Руїна (1660-1687 рр.)

Руїна (1660−1687 рр.).

«Правобережна Україна» — саме так у наукових колах назвали землі Волині, Київщини І Поділля, де на захід від Дніпра споконвіків проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували протягом XV—XVI ст. у складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Посполитої, вони перейшли під владу польської корони.

Внаслідок революційних подій середини XVII ст. територія Правобережної України стала серцевиною молодої Української держави. Після її політичного розколу в 60-х рр. землі, які відійшли під управління правобережного гетьмана, почали називати в тогочасних документах «тогобічною», «чигиринською», а трохи згодом — «польською» Україною. За міжнародними договорами останньої чверті XVII — початку XVIII ст. правовий статус Правобережжя постійно змінювався.

Розділивши новостворену козацьку республіку, кожна з сусідніх країн — Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та Кримське ханство — намагалася розв «язати проблему її «спадщини» на свою користь, що призводить до занепаду державного життя на правобережних землях. Внаслідок Польське-турецької війни 1673—1676 рр. територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном.

Війна 1676—1681 рр., в якій проти Туреччини І Кримського ханства виступали об «єднані військові сили Московської держави і Лівобережної України (Гетьманщини), спричинила повне виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін 1681 р. було укладено Бахчисарайський договір, за яким на території Середнього Подніпров «я, від Дніпра до Бугу, українцям не дозволялося ніякого поселення робити. Таким чином, міждержавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д. Дорошенка, «санкціонувати пустелю в самім серці багатого краю».

Єдиною політичною силою, яка мала повне право на повернення цієї території під свою владу, була Гетьманщина. «Нам, Війську Запорізькому, та сторона Дніпра належить», — неодноразово заявляли полякам лівобережні гетьмани, виступаючи з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Проте європейська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських ца-рІв, уміло перегравала їх в складній дипломатичній грі. Спротив І. Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та малолітнім царям Петру й Ївану укласти «Вічний мир» (1686 р.), що на чверть віку залишав територію Правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою.

Звичайно, кожен з «претендентів» мав політичну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим краєм. Польща і Московія висували тезу про «дідичні» польські чи «споконвічні» російські землі. Крім того, царський уряд аргументував свої наміри тим, що «Хмельницькому… по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі буде віддано, і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684 р.) під королівськими володіннями ніколи ці містечка не були». Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому на вірність. Туреччина обґрунтовувала своє бажання оволодіти українськими землями укладеним у попередні роки договором з гетьманом П. Дорошенком.

Після Карловицького конгресу (1698—1699 рр.), який мирним шляхом мав розв «язати питання приналежності спірних територій, Польща відбирала у турків втрачені землі Правобережної України. Щоб усунути турецьку загрозу, варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій. Це незабаром спричинило повстання українського населення.

Виступ під проводом С. Палія був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями. На основі домовленостей між обома державами полковник С. Палій «або добрим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв»" до володінь польської корони. Проте до 1708 р. Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана 1. Мазепи.

Система міждержавних договорів 1711—1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І відмовився від претензій на «тогобічну Україну». Натомість султан, який знову вирішив втрутитися в українські справи, віддавав її під владу гетьмана П. Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення «буферної» української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від Случа до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства за право володіння Правобережною Україною завершилася на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі тривало протягом усього XVIII ст.

Отже, міжнародна ситуація другої половини XVII—XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе, щоб територіальне розколоти Україну. Лише в результаті імперської політики РОСІЇ наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині і Поділля об «єдналися з Лівобережжям. Саме таким шляхом зміг з «єднатися багатостраждальний український народ, який понад століття перебував поміж «чотирьох вогнів». Але з «єднався він вже в «єдиній і неподільній» імперії російських самодержців.