Кирило-Мефодіївське товариство: програмні документи

Кирило-Мефодіївське товариство: програмні документи.

Кирило-Мефодіївське братство було першою українською політичною організацією, заснованою у Києві 1846 р.

До товариства входили молоді представники української інтелігенції на чолі з істориком, ад «юнкт-професором Київського університету Миколою Костомаровим, учителем з Полтави Василем Білозсрським, службовцем канцелярії генерал-губернатора Миколою Гулаком. Пізніше до них приєдналися Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. Це був цвіт тогочасної інтелігенції, за родом фахових занять більшість з них була на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років, за походженням — з дрібномаєткових дворян. Вони захоплювалися ідеями романтизму і демократії, свідомо ставили перед собою завдання дати громадянству нову політичну програму.

Нелегальна політична організація була названа на честь відомих слов «янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Найважливіші положення програми «братчики» виклали у творі під назвою «Книга буття українського народу». Вони закликали до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братства, мріяли, що прийде час, коли вся слов «янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича…, ні князя, ні графа, ні герцога…, ні пана, ні боярина, ні холопа…».

Братство ставило завдання перебудувати суспільство на засадах християнства, ліквідувати кріпацтво, стани, поширювати освіту й об «єднати всі слов «янські народі в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу. Провідну роль відводилося Україні: Київ мав бути столицею федерації, де збирався б загальний сейм. Усі слов «янські на-РОДИ мали б право вільно розвивати свою культуру. Але братство не включало в програму питання повної незалежності України.

Загалом на поглядах Кирило-Мефодіївського братства позначилася програма Товариства об «єднаних слов «ян, проте було й нове: Ідея месіанізму українського народу. М. Костомаров у «Книзі буття українського народу» писав, що голос України «звав усю Слов «янщину на свободу і братство, розійшовся по світі слов «янському… і встане Україна з своєї могили й знову озоветься до своїх братів… І встане Слов «янщина… І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов «янськім…».

Серед членів товариства не було єдності думок. Переважна більшість із них, за винятком Т. Шевченка та ще кількох «братчиків», мала сумнів у здатності своїх «м «яких» і «поетичних» співвітчизників існувати незалежно. Погоджуючись щодо загальних напрямів, учасники товариства розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і головнішим. Для М. Костомарова це були єдність І братерство слов «ян, Т. Шевченко палко обстоював соціальне та національне звільнення українців, П. Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. БІЛЬШІСТЬ висловлювалася за еволюційні методи досягнення поставленої мети, Т. Шевченко і М. Гулак вважали, що лише шляхом революційних змін можна здійснити задумане. Загалом, членів братства об «єднувала ідея боротьби за долю України та її народу. Від Кирило-Мефодіївського товариства починає свою історію новий український політичний рух. Братство Існувало недовго. На початку 1847 р. внаслідок доносу студента Петрова члени товариства були заарештовані. Більшу частину Їх заслано до різних міст Росії, найгірша доля спіткала Т. Шевченка: його заслано до Оренбурга без права писати й малювати.

Ідеї братства поширювалися серед тогочасної інтелігенції і. особливо завдячуючи генію Т. Шевченка, серед простого народу. Те, що інші намагалися вкласти в параграфи статутів, вії-висловлював в образах своєї поезії. Обурення Шевченка соціальною несправедливістю переплітається з його ненавистю де національного гноблення України. Він закликав до самовизначення України, змусив своїх колег побачити не лише барвист звичаї народу, а його страждання. М. Драгоманов наголошував що Шевченко настільки великий чоловік для українства, щ< зовсім не диво, коли на нього так часто оглядаються українці коли зайде розмова про українську справу.

Кирило-Мефодіївське братство було першою в історії УкраЇ ни нелегальною антикріпацькою політичною організацією, як;

ставила за мету національне і соціальне визволення українське го народу, возз «єднання його в єдиній соборній державі з одно часним створенням федерації (скоріше мова шла про конфеде рацію) слов «янських країн.

68. Характерні риси та особливості становлення багатопартійної системи в Україні.

Багатопартійність є однією з суттєвих ознак розвиненої політичної системи суспільства й існує лише в демократичних країнах з чітким правовим регулюванням соціального і політичного життя та з наявністю громадянського суспільства. У сучасному світі існують три типи багатопартійноі системи:

біпартизм (визначальну роль відіграють дві провідні партії, які, перемагаючи на виборах, почергово перебувають при владі); система «двох з половиною партій» (для отримання більшості в парламенті й сформування уряду одна з двох політичних партій вступає в коаліцію з третьою); поліпартизм {наявність багатьох приблизно рівних за силою партій).

В Україні після розгрому більшовиками у 20-х роках усіх, за винятком КП (б)У, політичних партій, існувала лише комуністична партія України — республіканська філія КПРС. Зародження ж багатопартійної системи в Україні своїм корінням сягає гор-бачовської «перебудови» і «гласності» (1985;1991 рр.) й припало на рубіж 90-х років. Питання про етапи становлення багатопартійності в нашій країні є досить дискусійним, але не викликає сумніву, що початок цього процесу припав на кінець 80-х—початок 90-х років.

У 1988 р. питання про заснування альтернативних КПРС політичних партій ще не стояло на порядку денному, але навіть прийняття на початку літа Українською Гельсінською спілкою (УГС) спільної «Декларації принципів» виводило УГС з розряду традиційних правозахисних організацій. Восени 1988 р. у Спілці письменників України було висунуто ідею створення Народного Руху України за перебудову.

У 1989 — на початку 1990 рр. відбувалося становлення Руху й фактична легалізація політичного плюралізму. 16 лютого 1989 р. у газеті «Літературна Україна» було видруковано проект програми Руху, а вже у вересні відбувся установчий з «їзд НРУ. На перших порах Рух об «єднав представників різних поглядів: від комуністів-реформаторів до анти комуністі в з УГС. Значну роль в популяризації ідей НРУ відіграли перші в Україні теледебати його лідерів з секретарем ЦК «ПУЛ. Кравчуком.

У березні —• квітні 1990 р. після виборів до Верховної Ради УРСР Демократичний блок України, де провідну роль відігравав Рух, створив у ній парламентську опозицію — Народну Раду. У квітні 1990 р. було проголошено створення Української республіканської партії (УРП), Української християнське-демократичної партії (УХДП), восени того ж року відбулися установчі з «їзди соціал-демократів, селянських демократів, народних демократів, Народної партії, Партії «зелених», Партії демократичного відродження України (ПДВУ), Демократичної партії (ДемПУ). У жовтні під тиском студентів та інших демократичних сил Верховна Рада УРСР зняла статтю б Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС в суспільстві. З КПУ, у якій утворилося реформістське крило «Демократична платформа», на грудень 1990 р. вийшли 220 тис. чол., а вступили лише 38 тис.

Після проголошення у 1991 р. незалежності України й заборони за сприяння державному перевороту компартії більшість членів КПУ вступили до Соціалістичної партії України (СПУ), зареєстрованої у листопаді 1981 р., Селянської партії (СелПУ), що юридичне оформилася у березні 1992 р. та до новоутвореної у жовтні 1993 р. КПУ.

У другій половині 90-х років відбувалося становлення, реформування й перегрупування в партійних рядах. НРУ з широкого громадського руху набрав рис політичної партії з фіксованим членством. Активізація партійної діяльності припала на час виборів до Верховної Ради (березень 1994 р.), коли кожна партія намагалася провести до парламенту якнайбільше своїх представників та симпатиків.

На сьогодні в Україні існують понад 40 політичних партій. Політологи розходяться у думках про те, як їх диференціювати. Дехто традиційно намагається поділити їх на «правих», «лівих» та «центр», відносячи до перших «Державну самостійність України», Конгрес українських націоналістів (КУН), Організацію українських націоналістів в Україні (ОУНВУ), Соціал-національну партію України (СНПУ), Українську консервативну республіканську партію (УКРП), Українську національну консервативну партію (УНКП), УРП тощо. До «лівих» вони відносять партії комуністичної орієнтації й прихильників союзу з РОСІЄЮ: КПУ, Партія комуністів (більшовиків) України (КП (б)У), СПУ, СелПУ та інші. Відповідно ряд партій, у тому числі НРУ, ДемПУ, Ліберально-демократичну партію України (ЛДПУ), Народно-демократичну (НДПУ), Соціал-демократичну (СДПУ), Соціал-демократичну партію України (об «єднану) та ін. відносять до «центру». Такий поділ не можна вважати бездоганним й чимало партій не визнають своєї приналежності до тієї чи іншої групи.

У сучасній українській політології існує також думка про те, що у сучасних умовах поділ на «правих» 5 «лівих» є анахронізмом. !ї прихильники виділяють п «ять основних критеріїв диференціації політичних партій за їх ставленням до: ідеї незалежності України; історії перебування України у складі Росії та СРСР; самої сучасної Росії й СНД; форми державного устрою України; організації влади й політичного режиму; цілей, форм і методів ринкових реформ.

Новим і, можливо, вирішальним етапом у становленні бага-топартійної системи в Україні стало прийняття нової Конституції України й Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р. Зокрема, останнім передбачено обрання 225 з 450 народних депутатів за списками кандидатів від політичних партій і виборчих блоків. Після закінчення терміну подачі документів для реєстрації, Центральна виборча комісія України постановила внести до виборчих бюлетенів по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу ЗО політичних партій і блоків. (При підготовці до друку цих матеріалів ще не були відомими результати виборів до Верховної Ради України у березні 1998 р., тому, готуючись до іспиту, необхідно опрацювати підсумки виборів, зокрема результати, що їх здобули політичні партії і блоки).