Василь слапчук

Василь Слапчук.

.

.

Провідною рисою цього поета є його органічність, природність. В. Слапчук — уже зрілий поет, тому тяжіє до циклів, складноструктурованих поетичних полотен. У своєму доробку має вінки сонетів, причому версифікаційно бездоганні, які сьогодні не часто зустрінеш і у міських рафінованих естетів. Лірика В. Слапчука виразно філософічна, глибоко закорінена в українському фольклорі. В інтонаціях його поезій постійно мерехтить тиха селянська правда. Проте, це цілком сучасна поезія, в якій імена культуртрегерів підносяться до символічного звучання:

Боже, поверни К'єркегорові.

Регіну Ольсен, поки гріхом вагітна свобода не зомліла.

Господи, нехай кожен сам вирішує, що є його Ісаак.

Фольклоризм верлібрів В. Слапчука вносить до текстів якийсь особливий український дух, в якому міти й традиції, забобони й тонка іронія. Поза всяким сумнівом і без зайвого пафосу сього поета можна вважати справжнім виразником праукраїнських цінностей. Цей зміст до того ж передається в сучасній довершеній формі. Мініатюри В. Слапчука часто набувають афористичного змісту, гостро заправлені гумором, іронією, подекуди — сатирою. Його поезія демонструє правдиву органічність у співіснуванні людини й природи, людини і Бога, природи і Бога. Це світ поетичний і справедливий, і, що головне, можна повірити, що все це цілком реально, і не де-небудь, а саме тут, у нас, на Богом обраній (sіс!) землі:

Аби жайворонки в небі.

не погубилися — в кожного срібний дзвоник на шиї висить.

А як корови, з пасовиська вертаючись, сонце рогами за обрій закотять ;

тиша настає.

Господар жайворонків Богу молиться.

В.Слапчук в сучасній українській поезії - окремішня постать зі своїм неповторним силуетом. Міцні зв’язки з національними традиціями та непомильне відчуття слова сформували чіткий авторський почерк. Якщо Ви зустрінете таку строфу;

На лови вийшов князь, регочеться над світом.

На алтарі весни кладуть дівчата цноту.

Птахи — прочани натхненно палять ноти.

Незаймана весна уже вагітна літом, ;

то можете бути певним: перед Вами — Василь Слапчук. Поет, яких у нас небагато. Поет, що вийшов з народу і не соромиться сього факту. Ось такі вони є, поети, умовно поєднані під обкладинкою антології «Позадесятники 2». Що їх єднає? Про який феномен говориться у назві сього післямовного тексту? Зібрані разом у цій Антології, поети-позадесятники творять певне явище. Разом вони творять нову якість у контексті сучасної української поезії. Отримавши на багатьох сторінках Антології відчуття правдивої насолоди, автор сих рядків сподівається, що це не остання зустріч із цими поетами. Їх шестеро. Шестеро поза каноном. І дай Бог. Можливо, колись їх стане більше. Але й шестеро — це чимало. Якщо це поети. Справжні поети, що не соромляться бути такими, якими є. А «навколо ж радості так мало» … Так мало свят. А втім, кожна зустріч з поезією — це уже маленьке свято й маленька радість. Як би пафосно й смішно це не звучало.

Нагромаджуючи читацький досвід поезії, все більше схильний поділяти твердження Слабчука про те, що «вірші — це те, що споживається через соломинку». Ось я й признався в одному з авторів, чий поетичний досвід сьогодні мені найбільш імпонує. Не вдаюся до жодних застережень, хоча, звичайно, хтось і захоче скористатися моїм признанням для звинувачення в «теріторіяльному лобіюванні» окремих літературних постатей.

Нова поетична книга «Укол годинниковою стрілкою» В. Слабчука сприймається цілісно. Автор відмовляється од ролі мітинґового поета чи такого собі європеїзованого денді, закоханого у власне вміння красиво говорити. В. Слабчук розмірковує вголос, а звідси форма і тон викладу — ненав «язливих, самоіронічних, здебільшого парадоксальних висловлювань, що несподівано зринають, мов звуки пострілу в лісовій тиші:

У понеділок відділяємо світло від темряви, у вівторок відділяємо води від вод у середу…

Тиждень закінчився, але нема в кого спитати:

коли ж ми людьми станемо?

(зб. «Черевики Ван-Гоґа»).

Парадоксальність висловлювання теж не є самометою поетичних рефлексій автора. Слапчук вже давно не хоче нікого дивувати. Він є екзистенціалістом у найяскравішому його вияві: лише світ природи, світ гармонії, світ людини, яка дивним чином опирається, а то й руйнує цю світову гармонію, — це його світ, який він відкриває людям:

Цей світ самотній і німий, він потребує помочі,.

чому ти такий сумний Богдане-Ігоре Антоничу?

Антонич ріс, росла трава, трава та нині скошена.

Усі немовлені слова —.

офіра осені.

(зб. «Черевики Ван-Гоґа»).

Цей світ не уявляється Слабчукові без Жінки, яка надає йому сенсу, таємничості; яка творить і руйнує чоловічі уявлення про цей світ:

Злічив краплини дощу, зорі порахував…

А скільки жінок під небом — не відаю.

На тобі збиваюся.

(зб. «Малювання в темряві»).

Переважно В. Слапчук говорить про речі, які всім відомі; про «банальні речі» говорить поет, але він не боїться видатися «банальним», знову і знову повертається до давно б здавалося відомого. Чимось його ліричний нагадує мені сліпого Шевченкового кобзаря — Перебендю. А то й швидше мандрівного філософа нашого — Грицька Сковороду: «Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислів, які не суперечать Божому й людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства сад, як окремі частини складають годинниковий механізм». Звідси у поезіях В. Слабчука певна простота (не спрощеність!), прозорість думки, діалогічність побудови:

Зустрічний: дай Бог здоров «я!

Вітик: навіки.

Зустрічний: як поживаєте?

Вітик: щоб і ви так поживали.

І пересварився Вітик таким чином.

із усіма односельцями.

(«П «ять історій про те…»).

Звичайно, ця ненав «язливість Слабчукових поезій сьогодні є його позицією. І як кожна позиція, вона може відштовхувати, якщо людина внутрішньо не готова її прийняти. Але на її користь говорить те, що сам поет не абсолютизує її, не робить з неї «фетиша» своєї поезії і світогляду загалом. Він вистраждав її, він має на неї право. А ми не маємо морального права заганяти поета в «прокрустове ложе» власних естетичних амбіцій ї бачень.

Слапчукове «трикнижжя» вирізняється ясністю і якістю поетичного письма. Але така вже здатність людини до порівнянь, тим більше, коли автор пропонує читачеві певний вибір. Як на мене, друга книга «Малювання в темряві» дещо блідіше виглядає від першої і третьої. Не гіршою, а саме блідішою. Можливо автор несвідомо спровокував таку оцінку, відавши перевагу в цій книзі описово-елеґійному, а не контрастно-метаформичному елементові. Хоча в цілому вона залишає враження тонкої, майстерної інкрустації без недоречних в даному конкретному задумові барокових форм.

Світле і чисте письмо поезій В. Слапчука. Попри певне трагічне обрамлення окремих тем, його поезії сповнені надії у Людину. Слапчук дуже тактовний у слові, він дуже ніжний у слові що однак не заважає йому залишатися мужнім і твердим у переконаннях:

Він з «явився, але ніхто не спитав:

хто ти?

Коли він залишив їх, ніхто не спитав:

де він?

Тому то й пісня ця не про нього, а про тих, що зосталися.

(«Пісня чоловіків» із зб. «Крилатий чоловік»).

Можна говорити ще довго про поезію В. Слапчука, але краще слухати її, читати вголос і міркувати про поета, «мовчання якого у слові не поміщається»…

Використана література:

Літературна енциклопедія. В 4-х томах. — К., 1994.

Українська та зарубіжна культура. — К., 2000.

.

.

_.

.