Соціально-філософські виміри пізнавального процесу в управлінській діяльності

Постановка проблеми. Прийняття управлінських рішень навіть з технічних або моральних міркувань вимагає опори на освітньо-професійні та спеціально-галузеві знання, що забезпечують правильність і ефективність управлінських рішень. Сьогодні, як правило, на чолі управлінських відомств стоять спеціалісти, що добре знаються на об'єктах, що ними «обслуговуються». Адже така практика, коли вважається достатнім бути представником певної сфери людської діяльності, щоб займатися управлінням політичною, економічною або культурною діяльністю і керувати конкретними економічними або культурними об'єктами за допомогою «управлінської інтуїції», користуючись ідейними або прагматичними методами є загальноприйнятою. Отже, та обставина, що цими об'єктами керує людина — спеціаліст з виду діяльності об'єкту свого управлінського впливу або очолює навіть цілу галузь, міністерство, означає, що його рішення мають правову силу для всього суспільства, свідчить про ігнорування загальнометодологічних постулатів науки управління.

Актуальність. Для сучасної України принципово неприйнятною є такий стан управлінської діяльності у зв’язку з особливою роллю знання при організації нової соціальної системи, оскільки саме управління, в першу чергу у формі управлінського професіоналізму, вирішує основне завдання: за допомогою досконалої з точки зору інформації національної інтелектуальної енергії та організаційних зусиль створити те, що світова цивілізація в різних країнах створювала століттями.

Саме тому в управлінському процесі пріоритетним усе більше стає знання, що зумовлює необхідність створення відповідних національних парадигм, теорій, наук, у тому числі, й особливо, національної науки про управління. Це повинно забезпечити українську управлінську діяльність науковою інформацією про Україну, її становище та організаційні можливості і стати науковим гарантом достатньої ефективності управлінських рішень. Тому, ця стаття є однією з спроб підвести під вивчення пізнавальних процесів в управлінні соціально-філософський дискурс, що і визначило її мету.

У цьому дискурсі безперечним є той факт, що український ідеалізм у контексті самоствердження нації виступає не як заперечення матеріальності світу, а як відображення національної духовності в якості основного фактору національних реформаційних процесів. Тим самим, основою для створення нової соціальної системи на методологічних принципах української організаційної культури є управлінський менталітет нації, рівень її управлінської цивілізованості. Тому для України метод історичних, внутрішньо національних паралелей і аналогій специфікується, сприймається багато в чому позитивно, з урахуванням національної історії, національної еволюції, зокрема, організаційної. Треба зауважити, що цей метод у світовій управлінській пізнавальній практиці не вважається досить ефективним, а іноді й виправданим, оскільки є неадекватним науковому знанню про управління. Але для України емпіричне, досвідне знання має особливе значення, з урахуванням історично тривалого терміну використання українськими управлінцями досвіду не у повній мірі національного, практичної відсутності національної науки управління, яка б безпосередньо обслуговувала саме українську управлінську діяльність.

Підкреслюємо: сьогодні для України знання є особливо важливими тому, що в період створення нової соціальної системи — доленосної для народу акції — повинна бути (незважаючи на зовнішній ідеалізм цього твердження) виключена сама можливість управлінської помилки, що продиктовано самим характером відповідальності за досить ефективне проходження цього періоду. Максимальне наближення до виключення помилки з управлінської діяльності — у точному науковому знанні про об'єкт управлінського впливу, у розрахованому підході до управління як до основного для сучасної України засобу організації нової системи суспільних відносин. Тому наука про управління наділяється доленосною місією спасіння нації від впливу трагічного минулого. Це можна здійснити в результаті поступової, досить енергійної, науково обґрунтованої спільної управлінської дії всього управлінського корпусу країни, управлінців усіх рівнів.

Пізнавальна діяльність українського управління в такому контексті перетворюється на елемент професіоналізму, на постійну творчу функцію з оволодіння дійсністю, що є тим складнішим, чим мінливішою, невизначеною є ця дійсність, чим менше в ній стабільних опор, які знання могло б перетворити на аксіоматичні істини, науково достовірну методологію, достатню для управління суспільством. Тому адекватне відображення реальних суспільних відносин в «українському варіанті» може відбутися лише у тому випадку, якщо розвиток цих відносин буде випереджати пізнавальна здібність управлінця, оскільки саме таке випередження у змозі запобігти стихійності у розвитку суспільних відносин шляхом прогностично розрахованих управлінських рішень. Для України ця обставина є вирішальною, принаймні, в організаційному відношенні, оскільки управлінський досвід у діяльності українських управлінців майже відсутній, що робить «інноваційну» українську дійсність залежною від необхідного досвідного забезпечення. До речі, світовий управлінський досвід тут є також недостатньо показовим, оскільки відтворює інший управлінський стан, іншу організаційну історію, які можуть використовуватися лише з певною приблизністю, а не в якості джерела соціальної інформації, необхідної для української управлінської практики. Тому вимога науковості для українського управління сама по собі об'єктивна, як точно визначена умова його досить ефективного впливу на українську дійсність, на реформаційні процеси, які складають його базову основу. І тому управлінець в Україні повинен бути вченим, професіоналом, а не лише громадянином, відданим справі організації нової соціальної системи, хоча моральна могутність управління, скажімо патріотична його налагодженість — не єдина, але дієва сила, здатна вивести Україну з відсталих країн у передові. Без такої моральної могутності наука про організацію українського суспільства може не дати бажаного ефекту через відсутність достатньої якості та кількості її носіїв. Інакше кажучи, корпус українських управлінців повинен поєднувати в собі відповідну моральну впевненість у правоті української національної ідеї, підкріпленою достатнім науковим, професійним знанням управління як суспільного явища і виду діяльності.

Розвиток України за національно-загально-цивілізаційним шляхом особливо сьогодні залежить від пізнавальної діяльності суб'єкта управління, оскільки цей шлях не представлений як послідовне накопичення досвіду, а організовується суб'єктом-управлінцем, який пізнає власну і світову історію цивілізації. Причому до структури пізнання входить практично будь-яка інформація, здатна сприяти справі організації в країні нової соціальної системи. Якщо ж врахувати тимчасові обмежувачі пізнавальної діяльності у зв’язку з необхідністю застосовувати оперативно-стратегічні методи управління, не маючи при цьому необхідного часу для точного розрахунку об'єкта управління, то стане зрозумілою причина не завжди досить ефективного використання наукового знання і навіть досвіду в конкретному управлінні. Завдання суб'єкта пізнання ускладнюється в Україні у зв’язку з неординарністю розвитку, що призводить часто до неможливості використовувати навіть перевірені часом організаційні істини.

У цьому зв’язку, процес пізнання і отримані в його результаті дані потребують постійного «напруженого» стану, що й відбувається в Україні як у суб'єкті, так і в об'єкті пізнання. Тому пізнавальні можливості мислення в управлінні здебільшого протиставляються чуттєвому сприйняттю, яке на рівні емоцій, як правило, свідчить про неготовність управлінця до дії, про нерозумність його поведінки. Тому основна увага повинна приділятися аналізу власне діяльності мислення, яка являє собою процес цілеспрямованого відображення властивостей предметів і явищ у судженнях, поняттях, теоріях, наукових концепціях тощо. Результатом такого відображення є смислове осягнення об'єктивної реальності та формування на його основі певних ідей, поглядів, позицій. Таким чином, управлінське мислення — це логічний пошук властивостей предметів і явищ, який визначається як логікою існування самих цих предметів і явищ, так і власною логікою управлінця. На цій основі з’являється необхідність у опредмечуванні і розпредмечуванні конкретних об'єктів і виведення на закономірності їх функціонування і розвитку. Але і опредмечування, і розпредмечування виступають як ціле, як діяльність думки, основними видами якої є абстрагування й узагальнення. Реалізація цих видів мислення (абстрагування і узагальнення) відбувається у формах поняття, судження і умовиводу, причому умовивід, у свою чергу, виступає у формах індукції і дедукції (виведення загального із набору часткового і часткового — із загального).

Усе це дає змогу організувати логічне мислення, основним критерієм якого є логіка самого об'єкта, причому ця логіка може бути як діалектичною, так і формальною. Перша — це змістовне мислення, друга — структурне, абстраговане від конкретного змісту. Тому їх треба розглядати як методологію пізнання і як логіку пізнання, хоча тотожності між ними немає.

Управлінське мислення має використовувати весь арсенал прийомів і методів логічного мислення, який включає аналіз і синтез, абстрагування і конкретизацію, узагальнення і обмеження, історичне і логічне, аналогію, моделювання і формалізацію.

Особливістю управлінського мислення є те, що управлінець повинен постійно фокусувати у своїй розумовій діяльності не тільки безпосередній об'єкт, а й інтерес до того об'єкта тих сил, які його представляють. А звідси і постійне орієнтування (як індивідуальне, так і колективне) управлінської думки на забезпечення цього інтересу. Управлінська логіка включає не тільки відображену управлінцем логіку об'єкта, а й логіку сприйняття цього об'єкта тими, кого представляє в управлінні той чи той управлінець. І тому управлінець прагне вплинути як на інтерес, так і на логіку сприйняття об'єкта суб'єктами, яких він репрезентує.

Логіка мислення управлінця відбивається і на такому виді мислення, як абстрагування. Абстрагування в управлінні має більш вузьке значення, оскільки виступає як уявлення про конкретний об'єкт або інтерес об'єкта і потребує переведення на мову управлінської' ідеї, погляду, позиції, нарешті, рішення. Тому перехід від управлінського абстрагування до управлінського узагальнення, навіть якщо йдеться про одиничний об'єкт — необхідна умова розвитку логіки управлінського мислення.

Змістовність управлінського мислення означає пряме відтворення причинно-наслідкових залежностей у розвитку об'єкта управління. Вищим рівнем цього розвитку є формалізація мислення, яка сприяє не тільки саморозвиткові логіки, не тільки відволіканню від конкретного змісту мислення, а й прямому обслуговуванню другим першого. Звідси постійне прагнення управлінського мислення до якомога формалізованішого знання, до «осушення» змісту, до створення і накопичення управлінських форм, у яких управлінські відносини знаходили б свою адекватну форму. Конституція, норми міжнародного права — найпереконливіші свідчення цього.

Застосовуючи управлінську логіку, український менталітет виступає як суперечливе утворення, яке несе в собі традиційний розумовий уклад. Він склався, як відомо, під впливом колоніально-залежного суспільного устрою, у тому числі радянського, і глибинного національного протесту проти цієї залежності. Декоративна національна самостійність, запропонована радянською соціальною реальністю, тільки посилила національну залежність, додавши до процесу розпаду нації комуністичну демагогію.

Тому управлінське мислення в сучасній Україні має дві основні форми: об'єктивний національний менталітет і його організаційний антипод у якості «різноманітності» національного мислення, яка виникла на базі суперечливості шляху українства до світу природного існування націй.

Усвідомлене сприйняття управлінцями української дійсності також суперечливе, що породжує політичну боротьбу в їхньому середовищі, хоча вищий інтерес нації полягає в створенні єдності, яка сьогодні виступає в якості основної умови збереження та зміцнення незалежності України. Цілеспрямоване відображення управлінцями процесу розвитку суперечностей повинно входити до логічно злагодженого ряду, який має бути запропонований як певний набір національних істин, що визначають мислення українських управлінців. Тут не стільки важлива їхня логіка, рівень організаційного мислення самого управлінця, скільки логіка українського руху, логіка реальних відносин, яку управлінець перекладає на мову управлінських рішень. Вона, і тільки вона, гарантія здорового розвитку нації, інтегрованої в світовий цивілізаційний простір, основу якого складають високорозвинені країни, що вийшли на історичну відмітку — створення соціально справедливого суспільного устрою, спрямованого на створення всіх необхідних умов для самореалізації особистості.

Мислення українських управлінців має бути спрямоване на двоєдину дію, одночасне безкровне вилучення всього того, що століттями заважало самоствердженню українства та організацію нового суспільного ладу, в якому українська нація зможе постійно реалізовувати свою національно-толерантну сутність.

І те, й інше цілком піддається прийомам і методам розумової діяльності. Проте українській спосіб їх включення до управлінської діяльності дещо відрізняється від свого наукового аналога в розвинених системах управління.

Український управлінський досвід сьогодні достатній для гарантованого впливу на стан управлінського мислення. Він має багатовіковий фундамент і зовні є вельми теоретичним для використання в управлінській діяльності. Але сучасні політичні пристрасті українських управлінців часто настільки короткочасні, що створюється враження їх відриву від власних національних коренів. А саме в них закладений успіх будь-якої управлінської дії і тому організаційний історичний досвід не уявляється навіть у науково обґрунтованому вигляді в якості достовірної, емпіричної теорії. Тим більше вона не визнається в якості керівництва до дії вже тому, що Україна сучасна нібито має небагато спільного з Україною початку XX ст., що поширюється і на управлінський менталітет народу.

Але в тому й полягає справа, що це зовнішнє враження, оскільки не було в Україні того стану, в якому вона б не прагнула, принаймні об'єктивно, до самостійності, до незалежності як етнічний соціум, що має власну історію, власну еволюцію тощо.

1. Тому особливістю сучасної управлінської діяльності в Україні є відверте звеличення так званого практичного управління, що викликано соціальним нетерпінням народу, який знаходиться у стані соціального вибору через власний досвід. Але реально суперечливим є те, що саме емпіричне мислення — основне гальмо розвитку українства в перехідних умовах, оскільки в якості емпіричного використовується не весь історичний досвід України, а досвід особистісний, груповий і навіть загальнонародний, але у визначених часових рамках. Це явище гальмуюче, оскільки використовує в якості досвіду те «живе» життя, яке прожило те або інше покоління. Навіть історичне як теоретично усвідомлене не враховується в такому способі мислення. Більш цінною вважається теорія сучасності, а в сучасність включається короткочасність, конкретна соціальна визначеність, повчальність якої не може бути достатньою для розуміння характеру соціального існування, тим більше на індивідуальному рівні. А це означає, що необхідне якнайповніше уявлення про зв’язок часів в Україні, про її історію як еволюційний процес самоствердження українства в Україні і в світовому цивілізаційному просторі. Можливо, формування української парадигми управління тому й зазнає труднощів, що вона пропонується як «сучасний» погляд на управління, організаційний стан українства без глибокого аналізу природних національних опор його існування та розвитку, що склалися історично. Органічний зв’язок часів як детермінація сучасного стану та долі України не став предметом глибоких роздумів, хоча саме в ньому закладена філософія українського буття, яку так блискуче виклав М. Костомаров у «Книгах буття українського народу» Костомаров М. І. Книга Буття Українського Народу / Микола Іванович Костомаров. — Львів — Київ: Видавництво «Новітня бібліотека», 1921.

Об'єкт пізнання в управлінні також володіє низкою особливостей. До них зокрема належать його організаційна активність, прагнення бути не об'єктом управління, а суб'єктом, хоча еволюція демократії ще не вийшла на той рівень, коли управлінське, зокрема, політичне відчуження піде в історію управлінських відносин. Тому в пізнавальній діяльності суб'єкта управління, об'єкт також перетворюється на предмет наукового пізнання і в цій якості не може не бути об'єктом, оскільки в будь-якій науці предмет вивчення — це завжди певний кут зору на об'єкт, тобто також має бути об'єктом пізнавальної діяльності суб'єкта. Зрозуміло, що в управлінні суб'єкт і об'єкт часто міняються місцями або одночасно виступають у цих двох якостях, що не може не спонукати їх до пізнавальної діяльності у будь-якій з цих якостей. Тоді міняються організаційні форми пізнавальної діяльності, але предмет її не змінюється: і об'єкт, і суб'єкт управління можуть стати предметом пізнавальної діяльності, хоча її рівень, звичайно ж, буде різним.

В організаційному житті суспільства можуть виникати ситуації, коли об' єкт пізнання не може бути адекватно осмислений суб'єктом, більш того, він сам може не розуміти необхідності такого осмислення. Так, наприклад, іноді відбувається в нашому суспільстві: при загальному визнанні факту гострої залежності розвитку суспільства від стану науки управління, що покликана осмислювати ці процеси, не знаходить потрібної підтримки, крім того, її деінде навіть забороняють, хоча й своєрідним чином, скажімо, у вишах іноді заміняють іншими науками, не дають заявок на викладання тощо.

За наявності управлінського знання про необхідність збалансованого співвідношення суб'єкта і об'єкта пізнання в управлінні, що, по суті, свідчить про рівень організації суспільства, порушення цього балансу стає дедалі частішим явищем. Наведений приклад — далеко не найпоказовіший. Драматичніше в цьому аспекті виглядає самодостатній розвиток суспільства як об'єкта, особливо організаційні процеси в ньому, слабка вивченість, нерозуміння яких не дають можливості суб'єктам управління, науковцям вторгатися в них. Здебільшого це відбувається тому, що ці науковці не затребувані суспільством через недостатній рівень розвитку його організаційної культури управлінської системи в цілому. Розвиток у такому випадку відбувається шляхом спроб і помилок, а суспільство перетворюється на полігон для апробації незрілих управлінських рішень.

У кінцевому підсумку управлінська діяльність існує тому, що існує об' єкт управління в усякому разі історично так було з моменту її зародження. Якщо нема об'єкта управління, то нема і його суб'єкта, як нема діяльності поза предметом діяльності. Але об'єкт часто-густо настільки розмитий, настільки невизначений, що іноді складається враження, що це «кабінетні вигадки». І справді, об'єкт управління тоді викристалізовується, коли встановлюється його суб'єкт і виникає цей суб'єкт як той, хто реалізує інтереси об'єкта, тобто практично входить до структури функціонування об'єкта. Що ж сталося в організаційному житті суспільства? Яким чином елемент існування об'єкта перетворився на структуру, що задає тон цьому існуванню? Причому співвідношення цілого — об'єкта управління та його частини — суб'єкта стало показником рівня розвиненості такого управлінського явища як демократія.

За всієї переконливості наукового положення про те, що соціальний об'єкт управлінського пізнання, створений людьми, що робить його водночас і суб'єктом, і об'єктом цього пізнання, управлінське життя суспільства, його історія свідчать про те, що саме існування управління — суть показник об'єктивної неможливості цієї двоєдиності. Ті форми прояву соціального об'єкту, які відомі історії, не слід представляти як його сутність, оскільки об'єкт у такій якості з' являється лише в критичні моменти історії або в організаційній щоденності.

Постулати про народ як творця історії, про організаційну активність мас, про переборене управлінське відчуження, про демократію, самоуправління тощо не є достатніми для пояснення реального становища управління у суспільному житті. Саме як пізнавальне начало суб'єкт управління є настільки автономним, настільки професійно і організаційно монопольним, що будьяке інше пізнавальне начало здається тут просто неефективним. Тому так слабко звучить волевиявлення народу в управлінському житті, хоча про нього так голосно говорять державні управлінці, тому управлінські ігри ніяк не перетворяться на професійні акції, коли у будь-якому випадку виграє об'єкт управління, оскільки самий механізм організації управлінської діяльності може прийняти тільки такого переможця в цих іграх, який є досконалішим саме з точки зору об'єкта управління. І пізнавати йому (об'єкту) нічого не доводиться, оскільки самі управлінські механізми — це вже пізнане ним і схвалене як таке, що відповідає його інтересам і навіть ідеалам. Все інше має бути справою управлінської техніки, якою повинні займатися професійні управлінці. Тому пізнавальна діяльність об'єкта управління має бути спрямована не на особу чергового управлінця, припустимо, президента (це, врешті-решт, не так важливо), а на механізми управління, на контроль за ними. З огляду на це і виборча кампанія може бути віднесена до політичних ігор, так само як референдуми й інші масово-політичні заходи, оскільки пізнавальна діяльність об'єкта тут мінімально пов’язана з його управлінським досвідом і максимально залежить від впливової дії на нього суб'єкта управління. І незважаючи на те, що в усіх своїх опосередкуваннях, об'єкт не представлений у жодному конкретному знанні, управлінське знання може бути достатнім у вирішенні того чи іншого питання, інакше управлінська діяльність втратила б усякий сенс. Просто тут постійно виникає завдання — часте включення таких опосередкувань до змісту управлінських рішень.

Чи може у зв’язку зі сказаним існувати монополія на управлінське знання? Так, може, як у будь-якому іншому виді діяльності. Будь-який управлінець повинен бути професійно незалежним, автономним, хоча і працює він на загальний, масовий інтерес. Встановлення меж цієї автономності залежить від рівня розвитку демократії, організаційної культури народу.

У цьому зв’язку виникає питання про характер пізнавальної діяльності об'єкта управління, який перетворюється тим самим на суб'єкт пізнання або точніше кажучи, на об'єкт самопізнання.

По-суті об'єкт у цій якості зникає, перетворюючись на предмет самопізнання, а це означає, що виникає необхідність, особливо в управлінській відповідності суб'єкт-об'єкт, в організаційному їх розділенні, що і є нормою управлінських відносин у суспільстві. Таке розділення і породило управлінську діяльність у професійній і непрофесійній формах. Але цього пізнання щоразу виявляється недостатньо, особливо тоді, коли управлінські рішення, що ґрунтуються на такому пізнанні, не дають очікуваних результатів. Об'єкт у таких випадках шукає способи самопізнання, але не звичайного, пов’язаного з духовним удосконаленням його, а такого самопізнання, результати якого дають можливість прийняти необхідне рішення, і не у вигляді інформації про осмислені інтереси, а у вигляді імперативного знання.

В управлінській практиці це може проявлятися в усіх формах громадської думки, організованих чи тих, що виникають стихійно, виступах населення місцевого чи загальнодержавного масштабів тощо. Таке пізнання здебільшого недосить повне, науково не аргументовано, якщо, звичайно, об'єкт не виділяє зі свого середовища суб'єкта, який зосереджується на пізнанні об'єкта, але це вже явище, яке існує у формі суб'єкт — об'єкт, і яке втрачає якість об'єкта, що сам себе пізнає.

Висновок. Таким чином, суб'єкт і об'єкт пізнання в управлінні виникають у процесі своєрідного розподілу праці, який пов’язаний не тільки з різним соціальним їх статусом, а й з необхідністю організаційного виділення з організаційного процесу суб'єкта пізнання як самодостатньої форми осмислення соціальних інтересів і відносин. Вони виникають в управлінському процесі як вияв творчої сутності самого предмета осмислення, оскільки сама управлінська діяльність, у всякому разі її достатня ефективність, залежить від творчого потенціалу і творчого ставлення до справи управлінця. Незважаючи на заданість цієї діяльності, її пов’язаність з інтересами тих, в ім'я кого вона здійснюється, вона може успішно реалізовуватись лише за умови прийняття неординарних рішень, неповторності як управлінського бачення, так і конкретних управлінських кроків щодо вирішення суперечностей, на які спрямована управлінська діяльність.

References

• 1. Farenik S. A. Upravlinnya sotsial’nymy protsesamy: pobudova ta realizatsiya sotsial’nykh modeley
• 2. Kostomarov M. I. Knyha Buttya Ukrayins 'koho Narodu. [Genesis of the Ukrainian people]. — L'viv — Kyiv: Vydavnytstvo «Novitnya biblioteka», 1921. [In Ukrainian].
• 3. Shayan L. P. Narysy pro ukrayins’ke upravlinnya. [Essays on Ukrainian administration]. — Kyiv: TOV «Hrupa kompaniy «Dynamika», 2009. — 144 p. [In Ukrainian].
• 4. Vladlenova I. V. Sotsial’ne upravlinnya v informatsiynomu suspil’stvi [Social management in information society] // Teoriya i praktyka upravlinnya sotsial’noho upravlinnya. — 2011. — № 1. — Р. 32—47. [In Ukrainian].
• 5. Voronkova V. G. Sinergeticheski-refleksivnaja model' upravlenija kak edinogo social’nogo organizma [Synergetical-reflexive model of management as a whole social organism] Zbirnik naukovih prac' «Gumanitarnij visnik Zaporiz’koi' derzhavnoi' inzhenernoi akademii. — Zaporizhzhja: ZDIA. — №. 27. — 2011. — Р. 12—29. [In Russian].