Типи економічних районів. 
Особливості економічного районування в Україні

РЕФЕРАТ на тему:

Типи економічних районів. Особливості економічного районування в Україні.

ПЛАН.

1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ.

2. ОСНОВНІ РАЙОНОУТВОРЮЮЧІ ФАКТОРИ.

3. ОСНОВНІ ТИПИ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ.

4. ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ УКРАЇНИ.

5. ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ Основою формування економічних районів є тери­торіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеці­алізацію окремих територій і розвиток міжрайонної коо­перації. Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресур­си, особливості економіко-географічного положення те­риторії, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, на­уково обгрунтований поділ країни на економічні райони.

Деякі вчені західних країн при визначенні сутності економічних районів віддають перевагу природному фактору — однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор — дуже важливий для форму­вання економічних районів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть спів­падати і не співпадати з економічними районами.

В реальній дійсності формування економічних ра­йонів пов’язано із способом виробництва, рівнем роз­витку і особливостями розміщення продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об'єк­тивних умов для формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товар­ного виробництва і подальшого розвитку суспільного територі­ального поділу праці.

Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього Радянського Союзу, що було зумовлено роз­витком планової господарської системи.

Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення те­риторіальної структури народного господарства та посилення аг­ропромислової інтеграції вимагають подальшої розробки теорії економічного районування. В післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М. М. Колосовський, який по­глибив наукові основи економічного районування розкриттям сут­ності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як основи еко­номічного районучерез пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що являють собою тісно пов’язані виробничо-технологічні про­цеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції.

В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначи­лись загальноприйнятні наукові основи економічного районування. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, науково визначені районоутворюючі фак­тори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

2. ОСНОВНІ РАЙОНОУТВОРЮЮЧІ ФАКТОРИ На формування економічних районів впливають різні факто­ри: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є су­спільний територіальний поділ праці, який є результатом просто­рового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спе­ціалізації окремих частин території країни на різних видах вироб­ничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних тру­дових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до мак­симального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енер­гетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використо­вують, а також використання навичок та виробничого досвіду на­селення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похід­ним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формуван­ня галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов'я­заних підприємств різних галузей, їх зв’язки визначені техноло­гією і економікою виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємо­пов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних галузях про­мисловості.

Сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіально-виробничий комп­лекс, який охоплює значну частину економічного району. В ме­жах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов’язаних ТВК.

До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні цен­три із зонами економічного тяжіння до них периферійних тери­торій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколиш­ню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпе­чується зв’язок ядра і периферії економічного району.

Зона районоформуючого впливу великого регіонального цент­ру охоплює цілу групу адміністративних областей. На Україні та­кими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.

Важливе районоутворююче значення мають особливості еко-номіко-географічного положення території району. Вони знач­ною мірою впливають на формування спеціалізації його госпо­дарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибоперероб­ної промисловості.

На утворення економічного району великий вплив мають при­родні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо при­родні ресурси, — це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, тру­домістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціаліза­цію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басей­нів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

Районоутворююче значення мають також основні форми те­риторіальної організації виробництва — промислові центри, про­мислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в народногоспо­дарський комплекс економічного району. Важливу роль у фор­муванні економічних районів відіграє транспорт.

3. ОСНОВНІ ТИПИ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних економіч­них районів.

Науково обгрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних або багатогалузе­вих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов’язаних з ними об­слуговуючих виробництв, їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природ­них передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв’яз­ків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райо­ни виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості - райони вугільної, металургій­ної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову об­грунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з авто­номною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формую­ться, територіально-виробничих комплексів для визначення на­прямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використову­ються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промис­лового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі ви­робництва з метою більш повного використання місцевих ресур­сів і зменшення обсягів девізної продукції з інших районів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300−500 тис. км2. В країнах з меншою територією формуються тільки мезоі мікро­райони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжга­лузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підра­йонами великих економічних районів. Це територія однієї неве­ликої країни чи адміністративної області, краю, автономної рес­публіки, тобто це територіальні одиниці економічного району­вання. Об'єктивною основою цього районування виступає тери­торіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах ве­ликих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних ра­йонів основну районоутворюючу роль відіграють великі багато­функціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисло­вими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов’язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економіч­ний район зоною районоформуючого впливу великих регіональ­них центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх під­приємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюєть­ся не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвит­ку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтег­ральних економічних районів. Вони органічно пов’язані з низо­вим адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів.

4. ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ УКРАЇНИ В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обгрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв'язків. У за­пропонованих варіантах мереж економічних районів економіч­ними районами України визнаються території, які раніше були названі об'єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів в системі союзно­го поділу праці.

По суті адміністративні області виключаються із складу одно­го економічного району і включаються до складу іншого, нерідко необгрунтоване виділеного. Це стосується, зокрема, виділення Центрально-Українського району шляхом об'єднання Черкаської і Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є центрально-географічною частиною України, але за системою взаємозв'язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебу­вала у складі Київської області і досі має тісні виробничі і неви­робничі зв’язки з Києвом. Кіровоградська область не має спіль­ного економічного ядра з Черкаською областювона має тісні економічні зв’язки з Кривбасом і є складовою частиною терито­ріально-виробничого комплексу Дніпропетровської і Запорізь­кої областей.

Виходячи з наукових основ економічного районування, ви­кликає сумнів доцільність необгрунтованого виділення Полісько­го району у складі Волинської, Рівненської, Житомирської і Чер­нігівської областей. Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а природний фактор хоч і має важ­ливе значення, не може бути основним районоутворюючим фак­тором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Жито­мирська, Чернігівська і Черкаська області - це нерозривні скла­дові великого територіально-виробничого комплексу, що знахо­диться в зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні багатогалузеві зв’язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у та­кому складі:

Донецький (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоград­ська області);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівсь­ка області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаїв­ська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чер­нівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районуван­ня, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору географічного визначення, не­вдалою є назва Східного району. В усіх варіантах попередніх мереж і економічного районування він був названий Північно-Східним.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економіч­них районів України.

5. ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обгрунту­ванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплек­сів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного по­тенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації терито­ріальних комплексних програм і схем природокористування, проек­тів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктив­них сил та розселення населення. Територіальні схеми розмі­щення і розвитку продуктивних сил певних районів являють со­бою прогнозні, науково обгрунтовані розробки прикладного харак­теру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так І ви­значення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрун­товуються основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і водночас од­ним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдоскона­лення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994. — С. 349−380.

2. Колосовский Н. Н. Теория экономического районирования. — М.ІМнсль, 1969. 335с.

3. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — С. 398¹⁰⁶.

4. Регионы Украины: Поиск стратегии оптимального развития / Под ред. А. П. Роликова. — Харьков: Харьковский ун-т, 1994. — 304 с.

5. Розміщення продуктивних сил / За ред. Качана Є.П. — К., 2001.