Аналіз феномену віри на основі філософських поглядах С. Гогоцького та О. Новицького

Аналіз феномену віри на основі філософських поглядах С. Гогоцького та О. Новицького

Гавдяк О.В.

Актуальність дослідження спадщини філософів Університету Св. Володимира обумовлена не лише необхідністю відтворення цілісної картини розвитку вітчизняної філософії та релігієзнавства. Адже йдеться про вивчення традиції професійного філософування, попереднього досвіду і здобутків в області релігієзнавчої науки, осмислення яких складає необхідну умову подальшого розвитку українського релігієзнавства.

Метою даної роботи є дослідити філософсько-релігієзнавчі позиції, які домінували в університеті святого Володимира в XIX столітті. Відобразити захисну реакцію науковців на закиди про шкідливий вплив філософії на емпіричні науки, релігію і державу. Як і сьогодні у ті часи перевагу надавали природничим наукам, передбачаючи практичне застосування отриманих знань. За останній час відкрито багато нових мислителів, філософську спадщину яких або зовсім не вивчали, або оцінювали та інтерпретували однобічно та поверхово. Серед них відомий свого часу філософ, історик філософії, перший професор філософії університету Святого Володимира Орест Новицький, а також професор університету Сільвестр Гогоцький, який сьогодні повинен зайняти чільне місце в переліку творців української філософської та релігієзнавчої думки.

Інтерес до філософських поглядів О. Новицького та С. Гогоцького привертає постановка і вирішення ними багатьох філософських питань: про предмет і завдання філософії, про її взаємодію з іншими сферами свідомості, зокрема з релігією, вплив на людське життя та діяльність, про методи філософствування і тенденції розвитку вітчизняної філософії.

Одним з домінуючих питань, що цікавили представників духовноакадемічної філософії, є проблема співвідношення філософії та релігії, розуму та почуттів. В даній статті аналізується спроба О. Новицького та С. Гогоцького вирішити питання співвідношення філософії та релігії, віри та знання. Філософія виступає найвищим щаблем діяльності безумовного духу, тобто філософське знання є сама безумовність, а точніше божественна дійсність і в зворотному напрямку вся безумовна дійсність і є знанням. Виходячи з того, що мистецтво, релігія і філософія є своєрідними формами вираження кінечного, але самі є безкінечними, то доцільним буде першим визнати мистецтво, на другому місці буде філософія, а релігію останньою, проте найвищою формою суспільної свідомості. На основі даного можна припустити, що релігія перебуває в області уявлень і почуттів тому, що не може дійти до завершеності ідеї безумовного, що має бути можливим для філософії. Але саме тому діяльність чуттів і уявлень в релігії є необхідністю, оскільки вказує на незакінченість форм, з допомогою яких ми сприймаємо ідею безкінечного.

Таким чином релігія займає не середнє місце між мистецтвом і філософією, але перше і останнє, релігією починається і закінчується внутрішній духовний розвиток людини. Філософія є поєднання мистецтва і релігії тому, що вона зводить до самоусвідомлюючого мислення зовнішній, предметний спосіб споглядання, властивий мистецтву і суб'єктивний спосіб уявлення властивий релігії, перетворюючи першу форму в свідому необхідність, а другу в свідому форму філософського мислення.

Виходячи з даних позицій філософія є ідея, яка сама себе мислить, логічно складена, не в формі чистого мислення, а в самій дійсності. Як зазначає Гогоцький, що формою філософії є форма самого поняття, безпосередня загальність, самозаперечення або саморозділення і поєднання в конкретній загальності [I. e. 200]. Зміст мистецтва поділяється на те що твориться і що творить, а зміст релігії те що представляється і представляє, те і інше поєднується в споглядання, почуття і боговшанування. Релігія і мистецтво виражаються в різних формах, перша в формі уявлення (представления), мистецтво в формі уяви (воображения). І те і інше є проявом людського духовного розвитку.

В області мистецтва безумовне безпосередньо поєднується із свідомістю людини в художніх образах, а в релігії теж безумовне являється потойбічним предметом уявлень і почуттів. Релігійні процеси полягають в постійному прагненні до зняття розділення між безумовною істотою і людською свідомістю, до з'єднання людської свідомості з абсолютом. Таким чином область релігії продовжується поки не настає досконале поєднання змісту релігії з чистою, відповідною формою мислення.

Аналізуючи філософську систему Гегеля Гогоцький звертає увагу на кілька способів поєднання безумовного з людським суб'єктом. Перший спосіб єднання людини та Бога є безпосереднім чи природній. Абсолютний дух споглядається в самих кінечних речах, сюди можна віднести фетишизм та магію.

На найвищому ступені природної релігії бог виступає субстанцією і суб'єктом, а природа, як творіння абсолютної сили, має значення тільки у своїх видозміненнях. Бог необхідний в свідомості, як умова порядку в світі. Другий спосіб з'єднання людини з абсолютом є релігія духовної особистості. На даному рівні розвитку релігії Бог виступає єдиним, безумовним суб'єктом, як внутрішня необхідність і як необхідність зовнішня, тобто як ідеальна цілісність. Третя ступінь релігія безумовна. Безумовний дух досягає з'єднання з собою до відповідного усвідомлення себе в людському дусі. Ідея Бога не є чимось потойбічним і недосяжним, а відкривається людині як вона є. Третьою формою безумовного духу є філософія. Філософія передбачає пізнання абсолюту не тільки з допомогою віри, а застосовуючи можливості нашого розуму.

Релігія передбачає саме відношення людини до Бога, як виконання певних дій. Філософи пояснюють в чому полягає дане релігійне відношення людини і божества, як воно виникає в процесі розвитку духовного життя. З початком дії в людині почуттів і свідомості виникає відчуття подвійності існування: з однієї сторони відчуття самодостатності та індивідуальності, а з іншої певної неповноти і не завершеності і виникає необхідність заповнити цей простір. Саме в цьому глибокому відчутті нашої неповноти, в афекції, яку переживає наша душа і відбувається зародження релігійного почуття. Дане почуття залежності і необхідності виражається на двох рівнях. На нижньому рівні вказується на предмети, які необхідні для нашого індивідуального життя. На вищому рівні життя, коли думка і воля знаходяться на належному рівні розвитку і саме почуття нашої залежності набуває вищого характеру, ми усвідомлюємо закони знання і діяльності, і перебуваємо у сфері науки.

Зміст кожної науки міститься, насамперед, у її визначенні. Якщо звернутися до історії філософії, то не знайдемо і двох мислителів, які б незалежно один від одного погодилися б між собою у загальному визначенні поняття філософії. Філософія розширяючи свою сферу у безмежність, споглядає все суще ніби охоплене однією неохопленою панорамою: і людину, і людство, і дух, і речовину, життя і смерть, кінцеве і нескінченне. І все ж таки при всій безмежності речей, охоплених нею, вона уміє визначити і встановити свій зміст, як незаперечну власність, визначаючи його істотну сторону, звертаючись до особливого джерела в пізнанні своїх предметів.

Філософське мислення як живе переконання в істині, самостійна сила духу людини в боротьбі з бажаннями та звичками має постати для захисту самостійного переконання й вільної дії. Філософія, з точки зору О. Новицького, черпаючи пізнання всезагальних законів і форм буття із самодіяльності нашого розуму з його ідей, не заперечує участі і інших сил душі у пізнанні. Пам’ять пропонує їй істини мудрості, які утримує в собі, почуття пропонують нескінчену багатоманітність переживань та явищ природи і нашого власного внутрішнього світу, розсудок створює для філософії новий світ думок, який зводить усю багатоманітність явищ до двох основних начал: речовини і духу. Все це функціонує не тільки для того, щоб розум освітив цей двоїстий світ вищим світлом ідей і вніс у нього життя, єдність, гармонію. Філософія вимагає вічного, неперехідного, а вічне відкривається тільки в ідеях, вимагає необхідного, безконечного, а безконечне теж відображується в ідеях, незмінного, суттєвого, а суттєве відображується в ідеях. Можна прийти до висновку, що світ ідей є основою і перед причиною філософії і всього існуючого. Стосовно досвіду й умоспоглядання то, вони нерозривні: перше з них дає зміст, інше.

— форму, одне — єдність, дійсність, друге — єдність і необхідність. За внутрішнім зв’язком і рухом думок філософія відображає єдність і систему розуму, а за зовнішніми формами методів — логічні форми розсудку.

Для більш зручного дослідження даної проблеми пропонується розглянути філософські вчення за періодами. А потім у кожному періоді розглянути релігійні вірування того часу і відповідні їм філософські вчення, де вказавши на займане місце і відносну значущість цих учень, виявити співвідношення філософії та релігії. Як і Новицький, професор Гогоцький у роботі «Вступ до історії філософії» також пропонує розгляд філософії за періодами, висвітлюючи визначні характеристики кожного періоду. Автор поділяє історію філософії на два періоди: древній і новий. Перший період починається в древній Греції і закінчується Ново плато нівською філософією, другий період починається із філософії Бекона і Декарта і продовжується до останньої форми філософського ідеалізму в Німеччині. Що стосується філософії східної і Середньовічної, то перша виступає релігійним віруванням і може бути лише вступом в історію філософії. Грецького періоду філософії, а дуга виступає перехідним етапом до філософії Нового часу.

Філософія та релігія, згідно з поглядами О. Новицького, вступають у взаємодію та мають різні співвідношення. Релігія передує будь-якому духовному утворенню народу і тільки в ній і з неї виникають і мистецтво, і філософія. Потрібно зауважити, що філософія та релігія сходяться між собою за своїм основним змістом, але відрізняються за формою осягнення цього змісту. Релігія живе у переконаннях серця, а філософія у поняттях розуму. Філософія мислить про Безумовне, але тільки мислить, а не веде до єднання з цим Безумовним. Філософія та релігія відрізняються також за значенням та гідністю. Яким би не було значення філософського знання і гідність самої філософії, віра, за О. Новицьким, завжди вища від цього знання, а релігія за філософію. Таким чином, у різному відношенні релігії до філософії, основаному на відмінності між природною та одкровенню релігії, відкривається перша підстава для розподілу історії філософських вчень: на давньоязичницьку філософію та християнську.

Розглядаючи філософські вчення за періодами, варто у кожному періоді, акцентувавши увагу на релігійних віруваннях відповідних часів, вказати на займане місце і відносну значущість даних вчень, відповідно до загального плану, накресленого О. Новицьким. Філософ зазначає, що звичайне викладення філософських вчень, обмежене лише хронологічним порядком, не дає нам розуміння їх сутності, значення, внутрішнього зв’язку і рушійної сили їх розвитку. І лише раціональний погляд на зміст цих вчень, зведення цього змісту до єдності ідей, усвідомлення їх органічного розвитку, може привести нас до розуміння того, що всі філософські вчення розрізнені простором і часом, націлені на вирішення одного й того ж загальнолюдського завдання досягнення істини.

Філософська позиція О. Новицького та С. Гогоцького на проблему співвідношення віри та знання, філософії та релігії розглядається у світлі православно-теїстичної філософії. Встановлено, що філософи доходили висновку як про зв’язок філософії та релігії, так і демонстрували відмінності між ними. Релігія передує будь-якому духовному утворенню народу і тільки в ній і з неї виникають як мистецтво, так і філософія. Філософія та релігія сходяться між собою за своїм основним змістом, але відрізняються за формою осягнення цього змісту. Релігія живе в переконаннях серця, а філософія у поняттях розуму. Філософія мислить про Безумовне, але тільки мислить, а не веде до єднання з цим Безумовним.

Проблему співвідношення філософії та релігії Гогоцький вирішує з позиції концепції двох істин (віри та розуму). Професор показує різницю релігії та філософії в процесі порівняння філософських та релігійних вчень. Релігійні твори є близькими до філософських за змістом і різняться за формою. У релігійних творах переважають почуття й уявлення, пристосовані до загального розуміння, а філософські твори викладають у формі абстрактних начал. Там панує безпосереднє звеличення думки до перших начал усякої істини, а тут — постійний процес умовиводів. Релігійні твори ґрунтуються на вірі та одкровенні, що є опорою для життя самого розуму, тоді як філософські твори цілком присвячені дослідженням і пошукам основ зовнішнього переконання в самій натурі душевного життя і законах мислення. Будучи мислителем релігійного напряму, Гогоцький усе ж таки обстоював концепцію двох істин — віри й розуму, стверджуючи й самостійність філософії в її історичному розвитку.

Точку перетину можна простежити в тому відношенні, що як і в філософії розглядаються явища фізичної і моральнісної природи не самі по собі, але як такі що мають відношення до першопочатку всього існуючого.

Так і в релігійних вченнях світ явищ виступає предметом дослідження не сам по собі, але у відношенні до вищої причини і цілі. Але форма релігійних вчень переповнена почуттям і пристосована до загального розуміння. Тоді як у філософії переважає безпосереднє домінування думки, продукованої раціо, як процес осягнення істини. Релігійні твори ґрунтуються на вірі та відвертості, що є опорою для життя самого розуму, тоді як філософські твори цілком присвячуються дослідженням і пошукам основ зовнішнього переконання в самій натурі душевного життя і в законах мислення.

Професор Гогоцький переконаний, що ідея світобудови була дана вищою трансцендентною силою, а початок функціонування світу здійснюється в результаті несвідомо підпорядкування матерії вищій ідеї. У Новицького найвищою силою є розум, а предметом філософії постають суб'єкт який усвідомлює та об'єкт, що усвідомлюється, і перша причина того й іншого.

— Бог. Вони даються нам у мисленні, а філософія постає як наука чистого мислення, тобто знання, для якого думка є першою й безумовною довірою. Цим чистим мисленням філософія відрізняється від усіх позитивних емпіричних наук. Звідси випливає її справжнє призначення: розкривати розумову свідомість, давати думкам і поняттям простір, послідовність і структурність. Черпаючи пізнання загальних законів і форм буття із самодіяльності нашого розуму, з його ідей, філософія не відкидає участі інших сил душі. Стосовно досвіду і умоспоглядання, то для О. Новицького є незаперечним, що досвід і умоглядність діють одночасно, разом. Одне з них дає зміст, а друге форму; одне єдність, дійсність, а друге єдність і необхідність. За внутрішнім зв’язком і ходом думок філософія відображає єдність і систему розуму, а за зовнішніми формами методів відбиває логічні форми розсудку, постаючи в своєму розвитку як справа людства.

В роботі «В пошуках за ідеалом» професор Гогоцький зазначає, що основною ціллю буття є свідомість, а точніше процес усвідомлення, який бере свій початок із самоусвідомлення. В ході дискусії з JI. Толстим, яку філософ описує в даній роботі, вибудовується структура, центральним фокусом якої є релігія, від якої методом дедукції та індукції відбувається процес пізнання та рефлексії. В роботах Новицького домінуючу роль займає віра над розумом, релігія виступала знанням для всіх, а філософія для не багатьох.

Мислячий дух, стверджував О. Новицький, виступаючи в сфері свідомості, у сфері філософування, може звертатися до мислимого буття трьома головними силами й здатностями: почуттями, пов’язаними з фантазією, розсудком і розумом. Найвищою силою виступає розум. Відповідно до трьох основних предметів філософії повинно бути три напрямки розвитку філософії: наукоподібний розвиток явищ і законів нашого духу; умоглядний і одночасно досвідний розвиток законів світу, що існує поза нами; третій напрямок, що об'єднує ці протилежні напрямки філософії у її вищій основі, у початку і кінці усього у Богові.

Прослідковується така ж лінія і в Гогоцького: найбільшою силою є сила добродіянь як морального імператива, який підпорядковується волі розсудку, що перебуває над інстинктом егоїзму. Автор виділяє три такі елементи душі: область почуттів, сфера волі і найвищим ступенем виступає розум. Релігія перебуває на рівні почуттів та волі, місце філософії на рівні розсудку. Ця тенденція підтверджується у визначенні автором поняття «секти» :". ці рухи є результатом масового неврозу, а не прояв енергії, вони є проявом хвороби почуттів і волі" [2, с.70].

Справжня релігійна ідея християнська, з відси першопричиною всього включаючи розумову діяльність виступає Бог. Гогоцький виділяє три основних етапи пізнавальної діяльності: чуттєву свідомість, діяльність уяви та мислення. Кожний етап пов’язується з іншим істина — це гармонія мислення і буття, а її критерієм є узгодженість внутрішнього життя, одухотвореного релігією. У своєму філософському словнику автор дає таке визначення релігії: «це віра, богоусвідомлення чи усвідомлення свого відношення до бога і невидимого світу, разом з тим віра в безсумнівну дійсність вищої цілі світу і людського життя» [4, с.89]. Релігія, за своєю сутністю, складає найвищу внутрішню опору людського життя і виступає плодом глибокого внутрішнього переконання та щирої віри.

Основа суспільного розвитку полягає у двох взаємопов'язаних моментах: русі уперед, зміні, руйнуванні та сталості, незмінності, незнищенності. Основним у розвитку суспільства є те, що зберігається, залишається вічним, непорушним, бо воно дається ідеями, які є вічними істинами, за допомогою яких стверджується гідність людини, велич і могутність народного життя.

У розвитку філософської думки О. Новицький виділяв три фази й три види її ставлення до релігії. У першій фазі філософія розвивається в межах релігії, але розглядає спільні проблеми по-своєму; у другій — філософія відокремлюється від релігії, стає незалежною від неї, набуває своєї форми чітких і самостійних міркувань розсудку. У третій фазі філософія знову повертається до релігії, намагається примиритися з нею, визнати розумним те, що релігія визнає серцем, поєднати віру і довір'я з розумом.

Розглядаючи дану модель розвитку та взаємодії філософії, важливими є такі положення, як те що головним для філософії є саме мислення, яке виступає в чистому вигляді предметом мислення, звільнивши його від чуттєвих уявлень. При цьому поняття не має мислити нічого окрім самого чистого поняття, окрім самого себе. Коли сила духу починає вступати в боротьбу з чуттєвістю та звичками для захисту індивідуальних переконань та вільної дії, тоді і зароджується вільне філософське мислення. Як і для морального життя так і для і філософської діяльності духу, яка відображається в мисленні необхідною є свобода, як усвідомлене возвишення духу над примусовими силами природи. Отже філософське мислення, оскільки воно є мислення вільне, тобто відділене від чуттєвого сприйняття не є небажаним чи небезпечним для суспільства, а навпаки воно є одне із найбільш надійних та свідомих рушійних сил суспільного порядку.

У внутрішньому світі кожної людини закладено релігійне переконання природної віри в буття вище. Філософське мислення намагається цю віру духа у вищий порядок речей, довести до ясного усвідомлення та зрозумілого переконання. При цьому філософія не виступає противником почуттів, руйнівником віри, що природно дана людині, і не є небезпечною для релігії, яка у свою чергу віддає перевагу вірі. Філософське мислення при вниканні духа в самого себе, відкриває в ньому як початковий і найвищий закон нашого розуму, що є основою наших переконань, та і закон єднання і згідності творіння з ціллю. Але в чистому розумі, далекому від чуттєвого пізнання виникає необхідність визнавати буття Вище, в якому відображається закон відповідності творіння і цілі, визнавати це буття безпосередньо, без доказів, тобто вірити в нього. Лише на основі віри філософія приходити до переконання про існування буття ідеального, це можливе за умови що філософське мислення та пізнання не протистоїть природній вірі. Філософська роль релігії полягає у праві порушувати філософські питання, але не вирішувати їх за неї. За будь-яких обставин філософське мислення має залишатися вільним і самостійним. Вільною й самостійною має бути й сама філософія — діяльність мислення, спрямованого на досягнення первісних основ буття, життя і пізнання. Філософія виступає як засіб для досягнення вищих духовних цілей життя. Головним для досягнення вищих цілей є навчитись протиставляти силу свого розуму і свободи волі зовнішній природі, дане протиставлення відображається в розвитку таких ідей: ідея корисного на першому рівні, ідея правди, ідея витонченого, остання проявляється в мистецтві, найвищою є ідея Бога та істинної релігії. Філософія це шлях пізнання істини, а чи можна назвати досягнення істини непотрібним.

Насамкінець, потрібно зауважити, що погляди Гогосцькош та Новицького у питаннях релігії з одного боку відповідали тогочасному філософського історичному контексту, в Російській імперії була провідною думка слов’яновфільства та православного світу, з іншого боку вони залишались на позиціях томістичного поділу на дві світу двох істин (кожна із яких лише обирає свій шлях до однієї мети). Окремо слід відзначити, що теїзм Гогоцього нагадує позиції французьких теїстів епохи Просвітництва, зокрема Вольтера, якщо перший на певного з огляду на можливі переслідування приписував слушність та позитивність релігії як однієї із форми суспільної свідомості, то Вольтер відверто говорив про виключно регуляторну функцію релігії у суспільно-економічному житті.

На основі компоративіського аналізу релігієзнавчі погляди С. Гогоцького та О. Новицького є чільною складовою їх філософських систем, однак релігія або виноситься у сферу ірраціанального та чуттєво-емоційного тобто такого, що не може бути предметом філософської дискусії або виступає сферою першопочатку, яку ми можемо осмислити або раціонально (філософія) або ірраціонально (релігія). Дихотомія віри та знання в поглядах означених філософів проявляється в підпорядкуванні віри розуму (з огляду на суспільно-полічний лад) але одночасно вслід за європейською філософською традицією розділення розуму та віри, філософи є апологетами не пізнаваної трансцендентності Божественого.

гогоцький новицький філософський погляд.

Список використаних джерел

• 1. Гогоцкий С. Обозрение системы философии Гегеля. — К., 1860.210 с.
• 2. Гогоцкий С. в поисках за ідеалом. — К., 1911.121 с.
• 3. Гогоцький С. Философия XVII и XVIII веков в сравнении с философией XIX века и отношение той и другой к образованию. — К., 1878.160 с. 4. Гогоцкий С. Философский словарь или краткое объяснение философских или других научных выражений. — К., 1876.145 с.
• 4. Гогоцкий С. Краткое обозрение педагогики. — К. Д882.147 с.
• 5. Гогоцкий С.

  Введение

  в историю философии. — К, 1871. — 68 с.

• 6. Гогоцкий С. Философский лексикон. Т.1,2. — К., 1857. — 841 с.
• 7. Гогоцкий С. Философский лексикон. Т.З. — К.1866. — 639 с.
• 8. Гогоцкий С. Философский лексикон. Т.4. — К., 1872. — 432 с.
• 9. Лук М.І. Ідеї гуманітарної науковості в працях представників української академічної філософії. — K., 1994.
• 10.. Новицкий О. Речь об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношении, их силы и важности. — К., 1837.67 с.
• 11. Новицкий О. М. Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований: В 4-х ч. — К., 1860 — 1861. ІЗ. Новицкий О. М. Краткое руководство к логике с предварительным очерком психологии. — К., 1844.