Післямонгольська Волинь

Післямонгольська Волинь.

Середина ХІІІ ст. була рубежем для всієї Давньоруської держави. Основними причинами цього були як зміни у її внутрішньому становищі, так і зовнішні фактори, насамперед монголо-татарська навала. В той же час на Волині «рубіжність» цього часу визначалася не тільки загальноруськими причинами, а й місцевими, що були обумовлені геополітичним положенням самої землі. Зміна державно-політичної ситуації у Східній Європі другої половини ХІІІ ст. позначилась і на історичному розвитку Волині. Перерозподіл політичних сил між новими державними утвореннями спричинив зміну їх територіальних інтересів, а отже, — і черговий етап соціально-економічного розвитку та формування територіальної структури цього регіону.

Зупинимося на наслідках монголо-татарських вторгнень на Волинь. Перше з них, як засвідчують писемні та археологічні джерела, найбільш руйнівне, відбулося на початку 1241 р. Тоді монгольське військо рухалося по маршруту Київ — Колодяжин — Ізяслав — Кременець — Данилів — Володимир. Цей шлях позначений масовими руйнуваннями давньоруських міст, наприклад Ізяслава, хоча деякі з них і не були взяті приступом (Кременець, Данилів). Писемні джерела зберегли відомості про знищення населення у Володимирі та Бресті. Хоча, потрібно відзначити, що уявлення про повне знищення всіх захисників здобутих міст монголами не зовсім правильне. Наприклад, описуючи взяття Судомира (С.П. — нині місто Сандомир у РП), літописець спеціально відзначає, що перед його падінням з міста вибігли всі ратники [12, 888]. Звичайно, в літописі відзначені тільки поодинокі такі випадки, але вони дають змогу скласти більш об'єктивно картину татарського погрому.

Наслідком завоювання було визнання володимирським та галицьким князями зверхності хана. В результаті цього обмежувалися князівський суверенітет і надходження до власної казни. Так, про татарську подать у своєму заповіті говорив Володимир Василькович.

Показово, що державні атрибути Волині (територія, адміністрація, право) повністю збереглися. Більше того, контроль за діями князів Південно-Західної Русі з боку ханського центру був мінімальним. Тут не було баскаків, і очевид-но, не проводився перепис населення татарами («число»), що було прямим втручанням у справи князівської адміністрації. Жоден із місцевих князів, окрім Данила, не їздив у Орду за ханським ярликом. Характерно, що у Південно-Західній Русі жодного князя не позбавили життя внаслідок інтриг своїх же родичів. Останнє, між іншим, дає підстави говорити про більшу традиційність міжкнязівських відносин у південно-західному регіоні Давньоруської держави, на відміну від північно-східного, де місце кожного князя визначалось переважно ханською ласкою.

Усі ці обставини, причину яких автор вбачає у економічній та соціально-політичній могутності Волині й Галичини, сприяли їх швидкому відродженню.

Вже через два десятиліття після розгрому Володимир стає процвітаючим містом, укріплення якого вимагали знищити татари.

Після розгрому 1241 р. маємо відомості іще про кілька вторгнень татар на Волинь. Але тільки одне з них, Куремсина війна 1257 р., мало характер війни проти, власне, Волині. Тоді татарське військо було успішно відбите від Володимира і Луцька. В подальшому монголо-татарські війська тільки проходили територію Волині на шляху до Польщі і Литви. При цьому вони брали із собою дружини руських князів, маючи на меті посварити останніх з їхніми західними та північними сусідами.

У 1259 р. на вимогу Бурундая руські князі самі знищили укріплення у Володимирі, Луцьку, Стожку, Данилові. Звісток про взяття і розгром жодного міста в цей час ми не маємо. В 1287 р. війська хана Телебуги проходили через Волинь на війну у Польщу і поверталися назад через Галичину. Міст знову ж таки не брали, але «оучиниша землю поустоу» [12, 894]. Літопис зберіг число людських втрат у володіннях Лева Даниловича в цей час — 12,5 тис. чоловік. Тоді цей князь володів трьома князівствами — Галицьким, Белзьким та Перемишльським, отже, на одне в середньому припадає трохи більше 3 тис. жертв. Очевидно, цю величину демографічних втрат можна застосувати і до інших волинських князів у той час.

Певні проблеми виникають у встановленні ступеня залежності волинських князів від ханів на початку ХІV ст. З одного боку, у листі Володислава Локетка до папи за 1323 р. згадано, що хан вимагав від князів Андрія та Лева щорічної данини. З іншого, — розповідає, що ці князі були непереборним щитом проти татар [2, 152]. Можна припустити, що з початку ХІV ст. Волинь залишалася тільки у номінальній залежності від татар.

Отже, монголо-татарський чинник в історії Волинської землі, якщо і був визначальним, то впродовж відносно короткого проміжку часу, — у другій половині ХІІІ ст. У подальшому доля Волині пов’язана з Литовською державою.

В історії регіону литовський вплив почав проявлятись уже на початку ХІІІ ст., коли ятвязькі, а згодом і власне литовські племена розпочинають вторгнення на підвладні волинським князям землі. Особлива активність ятвязьких вторгнень припадає на першу половину ХІІІ ст. У 1208 р. вони опустошили територію довкола Турійська, Кошева, Червена; 1227 р. — Охожі, Бусовна. Саме географічне положення Ятвязької землі обумовлювало їх особливу активність на Західній Волині. У другій половині ХІІІ ст. зростає дієвість власне литовців. Їх основні удари були спрямовані на Східну Волинь. Так, у 1243 р. вторгнення литовців під Пересопницю, 1245 і 1262 р.р. — Мельницю, 1256 р. — Луцьк, 1276 р. — Камінь. Їх вторгнення охопило більшу половину території Волині по лінії Червен-Луцьк-Пересопниця. І, хоча, вони обходили укріплені пункти, все ж розоряли сільську місцевість. Запустіння землі по Лосні (північніше Берестя) після Романа Мстиславовича [12, 875], мабуть, було наслідком литовських вторгнень. Постійна загроза для поліських регіонів з півночі утруднювала їх соціально-економічний розвиток, а в подальшому — і феодалізацію. Із зміцненням Литовської держави в середині ХІІІ ст. волинсько-литовські взаємовідносини переростають у міждержавні. Близькі стосунки і переміщення князів сприяли формуванню нових політичних та територіальних спільностей. Кінцевим результатом цих процесів було включення більшої частини Волині до складу Великого князівства Литовського у ХІV ст.

Починаючи з ХІІІ ст., в історії Волинської землі різко зменшується роль загальнопольського фактора. На передній план виступають відносини з Мазовією. Це відбувалося паралельно зі зміною територіальної структури регіону. Включення забузьких князівств (Белзького, Червенського, Холмського), що належали Даниловичам, у сферу галицьких впливів позбавило Волинь спільного кордону з Малопольщею. Відтоді найближчою польською сусідкою Волині на північному заході стала Мазовія, з володарями якої волинські князі підтримували традиційно тісні стосунки. Вісь Волинь-Мазовія при тісних контактах першої з Литовською державою і відносній самостійності другої у складі Польщі давала волинським князям можливість впливати на польські справи в своїх інтересах. І, що найважливіше, в момент посилення Польщі в першій половині ХІV ст., мабуть, саме ця обставина обумовила марність спроб Казимира Великого захопити Волинь. Натомість, ослаблена Галичина, що була орієнтована на Малопольщу, в момент вирішальних подій середини ХІV ст. опинилась один на один з набагато сильнішим супротивником.

Говорячи про зовнішні чинники в історії Волинської землі післямонгольського періоду, не можна обійти увагою німецькі ордени та єпископства у Прибалтиці. В умовах швидкого зростання могутності Литви і Польщі волинські князі змушені були шукати собі нових стратегічних союзників. Об'єктивно ними були хрестоносці, яких можна було використати також у боротьбі за звільнення від татарської залежності. Слід відзначити, що зближення князів південно-західної Русі з хрестоносцями розпочалося саме у другій третині ХІІІ ст., до цього їх відносини мали яскраво виражений ворожий характер. Але після повернення Данилом Дорогочина у 1238 р. посилюються їх дружні зв’язки. Так, у 1249 р. Данило і Василько посилають у Ригу послів [12, 815−816]. У статті за 1286 р. літописець з радістю повідомляє про перемогу торунських німців над жемоїттю [12, 896−897]. У 1268 р. саме у німця Маркольта у Володимирі відбувся обід князів Василька, Лева і Войшелка [12, 868]. В 1288 р. у Володимирі проживало багато німців [12, 920]. Стаття за 1289 р. спеціально підкреслює, що Мстислав держав мир з ляхами, німцями, Литвою [12, 933]. Показово що німці тут поставлені на другому місці, хоча спільного кордону з ними Волинь не мала.

На початку ХІV ст. у зв’язку з пожвавленням торговельного шляху з Волині до Балтійського моря настає якісно новий етап у взаємовідносинах з прибалтійськими німцями, особливо Пруською Ганзою. З цього часу збереглося мало документів, в основному це торгові привілеї. Показово, що з 8 відомих грамот руських князів початку ХІV ст. 5 підтверджують союз Русі з німцями. У грамоті від 1334 р. Юрій-Болеслав ІІ згадує про приязнь з Прусією, що існувала з часів Романа Мстиславича. Взаємовідносини земель Південно-Західної Русі з прибалтійськими німцями потребують ґрунтовного дослідження. Але цілком очевидно, що незважаючи на певні протиріччя та історіографічну традицію слов’янськолитовської спільності у боротьбі з німецькою агресією в Прибалтиці, їх зближувало саме геополітичне положення у тогочасній ситуації.

Хоча для Волині другої половини ХІІІ - першої половини ХІV ст. загальноруські політичні чинники були зведені до мінімуму, це не означає повного припинення давньоруської політичної традиції. Тут можна говорити про її поступову трансформацію в нових умовах, як внутрішніх, так і зовнішніх.

Наявні джерела дають підстави другу половину ХІІІ - першу половину ХІV ст. кульмінаційним моментом у процесі формування території Волинської землі давньоруського часу. Тоді стабілізувались її зовнішні рубежі і внутрішня територіальна структура. Вже на період 80-их років ХІІІ ст. намічається тенденція до консолідації Волині - після смерті Володимира Васильковича його двоюрідний брат Мстислав Данилович зосередив у своїх руках волинські землі на схід від Західного Бугу, а їх племінник, Юрій Львович, — на захід від цієї ріки. Практична реалізація ідеї волинської єдності відноситься до кінця ХІІІ ст., коли під владою Юрія Львовича опинилась не тільки Волинь, але й уся Південно-Західна Русь.

У першій половині ХІІІ ст. на основну частину Волинської землі поширювалася влада володимирського князя Василька. В той же час іще за життя Романовичів намітилася тенденція поширення на власне волинські землі влади і синів Данила. Цей процес на третю чверть ХІІІ ст. спричинив фактичне роз'єднання землі на три частини. Володимирським та Берестейським уділами володів прямий нащадок Василька — Володимир, Луцьким — Мстислав Данилович, забузькими землями — його брат Лев. Однак єдність Волинської землі в свідомості літописця цілком збереглася. Про це маємо відомості з опису «Телебужиної війни» 1287р. Тоді татарський хан Телебуга, йдучи в похід на Польщу, послав послів до задніпровських і волинських князів. Серед останніх перераховано Льва, Мстислава і Володимира [12, 892]. Це повідомлення є репером для визначення розмірів і структури Волинської землі у 80-их роках ХІІІ ст. Цілком очевидно, що названі князі були саме волинськими, а не задніпровськими, оскільки в іншому місці літопису [12, 873] до останніх, окрім інших, віднесені Роман брянський та Гліб смоленський. Визначення володінь цих князів на той момент у сумі і дасть територію Волинської землі, в усякому разі її основної частини.

Літописні повідомлення дають змогу найповніше реконструювати Володимирське князівство Володимира Васильковича. Показово, що основну увагу літопис приділяє північній, поліській частині князівства. Натомість у південній його частині, окрім стольного Володимира, згадується тільки Всеволож. Як такі, що належали володимирському князю, згадуються Любомль і Рай, а при описі військових дій — Камінь, Мельниця, Турійськ.

Окрім власне Володимирського князівства, влада Володимира Васильковича поширювалась і на Берестейщину. Тут, окрім Берестія, володимирський князь володів Кам’янцем, Більськом, Кобрином.

Менше маємо відомостей про належність окремих міст до Луцького князівства Мстислава Даниловича. У Літописі розповідається, що біля Луцька містилася княжа резиденція Гай, в цей час Мстиславу Даниловичу належав Дубен. До складу Луцького князівства також входив Чорторийськ, де Мстислав спорудив вежу-стовп.

Дещо проблематична ситуація складається при співставленні поняття «волинський князь» і особи Лева Даниловича. Як відомо, в полеміці з ним Володимир Василькович нагадував, що той держить три князівства — Галицьке, Перемишльське, Белзьке. Далі розповідається, що Лев, який раніше дав своєму синові Юрію Белз, Червен і Холм, хотів перевести його із зазначених міст до Дорогичина і Мельниці. Отже, названі міста дають уяву про володіння Лева Даниловича. Як бачимо, значну їх частину становлять традиційно волинські землі, і саме володіння ними робило Лева в очах літописця волинським князем. Останнє міркування не включає сприйняття його особи у Перемишлі і Галичі як свого власного «не волинського» князя.

Опис «Телебужиної війни» 1287 р. дає змогу встановити окремі рубежі волинських князівств. В ході просування татарського війська по території Волині кожен руський князь зустрічав його на межі своїх володінь. Так, Мстислав луцький зустрів татар на Горині і провів їх мимо Крем’янця і Перемишля до Липи, де татарське військо зустрів Володимир Василькович. Лев Данилович, землями якого татари не проходили, на шляху до Володимира, наздогнав хана у Бужковичах [12, 892] (очевидно, йшов з Галичини). Отже, можна констатувати, що Горинь була південно-східним рубежем Луцького князівства, а його західний рубіж (із Володимирським князівством) проходив у районі Липи.

У другій половині ХІІІ ст. влада волинських князів поширилася далеко за межі власне Волині. Маємо на увазі їх тимчасові держання північніше Берестейщини (Волковийськ, Слонім) та сюзеренітет над дрібними володарями (пороський князь Юрій). Однак стверджувати про якусь помітну участь цих територій у процесі формування Волині як історико-географічного регіону не доводиться. Їх коротке перебування під зверхністю волинських князів було викликане не процесом адміністративно-територіальної консолідації, що в кінцевому рахунку випливала з умов економіко-соціального розвитку регіону, а політичними обставинами.

Таким чином, писемні джерела дають змогу встановити орієнтовні розміри волинських князівств у другій половині ХІІІ ст. Звичайно, маючи на увазі значну традиційність рубежів, можна встановити їх і точніше, але в цьому випадку ми відмовимося від цього, оскільки для середини ХІV ст. є джерела, що дають можливість зробити це точніше. Маємо на увазі договори про розмежування польсько-литовських володінь на Волині за 1352 і 1366 роки, що відображають територіальну структуру землі ранішого періоду. Цій проблемі автор присвятив окреме дослідження [8].

До складу Володимирського князівства, окрім стольного міста, входили Ратев, Ветли, Льбяж, Камінь, Любомль, Кошер, Чернечгородок, Влучим, Турійськ, Мельниця, Городел. Таким чином, територія землі становила близько 15 тис. кв.км., а на одне місто-волость припадало близько 1,25 тис. кв. км.

До складу Луцького князівства, окрім власне Луцька, входили Перемиль, Острог, Данилів, Стожок, Кременець, Шумськ, Полоний, Закамінь, Межибоже. Територія князівства обіймала більше 20 тис. кв. км., а на одне місто-волость припадало близько 2 тис. кв.км.

Берестейське князівство, окрім Берестя, включало Дорогичин, Більськ, Мельник, Каменець, Кобрин і займало територію близько 13 тис. кв. км.

Слід мати на увазі, що найточніші характеристики має Володимирське князівство. Ця територіально-адміністративна одиниця відзначилася рівномірністю розміщення міст-волостей по всій території. Середня величина волостей окремих міст (трохи більше 1 тис. кв. км.) Володимирського князівства в середині ХІV ст. близька до відповідної характеристики давньоруських міст у другій половині ХІІ - на початку ХІІІ ст. Отже, за період з другої половини ХІІ до середини ХІV ст. суттєвих змін у найнижчій ланці територіальної структури Волині (місто + його сільськогосподарська «волость» мовою договору 1366 р.) не сталось.

Природно, постає питання, а якою ж була територіальна структура самих цих волостей? Прямих свідчень про кількість сільських поселень у сільськогосподарській окрузі давньоруських міст Волині ми не маємо. Хоча, в літописі повідомляється, що в 1285 р. польський князь Болеслав пустошив довкола Щекарева де пограбував 10 сіл [12, 888]. Таким чином, якщо припустити, що йдеться про сільськогосподарську округу міста, то ми таки маємо орієнтовну величину (10). Ця ж сама кількість сіл згадується і в 1280 р., коли поляки пустошили по Кросні (С.П. — нині р. Кшна). І знову ж маємо приблизний орієнтир — площа басейну Кшни становить близько 2 тис. кв. км. Раніше автор уже висловлював думку про відповідність басейнів малих річок Волині (Гучва, Солокія, Луга, Стубла) первинній сільськогосподарській окрузі найбільших князівських центрів [9]. Стосовно р. Кшни також можна висловити таке припущення.

Як бачимо, писемні джерела давньоруського часу дають підстави тільки припустити, що в сільськогосподарській окрузі волинських міст могло одночасно розміщуватися близько 10 сільських поселень. Цю думку важко перевірити і за допомогою археологічних джерел, оскільки переважна більшість сільських поселень датовані широкими хронологічними межами. Сьогодні важко говорити про синхронність або послідовність їх існування.

Для вирішення питання про кількість сільських поселень у сільськогосподарській окрузі волинських міст давньоруського періоду можна використати писемні джерела пізнішого часу, зокрема, описи Ратенського староства початку ХVІ ст. [3]. Видавець цих документів, М. С. Грушевський відзначав, що від них «віє сивою давниною». На думку дослідника, ознаками цього є глибока архаїчність описаних у них форм збирання данини, продуктів плати і т.п. У той же час слід мати на увазі, що на момент складання описів від середини ХІV ст. минуло півтораста років і структура населених місць регіону могла змінитися.

Картографування 14 населених пунктів, що, окрім Ратена, знаходилися на його «території», дає змогу встановити її площу в 1,2 тис. кв. км. Отже, на один населений пункт припадало близько 80−85 кв. км. Це, звичайно, середня величина, адже кількість дворищ (одиниць оподаткування) в селах відрізнялася від 4 до 40. Але її виведення виправдане, оскільки половина з 14 сіл мала від 9 до 14 дворищ. Саме на них і припадало близько 80 кв.км. території (окружність радіусом у 5 км. із селом посередині). В такому селі могло проживати 50−80 жителів.

Таким чином, якщо припущення про кількість сільських населених пунктів у сільськогосподарській окрузі давньоруських міст Волині правильне, то свідчення описів Ратенського староства початку ХVІ ст. можуть розглядатись як його підтвердження.

Картографування міст волинських князівств другої половини ХІІІ - першої половини ХІV ст. показує, що їх центри містилися на окраїнах земель. Так, Володимирське князівство від стольного міста простягалося на північний схід на 150 км., Луцьке — на південний схід більше ніж на 200 км. Напевне, така картина була наслідком місцевої, волинської феодалізації, коли адміністративна влада столу поширювалася з часом і на сусідні менш розвинуті регіони. Подібне явище спостерігається і в масштабах всієї Давньоруської держави, коли розміщені близько один до одного Київ, Чернігів та Переяслав здійснювали управління величезними частинами держави. У цьому важливому у формуванні території відношенні Волинська земля повторювала загальноруську схему.

Проведений аналіз територіальної структури землі дає підстави вважати, що в другій половині ХІІІ - на початку ХІV ст. її розвиток стабілізувався. В цей час, як і в попередній період, зберігалася внутрішня структура князівств, які не зважаючи на несприятливі зовнішні умови на початку ХІV ст., консолідуються в межах нового державно-політичного утворення — королівства Лодомерії. В досліджуваний період особливо рельєфно проступає тенденція єдності власне Волині. Берестейська земля, відмежована від цього регіону малородючими просторами верхів'їв Прип’яті, на початку ХІV ст. втрачає тісний зв’язок з Волинню. Натомість, на початку ХІV ст. верхів'я Случі та Південного Бугу (район колишньої Болохівської землі) остаточно закріплюються у складі Волині. Останнє можна пояснити фактичною природно-географічною спільністю цього регіону з Волинським опіллям, яке було територіальною основою землі.

Привертає увагу та обставина, що в досліджуваний період кінцевою ланкою у процесі дріблення Волинської землі були порівняно великі князівства. В цьому відношенні Волинь кардинально відрізнялася від земель північно-східної Русі, де в другій половині ХІІІ ст. розпочалось обвальне дрібнення. На думку автора, пояснення цьому потрібно шукати, зокрема, у природно-географічних умовах. Ю. А. Кизилов вказує, що у північно-східній Русі природні умови були дуже строкаті, там він нараховує 13 опіль (лісостепових мікрорегіонів) [6, 15]. Така строкатість умов для основної галузі економіки того часу — сільського господарства і була в кінцевому рахунку причиною створення економічно-соціальних передумов для дрібнення землі. На Волині значний масив родючих грунтів Волинського опілля консолідував увесь регіон. Зростання в його межах окремих центрів проходило паралельно з поширенням їх влади на менш розвинуті райони. В таких умовах формування структури князівств не переросло в їх історичне протистояння.

На Волині у ХІІІ ст. сформувалася тільки одна нова територіально-адміністративна одиниця — Холмське князівство. Воно займало землі, що лежали на лівому березі Західного Бугу. Пізніше влада Холма поширилася на верхів'я Прип’яті. Причини появи Холмського князівства — землі та його територіального зростання (передусім економіко-соціальні) — потребують окремого дослідження. Нині звернемо увагу тільки на один момент.

Уже на початку ХІІІ ст. забузькі землі були організовані в окрему адміністративну структуру з центорм в Угровську. Там же існувала і єпископія, що згодом була переведена до Холма. З розбудовою останнього туди ж був перенесений князівський центр. Отже, попередником Холма як стольного міста князівства був Угровськ. Саме під його владою розпочиналося формування території Холмського князівства [10, 171−172].

Як видно з огляду території Волинської землі, центральне положення в її організації займали міста. Найбільші з них одночасно були і центрами князівств (Володимир, Луцьк, Белз, Холм). Їх великий потенціал базувався на управлінні значними територіями, що складались із суми сотень-волостей. Останні були нижчою ланкою територіально-адміністративної структури і складалися з невеликого міста та його сільськогосподарської округи. У порівнянні з попереднім періодом, у другій половині ХІІІ - першій половині ХІV ст. на півдні Волині, зокрема в Погорині, густота розміщення міст зменшилася. Тут навіть такі значні центри, як Дорогобуж і Пересопниця, повністю втратили своє адміністративне значення (в угоді 1366 р. вони навіть не згадуються). І все ж їх кількість задовольняла потреби регіону. Натомість, у поліській зоні густота розміщення міст тільки на першу половину ХІV ст. досягла оптимальної величини, що, очевидно, вказує на певний рівень феодалізації цього регіону. Тут з’являються невеликі міста — Ветли, Кошер, Ратен, Льбяж, Чернечгородок, Четвертня. У Малому Поліссі вперше згадується Олесько.

У другій половині ХІІІ ст. практично єдиним був феодальний (державний) шлях становлення міст, коли вони розбудовувалися князівською владою. Літопис дає детальний опис будівельної діяльності Володимира Васильковича [12, 923−926], зокрема спорудження ним нових та розбудову і укріплення вже існуючих міст, наприклад Каменця, Берестя. При цьому князь користувався послугами будівничого Олекси, який «иже баше при оуте его многы городы роуба» [12, 876]. Продовжив традицію містобудування і його наступник Мстислав Данилович. Показово, що за винятком Луцька, оборонне будівництво в цей час велось не просто на кордонах землі, а саме на її північних рубежах, у Поліссі. Могутність Володимирського князівства давала змогу Володимиру Васильковичу вести не тільки оборонне, а й широке культове будівництво.

У наукових працях часто цитуються фрагменти літопису про будівництво Володимиром Васильковичем Кам’янця. При цьому основна увага звертається на суто будівельну діяльність князя. На думку автора, цю розповідь, як і взагалі розповідь за 1276р. [12, 874−876] можна розглядати ширше в контексті процесу феодалізації Полісся.

Літописне оповідання розпочинається описом військових дій на півночі князівства. Володимир Валькович та Лев Данилович захопили прусів біля Слоніма, аби ті не заселяли землі. Отже, князі вважали цей регіон своєю власністю, але реальних можливостей обсадити його залежним від себе населенням тоді не мали. З іншого боку, вказівка на захоплення, а не на винищення населення вказує на зацікавленність руських князів у виробниках, яких вони, напевно, повинні були посадити десь на своїх землях. Давньоруська історія знає такі приклади. На можливе місце посадження полонених прусів Володимиром Васильковичем вказує подальша літописна розповідь. Після походу волинських князів на Слонім литовці здійснили похід на Камінь й опустошили його околиці. Не виключно, що мета цього походу була такою ж як напередодні у волинських князів — не допустити заселення території своїми одноплемінниками. На те, що Володимир Василькович посадив прусів біля Каменя (С.П. — нині м. Камінь-Каширський), вказують і знахідки литовської кераміки в цьому місті. Про використання полонених для освоєння нових земель на Волині маємо свідчення іще з початку ХІІІ ст. У середньовічного автора Стрийковського збереглася тогочасна приказка «Ой Романе, Романе (С.П.- Роман Мстиславович) лихом живеш — литвою ореш».

Феодалізація Полісся передбачала не тільки його заселення, а й певну адміністративну організацію. Остання здійснювалася шляхом спорудження адміністративних центрів — міст. Будівництво Кам’янця є яскравим прикладом цього процесу. Не виключно, що частина міст, які вперше згадуються у тексті угоди 1366 р., з’явилися таким же чином.

Будівництво володимирським князем Кам’янця було не початком освоєння басейну Лосни, а його завершенням. Після емоційного зауваження літописця, що ця територія «опоусела» після Романа міститься вказівка, що Олекса-будівничий поїхав туди «с тоземьци» — з місцевими жителями. Отже населення там було, а спорудження міста було необхідним володимирському князю для його організації в окрему адміністративну одиницю — сотню. І це було успішно здійснено вже в 1289 р., як можна зробити висновок з уставної грамоти Мстислава Даниловича, де, думаємо, серед інших згадана і Кам’янецька сотня.

Говорячи про волинські міста другої половини ХІІІ ст., не можна обійти увагою появу тут нового типу фортифікаційних споруд — так званих волинських веж, що відомі, зокрема, у Кам’янці, Бересті, Чорторийську [13]. Їх поява була обумовлена не тільки суто технологічними досягненнями волинських будівельників, що виражались у застосуванні брущатої цегли та вапняного розчину, а й революційними зрушеннями у теорії фортифікаційного мистецтва. Саме на Волині вперше на території Давньоруської держави башти-донжони почали масово застосовуватись у системі оборони міста.

Кардинальні зміни в положенні волинського регіону в другій половині ХІІІ ст. не могли не позначитись і на його соціально-політичному розвитку. Татарський вихід позбавляв місцевих князів частини прибутків, але широка будівельна діяльність у досліджуваний період свідчить про їх великі матеріальні ресурси. Опис останніх років життя і заповіт Володимира Васильковича дають змогу приблизно оцінити володіння цього князя. Окрім всієї землі і городів у ній, якими він володів на правах державної власності і роздавав у володіння своїм боярам (наприклад Всеволож), князь мав і свою особисту власність, якою розпопряджався на власпий розсуд. До таких володінь належали м. Кобрин і 4 села — Городло, Садове, Сомино, Березовичі. Князю належало також мито з Городла.

Відзначимо, що у названій вище угоді 1366 р. Кобрин також згадується як власність великого князя (С.П. — Ольгерда), хоча й містився на території Берестейської землі, якою на той час володів Кейстут. Напевне, можна стверджувати про спадкове володіння цим містом великокнязівською родиною — спочатку володимирською, а потім литовською.

Цікаво порівняти власність Володимира Васильковича з майном іншого, фактично сучасного йому московського князя Івана Калити, який писав свій заповіт через 56 років після смерті свого далекого волинського родича. Це порівняння можливе із огляду на невелику різницю у площі їх володінь. Велике князівство Московське займало тоді близько 30 тис. кв. км., а володіння Володимира Васильковича — близько 20 тис. кв. км. Зауважимо, що в історіографії підкреслювалося багатство Івана Калити.

Московський князь перед поїздкою в Орду розділив між своїми спадкоємцями 31 золотий предмет, понад 10 срібних, 100 рублів та 96 міст і поселень [5; 7−11]. На перший погляд Володимир Василькович у порівнянні з московським князем володів мізерією, всього 1 містом і 4 селами, які згадані у його заповіті. Але справа в тому, що він не перераховував усіх своїх державних володінь, оскільки вони традиційно належали до володимирського столу і в цьому не було потреби. Натомість Калита, який збирав свої володіння з дрібних територіальних утворень, при розподілі їх між кількома спадкоємцями змушений був докладно їх перелічати.

Якщо взяти за середню кількість населених пунктів у волинській сотні-волості за 10−15, що ми бачили на прикладі Ратенського староства, а кількість сотень-волостей у володіннях Володимира Васильковича у 15 (Володимирське князівство 1366 р. — 12, Берестейщина 1289 р. — 3 (Берестя, Більськ, Кам’янець)), то кількість населених пунктів, що в різних формах належали князю, буде становити більше 200. Звичайно, частина з них перебувала в руках дрібних феодалів, але й державна частина, думаємо, також була значною. Як бачимо, проведене порівняння далеко не на користь московського князя. Враховуючи широку будівельну діяльність волинських князів, для чого були потрібні значні кошти, це тим більше очевидно. Прізвище Калита було наслідком, швидше всього, не власне багатства князя, а його щедрих дарунків татарам.

Сказане показове і в іншому плані. В. Т. Пашуто дав, уцілому правильну оцінку Волинського літопису як провінційного [11, 109−110]. Однак нерідко це положення використовувалося для применшення ролі Володимирського князівства у другій половині ХІІІ ст., акцентування уваги на його другорядності. В цьому відношенні слід мати на увазі, що після монголо-татарської навали всі землі Давньоруської держави були роздріблені, в тому числі й Волинська. Проведені вище порівняння вказують, що волинські князівства того часу ні в чому не поступались не тільки своїм сусідам, а й князівствам північно-східної Русі. Інша справа, що історичні перспективи Волинської землі і Московського князівства були різними. Швидке зростання Москви в майбутньому було причиною складання історіографічної традиції її возвеличування вже з початку ХІV ст.

У першій половині ХІІІ ст., за правління Данила і Василька Волинсько-Галицька держава не була єдиновладною. Не змінилася ситуація і після їх смерті, навпаки, посилився розкол не тільки між нащадками братів-Романовичів, а навіть, між рідними братами, синами самого Данила. Однак державна спільність земель Південно-Західної Русі зберігалася, причому навіть після припинення династії Даниловичів у 1323 р.

За Романа об'єднання Волині і Галичини досягалося шляхом посідання одним князем двох столів, а за його синів — братським сімейним правом. Причому навіть у той період юриздикція Романа та його синів не поширювалася на всю територію регіону, оскільки частину його займали володіння Романового брата Всеволода та його нащадків. Подібну ситуацію спостерігаємо і в другій половині ХІІІ ст. Володимир Василькович, не маючи нащадків, змушений був передати свої володіння комусь із своїх двоюрідних братів. Писемні джерела засвідчують, що вибір князя у 1289 р. не був простим. Володимир був тісно пов’язаний з Левом Даниловичем особливо з його сином Юрієм Львовичем, майбутнім володарем Волині і Галичини. Саме з Юрієм, а не з Мстиславом Даниловичем послав володимирський князь свої війська на Телебужину війну. Юрій володів тоді Белзом, Червеном і Холмом, фактично — Західною Волинню. Не виключено, що Володимир Василькович перед смертю вагався, яку частину прилучити до свого центрального Володимирського князівства — західну, Юрієву, чи східну, Мстиславову.

У 1289 р. Володимирське князівство дісталося Мстиславу, і він зразу ж сів на володимирському столі як більш престижному. Але при цьому князь залишив за собою і луцький стіл. Більша частина Волинської землі об'єдналася під владою одного князя. Після смерті Мстислава Даниловича його володіння переходять під владу Юрія Львовича. Таким чином, у кінці ХІІІ ст. усі волинські землі знову об'єднуються.

Про високу ступінь централізації Волині в цей час свідчить титул Юрія «князь Володимирії» на його печатці. Якщо врахувати глибоку історичну традицію примінення поняття Володимирія (Лодомерія) до Волинської землі давньоруського часу, то цілком очевидно, що цей титул відображає єдиновладдя Юрія принаймні на більшій частині її території. На жаль, нам не відома титулатура Юрія Львовича в його грамотах. Наступники князя — Андрій і Лев — хоча й користувалися батьківською печаткою, однак у грамотах вживали інший титул «…правителі … землі Руської - Галичини і Лодомерії» (грамота від 9 серпня 1316р.). Таким чином, цілком можливе не повне співпадіння титулів на печатці й у грамотах. Вважаємо, що князівська титулатура в останніх більш об'єктивно відображає їх владні повноваження.

Та обставина, що на печатці Юрій Львович названий князем тільки Лодомерії, засвідчує на зростання ролі Волині та її стольного міста в південно-західній Русі на початку ХІV ст. Зображення Юрія на троні з короною на голові та скіпетром в руках вказує на коронацію цього князя. Держава Юрія складалась із двох частин — Волині і Галичини, про що свідчить їх розподіл між наступниками короля. Андрієві дісталася Волинь-Лодомерія, а Леву — Галичина. Тут напрошується порівняння з синами Романа — Данилом та Васильком. Можна з певністю стверджувати, що Андрій був старшим сином, оскільки він отримав кращу частину. І знову ж, як і за Романовичів, найважливіші рішення брати приймають разом. Так, грамота 1316р. про відновлення союзу з Прусією дана від імені обох Юрієвичів. Натомість, внутрішні справи Волині Андрій вирішував сам (грамоти 1320р. про пільги краківським та торунським купцям). Це засвідчує обмеження юрисдикції кожного князя певним регіоном.

Зі смертю Андрія та Лева Юрієвичів (до 1323 р.) династія Романовичів припинилась. Але, не зважаючи на це, Південно-Західна Русь не втратила своєї єдності. У ній почав княжити син сестри Юрієвичів Марії та мазовецького князя Тройдена — Болеслав, який після хрещення по православному обряду прийняв ім'я Юрія (ІІ). Ситуація з вокняжінням Юрія-Болеслава вказує на актуальність збереження єдності. В цьому відношенні положення після смерті Романа було кардинально відмінним. Тоді держава розпалася, незважаючи на наявність не тільки прямих спадкоємців князя, хоча й малолітніх, а і його брата Всеволода.

Говорячи про причини отруєння Юрія-Болеслава у 1340 р., багато вчених вказують на його західноєвропейсьі симпатії, зокрема, прихильність до католицизму. Однак насправді першопричиною цього було інше. Юрій-Болеслав був вихідцем з Мазовії, яка в своєму розвитку значно відставала від інших польських земель. Так що говорити про якісь безпосередні західноєвропейські впливи на виховання князя слід обережно. Прихильність до католицизму, на думку автора, також не була вирішальним фактором, а швидше всього, виправданням вбивства. Основною причиною отруєння було бажання князя змінити порядки землі. На цю причину вказував іще М. С. Грушевський [14, 238]. Час правління Юрія-Болеслава співпадав з діяльністю таких великих сусідів-централізаторів, як Казимир Великий, Гедимін, Іван Калита. Волинський князь повинен був діяти в цьому ж напрямку, що, природно, зустрічало опір певних сил. Напевне, саме це і було основною причиною вбивства князя.

С.М.Соловйов говорив, що в Південно-Західній Русі єдиновладдя утвердилось завдяки підкоренню її литовськими князями [14, 238]. Але вся історія регіону другої половини ХІІІ - першої половини ХІV ст. свідчить що це була внутрішня тенденція. Інша справа, що в подальший період, починаючи з правління Любарта Гедеміновича державний розвиток в цьому регіоні пішов у іншому напрямку — інкорпорації Волині до складу Литовської держави. При цьому давньоруські традиції не були втрачені, вони стали елементами у формуванні структури Великого князівства Литовського.

Література Андрияшев А. М. Очерк истории Волынской земли до конца ХІV ст. — К., 1887.

Болеслав-Юрій ІІ, князь всей Малой Руси. — СПб., 1907.

Грушевський М. С. Описи Ратенського староства з 1500−1512рр. Записки НТШ. т. ХХVІ. Кн. VI. — Львів, 1898.

Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т.ІІІ. — К., 1993.

Духовные и договорные грамоты Великих и удельных князей ХІІІ-ХІVв.в. — М.; Л., 1950.

Кизилов Ю. А. Земли и народы России в ХІІІ-ХVв.в. — М., 1984.

Котляр Н. Ф. Формирование територии и возникновение городов ГалицкоВолынской Руси ІХ-ХІІІ в. — К., 1985.

Панишко С. Д. Структура Волинської землі в середині ХІV ст. — Родовід. — 1992. — № 3.

Панишко С. Д. Басейни малих річок як сільськогосподарська округа давньоруських феодальних міст Волині. — Тези міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми розвитку міст та міського самоврядування (історія та сучасність)». — Рівне, 1993.

Панишко С. Д. До проблеми локалізації давньоруського Угровська. — Київська старовина. — 1997. — № 5.

Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — М., 1950.

Полное собрание русских летописей. Т.2. Ипатьевская летопись. — М., Л., 1962.

Раппопорт П. А. Военное зодчество западнорусских земель Х-ХІV в.в. //Материалы и исследования по археологии СССР. — 1967. — № 140.

Соловьев С. М. История России с древнейших времен. т. 3. // Сочинения, Книга ІІ. — М., 1988.