями Співтовариств у порядку реалізації і конкретизації договорів.

Установчі договори заклали основу Співтовариства. Їх можна розглядати як його конструкцію: на їх основі створюють різні органи Співтовариства і визначають їх повноваження. Договори також мають багато елементів неконституційного характеру, які звичайно не відображаються у конституціях. Це, як правило, питання економічного і соціального права, що показують різнорідну природу Співтовариства.

Процес формування права ЄС почався із створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Договір ЄОВС підписаний 18 квітня 1951 року і вступив в силу 25 липня 1952 року. Учасниками цього Договору були шість держав-членів, засновників ЄОВС: Німеччина, Бельгія, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди. Створювалося чотири основних органи: Рада (представляє держави-члени), Комісія (наднаціональний виконавчий орган, що напочатку називався «Вищий керівний орган»), Ассамблея і Суд. За виключенням Ассамблеї, що зазвичай працювала в Страсбурзі, всі інші органи Співтовариства знаходилися в Люксембурзі.

Договір про заснування Європейського Співтовариства, відомий як Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства, і Договір про заснування Європейського Співтовариства по атомній енергії, підписані у Римі 25 березня 1957 року і вступили в силу 1 січня 1958 року.

Три договори містять багато спільних рис, однак існують і суттєві відмінності. Одна з них в тому, що договір про заснування ЄОВС більш конкретно закріплює положення про політику Співтовариства; з іншого боку, договір про заснування ЄЕС загалом фіксує загальні положення. Звичайно, що такі дублювання на трьох рівнях дуже не зручне і нелогічне для двох самих важливих органів Співтовариства. 8 квітня 1965 року в Брюселі було підписано договір про «злиття» (офіційно відомий як договір про заснування єдиної Ради і єдиної Комісії Європейських Співтовариств), який вступив в силу 1 липня 1967 року. Цей договір об'єднав не три Співтовариста, а три комісії в одну та три Ради в одну. Ці органи, що виникли в результаті злиття, отримали такі офіційні назви: «Комісія Європейських Співтовариств» та «Рада Європейських Співтовариств». Штаб-квартира нових органів розташувалася в Брюсселі. В Люксембурзі знаходився Суд ЄС. Європейський парламент працював в Стразбурзі.

На початок 1998 року Співтовариство об'єднувало вже п’ятндцять держав-членів.

Суттєві зміни відбувалися відповідно до Маастрихського договору, офіційно відомого як договір про Європейський Союз. Цей договір, підписаний в Маастрихті, Нідерланди, 7 лютого 1992 року і вступив в силу 1 листопада 1993 року. Маастрихтський договір закріпив важливі зміни концептуального характеру, які розглядаються багатьма як поступове просування до федеральної Європи.

Європейське Економічне Співтовариство було перейменовано в Європейське Співтовариство і було утворено нову структуру — Європейський Союз. Союз було створено на основі Європейських Співтовариств з урахуванням політики і форм співробітництва, як-то: «загальну зовнішню політику і політику безпеки» та «співробітництво в області правосуддя та внутрішніх справ». Таким чином, Європейський Союз означає три юридичні суб'єкти — ЄС, ЄОВС, Євроатом.

Положення Амстердамського договору (1996 р.) стосуються створення до 1999 року Економічного і валютного союзу з єдиною для усіх держав-членів грошовою одиницею.

Починаючи з установчих договорів до Амстердамської угоди інституції та право ЄС пройшли певну еволюцію. При цьому поглиблення інтеграції розглядається як одна із стратегічних задач ЄС. Дія права та інституцій ЄС поширюється сьогодні на широку сферу, включаючи вільний рух товарів, робочої сили, послуг та капіталів. Можна погодитися із ствердженням К. Боргхардта, що компетенція ЄС не поширюється лише на деякі, але досить важливі аспекти державного суверенітету, як-то оборона, зовнішня політика, освіта та кільтура.

Однак право Сівтовариства, не зважаючи на те, що застосовується національними судами, відрізняється від національного законодавства. Так, національні законодавчі структури не мають права відміняти норми Співтовариства чи вносити в них поправки; у випадку виникнення розбіжностей норми Співтовариства мають переважну юридичну силу перед національним правом, і останньою інстанцією, яка має право тлумачення норм, є Суд ЄС. Весь правопорядок Співтовариства може бути переглянутий і тлумачений Європейським Судом.

В основі застосування права ЄС лежить концепція прямої дії. Тобто, якщо норма права має пряму дію, то вона надає приватним особам права, які повинні захищатися у національних судах. При цьому повинні бути дотримані дві умови — національні суди повинні визнавати цю правову норму як частину національної правової системи, а також умови правової норми повинні передбачати надання прав приватним особам.

Також до критерію прийнятності прямої дії права ЄС слід віднести:

очевидність та однозначність правової норми;

безумовність її;

застосування правової норми не повинно залежати від наступних дій, які повинні бути з боку Співтовариства чи держави-члена.

Очевидність та однозначність права важка задача нормотворця. Як я багато положень національного законодавства, право ЄС часто має багато значень. Само собою це не позбавляє його прямої дії. Двозначність усувається шляхом тлумачення права ЄС Судом, рішення якого вноситься однозначний зміст у приписи правових норм.

Безумовний характер права ЄС означає насамперед, що права не повинні залежати від чийогось погляду. Зокрема, права не повинні залежати від судового рішення чи дискреційних права адмінітративних органів.

Якщо положення права Співтовариства передбачають, що надані ним права починають діяти після того, як держави-члени вжили наступні дії законодавчого чи виконавчого характеру, то вбачається, що таке положення не має прямої дії, поки вказані дії не будуть застосовані. Якщо ж положення права ЄС передбачає строк для імплементації, то це положення може набути прямої дії, якщо протягом визначеного строку імплементація проведена не була.

Право ЄС діє відокремлено від національного законодавства навіть тоді, коли воно застосовується у національних судах. Відповідно національна законодавча влада не має повноважень змінювати або відміняти його; у разі суперечностей право ЄС має перевагу над національним. Крім того, ряд юридичних актів ЄС мають пряму дію, тобто вони не потребують спеціальної трансформації у національне законодавство для застосування.

Писане право Співтовариства може створюватися або інститутами Співтовариства, або державами-членами.

Неписане право Співтовариства складається із так званих «загальних принципів права» — «загального права» Співтовариства, які вони прийняті Судом ЄС. На думку вчених, це важливе джерело права Співтовариства і його роль буде збільшуватися по мірі розвитку ЄС.

Лондонські юристи-вчені Д. Ласок та Д. Бридж писали, що «право Співтовариства не відповідає прийнятим класифікація права: воно одночасно і міжнародне, і національне, піблічне і приватне, матеріальне і процесуальне, викладене і у законодавстві, і у прецедентах. Це право sui generis і повинно сприйматися таким».

В одному із рішень Європейськи Суд визначив, що «на відміну від інших міжнародних договорів, установчий договір про ЄЕС створив власний правопорядок, що інтегрувався у національний порядок держав-членів. Як тільки Договір вступив в силу, він повинен використовуватися національними судами, він для них обов’язковий».

Таким чином, можна зробити висновок, що держави-члени створили Співтовариство, яке має власні інститути, окрему правосуб'єктність та правоздатність, яке має право на представництво у міжнародних відносинах. З особливостей створення та діяльності ЄС випливають і особливості його права. Тому можна також зробити висновок, що право ЄС є новою особливою правовою системою.

Отже при дослідженні права ЄС виявилися такі його суттєві особливості:

комплексний характер права, яке поєднує в собі міжнародні та національні риси;

динамічні зміни права, наслідком яких є зміна природи, структури, сфери і механізму дії;

незавершенясть формування, а тому можна відмітити його дію на межі міжнародного та національного права.

Як бачимо з викладеного вище, право ЄС є сукупністю норм, приписів, інститутів та принципів, які покликані закріплювати волю та інтереси Союзу як інтреси транснаціональні. При цьому мається на увазі, що воля та інтереси держав-членів, як первісні на момент створення Співтовариств. Ці інтереси держав-членів перетворилися на один спільний, але не шляхом поєднання усіх окремих інтересів кожної держави, а шляхом їх узагальнення.

§ 2 Класифікація джерел права ЄС.

Аби повноцінніше розглінути поняття права ЄС та з’ясувати його суть необхідно розглянути і його систему джерел.

Як зазначалося раніше, основою права ЄС є установчі договори, які започаткували три Співтовариства. В системі права ЄС установчі договори посідають чільне місце. Від початку діяльності Європейського Співтовариства його право формувалося на підставі цих договорів. Завдяки цим міжнародним договорам були засновані інститути з окремими повноваженнями та незалежною системою права, в межах якої ці інститути, країни-члени та їх громадяни користуються правами та мають обов’язки.

Суд ЄС визначив, що Договори, які засновують ЄС, є дещо більшим, ніж просто міжнародні договори. Вони створюють своєрідну Конституцію Співтовариства, а закріплені у них правові норми складають систему внутрішнього права Співтовариства.

До установчих слід віднести договори, які призвели до створення кожного з трьох союзів, а також ті, які вносять поправки до них. До таких договорів належать:

Договір про ЄОВС.

Договір про ЄС.

Договір про Євроатом.

Конвенцію про деякі інститути, спільні для Європейських Співтовариств.

Конвенція про заснування Єдиної Ради та Єдиної Комісії Європейських Співтовариств.

Перший бюджетний договір.

Перший договір про приєднання (Данія, Ірландія, Сполученене Королівство).

Другий бюджетний договір.

Другий договір про приєднання (Греція).

Третій договір про приєднання (Іспанія, Португалія).

Єдиний Європейський акт.

Договір про Європейський союз.

Угода про Європейський економічний простір.

Четвертий договір про приєднання (Австрія, Фінляндія, Швеція).

Консолідований (Амстердамський) договір.

При класифікації джерел права ЄС вчені найбільше схиляються до поділу його на первісне та похідне. При цьому до первісного відносяться перераховані вище установчі договори. Характерною ознакою первісних джерел визначають їх створення безпосередньо волею держав-членів ЄС. Д. Ласок та Д. Бридж визначають особливістю договорів як «конституції» ЄС те, що ці договори не потребують втручання інституцій ЄС для їх викнання, а мають пряму дію в кожній з держав-членів.

До похідних джерел права ЄС відносяться ті акти, які створюються ніби «зсередини», тобто це акти інституцій ЄС. Відповідно до ст. 189 Договору про ЄС «для виконання своїх задач Європейський Парламент спільно з Радою, Рада і Комісія приймають регламенти, директиви і рішення, дають рекомендації і висновки».

Регламент призначається для загального обов’язкового застосування. Він підлягає прямому застосуванню в усіх державах-членах ЄС.

Директива також є обов’язковою для кожної держави-члена, однак при цьому національним урядам належить право вибору форм і методів виконання приписів директиви. Що ж до рішення, то воно є обов’язковим в усіх його частинах для того, кому воно адресоване.

Також слід зазначити, що інституції ЄС можуть приймати інші акти, які не мають обов’язкової сили — рекомендації та висновки, а також акти неюридичного характеру — проекти. Програми, меморандуми тощо.

Регламенти відрізняються від інших актів ЄС тим, що вони мають найбільш загальний характер, вони обов’язкові для держав-членів та мають на їх території пряму дію без трансформації в правову систему чи схвалення. За допопмогою регламентів нормуються найбільш важливі питання політики ЄС.

Рішення слід розглянути як наступний акт інституцій ЄС. Як і регламент, рішення має обов’язкову силу для тих, кому воно адресоване: держава-член, її юридичні та фізичні особи. Рішення відрізняється від регламента більшим ступенем конкретизації, та адресною обов’зковістю.

Наступним за значенням юридичним актом є директива. Специфіка директив полягає в тому, що обов’язкові приписи директив держави-члени виконують засобами та методами, які вони обирають самостійно. Завдяки цьому вдається поєднувати єдину політику ЄС та місцеву специфіку країни.

Саме директива покликана грати провідну роль у гармонізації права ЄС, що передбачається ст. 100 Договору про ЄС. Директиви можуть направлятися як усім державам-членам, так і якійсь із них окремо. Директиви не є обов’язковими для осіб, поки вони не будуть трансформовані у національне законодавство. Договір про ЄС передбачає відповідальність держави-члена за несвоєчасне проведення заходів по гармонізації законодавства.

Важливе значення серед джерел права ЄС посідає практика Суду ЄС. Рішення Суду ЄС на практиці використовуються як прецеденти. В компетенції Суду ЄС можна прослідкувати функції конституційного, адміністративного, цивільного, арбітражного та трудового судів. Тобто Суд ЄС, маючи виключне право тлумачити юридичні акти ЄС, опосередковано належить до нормотворців ЄС. Функцію правотворчості Суд виконує в процесі розгляду справ, тобто в процесі застосування права ЄС.

Таким чином можна зробити висновок, що хоча право ЄС базується на принципах міжнародного права, однак воно має ряд специфічних рис. Ці риси, в свою чергу, виявляються і у специфіці способу закріплення його джерел. Розмежування способів правового закріплення, розмежування компетенції щодо прийняття юридичних актів в установчих договорах чітко не визначено. А тому для їх класифікації доктрина виробила свої критерії. За будь яких обставин, право ЄС об'єктивно існує в певній формі, динамічно змінються та ефективно використовується для регулювання інтеграційних процесів в ЄС.

РОЗДІЛ 2.

ЗАСОБИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ.

БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ЄС.

§ 1 Установчі договори.

Право є інструментом, що призначений для вирішення практично значимих задач суспільства, для задоволення інтересів людей. В теорії правознавства правові засоби розглядаються як інституційне явище правової дійсності, воно втілює регулятивну силу права. На рівні галузі правові засоби частіше це — юридичні способи вирішення суб'єктами відповідних задач, досягнення своїх цілей.

Таким чином, правовий засіб — це всі юридичні інструменти, за допомогою яких задовільняються інтереси суб'єктів права, досягаються поставлені цілі. Такі цілі можуть бути різноманітними, але врешті решт вони зводяться до впорядкування суспільних відносин.

До правових засобів можна віднести такі юридичні інструменти: норми права, правозастосовчі акти, договори, юридичні акти, суб'єктивні права, юридичні обов’язки, заборони, пільги, покарання.

При цьому головними ознаками, якими наділені ці інструменти є те, що вони:

виражають юридичні способи забезпечення інтересів суб'єктів права;

поєднуючись між собою, вони є основними частинами дії права, правового регулювання, правового режиму.;

мають правову силу і підтверджуються державою.

Правові засоби своєю дією показують можливості права, його потенціал у регулюванні суспільних відносин, в задоволенні різних правових інтересів індивідуальних і колективних суб'єктів. Правове регулювання здійснюється усією системою юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх впорядкування.

В процесі здійснення правового регулювання виявляється ще одне явище правової дійсності - механізм правового регулювання. Механізм правового регулювання — система правових засобів, що «організовані найбільш послідовним чином з метою подолання перепон, що знаходяться на шляху задоволення інтересів суб'єктів права».

Говорячи про засоби правового регулювання в ЄС, необхідно найперше розглянути дію його основних інструментів: договорів, юридичних актів інституцій, національного законодавства держав-членів як складової частини правової системи ЄС.

Правова система Співтовариства може бути ефективною, якщо її норми «здатні діяти в рамках національних правових систем держав-членів і надавати права приватним особам та покладати на них обов’язки».

Договори про ЄС є правовими документами, мають пряму дію, надають безпосереднє право і покладають обов’язки на окремих осіб та підприємства країн-членів. За визначенням Європейського Суду право ЄС «є новою системою правових норм, що створює новий правовпорядок, незалежний та відмінний від міжнародного права».

Щодо регламентації банківської діяльності установчими договорами, то відповідні положення містяться в Договорі про Європейське Економічне Співтовариство, який надалі було змінено Договором про Європейський Союз (Маастрихтський договір).

Положення про створення та межі повноважень ЄСЦБ та ЄЦБ прийняті були Маастрихтським договором, що був підписаний 7 лютого 1992 року, а вступив в дію 1 листопада 1993 року. Однак фактичне створення ЄЦБ як окремої інституції було заплановано на 1998 рік. Так, положеннями статті 4-А визначається створення Європейської Системи Центральних банків та Європейського Центрального Банку. Європейська Система Центральних Банків (ЄСЦБ) — є об'єднанням центральних банків усіх держав-членів ЄС. Що ж стосується Європейського Центрального Банку (ЄЦБ) — це окрема інституція ЄС, яка наділена окремими повноваженнями центрального банку для діяльності в межах ЄС.

Повноваження ЄСЦБ та ЄЦБ регулюються статтями 105−109Ь Договору про ЄС. Метою створення ЄСЦБ стала необхідність підтримання стабільності цін в ЄС. Зважаючи на це ЄСЦБ покликана підтримувати спільну економічну політику, яка спрямована на досягнення цілей Європейських Співтовариств. При цьому діяльність ЄСЦБ базується на принципах відкритої ринкової економіки та вільної конкуренції. Задачі, які повинна вирішувати діяльність ЄСЦБ, стосуються визначення та здійснення валютної політики ЄС, проведення операцій з іноземною валютою, підтримання та регулювання офіційних валютних запасів держав-членів, а також сприяння функціонуванню системи платежів.

Стаття 107 Договору визначає, що в своїй діяльності ЄЦБ та особи, які працюють в ЄСЦБ чи ЄЦБ, є незалежними. Також вони не можуть давати вказівки ні органам Співтовариства, ні урядам країн-членів. Тобто при здійсненні своїх повноважень чи виконанні своїх задач та обов’язків ЄСЦБ та ЄЦБ, а також посадові особи цих структур, приймають свої рішення незалежно та неупереджено. В свою чергу Договір зобов’язує інституції Співтовариства та уряди держав-членів поважати цю незалежність та утримуватися від впливу на прийняття рішень як органами ЄЦБ, так і національними центральними банками.

Договір про ЄС також визначає і структуру та систему ЄСЦБ та ЄЦБ. Зокрема, стаття 6 визначає, що ЄСЦБ складається з ЄЦБ та національних центральних банків держав-членів ЄС. ЄЦБ при цьому є окремою інституцією та має статус юридичної особи. До органів ЄЦБ, що повноважні приймати рішення, відносяться Рада керуючих та Дирекція. Рада керуючих складається з членів дирекції ЄЦБ та з керуючих національних центральних банків держав-членів ЄС.

Що ж стосується складу Дирекції ЄЦБ, то Договір передбачає порядок її формування. Так, відповідно до положень статті 109а пункт 2, Дирекція складається з Голови, Заступника та чотирьох інших членів. Призначення членів Дирекції здійснюється з числа незалежних чиновників, які відповідають висунутим вимога, а саме: визнана репутація та професійний досвід у фінансових і банківських справах, а також належність до громадянства держави-члена ЄС.

З пропозицією кандидатур виступає Рада Міністрів, після їх погодження з Європейським Парламентом та Радою керуючих ЄЦБ. Остаточно кандидатури затверджуються одностайною згодою усіх держав-членів на рівні їх глав держав чи урядів. Строк повноважень членів Дирекції становить вісім років. Глова ЄЦБ має право брати участь у засіданні Ради Міністрів, якщо на такому засіданні обговорюються питання, що відносяться до цілей та задач ЄСЦБ.

Щорічно ЄЦБ надає звіт про діяльність ЄСЦБ та валютну політику за попередній рік. Звіт надається Європейському парламенту, Рааді Міністрів, Європейській Комісії та Європейській Раді.

Європейський Центральний Банк має виключне право санкціонувати емісію національних банкнот держав-членів Співтовариства. З переходом до єдиної грошової одиниці євро ЄЦБ отримав виключне право здійснювати емісію банкнот євро. Здійснювати безпосередній випуск монет можуть як ЄЦБ, так і національні центральні банки, однак такі монети повинні бути єдиними, аби мати статус законного платіжного засобу. При цьому допускаються певні національні елементи у зображенні на монетах, за погодженням цих елементів з ЄЦБ. Об'єм монет, які планується випустити, також повинен бути узгоджений з ЄЦБ.

ЄЦБ має право консультуватися з національними органами влади з питань, що входять до компетенції банку. Також ЄЦБ може подати свою думку інституціям Співтовариства чи національним оорганам з питань, які входять до його компетенції. В свою чергу, відповідно до статті 105 пункт 6, Рада Міністрів за пропозицією Комісії та за згодою Європейського Парламента, може покласти на ЄЦБ виконання особливих повноважень щодо нагляду за кредитними установами чи іншими фінансовими інститутами.

Як і інші інституції ЄС, ЄЦБ має право приймати юридичні акти. Сила таких актів залежить від їх виду. З метою виконання завдань, що поставлені ЄСЦБ, керуючись положеннями Договору про ЄС та Статуту ЄСЦБ, ЄЦБ наділений правом приймати у виключних випадках регламенти, а також приймати рішення, давати рекомендації та висновки. Будь-який регламент ЄЦБ має загальний характер і наділений обов’язкову силу для усіх держав-членів ЄС. Рішення ЄЦБ мають обов’язковість щодо держав, яким вони адресовані. В свою ж чергу, рекомендайії та висновки не мають обов’язкової сили. ЄЦБ може прийняти рішення щодо публікації своїх актів.

Крім визначення структури та встановлення функціональних повноважень Договір про ЄС наділяє ЄЦБ правом здійснювати стягнення, а саме: покладати разові штрафи та стягувати періодичні неустойки з осіб, які не виконують приписів актів ЄЦБ.

Таким чином, діяльність ЄЦБ значною мірою буде здійснюватися через систему національних центральних банків держав-членів. Це дозволить проводить єдину банківську політику, «здійснювати ефективний контроль за банківською діяльністю», при цьому буде реально врахована специфіка банківської діяльності в кожній країні. Крім того, за час існування Співтовариств, центральні банки держав-членів вже зібрали значний досвід співпраці.

Розглянувши положення Договору про Європейське Економічне Співтовариство та положення Договору про Європейський Союз, можна стверджувати, що європейське співробітництво в області правового регулювання банківської діяльності мало за основу свого розвитку Римський договір 1957 року про створення Європейського Економічного Співтоваристваі. Правове регулювання співпраці в сфері банківської діяльності отримало продовження в наступних Договорах держав-членів, які відносяться до установчих, оскільки формування спільного внутрішнього ринку в банківському секторі економіки було тісно пов’язане із необхідністю завершення створення такого ринку в рамках Європейського Союзу в цілому.

Також європейське співробітництво в області банківського регулювання розвивалося через інституційний механізм міждержавного характеру. Європейське співробітництво надає значну роль Європейським Раді та Комісії (остання у своєму складі має департамент банків та фінансових інститутів), що є найголовнішими органами Європейського Союзу.

Наступним етапом стало введення в Договір ЄС положень про створення та визначення повноважень Європейського центрального банку. Загалом європейське співробітництво в області банківського регулювання розвивалося шляхом прийняття нормативних актів, які мають юридичну силу, тобто обов’язковий характер. Тому важливим у механізмі правового регулювання банківської діяльності в ЄС є те, що Договір про ЄС наділив і ЄЦБ правом приймати юридичні акти на рівні з іншими інституціями ЄС.

§ 2 Директиви ЄС.

Першим важливим кроком на шляху розвитку європейського співробітництва в області правового регулювання банківської діяльностів рамках ЄС було прийняття Директиви ЄС «Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій», що у подальшому отримала назву Першої банківської директиви. Ця директива заклала основи європейського банківського права і містила у собі ряд ключових положень. Її роль полягає у тому, що ця Директива:

усунула більшу частину перепон на шляху досягнення свободи заснування банків та інших кредитних організацій (стаття 4);

розробила загальне визначення кредитної організації і встановила вимогу обов’язкового ліцензування банківської діяльності;

визначила загальні стандарти державного ліцензування банківської діяльності;

визначила основний принцип співробітництва органів банківського нагляду держав-членів і запропонувала Комітет банківських радників як одну з форм такого співробітництва;

встановила принципові правила стосовно відкриття філіалів кредитних організацій третіх країн на території держав-членів.

Так, за Директивою, кредитною організацією визнавалося підприємство, діяльність якого полягає у залученні депозитів (вкладів) чи інших коштів на зворотній основі від громадськості та у видачі кредитів від свого імені та за свій рахунок. Таким чином, основною характеристикою кредитної організації Директива визнає прийом депозитів і видачу кредитів.

Прeамбула Першої директиви з банківської справи визначає, що «до філій кредитних інститутів, головні контори яких перебувають за межами Співтовариства, у всіх країнах-членах мають застосовуватись однакові правові норми». Директива вимагає, щоб усі країни-члени ставилися до таких філій не більш сприятливо, ніж до відділень кредитних установ Співтовариства.

Однак Перша банківська директива не усунула усіх перешкод для створення єдиного внутрішнього ринку ЄС. До таких перешкод слід віднести:

для відкриття філіала кредитної організації держави-члена ЄС необхідно було отримати відповідні дозволи від уповноваженого органу держави-члена, на території якої планується відкриття філії;

було неможливим надання транскордонних банківських послуг;

банківська діяльність по суті не отримала визначення.

Директива ЄС від 15 грудня 1989 року, яка мала таку ж офіційну назву, а у подальшому стала Другою банківською директивою, повинна була виправити всі недоліки попередньої Директиви.

Основною метою Другої банківської директиви було створення єдиного ринку банківських послуг в рамках ЄС і без будь-яких бар'єрів для транскордонного надання таких послуг чи відкриття філій.

Друга банківська директива базується на принципах, що виражають сутнісні елементи європейського банківського права в даний час:

Єдина банківська ліцензія, що надається за принципом взаємного визнання. Цей принцип уповноважує кредитну організацію, яка отримала банківську ліцензію на території однієї держави-члена, здійснювати банківську діяльність, вказану в Додатку до Директиви, на території будь-якої іншої держави-члена як шляхом надання транскордонних послуг, так і шляхом відкриття філіала. Таким чином, банківська ліцензія, що видана на території одної держави-члена, має бути визнана у всіх інших державах-членах ЄС відповідними органами банківського нагляду.

Принцип контролю органів банківського нагляду держави походження. У відповідності до даного принципу органи банківського нагляду держави походження (тобто тієї держави, де діяльність банківської установи була ліцензійована) несуть відповідальністьза здійснення наглядових функцій по відношенню до діяльності кредитної організації, включаючи банківські операції і за межами держави походження. Органи банківського нагляду держави перебування (тобто держави, на території якої кредитна організація здійснює свою діяльність) зберігають за собою частину контрольних функцій, які не були закріплені у відповідних актах європейського законодавства за органами держави походження.

Принцип формування мінімальних стандартів пруденційного регулювання. Цей принцип встановлює мінімальний розмір статутного капіталу (власних засобів) кредитної організації, які необхідні для отримання ліцензії та ведення банківського бізнесу;

вимоги до контролю за участю кредитних організацій у небанківському секторі економіки, вимоги до контролю за крупними акціонерами.

Як видно з вище зазначеного, значним елементом розвитку європейського співробітництва в сфері правового регулювання банківської діяльності є принцип єдиної банківської ліцензії, що має за основу доктрину визнання. Цей принцип означає, що у випадку ліцензування кредитної організації в одній із держав-членів ЄС, то філії, що відкриті цією кредитною організацією на території інших держав-членів, не потребують нового ліцензування, а відкриваються шляхом повідомлення органів банківського нагляду держави перебування.

Принцип єдиної банківської ліцензії базується на доктрині взаємного визнання, встановленого Європейським Судом в 1978 році: якщо товари були законно введені у торгівельний обіг на внутрішньому ринку однієї з держав-членів ЄС, то інші держави-члени зобов’язані визнати цей факт і відкрити вільний доступ на свої внутрішні ринки. У даному рішенні Європейського Суду мова йде про торгівлю товарами, однак Європейська Комісія розробила документ «Закінчення створення внутрішнього ринку», 1985 рік, в якому було застосовано це визначення Суду до поняття транскордонного надання послуг і заснування підприємств у фінансовому секторі економіки, при цьому банківські операції було віднесено до категорії фінансових продуктів поряд із страховими полісами, ощадним кредитом, колективними інвестиційними фондами тощо.

Доктрина взаємного визнання, що закріплена у Другій банківській директиві, суттєво відрізняється від доктрини національного режиму. Саме вона була обрана для побудови єдиного банківського ринку в Європейському Союзі, оскільки доктрина взаємного визнання веде до процесу лібералізації банківського регулювання та до посилення конкурентної боротьби в банківському секторі економіки. Так, якщо банківське право однієї держави-члена ЄС встановлює жорстке регулювання діяльності кредитних організацій, ліцензованих на його території, а у відповідності до європейського банківського права на її території функціонують кредитні організації, які ліцензійовані в інших державах-членах ЄС з менш жорсткими регулятивними вимогами, то власні кредитні організації держави будуть знаходитися в несприятливому положенні в ході конкурентної боротьби на ринку фінансових послуг по відношенню до «прибулих» кредитних організацій. Таким чином, є закономірним висновок про те, що принцип взаємного визнання, що лежить в основі закінчення процесу створення внутрішнього ринку ЄС, обумовив розвиток економічної лібералізації в цілому, зокрема і на ринку банківських послуг.

Треба зазначити, що принцип взаємного визнання банківських ліцензій діє лише по відношенню до тих банківських операцій, які визначені у Додатку до Другої банківської директиви. До цього переліку віднесені:

прийом депозитів (внесків) на зворотній основі від населення;

надання кредитів, в тому числі:

ощадний кредит;

кредит під заставу нерухомості;

фінансування торгівельних правочинів (включаючи форфейтинг).

фінансовий лізинг;

переказ грошових коштів;

випуск та оплата платіжних документів (кредитних карток, дорожних чеків, платіжних доручень тощо);

надання гарантій та поручительств;

операції, що здійснюються за власний рахунок чи за рахунок клієнта:

з інструментами валютного ринку (чеками, векселями, депозитними сертифікатами тощо);

купівлі-продажу іноземної валюти;

з фінансовими ф’ючерсами і опціонами;

з процентними ставками і валютообмінними курсами;

з обіговими цінними паперами;

емісія акцій і заходи для її забезпечення;

надання консультаційних послуг підприємствам по структурі капіталу, промислової стратегії, злиття та придбання нових підприємств;

брокерські послуги на валютних ринках;

депозитні послуги та проведення операцій з цінними паперами;

оцінка платежів та кредитоздатності клієнтів;

надання в аренду сейфів для зберігання цінностей і документів.

Відповідно до принципу взаємного визнання будь-яка кредитна організація, що ліцензована у державі походження, може здійснювати у державі перебування і такі банківські операції, які не передбачені у законодавстві держави перебування, за умови що вони входять до зазначеного переліку. Разом з тим, навіть якщо банківська ліцензія держави перебування і дозволяє виконувати такі банківські операції, які не входять до переліку Другої банківської директиви, то в такому випадку кредитна організація не може їх здійснювати на території держави перебування.

Таким чином, перелік банківських операцій, що містяться у Додатку, дозволяє зрівняти умови конкуренції для кредитних організацій на території держав-членів ЄС шляхом визначення «меж дозволеного».

Також треба відзначити, що Друга банківська директива ввела в європейське банківське право концепцію «універсального банку», що поєднав у собі класичні банківські операції (депозитні, кредині, розрахункові тощо) з операціями на фондовому ринку (торгівля цінними паперами, депозитарні послуги тощо). Даний перелік банківських послуг достатньо повний, аби відобразити реальності фінансового ринку та стерти розподіл між поняттями комерційного та інвестиційного банку.

Той факт, що у Додатку до банківських операцій містяться всі форми і види операцій з цінними паперами, здійснює суттєвий вплив на деякі країни-члени ЄС — Італія, Іспанія, Греція, Португалія — в яких різні види банківських операцій та операції з цінними паперами були розділені.

Отже, як ми бачимо, Друга банківська директива не створює банківської ліцензії Союзу, однак вона надає юридичної сили банківській ліцензії, що видана на території однієї держави-члена ЄС, в рамках усього Європейського Союзу. Тобто банківська ліцензія, що видана в одній державі, дійсна на території усіх держав-членів ЄС.

Мінімальні стандарти пруденційного регулювання, зазначені в Другій банківській директиві, було розвинуто в подальших директивах, до яких слід віднести:

«Про власні кошти кредитних організацій», 17 квітня 1989 року;

«Про індекс платіжоспроможності кредитних організацій», 18 грудня 1989 року;

«Про нагляд за кредитними організаціями на консолідованій основі», 6 квітня 1992 року;

«Про моніторинг і контроль за крупними кредитними ризиками кредитних організацій», 21 грудня 1992 року;

«Про достатність капіталу інвестиційних інститутів та кредитних організацій», 15 березня 1993 року;

«Про схеми захисту внесків у кредитних організаціях», 30 травня 1994 року;

«Про поліпшення нагляду за кредитними організаціями», 29 червня 1995 року.

Окрім вказаних директив, які мали вирішальне значення для розвитку європейського банківського права, існує багато інших директив, які стосуються питань ведення бухгалтерського обліку в кредитних організаціях, запобігання використання кредитних організацій з метою легалізації кримінальних прибутків тощо.

Стосовно пруденційного регулювання та нагляду за діяльністю кредитних організацій європейське банківське право застосовує два принципи:

принцип контролю органів банківського нагляду держави походження;

консолідованого нагляду.

Перший принцип було покладено в основу Другої банківської директиви і стосується він лише банківського нагляду за діяльністю філій кредитних організацій, що ліцензовані на території держав-членів ЄС. Цей принцип тісно пов’язаний із принципом взаємного визнання банківської ліцензії, і він означає, що функція нагляду за кредитною організацією і її транскордонними закладами покладена на компетентні органи держави походження, тобто тієї держави, в якій кредитній організації була видана ліцензія.

Разом з тим Друга банківська директива передбачає і певний розподіл наглядових функцій між органами держави походження і держави перебування. Органи держави перебування здійснюють нагляд за фінансовою стабільністю кредитної організації, що визначається такими показниками, як платоспроможність, наявність крупних кредитних ризиків, бухгалтерська звітність, внутрішні механізми контролю. Для досягнення цієї мети органи держави походження можуть проводити інспекційні перевірки після попередження органів держави перебування .

На органи держави перебування покладена функція нагляду за ліквідністю філій кредитних організацій, що відкриті на її території. Нагляд за впливом ринкових ризиків на діяльність кредитної організації знаходиться в загальній компетенції органів держави походження і держави перебування.

На відміну від першого принципу, принцип консолідованого нагляду застосовується не лише до філій кредитної організації, які розташовані на території різних держав-членів ЄС, але і до всіх банківських груп, включаючи і ті, в яких материнська компанія не є кредитною установою.

Принцип консолідованого нагляду детально розроблено в Директиві ЄС від 6 квітня 1992 року «Про нагляд за кредитними організаціями на консолідованій основі», що замінила директиву з аналогічною назвою від 13 червня 1983 року. Це було зроблено після третьої міжнародної банкіської кризи, яка була викликана крахом британського «Банку міжнародного кредиту і торгівлі» в 1991 році. Врахувавши недостатність нагляду з боку Банку Англії за діяльністю Банку міжнародного кредиту і торгівлі, нова директива спеціально наголошує:

включає небанківські фінансові холдинги в орбіту банківського нагляду;

встановлює, що якщо більша частина операцій кредитної організації зосереджена за межами держави походження, то наглядову функцію повинні виконувати компетентні органи тієї держави, де зосереджена більшість таких операцій.

Відповідно до директиви від 6 квітня 1992 року консолідований нагляд охоплює ті банківські групи, в яких материнська компанія представлена фінансовим холдінгом, що складається із дочірніх структур, які є переважно кредитними чи фінансовими організаціями, або у вигляді змішаного холдінгу, що має в своєму складі хоча б одну кредитну організація як дочірню структуру.

t.

".

¤.

O.

o.

oe.

o.

:

<

B.

D.

~.

'.

-.

x02DC.

x0161.

x00AA.

p.

r.

t.

v.

v.

x.

z.

|.

".

c.

¤.

o.

<

x02DC.

x0161.

«@.

^"@.

«@.

^"@.

«@.

^"@.

x2403x0F03xD084×1202×6864×0101x5E00xD084×6102×0324.

d.

x4000×6412×0168×120Cx0A00&x460B.

x4000×6412×0168×120Cx0A00&x460B.

x4000×6412×0168×1500ансового стану.

Кредитні і фінансові організації, що входять до складу холдингу, на чолі якого як материнська структура знаходиться кредитна організація, підлягають консолідованому нагляду органів тієї держави, на території якої ліцензована материнська компанія. Якщо ж материнською структурою є фінансовий чи змішаний холдинг, що не є кредитною організацією, то консолідований нагляд за кредитними організаціями, що є дочірніми, буде здійснюватися органами тих держав, де вони ліцензійовані.

Якщо розглядати вимоги директиви ЄС від 6 квітня 1992 року в контексті Другої банківської директиви, то поєднання їх дій призведе до того, що компетентним органом, який здійснює консолідований нагляд, є орган держави походження кредитної організації, яка очолює банківську групу чи входить у її стуктуру.

Принцип консолідованого нагляду надалі відображено у Директиві ЄС від 29 червня 1995 року «Про покращення нагляду за кредитними організаціями», що була розроблена з метою пруденційного банківського нагляду шляхом усунення його недоліків, які виявилися від краху Банку міжнародного кредиту і торгівлі. Беручи до уваги структуру банку, що складалсася із багатьох дочірніх підприємств у різних країнах світу, що дозволило банку уникати ефективного нагляду, директива розробила поняття категорії «тісних взаємозв'язків» і запровадила додаткові вимоги стосовно широкого кола питань пруденційного регулювання і нагляду по відношенню до тих кредитних організацій, які є частиною «тісних взаємозв'язків».

Відповідно до положень директиви «тісний взаємозв'язок» означає ситуацію, в якій дві чи більше фізичні або юридичні особи пов’язані між собою:

системою участі, тобто володінням 20% чи більше акцій підприємства;

контролю, що означає певні взаємовідносини між материнською компанією і дочірнім підприємством або такі ж відносини між фізичною чи юридичною особою і підприємством; будь-яке дочірнє підприємство, створене не материнською компанією, а іншим дочірнім підприємством, повинно розглядатися як дочірнє підприємство материнської компанії, що очолює структуру.

Нові вимоги директиви стосовно банківського нагляду полягають у наступному:

директива встановила, що перед тим, як ліцензувати кредитну організацію, що відноситься до категорії «тісного взаємозв'язку», органи банківського нагляду повинні визначити, чи дозволяє структура «тісного взаємозв'язку» здійснювати ефективний нагляд за такою кредитною організацією;

директива визначила, що центральний адміністративний офіс кредитної організації повинен фактично знаходитися на території тієї держави-члена ЄС, де кредитна організація зареєстрована і ліцензована;

директива розширила перелік установ, яким органи банківського нагляду можуть повідомляти інформацію конфіденційного характеру, яка стосується стану та діяльності кредитної організації;

директива ввела положення про те, що аудитори кредитної організації повинні повідомляти органам банківського нагляду про всі факти, що стали їм відомі в ході аудиторської перевірки кредитної організації, які на їх думку загрожують фінансовій стабільності і розвитку, торкаються інтересів її клієнтів, свідчать про серйозні порушення принципів ефективного управління і тягнуть за собою відмову у видачі аудиторського сертифікату.

Можна передбачити, що закріплення більш жорстких стандартів пруденційного регулювання та нагляду в європейському банківському праві створює сприятливі умови для більш стабільного і надійного функціонування банків на території держав-членів ЄС і тим самим підвищує їх конкурентоздатність на світовому ринку банківських та фінансових послуг.

Директива щодо власних фондів дозволяє включати такі статті:

сплачена частина акціонерного капіталу та рахунки від надбавок до курсу акцій, включаючи усі привілейовані акції;

резервні фонди та прибутки перенесені на інший рахунок з рахунку прибутків та збитків наприкінці року;

резерв з переоцінки активів;

фонди для основних бенківських ризиків;

цінні папери з проміжним строком дії та інші вибрані документи;

зобов’язання членів кооперативних об'єднань та спільні, а також індивідуальні зобов’язання позичальників коштів;

сукупні привілейовані акції з фіксованим терміном і будь-який другорядний капітал.

Директива щодо коофіцієнту платоспроможності вимагає від банків зберігати капітал на рівні відповідної пропорції фондів. Відповідно до директиви щодо власного капіталу власні кошти кредитних установ становлять чисельник і вони відносяться до фондів та статей позабалансового звіту, які були вивірені стосовно ризиків. Отримане значення повинно наближатися до 8. Прийняття положень директиви щодо коофіцієнту платоспроможності є ще однією спробою визначення стандартів ЄС. Коофіцієнт має вираховуватися не менше 2 разів на рік. Коофіцієнт платоспроможності кредитної установи та її філії вираховукється на консоліфдованій основі.

Директива стосовно відмивання грошей (81/308) посилює зобов’язання держав-членів відповідно до Конвенції ООН проти незаконної торгівлі наркотиками і психотропними речовинами (Відень, 1988) та Конвенції Ради Європи щодо відмивання, розшуку, захвату і конфіскації кримінальних доходів (Стразбург, 1990). Директива щодо відмивання грошей зосереджується на цивільному, а не кримінальному праві і мала бути запроваджена у практику до 1 січня 1993 року. Країни-члени мусять забезпечити заборону відмивання грошей, пов’язаних з кримінальною діяльністю. Вони також повинні забезпечити, щоб фінансові установи чітко могли ідентифікувати своїх клієнтів, перш, ніж розпочати ділові стосунки. Будь-яка угода на велику суму (до 1999 року — 15 000 екю), або, коли сума менша, але існує підозра про відмивання грошей, потребує перевірки особи клієнта. Отримана інформація повинна зберігатися протягом 5 років з дня укладання контракту або з дня припинення відносин з клієнтом.

Кредитні установи ЄС повинні надавати інформацію про відмивання грошей відповідним державним структурам. Для цього вони створюють власну систему контролю, щоб прослідкувати достовірність інформації, поданої клієнтом. Підозріла угода не буде виконуватися, поки відповідні служби не перевірять відповідну інформацію. Державні служби можуть наказати банкам не виконувати контракт. Винятком є ситуація, коли затримка виконання викличе підозри у клієнтів перед проведенням перевірки. Директива зобов’язує держави-члени запровадити нормативи щодо права службовців чи керівників банків розкривати без перешкод інформацію стосовно клієнтів. При цьому директива не забороняє державам-членам приймати жорсткіші положення щодо заборони відмивання грошей.

Таким чином, ми бачимо, що положення директив ЄС в сфері банківської діяльності значним чином лібералізують рух капіталів, сприяють поширенню банківських операцій з цінними паперами по усій території ЄС. При цьому директиви знімають обмеження з поцедури легалізації банківських установ та висувають єдині банківські стандарти. Однак при цьому ряд банківських нормативів залишається в компетенції національних структур.

Отже директива як один з головних інструментів правового регулювання є досить ефективним засобом. Головним чином директиви висувають мінімальні стандарти, яких повинні дотримуватися у своїй діяльності національні банківські структури. Оскільки введення цих стандартів у використання здійснюється державами, то при цьому можна врахувати національні правові особливооості і використати методи впровадження директиви, які дадуть змогу найбільш ефективно її виконати.

§ 3 Національне законодавство держав-членів ЄС: роль у регулюванні банківської діяльності на прикладі Франції та Великобританії.

Співвідношення права ЄС і національного права держав-членів має певні аспекти. З однієї сторони право ЄС походить від національного права в тому розумінні, що держави добровільно відмовилися від частини державного суверенітету на користь ЄС. Держави делегували інституціям ЄС частину своїх повноважень. З другої сторони, право ЄС має обов’язкову силу та пряму, у більшості випадків, дію щодо національних систем права.

Разом з тим співвідношення права ЄС і національного права в кожній державі має свої особливості. Зокрема це стосується у багатьох випадках Великобританії, оскільки, на відміну від усіх інших держав-членів, вона належить до англо-саксонської правової сім'ї.

Таким чином існує необхідність розглянути особливості регулювання банківської діяльності у внутрішньому законодавстві Франції (романо германська правова система) та Великобританії (англо-саксонська правова система).

Франція.

Відповідно до статті 55 Конституції Франції міжнародні договори мають переважну силу перед національним правом. Однак існують певні перешкоди при застосуванні у Франції права Співтовариства.

Так найпершою перешкодою є небажання усіх французьких судів розглядати дійсність законодавчих актів та дії адміністрації як нормотворчі, так і виконавчі. Труднощі виникали при небажанні відмовитися від застосування французького права при колізії з правом Співтовариства. Крім того визнання пріорітету міжнародного права над національним за статтею 55 конституції ставилося у залежність: договір, що розглядається, повинен використовуватися і іншою стороною. Тобто застосування права Співтоваритсва у Франції залежить від застосування його другими державаими-членами.

Стосовно директив виникало ще більше проблем і відносно цього Державним комітетом було розтлумачено статтю 189 ЄС. Відповідно до цього тлумачення директива не має прямої дії, так як вона не дає безпосередньо прав приватним особам, але оскільки вона є обов’язковою у відношенні до очікуваного результату, то вона може бути підставою для анулювання акту чи адміністративного заходу нормативного характеру.

Статус права Співтовариства у Франції після прийняття поправок до Конституції, що були внесені з метою ратифікації Маастрихтської угоди, набув нової якості. Необхідність прийняття поправок була визнана рішенням Конституційної ради, в якому зазначалися невідповідності деяких положень Маастрихтського договору положенням Конституції Франції.

Відповіднодо законодавства Франції, банківське право складається з правил, що закріплюють статус підприємств, які займаються «торгівлею грошима», а також підприємств, що сприяють такій діяльності. Вводячи в обіг гроші, надаючи за допомогою кредитів засоби платежу економічним агентам, банки частково виконують функцію держави — емісію грошей. За таких умов банківська діяльність є об'єктом жорсткого державного контролю, який необхідний як для укріплення авторитету державної грошової політики, так і для охорони інтересів вкладників.

Французька банківська система має багато підрозділів та багатоманітність структури. Виділяють крупні банки національної мережі та регіональні або місцеві банки. Одні заклади є універсальними банками, виконуючи всі операції, інші банки є спеціалізованими (іпотечні, кредитні, ощадні тощо).

Банки, які створені по типу акціонерних товариств і мають на меті виключно отримання прибутку, протистоять у Франції кооперативним банкам та сектору взаємного кредитування, для яких прибуток не є вирішальним.

Статус центрального банку країни визначається Законами «Про Банк Франції» від 4 серпня та 31 грудня 1993 року, якими було проведено реформу державного банківського регулювання. Відповідно до цих нормативів, так званий «благорозумний контроль» стосується фінансового положення підприємства (кредитоспроможності, ліквідності) і забезпечується адміністративними закладами.

Грошово-кредитна політика і відносини пов’язані з її впливом на діяльність банків повністю відносяться до компетенції Банку Франції, який повинен виконувати свої функції в руслі загальної політики уряду, але його рішення є незалежними. Держава не обмежується контролем, а і активно втручається у банківський сектор, стаючи кредитором, що виявляється у різних формах, наприклад, держава надає позики підприємстсам і створює державні і змішані банки (Французький банк зовнішньої торгівлі).

Після націоналізації в 1945 та 1982 роках значної частини банківського сектору, державна влада прагнула забезпечити собі право розпорядження вирішальними економічними важелями, діяти у напрямку раціоналізації фінансової економікита підвищення динамізму системи розподілу кредитів.

Сьогодні така політика одержавлення, яка суперечила світовим тенденціям розвитку, змінена. Відповідно до законів від 2 липня та 6 серпня 1986 року, а також 19 липня 1993 року деякі крупні банки («Сосьєте женераль», «Креді комерсаль де Франс», «Банк насьональ де Парі») були повернуті в приватний сектор.

Зменшення ролі держави виявилося і в деяких інших аспектах банківської сфери, однак держава не відмовилася повністю від участі у фінансово-кредитних відносинах. Так, наприклад, деякі кредити, зважаючи на їх економічну та соціальну значимість (житлове будівництво, експортне та сільськогосподарсе кредитування тощо) надаються при допомозі держави під відсотки, нижчі від ринкових.

Французькі підприємства прийняли досить активну участь у сучаному розвитку міжнародної торгівлі і банки паралельно розширили свою діяльність у цій сфері у формі спеціалізованих кредитів.

Держава вносить свій внесок у ці операції через Французький банк для зовнішньої торгівлі, Французьку страхову компанію для зовнішньої торгівлі та Банк Фрвнції. Крім цього французькі банки займають важливе місце на міжнародному ринку капіталу. Вони діють за рахунок підприємств чи державних або приватних організацій як позичальники чи приймаючи участь у позичанні. Вони представлені серед провідних міжнародних фінансистів. Після ліквідації контролю за валютними курсами 1 січня 1990 року ці операції значно полегшилися.

Структурна інтернаціоналізація банківської системи Франції має двосторонній характер. З 19 століття крупні французькі банки утворили мережу структурних підрозділів та філій і їх присутність за кордоном продовжується.

Впровадження іноземних банків на теренах Франції не менше. Воно відбувається у формі відкриття нових відділень чи взяття під контроль існуючих французьких банківських установ.

Відновлення значного приватного банківського сектора не стало перешкодою у цьому. Кількість банківських відділень підпорядкованих іноземному контролю зростає. Існують об'єднані французькі та іноземні банки.

Інтернаціоналізація банківських структур отримала значний імпульс після визнання свободи заснування підприємств і свободи надання послуг відповідно до Другої банківської директиви ЄС від 15 грудня 1989 року. Завдяки цьому почала розвиватися європейська міжбанківська конкуренція.

Основним законодавчим джерелом банківського права Франції є Закон від 24 січня 1984 року. Закон містить лише декілька положень, що стосуються банківських операцій. Статус банку і функціонування кредитної установи в даний час піддається значному впливу приписам Європейської Ради.

Законом про банки від 1984 року створено Комітет по банківській регламентації (CBR), що повинен визнавати на базі закону та декретів про його застосування умови здійснення банківської діяльності.

Закон про банки від 12 червня 1941 року давав визначення банківської діяльності як прийняття внесків від населення і використання отриманих сум від кредитування та фінансової діяльності. Така компетенція банків була обмеженою і погано пристосованою до розвитку банківської діяльності, в якій роль послуг постійно зростала.

Закон про банки 1984 року містить не визначення, а перелік банківських операцій: «банківські операції включають отримання коштів від фізичних і юридичних осіб, кредитування операцій, а також надання клієнтам і державі платіжних засобів».

Якщо ці операції характеризують банківську діяльність, то кредитним установам не заборонено виконувати як додаткові інші дії, що природньо супроводжують їх спеціальну активність. Також законом від 1984 року усім підприємствам, що займаються банківською діяльністю надано унікального статусу. Для цього використано родове поняття кредитної установи. Цією ознакою наділені «юридичні особи, що професійно і постійно здійснюють банківські операції». Кредитування установ розрізняють не лише за розмірами, операціями, клієнтами, відділеннями, але закон розподіляє банки в залежності від умов їх утворення і функціонування.

Поняття кредитної установи походить від правових норм вироблених Європейським Співтовариством — Першої банківської директиви. Однак європейська і французька концепції банківської установи не співпадають.

Відповідно до директиви, банківська установа — це підприємство, що приймає кошти від юридичних і фізичних осіб і самостійно надає кредити. Крім того в Директиві не згадується про надання платіжних засобів і управління ними.

Відповідно до статті 18 параграф 1, банки можуть проводити всі банківські операції, тобто приймати внески на будь-який термін. Вони надають коротко і довгострокові кредити, можуть брати участь у підприємствах у розмірах визначених законодавством.

Закон схильний щодо створення універсальних банків, хоча кредитні установи зберігають свободу спеціалізації на певних операціях.

Фінансові компанії не мають права приймати від населення кошти до вимоги чи на строк від двох років, інакше як додаткові операції на умовах, що визначені Комітетом по банківській регламентації. Фінансування їх діяльності забезпечується лише власним капіталом і позичками від інших кредитних установ. Більшість таких компаній є філіями банківських груп. Фінансові компанії можуть виконувати всі банківські операції, що вказані у наданому їм дозволі.

Банк Франції займає особливе місце у французькій банківській системі - він наділений функцією емісії банкнот, він визначає грошову політику і приводить у дію різні її процеси (відповідно до Закону від 4 серпня 1993 року).

Банк має функцію емісії банкнот, управління в Банку Франції довірено спеціальним адміністративному органу — Банківській комісії, але управляючому гарантується головування.

Частина компетенції Банку Франції передається до Європейського Центрального банку.

Банк Франції має відділення у великих містах, однак число їх зменшується. Капітал Банку повністю належить державі. Статус і організація Банку Франції суттєво змінилися після підписання договорів Європейського Співтовариства, аби забезпечити незалежність, якої потребує Банк Франції для входження в європейську систему центральних банків.

Така незалежність закріплена в Законі про банк Франції, який встановлює, що при виконанні своїх функцій [відносно грошової політики] Банк Франції, в особі Голови, його заступниківчи будь-якого члена Ради з грошової політики не має права ні домагатися вказівок урядовця чи іншої особи, ні виконувати такі вказівки.

Виконуючи свої грошові функції Банк Франції виконує певну купівлю-продаж обов’язків, надає і отримує позики і позички, заліковує, приймає і надає під заставу цінні папери і обов’язки, надає кредити шляхом переврахування застави векселів. Банк має право встановлювати базу і ставки обов’язкових резервів. Стаття 3 закону 1993 року про Банк Франції забороняє надавати кредити Казначейству чи будь-якому іншому державному органу чи підприємству.

Законом дозволено регулювати курс франка по відношенню до іноземної валюти на користь держави, управляти валютними ризиками. Банк зобов’язаний забезпечувати правильне функціонування і безпеку систем платежу.

В Банку Франції рахунки відкриваються лише кредитні установи, Казначейство, брокерські фірми, деякі іноземні і міжнародні організації, а також особи чи організації, які спеціально затвердженя Генеральною радою.

Державний контроль над банківською діяльністю здійснюється з метою збереження панування над випуском і спостереженням за обігом валюти, а також з метою забезпечення безпеки вкладників та інших кредиторів банків та репутації кредитної установи.

За останній час змінилися методи контролю: адміністративні засоби перестають застосовуватися, а наголос робиться на ринкових інструментах. Роль банківського контролю у сфері валютного обігу посилюється. Інша нова тенденція пов’язана із інтернаціоналізацією банківської діяльності - розробка європейських і міжнародних норм банківського управління.

Великобританія.

Нагляд за діяльністю банків у Великобританії входить в компетенцію Банку Англії, який створений відповідно до акту Парламенту у 1694 році. Банк Англії належить державі і його єдиним акціонером виступає казначейство.

На відміну від більшості західних країн до 1979 року регулювання банківської діяльності у Великобританії не базувалося на якихось нормативних актах, а здійснювалося у формі направлення Банком Англії листів піднаглядному банку. Оскільки у Великобританії відсутній закон, який давав би визначення банківській діяльності та перелік банківських операцій, які дозволені банкам чи заборонені, Банк Англії при здійсненні нагляду керується своїми власними критеріями правильності роботи банку.

Коли Банк Англії виявив, що якийсь банк відхилився від норм банківської практики, він направляє такому банку лист з рекомендацією щодо усунення недоліку в його діяльності. Якщо Банк Англії вводить правило для всіх банків, листи з роз’ясненнями правила і вимог щодо його дотримання направляються всім банкам. Такі листи не мали ніякої юридичної сили, отож виконання цих рекомендацій і приписів забезпечував лише авторитет Банку Англії.

На англійські банки не поширювалися ті обмеження і заборони, які значно вплинули на формування банківської системи інших держав. Зокрема Великобританія довгий час не вводила обмеження на здійснення банківських операцій з цінними паперами.

Ще однією відмінною рисою банківської системи Великобританії довгий час була відсутність вимоги отримувати спеціальний дозвіл на залучення депозитних внесків.

В кінці 70-х років така ситуація була визнана незадовільною. З’ясувалося, що більшість фінансових закладів займалися залученням депозитів поза сферою нагляду Банку Англії.

Не маючи власного банківського законодавства Великобританія не могла імплементувати директиви ЄС, що стосувалися кредитних установ. Актом парламенту про банківську діяльність від 1979 року було встановлено, що для здійснення діяльності по залученню депозитів необхідно отримати ліцензію.

Другим законом у напрямку посилення регулювання став Акт про банківську діяльність від 1989 року. Він містить визначення кредитної установи як організації, яка залучає депозити та інші зворотні внески населення і надає від свого імені кредити, та встановив по відношенню до кредитних організацій ряд вимог: наявність власного капіталу не нижче встановленого мінімуму, придатність директорів, ревізорів та менеджерів до виконання своїх функцій, розумного здійснення своєї діяльності, підтримування власних активів та інших фінансових ресурсів на рівні, який відповідає характеру і об'єму операцій, що здійснюються, та меті забезпечення інтересів вкладників, належна ліквідність, належне проведення бухгалтерського обліку. Цим була вирішена компетенція банку Англії, який уповноважений давати тлумачення цим не зовсім визначеним вимогам.

У відповідності з Актом 1987 року придбання контрольного пакету акцій національного банку стало можливим лише з відома чи за згодою Банку Англії. Про надання банком-резидентом позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10% активів банку, необхідно повідомити Банк Англії, а у випадку, коли розмір перевищує 25% активів — повідомлення повинно бути попереднім. Акт зобов’язав всі кредитні установи Великобританії перераховувати відрахування у Фонд захисту депозитів.

У випадку банкрутства кредитної установи Фонд виплачує його вкладникам, які не є кредитними установами і строк депозитного договору з якими не перевищує 5 років, страхове відшкодування в розмірі до 75% від суми депозиту, але не більше 20 тисяч фунтів стерлінгів.

Діяльність банку на ринку цінних паперів також довгий час здійснювалася поза правовим регулюванням; крім цього нагляд Банку Англії на неї не поширювався. Започаткував правове регулювання Акт про запобігання обману в ході інвестування від 1939 року. ВІдповідно до Акту професійне посередництво на ринку цінних паперів можна здійснювати лише на основі ліцензії Комітету по торгівлі, який потім було перетворено в Департамент з торгівлі та промисловості.

В 1958 році Акт був доповнений визначенням цінних паперів, яке було піддане критиці як досить вузьке, оскільки включало лише акції та облігації. Актом 1958 року Департамент з торгівлі та промисловості був уповноважений розробляти правила, обов’язкові для професійних учасників ринку цінних паперів. Остання редакція правил, яка їх значно розширила, відноситься до 1983 року. Система регулювання інвестиційної діяльністі банків, що таким чином склалася, не задовільняла існуючі потреби. Висловлювалися пропозиції використовувати можливості професійних організацій у визначеній нормами професійній діяльності на ринку цінних паперів та контролю за їх виконанням.

Зміни в цьому напрямку системи регулювання інвестиційної діяльності було здійснено в 1986 році Актом про фінансові послуги. Акт поширював свою дію на інвестиції в цінні папери, визначення яких було значно розширене, крім акцій та облігацій воно містило державні зобов’язання, ф’ючерси, опціони, відсоткові купони тощо.

Діяльність по залученню депозитів та наданню кредитів не охоплюється визначенням інвестиційної діяльності, яким оперував Акт. Відповідно до Акту, на чолі системи регулювання інвестиційної діяльності було поставлено Раду з цінних паперів та інвестицій, члени якої призначалися спільно Державним Секретарем і Управляючим Банку Англії.

Наступною ланкою системи були не державні органи чи організації, а призначені Радою органи професійного саморегулювання, в компетенцію яких тепер входило надання своїм членам ліцензії на здійснення інвестиційної діяльності.

Крім цього органи саморегулювання займалися розробкою обов’язкових для своїх членів правил професійної діяльності на ринку цінних паперів, здійснювали дисциплінарні функції. Таких органів є чотири: Управління цінних паперів і ф’ючерсів, Організація по управлінню інвестиціями, Центр регулювання діяльності фінансових посередників, менеджерів і брокерів, Організація регулювання діяльності по страхуванню життя.

Більшість банків здійснювали інвестиційну діяльність, що підлягала ліцензуванню, були членами однієї з перших двох організацій. Система норм, що регулюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, складається з трьох рівнів. Перший рівень — 10 сформованих в загальних виразах принципів хорошої ділової практики.

Другий рівень — більш детальний опис обов’язків організацій, що професійно здійснюють інвестиційну діяльність. Норми першого та другого рівнів видавала Рада з цінних паперів та інвестицій і вони безпосередньо діяли по відношенню до всіх членів організацій професійного саморегулювання.

Норми третього рівня створювалися органами саморегулювання і поширювалися на їх членів.

Таким чином, британські банки в ході здійснення діяльності по залученню депозитів і наданню кредитів, піднаглядні Банку Англії, а при проведенні операцій на ринку цінних паперів — піднаглядні Раді з цінних паперів та інвестицій і відповідним організаціям професійного саморегулювання. Для запобігання колізії вимог цих органів і організацій по відношенню до банків, Банк Англії і організації професійного саморегулювання уклали меморандум, відповідно до.

якого норми організацій саморегулювання, що стосуються фінансових коштів їх членів, не поширюються на банки. Встановлення правил, що стосуються фінансових коштів, залишаються прерогативою Банку Англії.

Важливу роль в правовому регулюванні банківської діяльності в країні відіграють директиви ЄС. Відповідно до директиви, що підлягає імплементації в національне право Великобританії, від 1 січня 1993 року, кредитні установи, зареєстровані в одній із держав-членів ЄС, можуть вільно як через свою філію так і безпосередньо здійснювати на території будь-якої із держав-членів всі операції, перераховані в Додатку, які вони мають право здійснювати в країні реєстрації. Таким чином, з 1993 року іноземний банк може здійснювати на території Великобританії операції по залученню депозитів, наданню кредитів, а також операції з цінними паперами без отримання ліцензії Банку Англії і організації професійного саморегулювання, якщо він вправі займатися такою діяльністю в країні місця реєстраціії.

РОЗДІЛ 3.

ГАРМОНІЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА ДЕРЖАВ-ЧЛЕНІВ З ПРАВОМ ЄС ЯК ОСОБЛИВІСТЬ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В умовах існування та діяльності Європейських Співтовариств, що об'єднують все більшу кількість держав-членів, актуальною є проблема гармонізація права в рамках ЄС.

Угода про Європейське Економічне Співтовариство передбачала положення гармонізації законодавства як ціль Співтовариства. Таким чином стаття 100 Угоди дає визначення гармонізації, а саме, вона передбачає «зближення законодавства такою мірою, у якій це потрібно для функціонування спільного ринку». В цьому ж договорі гармонізації присвячена спеціальна глава.

Таким чином одноманіття у застосуванні права ЄС повинно забезпечуватися головним чином завдяки гармонізації національного законодавства. Така гармонізація досягається завдяки імплементації директив ЄС компетентними національними органами. Контроль за процесами гармонізації здійснюється Комісією ЄС.

Держави-члени зобоов’язані протягом розумного необхідного строку і після консультацій з Комісією прийняти необхідні для імплементації законодавчі акти, регламенти чи адміністративні положення. Ці заходи повинні охоплювати реорганізацію, процедуру і засоби здійснення контролю виконання і стягнень, що покладаються у випадках порушень.

Відповідно до положень Договору, Раді надані повноваження по вивченню директив щодо зближення положень законодавства, приписів та адміністративних дій держав-членів, які прямо торкаються створення чи функціонування внутрішнього ринку: «Рада Міністрів за пропозицією Європейської Комісії та після консультації з Європейським Парламентом та Економічним і соціальним Комітетом, приймає одностайно директиви щодо зближення таких законів та правових актів виконавчої влади держав-членів, які безпосередньо впливають на створення та розвиток спільного ринку».

При цьому важливе значення відводиться консультаціям з Європейським Парламентом і Соціально-економічним Комітетом щодо директив, виконання яких тягне за собою зміни у законодавстві однієї чи кількох країн.

Маастрихтська угода внесла суттєві зміни до глави 3 Договору про ЄЕС, що стосується наближення законодавства. Як відомо, правовим інструментом, що вдало був підібраний для досягнення мети наближення національних законів, є директива. Хоча цей норматив не має прямої дії на території держав-членів ЄС, вона створює унікальне поєднання юридичних обов’язків держав-членів для досягнення ними певного результату та свободи у виборі засобів і методів. Це означає, що директива сторює загальноєвропейські стандарти, дозволяючи одночасно державам-членам ЄС мати своє власне національне законодавство.

Доповнення до Договору — ст. 100 а, Ь — додають більшої імперативності процедурі гармонізації. Так, Рада може кваліфікованою.

більшістю, а не одноголосно, розробити заходи по наближенню норм, що вводяться в державах-членах для створення чи функціонування єдиного ринку. Тобто, якщо раніше такі норми розроблялися державами самостійно, то тепер це може зробити Рада.

Стаття 100Ь передбачає участь держави в формуванні переліку законодавчих чи адміністративних заходів, яке здійснює Комісія. Тобто можна спостерігати тенденцію до керіного спрямування інституціями ЄС в процесі проведення гармонізації.

Можливі такі випадки, коли юридичний акт не передбачає обов’язків у проведенні імплементаційних заходів, однак при цьому мається на увазі їх проведення. Наприклад, коли умови акту надто загальні, то вникає потреба у прийнятті нормативів про їх детальне застосування. Національні заходи за таких обставин дозволені за умов, що вони сумісні з положеннями юридичного акту ЄС.

Також із обов’язку держав-членів привести своє національне законодавство та інші регулятивні акти, що видаються органами національної влади, у відповідність з вимогами директив ЄС, випливає і обов’язок держави не видавати акти, які суперечать цілям і приписам директив.

Національні судові органи часто застосовують право ЄС виходячи з концепції очевидності. Тобто вони використовують право ЄС так, як вони його тлумачать. Однак таке застосування права ЄС має ряд негативних наслідків:

це гальмує однозначне тлумачення права ЄС в державах-членах;

зменшує кількість звернень за преюдиційною процедурою, яка є гарантом ефективного функціонування правопорядку Співтовариства;

обмежує набір засобів процесуального захисту прав та інтересів осіб;

погіршує перспективи правової інтеграції держав-членів.

З аналізу рішень Суду ЄС випливає, що національні суди зобов’язані забезпечувати гармонізацію права держави-члена з правом ЄС. Національний суд не праві застосовувати ті положення національного права, які суперечать праву ЄС, якщо навіть такі положення національного права прийняті пізніше, ніж юридичний акт ЄС. Національний суд при прийнятті рішення повинен виходити з приписів права ЄС, а не чекати дій конституційного суду чи законодавчого органу по анулюванню суперечливих положень.

Ефективність правової системи ЄС може бути забезпечена лише в результаті найтіснішої співпраці між Судом ЄС та національними судовими органами.

Крім того на держави-члени покладено обов’язок анулювати усі нормативні акти, які стають на заваді гармонізації права національного з правом ЄС, навіть якщо такі нормативи не діють, а існують формально.

Європейське співробітництво відобразилося у банківських директивах, які, на підставі Римського договору, були юридично обов’язковими — стаття 100 передбачає наближення законодавства та адміністративних дій держав-членів, що прямо стосуються створення та функціонування спільного ринка.

Проаналізувавши положення Договору, можна визначити принципи процедури гармонізації. До них відносяться:

згідно договору;

відповідно до функціонування спільного ринку.

Таким чином, при прийнятті нормативних актів державами-членами Європейських Співтовариств, необхідно враховувати імплементацію правових норм Співтовариств. Вона відбувається у формі видання правозастосовчих актів. Це може бути зроблено або у формі нормативу парламенту, або у формі акту, виданого міністерством чи іншим органом виконавчої влади.

Такі повноваження можуть використовуватися з метою:

Імплементації зобов’язань країни по відношенню до Співтовариства;

Забезпечення можливості імплементації таких зобов’язань;

Забезпечення прав країни-члена, які надані чи повинні бути надані у відповідності чи у зв’язку з виконанням договорів ЄС;

Рішення з питань, що виникають з обов’язків чи прав чи у зв’язку з ними.

Поняття «Зобов'язання Співтовариства» означає зобов’язання, «створене чи таке, що виникає з договорів чи у зв’язку з ними».

Відповідно, якщо країна використає свої повноваження з імплементації положень Співтовариства і при цьому розтлумачить його таким чином, що імплементаційна міра виходить за межі, ця імплементаційна міра може бути визнана судами країни ultra vires. Звичайно, у випадку якщо положення Співтовариства визнається недійсним, зобов’язання по його імплементації буде неіснуючим.

Говорячи про процеси гармонізації банківського законодавства в країнах-членах ЄС, треба виходити з того, що на цю процедуру.

поширюються усі загальні правила гармонізації, тобто приведення національного банківського законодавства у відповідність до стандартів, висунутих у директивах інституцій ЄС.

Відповідно до статті 108 Договору про ЄС кожна держава-член ЄС повинна забезпечити відповідність її законодавства положенням Договору стосовно створення та повноважень ЄСЦБ та ЄЦБ, а також відповідність законодавства Статуту ЄСЦБ. Остаточний строк такої гармонізації встановлено моментом створення ЄСЦБ, а це 1998 рік.

Таким чином, можна зробити висновок, що поглиблення інтеграції в ЄС як наслідок призводить до збільшення законодавчого масиву Співтовариства. Це, в свою чергу, вимагає підвищеної інтенсивності у діяльності по гармонвізації законодавств держав-членів з правом ЄС. Однак зафіксована у Договорі ЄС процедура, дає ефктивні результати у сфері правового регулювання, оскільки вона виявляється дієвою як у країнах романо-германської правової системи, так використовується і у Великобританії, що належить до англо-саксонської правової сім'ї. Позитивними наслідками гармонізації банківського законодавства в ЄС стало функціонування бенківської ситеми, здатної забезпечити ствворення Європейського економічного і валютного союзу.

ВИСНОВКИ Метою даної магістерської роботи було з’ясування складових елементів правового регулювання банківської діяльності Європейського Союзу. Визначення цих елементів, тобто правових засобів здійснення регулювання, дасть змогу зробити аналіз їх дієвості та визначити їх ефективність, оскільки видання правових приписів, які є інструментами у механізмі правового регулювання, спрямоване на досягнення необхідного суспільно корисного результату. Тому суспільство завжди зацікавлене, щоб юридичні норми досягали мети, визначеної при їх виданні. Аналіз таких питань якраз і стосується визначення ефективності правового регулювання.

Критерієм ефективності правового регулювання є досягнення цілей, поставлених перед ним. Основними цілями правового регулювання в ЄС можна визначити такі:

закріплення особливого статусу інституцій ЄС та їх юридичних актів;

стимулювання існуючих відносин, які відповідають загальним інтересам;

створення умов для існування та розвитку нових суспільних та міждержавних стосунків;

вилучення соціально небезпечних відносин.

Співвідношення фактичних результатів дії юридичних норм та цілей, які ставилися при їх виданні, виявляє ефективність правового регулювання.

Дослідивши весь процес правового регулювання в ЄС, починаючи від моменту передачі державами-членами частини своїх повноважень інституціям ЄС, аж до створення Європейського Економічного і Валютного союзу як результатудії вдалого механізму правового регулювання, можна зробити ряд висновків.

Зокрема, держави-члени створили Співтовариство, яке має власні інститути, окрему правосуб'єктність та правоздатність, яке має право на представництво у міжнародних відносинах. З особливостей створення та діяльності ЄС випливають і особливості його права, які дозволяють говорити про право ЄС як про нову особливу правову систему.

Суттєвими особливостями права ЄС є:

комплексний характер права, яке поєднує в собі міжнародні та національні риси;

динамічні зміни права, наслідком яких є зміна природи, структури, сфери і механізму дії;

незавершенясть формування, а тому можна відмітити його дію на межі міжнародного та національного права.

Як бачимо з викладеного вище, право ЄС є сукупністю норм, приписів, інститутів та принципів, які покликані закріплювати волю та інтереси Союзу як інтреси транснаціональні.

Розглянувши положення Договору про Європейське Економічне Співтовариство та положення Договору про Європейський Союз, можна стверджувати, що європейське співробітництво в області правового регулювання банківської діяльності мало за основу свого розвитку Римський договір 1957 року про створення Європейського Економічного Співтоваристваі. Правове регулювання співпраці в сфері банківської діяльності отримало продовження в наступних Договорах держав-членів, які відносяться до установчих, оскільки формування спільного внутрішнього ринку в банківському секторі економіки було тісно пов’язане із необхідністю завершення створення такого ринку в рамках Європейського Союзу в цілому.

Наступним етапом стало введення в Договір ЄС положень про створення та визначення повноважень Європейського центрального банку. Загалом європейське співробітництво в області банківського регулювання розвивалося шляхом прийняття нормативних актів, які мають юридичну силу, тобто обов’язковий характер. Тому важливим у механізмі правового регулювання банківської діяльності в ЄС є те, що Договір про ЄС наділив і ЄЦБ правом приймати юридичні акти на рівні з іншими інституціями ЄС.

Директива, як один з головних інструментів правового регулювання, виявилася досить ефективним засобом правового регулювання банківської діяльності в ЄС. Головним чином директиви висувають мінімальні стандарти, яких повинні дотримуватися у своїй діяльності національні банківські структури. Оскільки введення цих стандартів у використання здійснюється державами, то при цьому можна врахувати національні правові особливості і використати методи впровадження директиви, які дадуть змогу найбільш ефективно її виконати.

Із особливості природи права ЄС випливають особливості співвідношення права ЄС в сері банківської діяльності і національного права держав-членів. З однієї сторони право ЄС походить від національного права в тому розумінні, що держави добровільно відмовилися від частини державного суверенітету на користь ЄС. Держави делегували інституціям ЄС частину своїх повноважень. З другої сторони, право ЄС має обов’язкову силу та пряму, у більшості випадків, дію щодо національних систем права.

Таке співвідношення банківського права ЄС і національного банківського права в кожній державі має свої особливості. Зокрема це стосується у багатьох випадках Великобританії, оскільки, на відміну від усіх інших держав-членів, вона належить до англо-саксонської правової сім'ї. Важливу роль в правовому регулюванні банківської діяльності в країні відіграють директиви ЄС. Відповідно до директиви, що підлягає імплементації в національне право Великобританії, від 1 січня 1993 року, кредитні установи, зареєстровані в одній із держав-членів ЄС, можуть вільно як через свою філію так і безпосередньо здійснювати на території будь-якої із держав-членів всі операції, перераховані в Додатку, які вони мають право здійснювати в країні реєстрації. Таким чином, з 1993 року іноземний банк може здійснювати на території Великобританії операції по залученню депозитів, наданню кредитів, а також операції з цінними паперами без отримання ліцензії Банку Англії і організації професійного саморегулювання, якщо він вправі займатися такою діяльністю в країні місця реєстраціії.

Таким чином, можна зробити висновок, що поглиблення інтеграції в ЄС як наслідок призводить до збільшення законодавчого масиву Співтовариства. Це, в свою чергу, вимагає підвищеної інтенсивності у діяльності по гармонвізації законодавств держав-членів з правом ЄС. Однак зафіксована у Договорі ЄС процедура, дає ефктивні результати у свері правового регулювання, оскільки вона виявляється дієвою як у країнах романо-германської правової системи, так використовується і у Великобританії, що належить до англо-саксонської правової сім'ї. Позитивними наслідками гармонізації банківського законодавства в ЄС стало функціонування бенківської ситеми, здатної забезпечити створення Європейського Економічного і Валютного союзу.

Таким чином, дослідження в даній роботі механізму правового регулювання банківської діяльності в Європейському Союзі, мало комплексний характер та загальний підхід, що дало змогу прослідкувати особливості права ЄС та виявити ці особливості в сфері регулювання банківської діяльності.

Результати дослідження можуть бути використані на практиці з метою впорядкування системи засобів правового регулювання банківської діяльності. Також можна визначити дієвість використаних правових засобів з метою підвищення ефективності правового впливу в банківській сфері ЄС. Оскільки підвищення ефективності регулювання є важливим питанням, від якого багато в чому залежить існування Європейського Економічного і Валютного союзу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Міжнародні документи і угоди Договір про Європейське Об'єднання Вугілля та Сталі, 18.04.1950.

Договір про заснування Європейського економічного співтовариства, 25.03.1957, Рим.

Договір про заснування Європейського Співтовариства з атомної енергії, 25.03.1957, Рим.

Договір про заснування Єдиної Ради та Єдиної Комісії Європейських Співтовариств, 08.04.1965, Брюсель.

Єдиний Європейський акт, 17.02.1986, Люксембург.

Договір про Європейський союз, 7.02.1992, Маастрихт.

Консолідований договір, 1996, Амстердам.

Директива «Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій», 12.12.1977.

Директива «Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій», 15.12.1989.

Директива «Про власні кошти кредитних організацій», 17.04.1989.

Директива «Про індекс платіжоспроможності кредитних організацій», 18.12.1989.

Директива «Про нагляд за кредитними організаціями на консолідованій основі», 6.04.1992.

Директива «Про моніторинг і контроль за крупними кредитними ризиками кредитних організацій», 21.12.1992.

Директива «Про достатність капіталу інвестиційних інститутів та кредитних організацій», 15.03.1993.

Директива «Про схеми захисту внесків у кредитних організаціях», 30.05.1994.

Директива «Про поліпшення нагляду за кредитними організаціями», 29.06.1995.

Директиви ЄС. Довідник. Львів. — 1998.

Валютное законодательство зарубежных стран. Сборник нормативных актов. Москва. — 1995.

* * *.

Монографії та навчальні посібники Антонова А. И. Локальное правовое регулирование. — М., 1996.

Барановский В. Г. Европейское Сообщество в системе международных отношений, Москва. — 1986.

Біленчук П. Д., Лютий І. М., Скороход О. В. Банківське право українське і європейське. К., 1999. 400 с.

Борко А. М. ЕС: прошлое, настоящее, будущее, М., 1997.

Борхардт К. Д. Азбука права Европейского сообщества. М.: Право, 1993. 200 с.

Василенко В. А. Основи теорії міжнародного права. К.: Право. 1988. 400 с.

Говальд К., Суфле Ж. Банковское право. Учреждения-Счета-Операции. М.: Изд. Финстатинформ, 1996. — 575 с.

Гойман В. И. Действие права (Методологический анализ). — М., 1992.

Геген Д. У лабірінті ЄС. Київ. — 1995.

Глухарев Л. И. Европейское Сообщество в поисках новой стратегии. М., 1990.

Ерпылева Н. Ю. Международное банковское право. М., 1998. С. 230.

Залесский В. В. Основы законодательства капиталистических стран о банковской системе. М., 1992.

Костенко А. А., Лавренова И. В. К вопросу о наднациональности и особенностях права ЕС. М., 1993. 180 с.

Костов К. Болгария и ЕС. София. Международные отношения. — 1997.

Максимова М. М. Европейское Сообщество: регулирование интеграционных процессов. Москва. — 1986.

Общая теория государства и права. академический курс в 2-х томах / Под ред. проф. М. Марченко. Т.2. Теория права. — М: Изд. «Зерцало», 1998. — 640 с.

Право Европейского Союза: правовое регулирование торгового оборота. Учебное пособие / Под ред. проф. Безбаха В. — М.: Изд. «Зерцало», 1999. — 400 с.

Сорокин В. Д. Метод правового регулирования. — Львов, 1995.

Суханов Е. А., Гражданско-правовое регулирование банковской деятельности: учебное пособие. Москва. — 1997.

Татам А. Право Європейського Союзу. К., 1998.

Теория государства и права. курс лекций / Под ред. Н. Матузова и А. Малько. — М.: Изд. «ЮристЪ», 1997. — 672 с.

Тикарин В. К. Организационно-правовые основы банковской системы Великобритании. Москва. — 1992.

Топорнин Н. Б. Правовое регулирование деятельности иностранных банков на территории стран Европейского Союза. Москва. — 1995.

Топорнин Н. Б. Европейское право. М.: Изд. «ЮристЪ» — 1998.

Фонтен П. Десять уроков Европы. М.: Изд. Право. — 1994.

Фундулис Х. Ассоциация развивающихся стран с Европейским экономическим сообществом. Москва. — 1978.

Хартли Т. К. Основы права Европейского Сообщества. М., 1998.

Хиршлер М., Циммерман Б. Западноевропейское интеграционное объединение. Москва. Право. — 1987.

Эбке В. Ф. Международное валютное право. Москва. — 1997.

Энтин М. Л. Суд Европейских Сообществ. Правовые формы обеспечения западноевропейской интеграции. М., 1987. 340 с.

Юмашев Ю. М. Международно-правовые формы внешне-экономических связей ЕЭС. Москва. Наука. — 1989.

* * *.

Aurora A. Cases and Materials on Banking Law. London. 1993.

Bright C. Business Law in the European Economic Area. Oxford, 1994.

Brindle M., Cox R. the Law of Bank Payments. London, 1996.

Cranstonon R. Banks and Remedies. London, 1992.

Dassesse M. The EC Banking Law. London, 1994.

Dermine J. Europian Banking in the 1990s. Oxford, 1993.

Dixon R. Banking in Europe: The Single Market. London, 1991.

Drake E., Rider J. Europian Financing Laws. London, 1994.

Ellinger E., Lomnicka E. Modern Banking Law. Oxford. 1994.

Goodhart C. The Central Bank and the Finansial System. London, 1995.

Hopt K. Wymeersch E. European Company and Financial Law European Community Law. Berlin, 1994.

Jones G. British Multinational Banking, 1830−1990. Oxford, 1992.

Jones G. Multinational and International Banking. Aldershot, 1992.

Lambert J. Banking: The Legal Environment. London, 1993.

Lasok D., Bridge J. Law and Institutions of the European Communities. London, 1991.

Molyneux P., Altunbas Y., Gardener E. Efficiency in European Banking. Chichester, 1996.

Norton J. Bank Regulation and Supervision in the 1990s. London, 1991.

Usher J. The Law of Money and Financial Services in the European Community. Oxford, 1994.

* * *.

Статті.

Аметистов Э. М., Современные тенденции развития права Европейских сообществ // Советское государство и право. — 1986. — № 7 — С. 87.

Борко Ю. Европейский Союз: углубление и расширение интеграции // Мировая экономика и международные отношения. Москва. — 1998 — № 8 — С. 65.

Гренедейк К. Применение права Европейского Сообщества в странах-членах ЕС // Вестник МГУ. Серия 11. Право. 1996, № 2. С. 71.

Достанко Е. А. Проблемы расширения европейского рынка // Вестник Белорусского университета. Минск. — 1997. — № 2 — С. 34.

Ерпылева Н. Ю. Банковские гарантии: международное частное право и российское законодательство // Адвокат. Москва. — 1996 — № 8.

Ерпылева Н. Ю., Международное банковское право: механизм правового регулирования банковской деятельности//Государство и право. Москва. — 1996 — № 12.

Иванов И. Д., Расширение Евросоюза: сценарий, проблемы, последствия//Мировая экономика и международные отношения. Москва. — 1998 — № 9 — С. 57.

Исполинов А. С., Европейская валютная система: основные характеристики и перспективы развития // Журнал международного частного права. Москва. — 1994 — № 4.

Клемин А. В. Еще раз о компетенции Европейских сообществ // Московский журнал международного права. 1992. № 4. С. 122−123.

Костенко М. Л., Лавренова И. В. Европейское экономическое пространство: новый этап сотрудничества // Государство и право. 1993. № 11.

Лесников Г., Стратегия западноевропейской интеграции // Экономист. Москва. — 1998. — № 1 — С. 34.

Мирошниченко Н., Политическая, экономическая, социальная сплоченность ЕС // Мировая экономика и международные отношения. Москва. — 1997 — № 1 — С. 78.

Мишальченко Ю. В., Центральные банки в системе международного права // Журнал международного права. Москва. — 1995 — № 2.

Мюллерсон Р. А. К вопросу о «праве Европейских сообществ» // Вестник МГУ. Серия 11. М.: Право. 1993. № 5. С. 49.

Рыбаков В.Б., Евроленд — на кануне открытия // Мировая экономика и международные отношения. Москва. — 1997 — № 4 — С. 28.

Саидов А. Х. Концепция «европейского правового пространства»: проблемы и перспективы // Московский журнал международного права. М., 1992, № 3.

Сапожников Н. В., Банковское право в отраслевом законодательстве // Государство и право. Москва. — 1996 — № 9.

Толстухин А. Э., О наднациональном характере Европейского Союза // Московский журнал международного права. Москва. — 1997 — № 4 — С. 47.

Шибаева Е. К. К вопросу о наднациональности межправи-тельственных организаций универсального характера // Московский журнал международного права. 1992. № 4. С. 34−37.

Юмашев Ю. М. Правовая эволюция Европейских сообществ: до и после Маастрихта // Московский журнал международного права. 1992. № 3. С. 83−85.

* * *.

Bojer L. International Credit Transfers: The Proposed EC Directive Compared with UNCITRAL Model Law // Jornal of International Banking Law, 1995, № 6.

Livingston D., Hutchings B. Legal Issues Arising from the Introduction of the Euro//Jornal of International Banking Law, 1997, № 2.

Детальніше про процеси інтернаціоналізації - Ерпылева Н. Ю. Международное банковское право. Москва, 1998, с. 5−7.

Рыбаков В.Б., Евроленд — на кануне открытия // Мировая экономика и международные отношения. Москва. — 1997 — № 4 — С. 28.

Договір про Європейський союз, Маастрихт, 1992.

Dermine J. Europian Banking in the 1990s. Oxford, 1993.

Dixon R. Banking in Europe: The Single Market. London, 1991.

4 Drake E., Rider J. Europian Financing Laws. London, 1994.

5 Ellinger E., Lomnicka E. Modern Banking Law. Oxford. 1994.

6 Goodhart C. The Central Bank and the Finansial System. London, 1995.

7 Usher J. The Law of Money and Financial Services in the European Community. Oxford, 1994.

8 Jones G. British Multinational Banking, 1830−1990. Oxford, 1992.

9 Говальд К., Суфле Ж. Банковское право. Учреждения-Счета-Операции. М.: Изд. Финстатинформ, 1996.

1 Ерпылева Н. Ю. Международное банковское право. Москва, 1998.

2Право Европейского Союза: правовое регулирование торгового оборота. Учебное пособие / Под ред. проф. Безбаха В. — М.: Изд. «Зерцало», 1999.

1 Біленчук П. Д., Лютий І. М., Скороход О. В. Банківське право українське і європейське. К.: Атіка, 1999. 400 с.

Гойман В. И. Действие права (Методологический анализ). — М., 1992.

Зокрема такий поділ подано у підручнику Общая теория государства и права. академический курс в 2-х томах / Под ред. проф. М. Марченко. Т.2. Теория права. — М: Изд. «Зерцало», 1998. — 640 с.

Топорнин Н.Б., Европейское право. М.: Изд. «ЮристЪ» — 1998.

Василенко В. А. Основи теорії міжнародноого права. К.: Право. 198. 400 с.

1 Там само, с. 23.

Мюллерсон Р. А. К вопросу о «праве Европейских сообществ» // Вестник МГУ. Серия 11. М.: Право. 1993. № 5. С. 49.

Договір про ЄС, Маастрихт, 1992. Стаття 2.

Борхардт К. Д. Азбука права Европейского сообщества. М.: Право, 1993.

Lasok D., Bridge J. Law and Institutions of the European Communities. London, 1991.

Рішення у справі 26/62, N.V. Algemene Transport — en Expedite Onderneming van Gend en Loos [1963] ECR 1 at 12.

Lasok D., Bridge J. Law and Institutions of the European Communities. London, 1991.

Договір про ЄС, Маастрихт, 1992. Стаття 189.

Договір про ЄС, Маастрихт, 1992. Стаття 100.

Энтин М. Л. Суд Европейских Сообществ. Правовые формы обеспечения западноевропейской интеграции. М., 1987.

Татам А. Право Європейського Союзу. Київ. — 1998. с. 127.

Теория государства и права. курс лекций / Под ред. Н. Матузова и А. Малько. — М.: Изд. «ЮристЪ», 1997. — 172 с.

Борко Ю., Европейский Союз: углубление и расширение интеграции//Мировая экономика и международные отношения. Москва. — 1998 — № 8 — С. 65.

Справа 2662, N.V. Algemene Transport — en Expedite Onderneming van Gend en Loos [1963] ECR 1 at 12.

Договір про ЄС, Маастрихт, 1992. Статті 105, 106, 107, 108, 108А, 109, 109А, 109 В.

Мишальченко Ю. В. Центральные банки в системе международного права // Журнал международного права. Москва. — 1995 — № 2.

«Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій». Директива ЄС від 12 грудня 1977 року.

Там само.

Достанко Е. А., Проблемы расширения европейского рынка//Вестник Белорусского университета. Минск. — 1997. — № 2 — С. 34.

Залесский В. В. Основы законодательства капиталистических стран о банковской системе. Москва. — 1992. с. 76 — 77.

Ерпылева Н. Ю. Банковские гарантии: международное частное право и российское законодательство // Адвокат. Москва. — 1996 — № 8.

Исполинов А. С. Европейская валютная система: основные характеристики и перспективы развития // Журнал международного частного права. Москва. — 1994 — № 4.

Аметистов Э. М. Современные тенденции развития права Европейских сообществ // Советское государство и право. — 1986. — № 7 — С. 87.

Говальд К., Суфле Ж. Банковское право. Учреждения-Счета-Операции. М.: Изд. Финстатинформ, 1996. — 575 с.

Dassesse M. The EC Banking Law. London, 1994.

Goodhart C. The Central Bank and the Finansial System. London, 1995.

Jones G. British Multinational Banking, 1830−1990. Oxford, 1992.

Norton J. Bank Regulation and Supervision in the 1990s. London, 1991.

Norton J. Bank Regulation and Supervision in the 1990s. London, 1991.

Договір про ЄС, Маастрихт. 1992 р. Стаття 100.

Энтин М. Л. Суд Европейских Сообществ. Правовые формы обеспечения западноевропейской интеграции. М., 1987. с. 145.

Татам А. Право Європейського Союзу. Київ. — 1998.

Біленчук П. Д., Лютий І. М., Скороход О. В. Банківське право українське і європейське. К.: Атіка, 1999.

PAGE 1.

© О. В. Скороход.