Соціально-економічне становище України 1914-1917 р.р

Національний авіаційний університет.

Контрольна робота з курсу: історія України по темі: Соціальноекономічне становище України 1914;1917 р.р.

викладач:

м.Київ.

2001 рік.

???

Вступ. Україна у складі двох імперій.

Соціально-економічне становище:

Індустріалізація та зростання міст;

Столипінська аграрна реформа;

Перша хвиля еміграції;

Політичне становище:

Політична реакція;

Українська Думська фракція.

Соціально-економічне та політичне становище українців у складі Австро-Угорської імперії.

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов «язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим. Та початок ХХ століття ознаменував собою зростання національної свідомості серед українців обох імперій.

Починаючи з кінця ХІХ століття в Україні починається бурхливий розвиток промисловості. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо в Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися в плуг, ледве животіючи на своїй землі, як і століття тому.

Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця. Швидке будівництво залізниць збільшувало потребу у вугіллі та металі. Несподівано поклади вугілля і залізних руд, що, як було відомо, залягали у великих кількостях на південному сході України, особливо в басейні Донця, стали не лише цінними, а й доступними.

У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років найшвидше зростаючими промисловими районами імперії, а цілком можливо і світу, стали Донецький басейн і Кривий Ріг, що на південному сході України. Цей розвиток зумовило поєднання таких чинників, як тверда урядова підтримка розбудови промисловості (нові підприємства були практично безризиковими), невпинне зростання внутрішнього попиту на вугілля і залізо, наявність достатку західного капіталу, що наштовхнувся на зменшення прибутків у високорозвиненій Європі й кинувся використовувати вигідні можливості, що відкривалися і в Україні. Ознаки наступаючого буму передусім з «явилися у вугільній промисловості.

Але якщо базові, видобувні (що поставляли сировину) галузі на Україні розвивалися, то інші стояли на місці. Це, зокрема, стосувалося виробництва готових продуктів. На зламі століть єдиними на Україні галузями, що зробили в цьому відчутний крок, були, цілком природно, заводи сільськогосподарських машин і меншою мірою — локомотивів. За величезною більшістю готових продуктів Україна залежала від Росії. Так, у 1913 р. на Україну припадало 70% усього видобутку сировини імперії та лише 15% її потужностей у виробництві готових товарів. Відтак, хоч несподіваний і потужний вибух промислової активності на Україні справляв приголомшуюче враження, він приховував однобічний, незрівноважений характер цього розвитку.

На західноукраїнських землях також відбувався процес формування промисловості фабрично-заводського типу, головним чином у добувних галузях. Однак переважна більшість виробничого устаткування й товарів широкого вжитку заводського виготовлення сюди завозилась. Населені українцями землі Австро-Угорської імперії відставали в економічному розвиткові від інших провінцій. Економіка їх зберігала аграрно-сировинний характер.

Аграрне питання було найболючішим. Кріпосницький лад завжди опирався на дві основи: поміщицьке землеволодіння й селянську общину. Після реформи 1861 р. станова община збереглася. Однак після революції 1905—1907 рр. з ініціативи голови уряду П. Столипіна царизм відмовився від політики, спрямованої на консервацію кріпосницьких пережитків, і вдався до руйнування общини. Затримувати штучними засобами об «єктивний процес поширення товарно-грошових відносин в селянському господарстві новий голова уряду вважав безглуздям, тому рядом законодавчих актів дозволив закріплювати у приватну власність ділянки общинної землі, що були у користуванні селян. Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав можливість об «єднати свої ділянки в одну (так званий відруб) й або залишався на старому помешканні, або виселявся на хутір, побудований на власній землі. Столипін вірно розрахував соціально-економічні й політичні наслідки аграрної реформи. Завдяки виникненню цілого прошарку «міцних і сильних», за висловом прем «єр-міністра, селянських господарств уряд одержував нову опору на селі.

Але реформа Столипіна зустріла сильний опір як з боку правих, які не були зацікавлені у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку соціалістів (насамперед, есерів та більшовиків), які в розрахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціальну напруженість на селі. Селянські маси, побоюючись розорення, теж опиралися реформі. Найбільш успішно вона просувалася в Україні, хоча й тут общину не вдалося зруйнувати остаточно. Питома вага господарств, що вийшли з общини, складала на Правобережжі — 48%, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — тільки 16,5%.

У ході столипінської реформи активізувалася діяльність створеного ще у 80-і рр. XIX ст. Селянського поземельного банку. Він скуповував за високими цінами землю у великих землевласників, подрібнював її на ділянки і в розстрочку продавав селянам. Поміщики охоче продавали землю. Деякі з них звільнилися від надлишків, переходячи до капіталістичних методів господарювання, інші розорювалися або ліквідовували маєтки з остраху перед майбутньою революцією. В Україні з 1906;го по 1910 р. через банк було продано понад 480 тис дес. переважно поміщицької землі.

Виходячи з общини, чимало селян продавали землю й рушали за кращою долею до Сибіру. Українські губернії протягом 1906—1912 рр. дали близько мільйона переселенців. Майже четверта частина переселенців повернулася в рідні місця й поповнила лави безземельного сільського пролетаріату.

Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили багатьох повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сході постійно проживало близько 2 млн українців. До того ж на Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян. Таким чином, саме коли прерії Західної Канади освоювали західні українці з Габсбурзької імперії, східні українці орали землі Тихоокеанського узбережжя Росії.З1900 до кінця 1910 року з Галичини та Буковини виїхало за кордон майже 300тисяч чоловік, із Закарпаття-40 тисяч. Як і раніше, переважну більшість становило селянство. Причинами еміграції було безземелля, малоземелля та безробіття.Це було виразним свідченням того, на що готові були українські селяни, аби отримати землю.

Новим явищем ХХ століття була поява політичних емігрантів. Але їх емігрувало небагато, в основному це були втікачі з Росії, які переслідувалися за участь у революції 1905;1907 роках.

Після поразки революції 1905 року у Російській імперії запанувала реакція. Її головним провідником був міністр внутрішніх справ (з 1906 р.) Петро Столипін (1862—1911). По всій країні були заведені військово-польові суди.

Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. У 1910 р. Столипін видав обіжник, в якому зачислив український народ до «чужородних «(«инородцев ») і забороняв будь-які українські організації. У 1911 р. він заявив, що «історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах ». У часи столипінської реакції були закриті товариства «Просвіта «та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.

Антиукраїнська репресивна політика не припинилася після смерті Столипіна, вбитого 1911 р. у Києві агентом охранки. Піком цієї політики стала заборона святкування 100-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка 1914 р. Заборона вилилася в масові демонстрації студентів у Києві. Репресії викликали зворотну реакцію. Під їх впливом на бік українського руху перейшли навіть ті, хто раніше тримався осторонь. Водночас антиукраїнські реформи використали й російські опозиційні сили як привід для критики дій царського уряду. У 1913 р. під час засідань четвертої Державної думи домагалися ліквідації національних обмежень в Україні кадет Петро Мілюков, есер Олександр Керенський, більшовик Григорій Петровський і навіть російський православний єпископ Нікон.

У 1907 р., спираючись на консервативну більшість у Думі, уряд був готовий до наступу проти «революційних ексцесів». Було проголошено надзвичайний стан і суворо заборонено всі демонстрації. По всій імперії вводилися військові трибунали, які засуджували до страти сотні революціонерів і повсталих селян. Політичні партії були вимушені піти в підпілля, а їхні найбільш знані вожді, включаючи багатьох старих діячів РУП, утекли за кордон. Один за одним розпускалися українські клуби. Українські періодичні видання, що в такому розмаїтті з «явилися у 1905 р., практично зникли, а всякі розмови про українізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування.

x8411.

x8460.

x2403x0F00×3984×1100×3984x5E00×3984×6000×3984×6100 $x09008.

x20AC.

‚.

¾.

A.

i.

x00F0.

xC60D.

xC60D.

x6100 $x6467x0B64Ix0600×00F0.

xC60D.

x0A01x6C03×6100×03F6x08BBx0A00@.

B.

D.

F.

H.

J.

L.

N.

P.

R.

T.

V.

X.

Z.

^.

лово українофобів, як на «мазепинців». Уперто поширювалися чутки, наче провідні українські діячі таємно оплачувалися німцями та австрійцями. Але українці мали й прибічників. У 1911 р. на Всеросійському з «їзді працівників земств у Москві представники Харківського й Полтавського земств рішуче виступили за впровадження в початкових школах української мови. Земства на Україні взагалі підтримували розвиток української культури. В академічних колах український рух захищали такі відомі російські вчені-філологи, як Олексій Шахматов, Федір Корш, Іван Бодуен де Куртене. Особливо рішуче підтримував вимоги української автономії палкий теоретик сіонізму Володимир Жаботинський з Одеси. Однак ці доброзичливці становили собою рідкісні винятки.

Деякі російські газети на Україні, як, наприклад, «Новое Время» та «Киевлянин», постійно застерігали читачів від «небезпеки» українства. У 1908 р. в Києві був заснований «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету направляти в Думу по одному депутату. Не дивно, що більшість депутатських місць у Державній Думі посіли поміщики й промисловці «Союзу російського народу», «Союзу Михайла Архангела» та ін. У боротьбі зі страйкарями підприємці застосовували локаути й «чорні списки» Профспілки та інші легальні організації робітників закривалися Наприклад, з 80 профспілок Катеринослава лишилося лише 4 Організаторів селянських виступів без суду і слідства батожили або відправляли на заслання у віддалені губернії Автономію вищих навчальних закладів було скасовано Багатьох студентів виключили з «вовчими квитками».

Заборонялося викладання українською мовою у школах, запроваджене в роки революції явочним порядком. Скасовувався дозвіл міністерства народної освіти «використовувати малоросійську мову для роз «яснення того, що учні не розуміють» Спеціальний циркуляр не рекомендував вчителям спілкуватися з учнями українською мовою навіть поза школою. Не дозволялося публічне виконання українських пісень або навіть мелодій. Власті перешкодили збиранню коштів для спорудження пам «ятника Т. Шевченку на його могилі у Каневі.

В період реакції чисельний склад політичних партій різко скоротився. Зокрема, РСДРП до початку 1908 р. зменшилася вдесятеро. Немало меншовиків пропонували переглянути партійну програму й відмовитися від нелегальних форм роботи — їх називали ліквідаторами. Навпаки, багато більшовиків ставили вимогу відкликати з III Державної Думи соціал-демократичну фракцію й припинити роботу в легальних організаціях, щоб зосередитися на підпільній діяльності. Вони дістали назву «одзовістів», або «ліквідаторів навиворіт».

Ще більшою мірою політична реакція позначилася на становищі партій української демократії. Ліквідаторські настрої привели «Спілку» у 1909 році до розпаду. Розклад охопив також УСДРП. В ній майже не лишилося діючих місцевих організацій.

1908 р багато діячів національного руху об «єдналися незалежно від партійних програм у міжпартійний блок ТУП (Товариство українських поступовців). Основу його складали члени Української трудової партії, що самоліквідувалася 1908 році. Лідери ТУП М Грушевський, С. Єфремов і Є. Чикаленко закликали всі українські політичні сили консолідуватися у боротьбі за національне відродження.

Вибори до II Державної Думи не бойкотувалися, на відміну від виборів до І Думи, а тому її склад значно «полівішав». ІІ Державна Дума почала свою роботу у квітні 1907року. Серед 102 делегатів від українських губерній налічувалося 40 трудовиків, 34 представники правих партій, по 11 кадетів і соціал-демократів. Партійний склад соціал-демократії був досить строкатий- 6 членів «Спілки», 3 меншовики, 1 більшовик і 1 представник УСДРП. За національною ознакою депутати від України розподілялися так: 51 росіянин, 44 українці, 2 німці, чех, єврей, поляк, грек, татарин.

Українська громада нового складу видавала журнал українською мовою — «Рідна справа (Вісті з Думи)». Платформа громади складалася на основі програмних установок УСДРП: автономія України, амністія політв «язням, свобода слова, друку, зборів, пересувань, союзів і віросповідань, українізація школи, судочинства й церкви. Щодо аграрного питання нова думська громада також не мала єдиної позиції.

II Державну Думу було розігнано в червні 1907 р Микола II видав виборчий закон, який забезпечував цілковите переважання в новому складі парламенту представників буржуазії і поміщиків. Цей крок правлячих кіл став можливим у результаті спаду революції.Юридично його можна охарактеризувати як державний переворот, оскільки він не відповідав положенню маніфесту 17 жовтня 1905 р про те, що жодний законодавчий акт не повинен прийматися без згоди Думи.

Одним з найхарактерніших проявів національного життя в Західній Україні було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 р. Східна Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком, в якому взяли участь близько 200 тис. селян. Основними вимогами страйкарів були піднесення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною перемогою селян і показав зразок національної солідарності.

Політична мобілізація галицького селянства стала великим здобутком українського національного руху. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю, й далі переважала українську, то українське селянство своєю організованістю і національного свідомістю значно перевищувало польське. Як писав польський економіст Францішек Буяк 1908 р., «наші перспективи на майбутнє у Східній Галичині не с сприятливими. Доля англійської національності в Ірландії, німецької у чеських землях та, правдоподібно, хоч і в далекому майбутньому, доля німецької національності v Верхній Сілезії служить для нас злим прогнозом » .

Український рух на початку XX ст. досяг таких відчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смолька називав цей період не інакше, як «українське завоювання «Галичини. Мережа культурно-просвітніх і господарських організацій охопила практично всі повіти краю, досягнувши найдальших закутків. У 1914 р. товариство «Просвіта «налічувало 77 місцевих відділень та близько 3 тис. читалень. Великих успіхів досяг кооперативний рух, представлений майже 500 кредитними організаціями, кооперативними магазинами, спілками для продажу сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і координувався українським ощадним товариством «Дністер «(1892), спілкою «Сільський господар «(1898) та утвореним 1908 р. Крайовим земельним банком. Кооперативний рух допоміг зміцнити господарське становище українських селян, стримати процес їх пролетаризації. Поряд з традиційними культурно-просвітніми і господарськими організаціями виникають спортивно-пожежні товариства «Сокіл «(1898) і «Січ «(1900), які стають зародком майбутнього українського війська.

Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, б державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр. Всеєвропейського резонансу набула діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана Франка та Володимира Гнатюка НТШ змогло випустити до 1914 р. близько З тис. різноманітних видань. Поряд з науковою продукцією з 1898 р. Товариство почало видавати замість старого журналу «Зоря «новий «Літературно-науковий вістник », який став лабораторією політичної думки для українців з обох боків австро-російського кордону. На його сторінках дебютували молоді літератори і публіцисти, які згодом стали окрасою модерної української літератури. Головним результатом діяльності НТШ стало формування повноцінної української «високої «культури, яка у боротьбі за душі молодих українців могла успішно конкурувати з культурами польською та російською.

Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та польськими політичними силами краю. Українсько-польські стосунки на початку XX ст. набрали гостро конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка 1897 р., криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом Мирославом Січинським (1908) та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка (1910). Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому сеймі. У лютому 1914 р. завдяки активним діям митрополита Андрія Шептицького був укладений польсько-український компроміс, згідно з яким українці повинні були одержати третину місць галицькому сеймі і повноправне представництво у різних сеймових комі Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на vi передусім в освітніх і культурних питаннях. Поляки зобов «язалися не чи перешкод заснуванню українського університету у Львові.

Укладення угоди було великою перемогою українців і могло послужити поворотним пунктом у польсько-українському конфлікті. Однак через декілька місяців розпочалася перша світова війна.

В українській політичній думці визріла ідея використати міжнародний воєнний конфлікт для здобуття політичної самостійності України. У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських партій Галичини «було прийнято заяву: «З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії найбільшого ворога України ». Подібне рішення прийняв Другий всеукраїнський студентський з «їзд у Львові (липень 1913 р.).

Війна і наступні національні змагання стали великим випробуванням українського народу. Західно-Українська Народна Республіка перейняла кращі традиції національної солідарності й організованості, характерні для передвоєнного українського руху в Галичині.

Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні війни українська політична нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в огні війни і революції 1917—1920 рр. Тяжко було приступати до будівництва національної держави, не маючи за собою навіть початкових українських шкіл. У цьому відношенні поразка національної революції була до певної міри запрограмована наперед.

Досвід українського національного відродження кінця XVIII — початку XX ст. мав велике значення. Він наочно продемонстрував, що українська нація могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, а отже, є стійкою й життєздатною спільнотою. Демократичні традиції національного відродження стали міцним набутком українського руху і в XX столітті.

Використана література:

М. Котляр, С Кульчицький Шляхами віків: Довідник з історії України О. Субтельний Україна. Історія В. Сарбей Історія України В. Баран, Я. Грицак Історія України.

PAGE 1.