Нові форми регіонального розвитку продуктивних сил

РЕФЕРАТ на тему:

" Нові форми регіонального розвитку продуктивних сил"

Вступ Територіальні інтереси є життєво важливими для кожного народу і кожної країни сучасного світу. Розбудовуючи власну державність, Україна повинна, поряд із здійсненням політики виходу з гострої економічної кризи і подоланням руйнівної гіперінфляції, визначити нову, науково обгрунтовану регіональну і структурну політику.

Йдеться про активізацію державного сприяння, перш за все. демократичному самоврядуванню і управлінню кожним конкретним регіоном в його органічних інтеграційних зв’язках з іншими регіонами по горизонталі та з державою в цілому по вертикалі. При цьому правові та економічні відносини і регулятори між державою і регіональною владою будуються на конституційних засадах за принципом верховенства загальнодержавного права і законів.

Другим важливим напрямом є поглиблення територіального поділу праці та спеціалізації, а також створення структур, що відповідали б природним умовам регіону і критеріям оцінки сучасного комплексного розвитку, дешевизни і якості виробництва, інфраструктури і регіонального ринку. Рівень віддачі регіональних ресурсів, які функціонують в обігу, насиченість ринку товарами і послугами залежать від ефективності використання науково-технічного потенціалу, господарювання і підприємництва, від ступеня насиченості та активності дій у кожному регіоні різних форм конкурентоспроможних господарських систем.

Третій напрям — здійснення регіональної науково-технічної політики економного і раціонального використання місцевих ресурсів, широкого застосування маловідхідних і безвідхідних, енергоі ресурсозберігаючих технологій, а також організаційних форм виробництва з високою кінцевою результативністю, екологічною чистотою, збереженням і своєчасним відтворенням природи для забезпечення гідного рівня життя не тільки сьогоднішнього, але й майбутніх поколінь.

І нарешті - четвертий напрям: поряд з налагодженням тісних міжрегіональних економічних зв’язків у межах єдиного ринкового простору країни забезпечення її територіальної недоторканості та єдності. Водночас Україна повинна бути відкритою в економічному відношенні, входити на взаємовигідних принципах еквівалентності до міждержавних регіональних і світогосподарських структур (мається на увазі відкритість ринку товарів, інвестицій, технологій, цінних паперів, праці тощо) і розширювати співробітництво з ними. У відповідності з національними інтересами, можуть формуватися й вільні економічні зони.

1. Проблеми пошуку нових форм регіонального розвитку продуктивних сил України.

Існуючий адміністративний поділ України на Кримську автономну республіку, 24 області, столичне місто Київ, місто Севастополь і близько 480 районів також не можна визнати досить обгрунтованим з сучасного погляду на проблему районування. Модель оптимального функціонування регіональної та місцевої економіки у складі єдиної соборної держави вимагає точного Урахування специфіки умов господарювання, ресурсних можливостей і ринкових зв’язків на мікроекономічному рівні - з тим, щоб забезпечувати інтенсивний економічний розвиток.

Сьогодні склалися структурно і якісно деформовані територіально-виробничі комплекси переважно екстенсивного типу. В їх промисловій структурі переважають найменш ефективні добувні галузі, галузі важкої промисловості із застарілими технологіями рівня 60−70-х років, а також виробництва систем озброєння. Проте зазначені галузі не впливають на покриття внутрішнього ринкового попиту на споживчі товари належним чином, не кажучи вже про конкурентоспроможність останніх на світовому ринку.

Значна частина промислових гігантів Східного, Донецького і Південного регіонів, у яких сконцентровано потужний виробничий потенціал, безпосередньо на споживчий ринок дають від 5 до 25% вартості своїх виробів. Більше того, донедавна видатні науково-технічні досягнення, новітні технології та продукція оборонного комплексу були суворою таємницею. Категорично заборонялося передавати їх до цивільних галузей виробництва.

Під впливом бурхливих темпів інфляції, перекосів у рівнях і співвідношеннях цін, спаду виробництва, його структура стає ще більш спотвореною.

Структура багатьох аграрних районів Степу, Лісостепу, Полісся, передгірських і гірських зон Карпат і Криму також страждає однобокістю, внутрішньою незбалансованістю, з одного боку, між галузями сільського господарства, а з іншого — між виробництвом сировини і можливостями її глибокої промислової переробки і зберігання, розвитком виробничої, ринкової та соціальної інфраструктур сільських місцевостей.

Структурні зрушення пов’язані з більш ґрунтовним визначенням оптимальних розмірів самих економічних районів відповідно до регіональних особливостей. І це дає підстави ефективніше господарювати за рахунок кращого використання місцевих ресурсів. Одночасно додається і деформація всієї макроструктури економіки України.

У регіональній політиці важливо також надати пріоритет подоланню досить складної ситуації в Донбасі та Придніпров'ї, пов’язаної з кризою їх добувної промисловості, металургії й важкого машинобудування, а також подолання їх загрозливого екологічного стану. Без ефективного функціонування цих регіонів Україна не зможе успішно вирішувати проблему енергетичної безпеки і технологічного прогресу.

Валютно-фінансова, кредитна, податкова і цінова політика Уряду щодо регіонів повинна створювати передумови для внутрішніх нагромаджень, формування міцних місцевих бюджетів і необхідних інвестиційних фондів на безінфляційній основі. Без цього неможливо структурно і якісно оновити виробництво. диверсифікувати капітал і пожвавити економіку регіонів.

В умовах нових форм господарювання і ринку, при належній матеріально-технічній підтримці, тут є реальні можливості забезпечити продуктивне використання землі, постійну зайнятість і гідне життя селян. За рахунок місцевих нагромаджень, кооперації ресурсів і державної підтримки слід зміцнювати промислову базу українського села, розвивати в ньому промисли та інфраструктуру, здійснювати не тільки первинну, але й глибоку промислову переробку і зберігання продуктів, налагоджувати технічне і побутове обслуговування селян, виробництво будівельних матеріалів, споживчих товарів тощо. Це повинно стати економічною основою для формування сільського населення із збалансованою статево-віковою структурою і розширеним демографічним відтворенням.

Теоретичні розробки регіональних проблем, узагальнення Досвіду багатьох держав світу показують, що як жорстко централістські, так і автаркічно-федералістичні моделі облаштуван­ня територій і регіональних систем управління ними всередині країни призводять, здебільшого, до негативних економічних і політичних наслідків.

Треба чітко визначити стратегію і майбутнє місце України у всесвітньому поділі праці, в регіональних і світогосподарських інтеграційних зв’язках, не втрачаючи своїх національних економіч­них і політичних інтересів, а також територіальної цілісності країни.

На сьогодні існують різні варіанти вирішення проблем регіонального розвитку. Здебільшого вони так чи інакше зводяться до обгрунтування і формування нормальних, взаємовигідних Відносин регіонів з центром. Насправді ж, регіональна політика — це не тільки побудова взаємовідносин по вертикалі, але й по горизонталі з виходом у широкі міжнародні економічні зв’язки. Це, — насамперед, необмежений простір для економічного прогресу регіонів, завдяки якому тільки й можливий економічний і загальний прогрес держави. Саме це й забезпечує розумна науково обгрунтована регіональна політика, що охоплює по суті всі сфери увдської діяльності, включаючи, поряд з раціональним розміщенням і розвитком продуктивних сил, міських і сільських поселень, регіональні особливості інвестиційної і структурної, промислової і аграрної, демографічної і соціальної, екологічної і національної політики. Інакше кажучи, регіональна політика є невід'ємною складовою всієї загальнодержавної політики, її найважливішим блоком моделі державного устрою.

Науково обгрунтована регіональна політика демократичної держави виключає крайнощі дій центру щодо управління своїми регіонами і місцевостями. З одного боку, спокуса керувати регіонами методами диктату тоталітарного режиму, як це було в колишньому СРСР, що паралізує ініціативи та інтереси місцевих органів влади і суб'єктів господарювання в ефективному розвитку, а з другого — методами управління за принципом «повної автономії регіонів», ігноруючи загальнодержавні інтереси і закони державної влади, що неминуче тягне за собою розвал держави, подрібнення її на регіональні шматки і відокремлення їх в окремі державні утворення.

Саме тому зараз особливо потрібні фундаментальні дослід­ження процесів сучасної і майбутньої регіоналізації економіки, розробки моделей ефективного функціонування регіонів, їх органічного міжрегіонального поєднання на принципах розвитку могутніх ринків з високорозвиненою ринковою інфраструктурою.

Об'єктивною передумовою регіонально-територіальної орга­нізації економіки, раціонального комплексоутворення є природно-кліматичні, ресурсні, демографічні, культурні та інші особливості територій, потенціал яких потрібно використати як для підвищення добробуту місцевого населення, так і для зміцнення національної економічної системи. З цих передумов і завдань має виходити фундаментальна і прикладна наука при розв’язанні технологічних, економічних, соціальних, організаційно-управлінських завдань. Звичайно, це потребує комплексних регіональних досліджень і розробок. На них лежить основна відповідальність за наукове забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів.

Орієнтири структурної трансформації включають:

• вибір пріоритетних товаровиробничих напрямків під задоволення мінливого ринкового попиту, спираючись на наявні природно-сировинні ресурси;

• випуск продукції з закінченим технологічним циклом для внутрішньорегіонального споживання і міжрегіонального обміну;

• зменшення ресурсомісткості і енергомісткості шляхом застосування сучасних ресурсоі енергозберігаючих технологій;

• забезпечення конкурентоспроможності товарів і послуг на внутрішньому і зовнішніх ринках за рахунок оновлення виробництва на базі новітніх технологій;

• організація глибокої переробки сільськогосподарської продукції і сировини з випуском широкого асортименту кінцевих продуктів харчування з подовженими строками їх зберігання і споживання.

2. Нові форми регіонального розвитку в аграрній сфері

Перехід аграрного сектора до ринкових відносин має супроводжуватися формуванням кількісно і якісно нових продуктивних сил у системі АПК, зміною структури виробництва, змісту та характеру зайнятості сільського населення, що значною мірою залежить від регіональних особливостей розміщення і спеціалізації аграрної сфери, процесів приватизації землі або інших засобів виробництва. Адже вигода, яку суспільство отримуватиме від трансформації відносин власності і господарювання, сьогодні стоїть надзвичайно гостро, бо поки що загального приросту ефекту від цього не досягнуто.

В основу методологічного підходу до визначення регіональних розмірів господарств мають бути покладені такі основні критерії: 1) можливість конкурентоздатності, раціонального використання землі і систем машин на різній за величиною площі (або поголів'я худоби) — 2) якнайповніше використання трудового потенціалу- 3) досягнення ефективної фондовіддачі, тобто одержання більшого прибутку на гривню виробничих фондів- 4) забезпечення достатнього соціального і психологічного ефекту від ведення господарства- 5) збалансованість попиту і пропозиції на регіональних продовольчих ринках і збільшення експортних можливостей.

Сьогодні в Українській державі немає іншого виходу, як посилення науково обгрунтованого регулювання економічного Розвитку регіонів ринковими методами, здійснюючи розвиток ринкових відносин між містом і селом на принципі еквівалентного Обміну. За допомогою моделювання є можливість оптимізувати параметри виробничо-торгової діяльності агрогосподарств різних «Піпів з промисловим розвитком у кожному регіоні, сформувати високоефективну модель функціонування регіональної ринкової економіки майбутнього з сучасними міжрегіональними зв’язками в єдиній системі внутрішніх ринків і виходом на міжнародні ринки конкурентоздатною продукцією.

Під неослабний державний нагляд у перехідний період слід взяти насамперед ті сільськогосподарські регіони, в яких порушене екологічне середовище та відбувається зниження продуктивності і культури землеробства, приросту населення, спостерігаються над­мірні міграційні потоки, особливо сезонного характеру (Карпат­ський регіон, Крим). У більшості регіонів Поділля, Полісся, Півдня, Заходу і Сходу порушено збалансований розвиток між сферами АПК — виробництвом засобів виробництва, аграрним сектором, переробною промисловістю, виробничою і соціальною інфраструк­турою. Фундаментальні і прикладні дослідження в цьому напрямі потребують об'єднаних зусиль наукових установ різного профілю, що дозволить забезпечити новий кількісний і якісний вимір параметрів розвитку АПК і всієї економіки в кожному конкретному регіоні, достовірно прогнозувати прогресивні зрушення.

3. Регіональна науково-технічна політика

У регіонах України зосереджено значний науковий потенціал, сформовано потужні наукові комплекси, що часто були орієнтовані не тільки на наукове забезпечення регіональних пріоритетів, але и всього народногосподарського комплексу колишнього СРСР. Значна кількість науково-дослідних і учбових установ мала союзне підпорядкування, а їх діяльність була орієнтована на інтереси центру.

У зв’язку із становленням державності України, здійсненням власної науково-технічної політики, визначенням нових державних пріоритетів відбувається процес організаційної і структурної перебудови системи наукових досліджень і проектно-конструк­торських розробок, відмирають старі і створюються нові структури українського науково-технічного комплексу, включаючи докорінне удосконалення його регіональних ланок.

Їх діяльність спрямовується на наукове забезпечення:

• кономічного і соціального розвитку регіону на базі раціонального використання і відтворення місцевих ресурсів, охорони навколишнього середовища;

• омплексного розв’язання міжгалузевих науково-технічних і організаційно-управлінських проблем, що обумовлені необхідністю подолання кризи, економічного пожвавлення і розвитку в інтересах населення регіону і країни в цілому;

• ідвищення технологічного та інформаційного рівня всіх сфер створювальної діяльності, щоб досягти конкурентоспроможності продукції і послуг підприємницьких структур регіону;

• озробки і послідовного здійснення стратегії розвитку регіону, сприяння формуванню високоефективної структури його економіки.

Саме в цьому й полягає найважливіша суть регіональної науково-технічної політики. При цьому, безумовно, немає ніякого сенсу прагнути до розвитку в кожному регіоні, як і в цілому в Україні, всіх напрямів сучасної, до речі досить капіталоі фінансовомісткої науки. Фундаментальні дослідження концентру­ються в наукових установах Національної академії наук і її регіональних центрах. Їх результати треба широко використовувати в усіх регіонах і місцевостях, де виникає в цьому необхідність і є можливості практичної реалізації.

Кожний регіон, навіть кожна окрема місцевість має свою специфіку і структуру трудового потенціалу, з одного боку, і резерви активізації трудової діяльності в забезпеченні повноти коефіцієнта зайнятості, — з другого. Звідси випливає і ефективність функціонування ринку праці. Можливості відкриття нових робочих місць мають зараз очевидну тенденцію до звуження, а закриття діючих робочих місць — до бурхливого розширення, оскільки промислове виробництво, внаслідок кризового стану, зупиняється. Робоча сила повністю або частково вивільняється, особливо в великих промислових центрах, поповнюючи соціальне коло безробітних. Обстеження свідчать, що більшість робітників у машинобудуванні і легкій промисловості окремих регіонів працюють по 2 — 3 дні на тиждень, при неповній зайнятості протягом робочого дня (працюють від 3 до 5 годин). Адміністрація змушена примусово відправляти працівників у неоплачувані відпустки. Заробітна плата цих людей знаходиться за межею рівня прожиткового мінімуму.

В той же час нові робочі місця появляються далеко не в тих пропорціях і темпах, як ліквідуються старі. Йде вкрай негативний процес дискваліфікації робочої сили і висококласних фахівців, що ставить під загрозу майбутній промисловий розвиток з застосуванням новітніх технологій. Розраховувати на вихід з цього становища лише за рахунок дії ринку праці не реально. Потрібні комплексні рішення і заходи по розвитку промислового товаровиробництва з використанням ринкових механізмів і стимуляторів.

Важливим фактором прискорення появи нових робочих місць, зняття напруги у зв’язку з низьким коефіцієнтом зайнятості і зростанням безробіття і, що саме головне, піднесення рівня доходів переважної більшості збіднілого населення є активізація розвитку підприємництва. Йдеться, перш за все, про створення і розвиток малих і середніх підприємницьких структур на базі приватної власності, приватизації державних підприємств. Державна політика підтримки малого і середнього бізнесу може забезпечити швидке економічне пожвавлення і зростання.

Про це яскраво свідчить досвід економічно розвинутих країн. Малий бізнес ініціює економічне зростання на базі широкого використання новітніх науково-технічних досягнень, технологічного і організаційного оновлення товаровиробництва і розширення послуг у задоволенні потреб споживачів.

Держава і суспільство тут позитивно сприймають підприєм­ництво як важливу форму ефективного господарювання. Для його прогресу використовуються різні методи і важелі економічної підтримки. Вражає і вагомий внесок малих та середніх підприєм­ницьких структур в економічну могутність багатьох країн. Зокрема, вони забезпечують понад 40% ВНП США та 57% кількості зайнятих, в Японії понад 50% ВНП та більше 80% кількості зайнятих, у ФРН — відповідно 70% і 66%.

4. Причини стримування і напрямки розвитку регіонального підприємництва

В Україні активізація підприємництва почалася з 1991 р. і набула досить високих темпів. Проте результати впливу на кінцеві показники господарювання підприємницьких структур поки що незначні. Зокрема, частка зайнятих у малому бізнесі до загальної кількості зайнятих вУ країні не перевищує 10%, приблизно така ж частка малого бізнесу і в структурі ВНП. Дослідження, проведені вченими Інституту економіки НАН України, показали, що, починаючи з 1994 р., темпи збільшення малих підприємницьких структур знижуються. При цьому кожне третє зареєстроване мале підприємство припиняє свою діяльність, так і не приступивши до роботи. Вже в 1994 р. зафіксована ситуація, коли кількість зникаючих МП перевищує кількість тих, що реєструються. Аналіз причин, що гальмують розвиток підприємництва в Україні, знижують його ефективність, показав, що основними з них є:

• відсутність виваженої, довгострокової стратегії держави щодо розвитку справжнього підприємництва;

• несприйняття значною частиною населення підприємниц­тва як прогресивного виду виробничо-господарської діяль­ності, здатної розвивати національну економіку і добробут народу;

• недосконалість законодавчої бази, яка має захищати права власності, інтереси підприємців і споживачів;

• однобічне спрямування малого бізнесу в спекулятивний товарооборот — купівля і перепродаж товарів, що вироблені закордонними фірмами або власними державними підприємствами і перепродаються по цінах, що значно вищі за їх реальну вартість, іноді в декілька разів, наганяючи обсяг штучно здутих доходів, що минають виробничий оборот.

Регіональні фонди підтримки підприємництва можуть акумулювати фінансові ресурси за рахунок:

• надходжень з місцевих бюджетів;

• відрахувань від коштів, отриманих у результаті приватизації державного майна;

• надходжень від банківських структур;

• надходжень від прибутків збагатілих бізнесменів;

• відрахувань від грошових надходжень за оплату реєстраційних послуг;

• доходів від підприємницької діяльності фондів;

• іноземних інвестицій.

На рівні регіонів можливе створення пільгових умов при Кредитуванні підприємців-початківців кредитно-фінансовими установами. Регіональний фонд підтримки може стати гарантом для «лисих структур. У той же час і фінансові організації, які надають пільгові кредити підприємцям, повинні користуватись пільговим оподаткуванням з боку держави.

5. Основні принципи формування вільних економічних зон

Формування спеціальних, або так званих «вільних» економічних зон — це складний і неоднозначний процес. Він охоплює чимало країн світу, характеризуючи тенденції, з одного боку, до відкритості економіки країн, удосконалення і розвитку міжнародних економічних відносин, а з другого, — до прояву якісно нових принципів внутрішньої регіональної політики. В межах єдиного загальнодержавного правового простору країни, де створюються такі зони, прагнуть полегшити через свої регіональні структури вихід у безпосередні зарубіжні стосунки на принципах економічної взаємовигоди.

Основні принципи і модель формування і функціонування ВЕЗ зводяться до такого.

По-перше, будучи невід'ємною частиною території України, ВЕЗ залишається під повною юрисдикцією держави, дією її Конституції і законодавства. Інакше кажучи, її створення не дає ніякого права на автаркію від системи загальнодержавної і регіональної влади.

По-друге, встановлення особливого економічного режиму функціонування ВЕЗ не звільняє її від відповідної участі у формуванні фінансових і бюджетних ресурсів держави, області і місцевих органів влади.

По-третє, ВЕЗ має всіляко сприяти не лише регіону свого розміщення, а й державі в цілому, виходу на зарубіжні ринки, розширенню експортно-імпортних можливостей і створенню конкурентоспроможного експортного потенціалу.

По-четверте, ВЕЗ шляхом ініціювання розробки, прийняття і введення в дію відповідних законодавчих актів і виконавчих рішень, створює найбільш сприятливі і взаємовигідні умови для вільного зовнішнього товарообігу, переливу капіталів, новітніх технологій, науково-технічних розробок, широкої інвестиційної і інноваційної діяльності, розвитку виробничої і ринкової інфраструктури, сучасних засобів сполучень.

По-п'яте, передбачені законодавством пільгові умови податкової, митної, фінансово-кредитної, інвестиційної і цінової політики в межах ВЕЗ мають здійснюватися за рахунок внутрішнімджерел доходів і нагромаджень від розвитку товаровиробництва і товарообігу, підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності. Для виділення бюджетних дотацій на це немає ґрунтовних підстав, бо це перша характерна ознака і критеріальна оцінка неефективної діяльності ВЕЗ. Державна казна, навпаки, має право очікувати збільшення від неї надходжень до бюджету.

По-шосте, ефективне функціонування ВЕЗ неможливо без високорозвиненої банківської системи, функціонування на її території змішаних і іноземних банків, які б стимулювали приплив у зону зовнішніх капіталів та інвесторів.

По-сьоме, мотивація підприємницької діяльності і високопродуктивної праці, рівень і умови життя населення, різних його соціальних верств складатиметься в економічній зоні, як і в будь-яких інших регіонах країни, за результатами праці, одержання доходів, формування фондів нагромадження і споживання в кожній господарській структурі і в межах всієї зони.

Одним з найважливіших принципів формування та функціо­нування ВЕЗ є дотримання всіма підприємствами, фірмами та іншими товаровиробниками вимог екологічної безпеки. Воднораз при цьому повинні неодмінно забезпечуватися раціональне та ощадливе використання природних ресурсів, їх охорона і відтворення, а також комплексне використання мінерально-сировинних ресурсів. Йдеться про застосування екологобезпечних, безвідходних (або маловідходних) та ресурсозберігаючих технологій.

Використана література:

1. 1.Заставний Ф.Д.Географія України. — Львів, 2002.

2. 2.Сучасний стан розміщення продуктивних сил України / За ред. Качана Є.П. — К., 2003.

3. 3.Словник-довідник з економічної географії. — К., 2002.