Міф і реальність в романі Дж. Апдайка

Родовід Апдайка починається з перших поселенців — предки-німці зійшли на американський берег більше ніж 300 років тому, а сам Джон Хойєр Апдайк народився 18 березня 1932 року в маленькому пенсильванському містечку Шіллінгтон. Його дитинство, як неодноразово повторював він сам, минуло під знаком двох катастроф: депресії 30-х років і другої світової війни. Джон Апдайк, як і герой багатьох його творів, був єдиною дитиною в сім'ї; батько викладав у школі; мати походила з родини фермера, що, розорившись, оселився в Шіллінгтоні, але на все життя зберіг мрію повернутися до землі. Таку саму мрію плекала і Джонова мати. Для дорослих Апдайків містечко Шіллінгтон («Нью-Йорк був на відстані семи доларів — ми тоді вимірювали доларом усе — і простір, і час», — згадує Джон) не стало ні рідним, ні дорогим, — це була проміжна зупинка на життєвому шляху. І лише він, майбутній письменник, став сином містечка, увібрав його в себе, зріднився з ним. І хоч би як називалися місця, де живуть Апдайкові герої, ми впізнаємо все той же Шіллінгтон. Він став для письменника ніби символом Америки — «одноповерхової Америки» простих людей, середніх американців, з їхніми турботами, невиразними мріями про інше життя. «У моїх книжках про повсякденне життя звичайних людей, — стверджує письменник, — значно більше зв’язку з сучасною історією, ніж в підручниках і спеціальних дослідженнях з даного предмета». І це — проста констатація факту. За межами Сполучених Штатів Джона Апдайка довгий час знали переважно як автора «Кентавра «(1963 р.) Читача приваблює в цій книзі надзвичайний талант молодого автора, а для багатьох західних літературознавців незвичайна композиція твору служила бажаним доказом тяжіння сучасної прози до алегоричної міфотворчості. «Кентавр «залишився пам «ятною віхою й у складанні творчої репутації Апдайка на його батьківщині. Американська критика встигла звернути увагу на молодого письменника, але все-таки саме за цей роман у 1964 році йому була присуджена найбільш престижна в США Національна премія книги. Відтоді авторитет Апдайка як одного з самих обдарованих та плодовитих представників сучасної літератури Сполучених Штатів помітно зріс. За невеликим винятком, майже всі прозаїчні твори Апдайка значною мірою грунтувалися на художньо втілених автобіографічних мотивах. Більш ранні книги, включаючи «Кентавра «(1963), «Ферму «(1965) і збірник «Розповіді про Олінджер «(1964), утворили так званий «пенсильванський цикл », продиктований в основному спогадами дитинства й юності. Судячи по сукупності літературних праць письменника, можна стверджувати, що його справжня стихія — це приватне життя нічим особливо не примітних рядових американців, що вельми опосередкованим, непрямим шляхом вплітається в соціальну тканину епохи. На пенсильванському матеріалі написана дилогія, що складається з романів «Кролик, біжи «(1960) і «Кролик повертається «(1971). Крім двох романів про Кролика Енгстрома, Апдайком у 60-і роки була створена ще одна своєрідна дилогія, що включила в себе «Кентавра «і «Ферму ». Час показав, що ці твори потрібно розглядати нерозривно: «Кентавра «- як реалістичне, з міфологічним підтекстом, відтворення багатьох характерних ознак післявоєнної Америки; «Ферму «- як розгорнений психологізований коментар до вже знайомої сімейної історії, що поєднує в собі розрізнені шматки життєвого досвіду дійових осіб, який додає йому об «ємності, цілісності і майже епічної завершеності. Критики, які писали про «Кентавра », виходили у своєму аналізі передусім з особливостей художнього задуму американського прозаїка. «Поєднання давньоньогрецьких міфів з сучасною дійсністю Пенсильванії 1947 року — комплекс досить складний » , — казав Апдайк в інтерв «ю журналу «Іноземна література ». Розкодуванням цієї співвідносності раніше за інших зайнявся сам автор у коментарі, який додається до тексту книги, де був позначений прототип-олімпієць буквально кожного персонажа. Тепер, після майже сорока років з часу публікації роману, можна зробити висновок про те, що звернення до міфа не отримало помітного розвитку у творчості Апдайка. Майже всі його книги 60−70-х років стосувалися безпосередньо американської сучасності; зміст же «Кентавра », за визнанням автора, носив «багато в чому особистий, ностальгічний характер ». «Кентавр» приніс автору Національну премію книги і викликав нескінчені дискусії серед критиків і читачів. Автобіографічність книги безсумнівна: походження героїв збігається з «анкетними даними» автора, деталі їхнього буття мають аналоги в його особистому житті, скажімо, любов до Вермеєра або подорожі Пітера з батьком до Нью-Йорка, куди Апдайк-старший їздив провідувати брата і брав з собою сина. Автобіографічність надає цілковитої вірогідності «місцевому колориту» (невелике пенсильванське містечко, дух його мешканців, рівень їхнього життя; місцева школа з її проблемами, висвітлена і «згори» і «знизу», і від учителя, і від учня) і духовно-психологічній аурі (складна сім'я, де батько і мати такі різні між собою і такі беззахисні у жорстокому навколишньому світі, у якому вони обоє чужі: батько — через свою доброту, мати — через любов до прекрасного; світосприйняття хлопчика, наділеного гострим зором, відчуттям краси, чутливістю до барв, звуків, ароматів). У спогадах Пітера Колдуелла перед нами постає реальна Америка середини двадцятого століття з усіма відчутними прикметами її буденого життя — маленькі міста, школи, люди, кафе… Безсумнівним і надзвичайно цінним є соціальне підгрунтя трагічного світовідчуття головного героя (з цього погляду «Кентавр» є найбільш зрілим романом Джона Апдайка): привід депресії, коли Джордж, обтяжений турботами про дружину і маленького сина, довгий час не міг знайти ніякої роботи, і досі пригнічує його, не дозволяє розслабитися, розпростатися, особливо тими зимовими днями 1947 року, які згадує його син Пітер, коли відчутним стає наближення старості, значно погіршується стан здоров’я, та ще й несприятливо складаються обставини… В цьому буденному житті страждає, любить, намагається творити добро дуже хороша людина, така дивна і не пристосована до свого оточення, — Джордж Колдуелл. Дивак і бідолаха, він не просто живе, а ще й постійно розмірковує, шукає: в чому сенс життя? Вчитель природознавства, він намагається знайти відповідь на рівні своєї науки. Герой роману Апдайка зовні зовсім не схожий на романтичну особу. В п’ятдесят років «волосся в нього було ще густе, ледь побите сивиною… він виглядав значно молодшим за свої роки… обличчя в нього було як у лукавого вуличного розбишаки, що подорослішав дочасно». Та й вдягався Колдуелл завжди погано, «ходив у такому поношеному костюмі», «у старому потертому картатому пальті з різнокольоровими гудзиками, яке він притяг з благодійного розпродажу, хоч воно і було йому замалим і ледь-ледь сягало колін. На голові в нього була потворна синя плетена шапка, яку він знайшов у школі, в ящику для утилю. Коли він натягував її по самі вуха, то скидався на дивака з карикатури». Колеги помічають, що у «Колдуелла майже завжди щось не як слід, яка-небудь неохайність». Він працює шкільним вчителем у маленькому містечку, загубленому серед горбів Пенсільванії, і перебуває під постійним страхом втратити роботу, залишити родину без засобів до існування. Йому, сину бідного священика, який помер, залишивши дітям лише несплачені борги, добре відомо, що таке злидні. В дитинстві, згадує Джордж, «в мене теж завжди не вистачало часу поїсти. Я тільки і чув: «А ну, швиденько забирайся з-за столу!» Бідність — жахлива річ».Він мав блискучі здібності і дуже добре закінчив коледж, водночас добуваючи гроші на своє навчання будь-якою роботою, але найкраще, що на нього чекає після закінчення — місце монтера телефонної компанії. І то не надовго. Депресія позбавила його і цього місця. Маючи на руках дружину і сина, Джордж Колдуелл вимушений голодувати, поки родич жінки не виклопотав для нього місце вчителя у середній школі. І відтоді жах перед майбутнім назавжди оселяється у самій глибині його єства. У минулому теж залишається тільки жах. «Я сьогодні і очей не змикав, всю ніч намагався згадати що-небудь хороше і не міг. Злидні та жах — ось і всі мої спогади», — говорить він випадковому попутнику. Його сину Пітеру часто буває до болю соромно за батька. За його послужливість у тих випадках, коли доречніші, з точки зору хлопчика, були б суворість і високомірність. За його запобігливість і впертість, за легковажність і цілковите невміння бути імпозантним. Дивна і смішна батькова шапка «для Пітера втілює всю батьківську приниженість, недоладність, легковажність і впертість». Хлопчик відчуває, як незатишно його батькові в світі, який він абсолютно безпорадний і вразливий. А йому — як і будь-якій дитині - хочеться в усьому відчувати батьківську силу, бачити в батькові героя, зразок для наслідування. Тільки Джордж Колдуелл аж ніяк не підходить для такої ролі. Пітер-хлопчик ще не усвідомлює, хто винний у цій невідповідності між батьком і світом — йому здається, що причина цієї невідповідності - батькові дивацтва. Проте і він вже знає, що його батько — людина незвичайна. «Але таких, як ти, більш нема, тату! Таких, як ти, на світі більше нема!» — кричить він батькові, здивованому, що людина, проїхала повз них, не допомогла їм, котрі в цій допомозі мали таку велику потребу. І величезну роль у цій впевненості відіграє те, що Пітер вчиться у школі, де працює батько, що він бачить не просто батька, а людину, яка посідає в школі особливе місце. «Той, хто вчився у мого батька, — роздумує дорослий Пітер, — вже ніколи не міг його забути, але всі спогади виливалися у глузування». Пітер присутній при розмові, дивній для нього і неприємній, коли найвідчайдушніший шкільний розбишака зізнається Джорджу Колдуеллу: «Я вам не ворог, містере Колдуелл. Я вас люблю. І всі хлопці люблять». І тут же Пітер підтверджує, що це не тільки слова. Що Дейфендорф дійсно любив його батька. І що стосунки з Колдуеллом визначили майбутнє Дейфендорфа, який, насліджуючи Джорджа, став шкільним вчителем. Сам Джордж Колдуелл йде на урок, як на Голгофу. «В цю мить відчаю інші вчителі здавалися йому пастирями жаху, вони погрожували знов загнати його до класу, до учнів». Він ніколи не може встановити у класі хоча б мінімального порядку, під час уроку він напружений і розчарований. Він не може працювати у стилі, якого вимагає директор і попечительська рада. Але він не може і розлучитися зі школою. Навіть у найтяжчі хвилини, коли здоров’я вимагає відпочинку, а нерви — спокою, не стільки думка про майбутню злиденність, скільки усвідомлення неможливості існування поза школою примушує його зізнатися дружині: «Чорт візьми, та це ж єдине, на що я здатний, Хессі. Єдиний мій талант. Не можу я піти зі школи».І колеги не можуть «позбавитися того неясного почуття, що Колдуелл, в якому стільки сумбурного і несподіваного, раптом вчинить диво або, в крайньому разі, скаже щось дивне і дуже важливе». Постать бідолашного невдахи переростає в образ героїчного наповнення. І величезну роль у такому трактуванні образу Джорджа Колдуелла грає міф про кентавра Хірона, який стає ніби грунтом, що на ньому роман побудовано. Міф про Хірона винесено в епіграф до роману. І хоча за кількістю сторінок міфічне посідає дуже скромне місце у книзі, за значенням воно від неї невід'ємне і без нього сутність її розпливалась би. Джон Апдайк звертається до грецької міфології. Гаряче сонце, яскраві барви, соковита зелень… І серед спокійної пишної природи — мудрий і сильний кентавр Хірон. Він гордо ступає по густій траві, прямуючи туди, де на нього з нетерпінням чекають юний Ахілл і юний Геракл — божественні отроки, готові пити із світлого джерела його знань. Та коли могутній і прекрасний кентавр опиняється нарешті за вчительською кафедрою, міраж розвіюється, поступаючись місцем реальності. Перед нами дивакуватий і трохи незграбний шкільний учитель-невдаха Джордж Колдуелл. А в класі замість божественних отроків сидять звичайні американські підлітки, які не бажають вчитися, не хочуть нічого знати, й дивляться на вчителя не з любов’ю, а з ненавистю. Здається, в цьому романі все переплуталося: Джордж Колдуелл обертається на кентавра Хірона, його син Пітер уявляє себе Прометеєм, прикутим до скелі. Викладачка фізкультури Віра Гаммел постає в образі звабливої Венери. А товстий, спітнілий директор школи Зіммерман здається всевладним Зевсом-громовержцем… А щоб не залишалося жодних сумнівів щодо значення міфології в цьому романі, автор додає до нього словник міфологічних імен і образів, в ньому використаних, і пояснює, що кожна з діючих осіб відповідає якомусь із стародавніх богів чи героїв… Апдайк підкреслює героїчну сутність міфічних персонажів, які жили в «золоту добу» людства. Сьогоднішній день незмірно далеко відійшов від міфа. І від зіткнення міфа з дійсністю у Апдайка виникає гостре трагічне відчуття, характерне для світосприймання сучасних західних художників-реалістів. У «Кентаврі» трагічне світовідчуття висвітлюється багатоаспектно: Джордж Колдуелл, учитель природознавства, протягом уроку читає дітям блискучу лекцію про походження життя на землі і закінчує її на пафосній ноті, моментом, коли, нарешті, з’явилася «трагічна істота, ймення якій — людина». Кентавр Хірон і весь світ небожителів та героїв є казковою версією, героїзованим варіантом давньої людської історії. В цей героїзований світ вводить автор міфологічним паралелізмом і звичайного шкільного вчителя, підносячи тим самим його образ на рівень одвічних. А весь роман в різних площинах ніби ставить і висвітлює головне питання — про сенс самого трагічного людського життя — кентавра Хірона, вчителя Колдуелла, пересічної людини, кожного з нас. Апдайк дає однозначну відповідь: доброта — ось що робить людину героєм, ось що є безсмертним і найлюдянішим, ось що зв’язує і цементує епохи і часи. Адже недаремно сяє зірка Кентавра у сузір'ї Стрільця. Сам Апдайк вважає міфологію найважливішим чинником роману. Міф допомагає звеличити героя, вивести його у широкий світ, нерозривно зв’язати з людством, виявити в ньому все краще, чого не можна побачити у сірій безбарвній повсякденності. Словом, міф допомагає виявити романтичну сутність героя і показати, що в тій розбіжності між людиною і суспільством, через яку життя таке трагічне, винно суспільство, а не людина. Як пояснює сам письменник, роблячи Колдуелла кентавром, він мав на увазі, що «людина мисляча, яка задумується над духовним боком життя в цьому брутальному, матеріалістичному, реалному світі, вже напівбог. Образ напівлюдини-напівконя допомагає мені протиставити реальності, певний вищий світ натхнення і добра».Тут, як в романтизмі, брудній реальності протиставляється тільки світла сутність індивідуума. Кентавр Хірон — мудрий і сильний, був вчителем небожителів Олімпу. Він приніс у жертву своє безсмертя, щоб врятувати від вічних мук Прометея. По двох цих основних лініях і проводить паралелі Джон Апдайк між своїм героєм і міфічним образом. Він вводить читача у внутрішній світ героя і в образі Хірона ніби втілює матеріально ту його глибоку сутність, яка ховається за недоладною зовнішністю, дивними вчинками, безталанністю і метушливістю. І сутність ця (так дивно матеріалізована!) сильна і прекрасна. Колдуелл і в ідеальному уявленні про себе, в своїй мрії бачить себе вчителем, тому що холодний хаос знань, який зберігається в ньому і тепер видобутий на сонці, дає йому радість лише тоді, коли учні нетерпляче всосують мудрість його, тому що лише вони давали кентавру відчуття завершеності. Другий мотив — жертовність, яка зближує Колдуелла з Хіроном, підкріплюється хворобою Джорджа, що викликає у нього почуття приреченості, передчуття смерті, бажання підвести підсумки. Проте головна подібність між Колдуеллом та Хіроном не в цьому. «Йому здавалося, що верхня його половина підіймається до зоряної тверді і пливе між одвічних сутностей, між співучих юних голосів, а нижня все глибше в’язне у багні, яке кінець кінцем його поглине». Ось ця роздвоєність між небом і землею, між мрією і дійсністю, між безмежною добротою до людини і ненавистю до «тварин з трагічною долею… ім'я якої людина» і робить Колдуелла кентавром. Міф і реальність існують не у паралелях, не у порівнянні, а ніби проникаючи одне в одне і міцно поєднуючись. Вони живуть в одній фразі: «Колдуелл відвів очі і почав думати про далеке: про зелені поля, про Харікло, колись струнку і юну, про Пітера, коли хлопчик був зовсім ще маленьким, — він садовив його на маленький стільчик на колесах…». А ось інша фраза у кінці роману: «Хірон подавив відрижку і спробував зібратися з думками. Попереду, як крута гора, височила безнадійна втома. Від думки, що доведеться знову вивертатися перед Зіммерманом, місіс Герцог і всією величезною, деспотичною олінджерівською зграєю, йому ставало моторошно…». Фактично нема прірви, нема розриву, нема нерозмірності між стародавнім мудрим Хіроном і бідним, загнаним, чесним олінджерівським вчителем. Всі кращі риси Хірона живуть в Колдуеллі. Тож звернення до міфу не деформує образ героя, не виводить його з реалістичного ряду, а тільки романтизує, дозволяє підкреслити, зробити відчутними ті риси, які роблять Джорджа Колдуелла трагічною постаттю, героєм, зберігаючи властиву реалізмові і невід'ємну від нього соціально-психологічну детальну вмотивованість образу, всіх його почуттів, вчинків, переживань, становища в світі і поведінки у суспільстві. Міфологізуючи життя мешканців провінційного американського містечка, письменник тим самим різко «підвищував у ціні» кожне їх слово і вчинок, додаючи їм відтінок позачасової довершеності «. Мета героя книги зрозуміла, — прокласти шлях до здійснення ідеалів всепримиряючого добра і мудрості ціною щогодинного жертвоприношення. Можна стверджувати, що гуманізм Апдайка у висвітлені фігури бідняка-вчителя виразно вимальовувався в межах головного, реалістичного плану твору, поза зв «язком з його міфічним орнаментом. Не Хірон, а вчитель Колдуелл читає блискучу лекцію про болісну еволюцію живої природи «через тернії до зірок »; не кентавр, а звичайна людина, з багатьма недоліками, викликає до себе читацькі симпатії. Колдуелл визначна особистість сам по собі, визначний непохитною людяністю, правотою моральної позиції, яка нескільки не зменшує його свідомістю обмеженості власних можливостей. Т. Л. Мотильова вважає, що міфологічний план роману посилює, підкріплює соціальний критицизм книги: «Зіставлення з античними божествами особливо виразно відтіняє нікчемність провінційних міщан, серед яких живе Колдуелл » .(8) Останнє зауваження важко сприйняти всерйоз; звичайно, давньогрецький Олімп з урахуванням усіх негідних небожителів вчинків і рис характеру, помічених ще Лукіаном, завжди переможе в змаганні з будь-якою провінцією, так само як і з метрополісами. У автора були основи прирівняти дружину Колдуелла Хессі до німфи Харікло, а її батька Крамера, до старого й безсилого Крона. Але чи так виправдано уподібнення, наприклад, вульгарної місіс Герцог з шкільної ради дружині Зевса Гері, а тим більше порівняння маленької Пенні, яка щиро тягнеться до Пітера, з чарівницею Пандорой? Можливо, надалі, відповідно до туманних натяків, які іноді виникають у романі, Пенні і принесла б своєму обранцеві чимало неприємностей, але в основному, реалістичному контексті «Кентавра «її образ здається маленьким маяком, тепло і світло якого покращують нелегке життя Пітера. Якщо залишити безглузді повітряні замки, які так любив будувати чутливий підліток, адже тільки любов його батька і Пенні захищає Пітера від обступаючої зі всіх сторін багатоликої погані світу. Покидьки, порожнеча, шум, сморід, смерть — це те, що пригнічує старшого Колдуелла й дуже добре знайомо йому по минулому досвіду, готове увірватися й у життя його сина. Атмосфера «Кентавра «затьмарена почуттям майже безпросвітного хлоп «ячого смутку і гіркоти, але в цьому Пітер признається собі лише надалі, перетворившись у тридцятип «ятирічного Джоя Робінсона з роману «Ферма ». Вважається, що часом дії в романі не випадково вибрана зима з тими особливими незручностями, що приносить ця пора людям, — сніжними заметами, сутінками, що рано спускаються, холодом, від якого не рятують тонкі стіни старого будинку. Привид убогості - ось, мабуть, найбільш очевидна реальність мікрокосму, у якому існує родина Колдуеллів, яка вторгається в нього набагато настирливіше, ніж хиткі ілюзії міфологічного плану. Неспокійним, гарячковим почуттям, подібним тому, що виникає іноді від дуже яскравого світла безхмарного зимового ранку, пронизана більшість сцен «Кентавра ». Тема бідності переважає в розмовах, а ще більше в думках старших Колдуеллов. Звичайною нестачею ганебного металу пояснюється і потворне вбрання батька Пітера, і весь нескладний лад життя цього інтелігентного чоловіка, що поміняв свої чималі таланти на мізерну зарплатню вчителя. «Не будучи до кінця богом, кентавр Хірон постійно страждав від своєї роздвоєності. Так було і з моїм батьком, який, переїхавши з Нью-Джерсі в Пенсильванію, довгий час залишався чужинцем і ніяк не міг, повністю прилаштуватися до свого оточення » , — згадував Апдайк в одному з автобіографічних творів. Джон Апдайк говорив, що «міфологія — ядро книги, а не зовнішній прийом «(9). І пояснює свою думку: «міфи беруть участь в романі в різних функціях: іноді підкреслюють контраст, їх призначення — сатирично загострити думку або «пробитися «крізь матеріальний світ, відокремити його від світу ідеального, щоб ще краще відтінити відчуженість Колдуелла від цього матеріального світу. Я прагнув, щоб реалістичне відображення і міфи доповнювали одне одного, і дійсність створювала б деяку оболонку міфу ». Якщо Апдайк дійсно мав намір зробити міф центром роману, його «ядром », інакше кажучи, наділити його функцією основного змісту книги, то це йому не вдалося. Ми читаємо роман передусім як оповідання про сучасну Америку, як роздуми над долями людей, які зараз, сьогодні живуть на землі. І все-таки оповідання про сьогоднішнє нерозривно пов «язане з міфом, переплітається з ним, і навряд чи ми зробимо помилку, сказавши, що без міфологічного плану не було б і трагічності апдайківського роману. Бо «образ страждаючого кентавра, — як вірно помітив Д. Гранін, — напівлюдини-напівконя, створює історію нескінченності минулого і майбутнього людської душі, існуючої між небом і землею, між безсмертям і загибеллю, між мрією і повсякденністю «(10). Міфологічні паралелі це органічна частина роману. Вони поглиблюють образи, проясняють конфлікти, дають змісту книги істинну значимість, сприяють тому, що зображення реальності стає як би об «ємним, стереоскопічним. Чим би був Джордж Колдуелл, якби часом не з «являвся перед нами в образі богоподібного кентавра? Провінційним недотепою, дивною, нескладною, безхарактерною людиною. Поганим вчителем, доброта і м «якість якого неможуть заповнити «педагогічні промахи »: невміння встановити контакт з класом, примусити учнів слухати себе. Таким його і бачить Зевс-директор, і взагалі більшість його оточення. Такий він і насправді. Однак він такий лише на поверхні свого єства. І за цю «поверхню «часом буває соромно його сину Пітеру. У цю «поверхню «мечуть свої «сталеві стріли «жорстокі вихованці Колдуелла. Але це не весь Колдуелл. У ньому є ще «кентавр Хірон ». І його присутність відчувають усі. Майже всі відчувають, що Колдуелл — людина надзвичайна, можливо, навіть «велика ». Вплив колдуеллівскої «величі «, вплив «кентавра Хірона «часом позначається не одразу. Але зрештою він обов «язково позначиться. І тоді самий недбайливий і жорстокий з учнів обере професію вчителя. Тому що його вчителем був «кентавр «Колдуелл. «Кентавр Хірон «це мудрість, сила, краса душі. Те істинно людське в Колдуеллі, що глибоко заховано в ньому, але складає його «природню сутність ». На Заході деякі критики вважають Апдайка імітатором Джойса. У Апдайка, як і у Джойса, міф співвіднесений з реальністю, глибоко проникає в художню тканину роману. Але у Джойса чоловік представлений в одній площині, він його бачить і показує тільки в міфологічному плані, як щось у суті своїй незмінній. Апдайку властиве об «ємне бачення і зображення людини, міф — це тільки один план: це минуле, це «золота доба «людства. Сьогоднішній день незмірно далеко відійшов від міфа. Теоретичні аспекти співвідношення міфологічної символіки і реалістичної творчості глибоко і детально проаналізовані у відомих працях мистецтвознавців, філософів А. Ф. Лосєва, Е. М. Мелетинського, М. А. Ліфшица. Міфологія в реалістичному мистецтві має визначатися, писав А. А. Димшиц, «прямою суспільною доцільністю «і носити «творче критичний «по відношенню до старої міфології характер"(11). Беручи участь в тій же дискусії, Д. В. Затонський підкреслював, що «ні використання міфологічного сюжету, ні навіть прагнення створити деяку загальну міфічну картину не роблять твір «міфом «у модерністському значенні цього слова… «(12). Обидва художні методи, підкреслював дослідник, так чи інакше «організують «дійсність, але в реалістичному творі «зберігається тісний зв «язок між зображенням і тим, що зображується»; «модерністи ж, часто за допомогою міфів, вносять у міф ззовні деякі штучно сконструйовані закономірності «(13). Міфологія тут — це втілення високоморальної сили людської краси, стверджує Р. Самарін (14). А.Єлістратова (15) вважає, що трагедія американської молоді, чиє майбутнє може бути принесене в жертву людям, які розпалюють війни, страшна сама по собі, без «прометеєвских «асоціацій, і тому міфологічний план зайвий. Вільям ван О «коннор (16) пише, що міфологічний початок дав можливість порівняти наших сучасників, глибину їх почуттів з величчю давніх богів. Пітер Б «ютенх «юз (17) вважає, що манера Апдайка покликана підкреслити віддаленість міфічного й актуальність сьогодення. Міфологія потрібна, вона працює на задум роману, хоч деякої штучності автору уникнути не вдалося, пише критик. Як одну з привабливих сторін твору, що перетворює розповідь про Колдуелла в «розповідь про кожного », оцінює міфологічний струмінь роману оглядач «Tіmes Lіterary Supplement «(18). Гренвіл Хікс, оглядач «Saturday Revіew «(19), звертає увагу на двояке використання міфології в романі: по-перше, Апдайк по-своєму переказує міф про Хірона, і по-друге, він знаходить у міфічному, паралелі до характерів сучасників. Але Хіксу здається, що міфи мало чим збагачують наше уявлення про героїв. Тому звернення автора до міфології навряд чи сприяло успіху роману. Річард Джільмен (20) доводить, що міфологія тільки ускладнює структуру роману і робить її штучною. Список використаної літератури 1. Джон Апдайк «Кролик, беги», «Кентавр», «Ферма»; Москва, Изд. «Правда» — 1990 г. 2. Александр Мулярчик «Спор идёт о человеке» (О литературе США второй половины 20 века; Москва, Советский писатель — 1985 г. 3. А. Мулярчик «После-военные американские романисты»; Москва, «Художественная литература» 1980 г. 4. А. С. Мулярчик «Современный реалистический роман США»; Москва «Высшая школа» — 1988 г. 5. Т. Н. Денисова «Про романтичне у реалізмі»; Видавництво «Наукова думка», Київ — 1973 р. 6. Т. Н. Денисова «На пути к человеку»; «Наукова думка», Киев — 1971 г. 7. Т. Н. Денисова «Роман і романісти США 20 ст.»; Київ Видавництво художньої літератури «Дніпро» — 1990 р. 8. Т. Мотилёва «Зарубежный роман сегодня.» Стр. 335 9. Е. Стояновская, Беседуя с автором «Кентавра». — «Иностранная литература», 1965, № 1. Cтр. 256. 10. Д. Гранин, Несколько слов о «Кентавре» Джона Апдайка. — «Иностранная литература», 1965, № 7. 11. «Современные проблемы реализма и модернизм.» М., 1965. Стр. 109. 12. «Современные проблемы реализма и модернизм.» М., 1965. Стр. 194. 13. «Современные проблемы реализма и модернизм.» М., 1965. Стр. 178, 179. 14. Р. М. Самарин, Ход кентавром. — «Литературная газета», 1965, 13 апреля. 15. .А. Елистратова, «Трагическое животное — человек». О двух романах Джона Апдайка. — «Иностранная литература», 1963, № 12. 16. William van O’Connor, John Updike and William Styron: Burden of Talent. — «Contemporary American Novelists», Southern Illinois UP, 1964. 17. Peter Buitenhuis, Pennsylvania Pantheon. — «New York Times Book Review», 1963, April, 7. 18. A Mythical Animal. — «Times Literary Supplement», 1963, Sept., 27. 19. G. Hicks, in: «Saturday Review», 1963, February, 2. 20. Richard Gilmen, The Youth of an Author. — «The New Republic» (Wash.), 1963, April, 13.