Зниклі поселення Львівської землі Руського воєводства у XVI–XVIII ст. та специфіка їх ідентифікації у фіскальних джерелах

Дослідження колонізаційних процесів (напрями та специфіка освоєння нових територій, особливості закладення поселень, етноконфесійний склад колонізаторів) неможливе без вивчення тих причин та факторів, які гальмували колонізаційних рух, сповільнювали демографічне зростання населення. У ранньомодерний період української історії до таких факторів можна віднести грабіжницькі напади кримських та буджацьких татар, масові вбивства внаслідок військових дій, а також визиск і свавілля шляхти по відношенню до селянства. Однак, якщо податковий тиск змушував селян до втечі, а відтак був ще одним стимулом до пошуку та освоєння нового місця для проживання, то військовий фактор найчастіше сповільнював колонізаційний потенціал населення. Серійні напади татар, масові випадки захоплення в ясир призводили до знелюднення цілих поселень, багато з яких вже не були відновлені.

Фіксація таких населених пунктів багато в чому можлива завдяки використанню фіскальних джерел, в першу чергу хронологічно найдавнішого їх різновиду — поборових реєстрів, які містили переліки міст і сіл, що підлягали оподаткуванню. Найранніші серед віднайдених нами зразків цих документів у Львівській землі Руського воєводства були укладені впродовж 1510−1517 рр. і детально ілюстрували масштаби знищень, завданих у 1509 р. походом молдавського господаря Богдана ІІІ Сліпого (Кривого) на Галичину, а також серією татарських нападів, що відбулись невдовзі. Біля назви кожного знищеного населеного пункту у документі міститься формулювання на зразок «per Valachos (Tartaros) funditus vastati (cremati)». Чимало з таких поселень вже не були відновлені.

Цінну інформацію про зниклі населені пункти містять також матеріали люстрацій, що з’явилися в середині XVI ст. і охоплювали, на відміну від поборових реєстрів, лише королівські домени. Розлогі наративні блоки, подані комісарами, інколи вказують на факт та причини знелюднення поселень.

Ідентифікація та вивчення причин зникнення населених пунктів у ранньо-модерний період здійснювалася дослідниками як правило принагідно, в рамках підготовки статей та монографій довідкового типу, метою яких була фіксація всіх поселень певного історико-адміністративного комплексу (в польській історіографії такими є багатотомник «Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich» та серія видань «Slownik historyczno-geograficzny ziem polskich w sredniowieczu»). Укладачі згаданих видань опиралися, в основному, на джерела актового походження. У поодиноких випадках дослідники присвячували зниклим поселенням окремі розвідки, або ж акцентували на них увагу у своїх загальних історико-географічних дослідженнях.

Метою цієї статті є фіксація та ідентифікація в географічному просторі усіх поселень Львівської землі Руського воєводства, які зникли в період з 1510 р. (поява першого віднайденого поборового реєстру названої адміністративної одиниці) до 1765 р. (дата проведення останньої генеральної ревізії Руського воєводства), інформацію про які зберегли фіскальні джерела (поборові та подимні реєстри, люстрації). Окрім практичного значення, стаття торкається також проблеми пошуку населених пунктів у подібному джерельному матеріалі.

Інформацію про віднайдені нами поселення подано в алфавітному порядку (за деякими винятками) і окремими блоками.

Долобовичі. Село зафіксоване в кількох поборових реєстрах початку XVI ст. в рубриці «Сотато». Однак до складу Комарнівського ключа воно не входило, як і сусідній Долобів (Смб ЛО), також згаданий у цій рубриці, оскільки документів пізнішого періоду, де б обидва села були вказані як підпорядковані Комарному, не виявлено. Слід зауважити, що Долобів знаходиться у болотистій долині.

Дністра, неподалік місця впадіння у нього р. Стрв’яж. Можливо, Долобовичі також розташовувались тут і орієнтовно в середині XVI ст. зникли в результаті повені, притаманної цим місцям.

Дубівці. Село належало до володінь Яна Амора Тарновського (вказівка у джерелі «Tamowczyk») та його дружини, Барбари з Тенчиньських. Очевидно, знаходилось воно поряд із селом Глібовичі (тепер — Великі Глібовичі, Прм ЛО), оскільки в поборових реєстрах їх лани (14) та об'єкти інфраструктури були обліковані разом. Востаннє село фігурує в документі 1517 р. Разом з Глібовичами воно було осаджене вже на 24 ланах. Можливо, це село не зникло в результаті ворожого нападу чи стихійного лиха, а просто було поглинуте сусідніми Глібовичами.

Залука. Поселення з такою назвою зафіксоване у ряді поборових реєстрів початку XVI ст., як спалене волохами і татарами. Зокрема, документ 1517 р. вказував на знищення тутешньої церкви та спустошення чотирьох з п’яти ланів, на яких було осаджене село. Варто зазначити, що Залука була об'єктом татарських грабунків як мінімум з середини XV ст. Львівський краєзнавець Людвік Дзедзіцький, автор низки гасел про населені пункти Галичини у «Словнику географічному» записав легенду жителів села Лагодів (Прм ЛО) про давнє село Залука, яке знаходилось на відстані трьох з половиною миль на північ від сучасного Лагодова. Під час одного з татарських нападів, мешканці Залуки втекли до лісу, де були вбиті татарами. В живих залишилися лише 4 родини (Макарови, Жукови, Васькові, Залуцькі), які заснували нове поселення — Прилука (тобто «при Залуці»). Пізніше село отримало свою сучасну назву Лагодів. Перша згадка про нього датується 1440 роком. Тобто, якщо ця легенда має реальне підґрунтя, то село Залука з’явилося задовго до своєї першої згадки у 1456 р. (див. табл. 1).

Реєстр 1578 р. зафіксував село, не зазначаючи жодної інформації про нього — очевидно, на той момент тут вже ніхто не проживав (щоправда, документ 1589 р. вказує, що поселення осаджене на 1 дворищі16). Востаннє Залука (ймовірно, вже не село, а урочище) була згадана серед маетностей Анджея та Зоф'ї Лагодовських, які у січні 1609 р. були продані львівському архієпископу Яну Замойському17.

Комарів (Коморів). На протязі ХУ-ХУІ ст. це село, осаджене на трьох18 (за іншими даними — на шести19) ланах входило до складу Олеського ключа. У 1615 р. на ґрунтах поселення, що на той момент перебувало у дідичному володінні руського воєводи Яна Даниловича, було локовано місто, назване в честь родового герба Даниловичів, Сасовом20. Місце для локації містечка було обране на перетині шляхів з Волині (через Броди) на Галич (через Бережани), а також на Львів. У новозаснованому місті була закладена римо-католицька парафія, однак рік її фундації — 1631 — викликає сумніви, оскільки ймовірний фундатор — Ян Данилович — помер у 1628 р. Після заснування містечка, топонім «Коморів» перестав бути ужитковим і не зберігся навіть у назві передмістя, яких навколо Сасова було, як мінімум, чотири (Бір, Папірня, Пісок, Софіївка). Ймовірно, під час локації Сасова у 1615 р. Комарів був незаселеним урочищем.

Корниличі. Достеменно невідомо, де могло знаходитись це село, усі згадки про яке супроводжуються вказівками про спалення татарами. Знаємо лише, що воно перебувало у власності львівського підкоморія Петра Гербурта Одновського, якому у Львівській землі станом на 1515 р. загалом належало 16 сіл, розкиданих по території сучасних Жовківського, Кам’янка-Бузького та Пустомитівського районів Львівської області.

Костанчичі. Невелике село (займало три чверті лану) вперше було згадане у реєстрі 1510 р. як спалене волохами. У наступних реєстрах початку XVI ст. воно йнадалі фігурувало як «спалене дотла». Про його точне розташування і приналежність говорити важко — село вказане в переліку власності львівських домініканців (сюди також входили села Зарудці, Зашків (обидва — Жвк ЛО), Ушковичі (Прм ЛО), Кротошин (Пст ЛО)). Насправді у цьому списку були зазначені і володіння львівських францисканців (села Чишки (Пст ЛО) і Ганачів (нині не існує)). Тому місцезнаходження Костанчич слід пов’язувати із розташуванням комплексів власності двох названих орденів — на південному сході або на півночі від Львова чи неподалік Перемишлян. Відомо також, що в 1545 р. село отримав у власність Єжи Чартковський. Вже через два роки він передав спустошені Костанчичі у довічне володіння Рогатинському повіту. Очевидно, під формулюванням «Рогатинський повіт» (йізїтШш Яокакпетін) слід розуміти однойменне староство (адміністративно підпорядковане Галицькій землі), а точніше той його анклав, що знаходився в межах Львівської землі. Цей анклав станом на середину XVI ст. включав у себе села Кореличі (Прм ЛО), Янчин (тепер Іванівка, Прм ЛО), Матіїв (тепер Липівка, Ргт ІФО) і Гульків (тепер в межах с. Кореличі).

Кростковичі. У травні 1464 р. це поселення (також відоме під назвою Коври), разом із селами Дев’ятники і Бранці (Браничі, тепер Бринці-Церковні, Ждч ЛО) фігурувало в акті розмежування маєтностей львівського земського судді Пйотра з Бранич і (ймовірно, Франциска) Дев’ятницького. Таким чином, можна припустити, що Кростковичі знаходилися між селами Бринці-Церковні, Дев’ятники, а також Чижичі (усі села — на північному заході Жидачівського району Львівської області), неподалік якого руським воєводою Пйотром Одровонжем було укладено акт розмежування.

У реєстрах початку XVI ст. село було згадане в переліку поселень Комарнівського ключа, однак до нього не належало, оскільки перебувало занадто далеко від основного скупчення населених пунктів цього комплексу.

Кути. Вперше село Кути було згадане у зв’язку з придбанням в січні 1463 р. у Миколая Слабоша сіл Керниця, Мавковичі, Черляни та Кути (Сцпїку) разом з солтиствами львівським митником, дрогобицьким жупником Кшиштофом де Санкто Ромуло. Цікаво, що польський дослідник Ксаверій Ліске, який займався укладанням 9-го тому «Актів гродських і земських», припускав, що під Кутами мається на увазі с. Кут в Яворівському повітовому старостві (за австрійським адміністративно-територіальним поділом). Насправді, це село було присілком с. Тростянець і наврядче його можна ідентифікувати зі згаданими Кутами, хоча б тому, що дібра села Тростянець входили у період Речі Посполитої до Яворівського староства. Ми ж можемо точно стверджувати, що Кути належали до Городоцького староства — населений пункт фігурував в переліку поселень цього королівського домену станом на 1473 р. В цьому ж переліку Кути зафіксовані і в ранніх поборових реєстрах.

Навоз. Вперше село було згадане у 1546 р., серед сіл Львівського староства, що знаходились в оренді перемишльського каштеляна Миколая Гербурта Одновського. Згідно реєстру 1552 р. у ньому проживало лише 8 кметів. Очевидно, поселення знаходилося між селами Задвір'я та Полоничі (обидва — Бск ЛО) — у грудні 1640 р. королем Владиславом IV було повідомлено львівського земського писаря Пйотра Озґу про спрямування комісарів для розмежування його дідичного села Задвір' я від королівського домену Глинянської тенути, куди входили Борщовичі (Пст ЛО), Навоз та Полоничі. Незадовго до проведення генеральної люстрації 1661−1665 рр. села Борщовичі та Навоз перейшли у володіння Адама Служевського. Саме у цьому документі село Навоз, на 2 з половиною ланах якого мешкало (як і в 1552 р.) 8 кметів, нами було виявлене востаннє.

Середній Став.

Село Середній Став було осаджене за 10 років до генеральної люстрації Руського воєводства 1570 р. з ініціативи кам’янецького старости, краківського каштеляна Спитка Йордана, який помер незадовго перед ревізією. На момент приїзду комісарів тут проживало 12 осіб. Однак до вказівки про дату локації села потрібно ставитись із застереженням, оскільки вперше подібний топонім фігурував у попередній люстрації 1565 р. в якості означення ставкової водойми (ориг. Sredni staw). Біля ставка на той момент знаходився невеликий млин (в якому «почали молоти минулої весни»), однак ще не було людських жител. Люстратори зазначали, що урочище добре підходить для осадження нового села, оскільки тут викорчуваний ліс (dqbrowa nikczemna).

Село Середній Став зникло у середині XVII ст. — люстратори у 1662 році вже не писали про нього. Востаннє село було згадане у 1649 р. — тоді його жителі заявили про те, що у зв’язку із спустошеннями, спричиненими навалою козацько-татарського війська, вони можуть заплатити лише 40 грош чиншу. Невідомо чому, однак селяни вказували, що у Середньому Ставі «млина не було ніколи». Так чи інакше, але факт відсутності яких-небудь господарських об'єктів ймовірніше за все і призвів до занепаду села.

Стогинь. Засноване на початку XVI ст. (in nova radice за реєстрами 1510, 1512 та 1515 рр.), село Стогинь вперше було згадане під час поділу маетностей Пйотра Сенінського, проведеного після його смерті, в 1511 р. Власницею села стала старша донька Пйотра, Анна, а згодом і її чоловік, Фридерик (Фридруш) Гербурт. У володіння подружжя перейшло також згадане вище село Комарів.

У 1557 р. було проведено новий поділ маєтків, цього разу між дітьми доньок Пйотра Сенінського. Стогинь і Комарів дісталася нащадкам сестри Анни Гербуртівни, Ядвіґи. Востаннє село Стогинь було згадане у 1627 р. Цього року власник Олеського ключа, руський воєвода Ян Данилович задля покращення фінансового стану костелу в Олеську змусив жителів села Стогинь сплачувати десятину.

Шанів. Село було вперше згадане у 1464 р. в контексті поділу маєтностей між братами Станіславом і Яном Давидовськими, разом із селами Давидів та Черепин (Пст ЛО). Воно було осаджене на п’яти ланах, три з яких були не оселеними, що було зумовлено татарськими нападами. Очевидно, село знаходилося неподалік від Львова, оскільки у переліку населених пунктів воно згадувалося одразу після поселень у власності львівських райців (рубрика «Соп- 8иіиш»).

Щученоси. Існують різні гіпотези щодо того, який саме населений пункт в документах ХУ-ХУІ ст. фігурував під назвою Щученоси (Schczuczenosi, Czuczenosy). Твердження в «Словнику географічному» про те, що це давня назва с. Керниця (Грд ЛО), мабуть помилкове (подібним чином, на село Керницю, вказував і Пшемислав Домбковський), оскільки в поборовому реєстрі 1515 р. Керниця (Krnycza) і Щученоси (Sczuczenoszy) подані окремо. Припущення Ксаверія Ліске, що під згаданим у привілеї Казимира Яґеллончика від 15 квітня 1492 р. поселенням Щученоси йшлося про село Чуперносів (Прм ЛО), також малоймовірне. Надання Яґеллончика Дерславові Вільчку (дідичу Великого Любеня) стосувалося гребель у селах Мавковичі та Черляни, тож можна припустити, що й Щученоси з греблею розташовувалися неподалік названих поселень, на ріці Верещиця.

Поселення Золочівського та інших ключів на сході Львівської землі.

У комплексі шляхетських володінь з центром у Золочеві, де, за даними Бартоша Папроцького, знаходилося 70 поселень, було кілька населених пунктів, згадки про які містять лише окремі зразки поборових реєстрів XVI ст. Мова йде про місто Адріянопіль на 4 ланах, а також села Дмитровичі (1 лан), Мирославичі (3 лани), Московичі (2 лани), Новоставці (1 лан), Рудоловичі, Творимирка, Хвалибоги (1,5 лани)65 та Чеховичі66.

Про точне розташування окремих поселень ми можемо лише припускати. Зокрема, у реєстрі 1567 р. в переліку об'єктів інфраструктури села Хвалибоги зазначено ТаЬегпа Miendzigora61. Можливо, села Хвалибоги і Межигори (тепер Брд ЛО) знаходились поруч.

У XVII ст. згадки про вищевказані поселення у фіскальних документах нами знайдено не було. Актові джерела фіксують лише місто Адріянопіль. Зокрема відомо, що в результаті татарського походу 1626 р. місто майже повністю було спустошене. Можливо, Адріянопіль остаточно занепав саме після цього нападу, або ж був локований заново як Маркопіль (в честь власника, Марка Собеського).

Ряд подимних реєстрів початку XVIII ст. містить згадку про одне з вказаних вище сіл — Творимирку. Також в цих документах серед поселень Золочівського ключа зафіксовано село Ритвяни. У складі цього комплексу (в якості містечка) воно перебувало ще з кінця XVI ст., коли маєтність перейшла у власність Марка Собеського. На думку польської дослідниці Луції Харевічової, Ритвяни знаходились у Сандомирському воєводстві. Насправді поселення було розташоване неподалік села Межигори (тепер Брд ЛО). Ймовірно, така прив’язка дослідницею топоніму «Ритвяни» пояснюється тим, що саме в Сандомирському воєводстві знаходилось містечко з аналогічною назвою. Сандомирські Ритвяни були одним з перших земельних надбань родини Зборовських, власників Золочівського комплексу в середині XVI ст.

Кілька зниклих поселень на сході Львівської землі входили до складу інших великих шляхетських комплексів з центрами в Залізцях та Куропатниках. Зокрема, до Залізцівського ключа належало село Банюнин. Вперше село було згадане при поділі маєтків Пйотра Сенінського, що відбувся по його смерті в п’ятницю після дня святого Бартоломея (25 серпня) 1511 р. Поселення комплексу (куди, окрім Банюнина, входили Залізці (тепер смт, Збр ТО), Чистопади (Збр ТО), Ремезівці (Злч ЛО), Городище, Білоголови, Тростянець (усі — Збр ТО)) перейшли у спадок доньці Ядвізі, а разом з нею — її чоловіку, львівському каштеляну Марціну Каменецькому. Востаннє Банюнин згаданий в поборовому реєстрі 1564 р. — вказано, що село осаджене на півтора ланах. Ймовірно, як і більшість поселень комплексу, воно було розташоване на території сучасного Зборівського району Тернопільської області.

Не згадувалося при поділі маєтків Пйотра Сенінського село Петрашівці. Однак, на його підпорядкування Залізцям вказують два документи — реєстри 1564 та 15 7 7 р. Документ 1564 р. фіксував, що село осаджене на 1 лані.

Кілька реєстрів згадують про село Перемсько у Куропатницькому ключі. Поселення було доволі значним (4 лани) — станом на 1552 р. тут жило 34 кметі, а також була своя церква.

Серед населених пунктів у східній частині Львівської землі (без конкретної прив’язки до адміністративного центру) у фіскальних матеріалах XVI ст. згадуються села Возники та Мусієвичі. Інформація про поселення у джерелах надзвичайно обмежена — знаємо лише, що станом на 1564 р. Возники були осаджені на половині лану, а Мусієвичі — на цілому лані.

Спірні моменти ідентифікації поселень. У процесі виявлення та ідентифікації зниклих поселень ми зіткнулися з певними труднощами, прямо пов' язаними із специфікою фіскальних джерел. В першу чергу, це стосується встановлення місцеположення населеного пункту, з огляду на його приналежність. Особливість поборових реєстрів першої половини XVI ст. у тому, що за ними найчастіше неможливо встановити власника того чи іншого поселення. Структура цих документів у вказаний період була побудована таким чином, що над переліками міст і сіл, що входили у великі комплекси власності подавалися імена (Fтedrvsz), прізвища (Татів) чи уряди їх володільців (Сотиіиш), або ж центри ключів чи волостей (Gologory). Однак не всі поселення, зазначені під тим чи іншим формулюванням, мали до нього відношення (структура опублікованого Александром Яблоновським поборового реєстру 1515 р. у першій частині 18 тому «Історичних джерел» може скласти протилежне враження).

Таким чином, згадане під заголовком «Сотато», тобто серед поселень Комарнівського ключа, село Корлежичі (Кот²ІС2в), найімовірніше є селом Кореличі (тепер Прм ЛО). Це поселення насправді належало до Рогатинського староства Галицької землі, щоправда підлягало фіскальним ревізіям разом із поселеннями Львівської землі.

Подібним чином, село Голбині (НоІЬіепіе), зафіксоване у поборовому реєстрі 1552 р. в переліку поселень Городоцького повіту не було адміністративно підпорядковане городоцькому замку. Очевидно, вміщене воно було тут, оскільки належало на той момент Марціну Гербурту. Володіння представників цієї родини у Львівській землі були розташовані в основному у західній її частині, де й знаходився Городоцький повіт. Однак, кілька поселень були розташовані поза повітом: Дідилів, Соколів (обидва — КБз ЛО) і згадані Голбині. Перші два села знаходилися на захід від Буська, тож можна припустити, що поруч були і Голбині. На нашу думку, мова йде про село Убині (КБз ЛО).

Наступна особливість фіскальних джерел у тому, що окремі населені пункти могли бути згадані в одному документі кілька разів. Часто повтори були свідомими, хоча б тому що поселення могло перебувати у руках кількох власників. Наприклад, містечко Берездівці (Мкл ЛО) згадане у реєстрі 1578 р. сім разів. Однак, є випадки, коли підтвердити, що населений пункт був зазначений повторно, практично неможливо. У поборовому реєстрі 1552 р., в переліку дідичних та орендованих володінь сандомирського хорунжого Павела Тарла серед сіл, які згодом оформилися у Дроговизьке староство (Дроговиж, Надітичі, Розвадів, Устя) згадане також село Поріччя. Назва села спонукає до думки, що знаходилося воно, найімовірніше, на березі Дністра, неподалік інших поселень у власності шляхтича. Однак, потрібно мати на увазі, що топонім Поріччя був доволі поширеним у Львівській землі — таку ж назву на цій території мали ще три села. Усі вони були розташовані на березі ріки Верещиця. Одне, на південь від Янова, перебувало у власності львівського архієпископа (Явр ЛО), друге (на південь від Городка) — знаходилось в оренді подільського воєводи Миколая Мелецького, третє (зараз Поріччя-Задвірне, Грд ЛО) — у власності дрібного шляхтича Борецького. Таким чином, можна припустити, що Павел Тарло міг володіти частиною одного з трьох названих вище сіл, а не окремим селом, яке більше в жодних переліках поселень Дроговизького староства не зустрічається.

Нарешті, велику роль відіграє безпосередня фіксація назви поселення у документі. Відсутність чітких правил правопису у ранньомодерній польській мові і практика записування топонімів з огляду на усну традицію інколи спотворювали назву в такій мірі, що це призводило до неможливості вірного її потрактування. Так, зокрема, у реєстрах першої половини XVI ст. присутня назва Susternyeszow. Ймовірно, під цією назвою слід розуміти село Чуперносів (Прм ЛО).

У процесі пошуку зниклих поселень у фіскальних джерелах потрібно мати на увазі, що використання виключно цієї категорії джерел буде не повним і не дасть змоги уявити весь масштаб знищень на тій чи іншій досліджуваній території. У нашому випадку, вдалося виявити загалом 45 поселень, про які з різною долею ймовірності можна стверджувати, що вони зникли з XVI по XVIII ст. З цього переліку лише 28 було зафіксовано у фіскальних джерелах. Та все ж, саме цей різновид джерел дає змогу з’ясувати причини спустошення поселень, до того ж згадки про населені пункти у подібних документах полегшують їх ідентифікацію в просторі.

Якщо ж порівняти коефіцієнт відношення зниклих сіл до загальної їх кількості у Львівській землі з аналогічними коефіцієнтами в інших адміністративних одиницях Речі Посполитої, помітимо, що його значення (5,38% — 45 з 837 поселень) доволі низьке. Для Перемишльській землі він складає 7,89% (61 з 773 поселень), для Сяноцької — 6,1%, для Жидачівського повіту — 15,15% (20 із 132 поселень). Для прикордонних Подільського і Брацлавського воєводств, жителі яких одними з перших відчували на собі удар татарських набігів, цей показник складав 24,55% (277 з 1128 поселень) і 34,57% (308 з 891) відповідно. Тут, щоправда, слід мати на увазі, що у випадку Львівської землі низький коефіцієнт наврядче слід ототожнювати з масивністю ворожих ударів, адже це була не єдина причина знелюднення поселень. Ймовірніше за все, причина малого числа зниклих сіл криється у тому, що жителі спустошених сіл найчастіше поверталися до своїх домівок і відновлювали їх. Так, за підрахунками польського дослідника Мавриція Горна, воєнні лихоліття XVII ст. не спричинили до ліквідації сільських поселень у Руському та Белзькому воєводствах, а число міст навіть зросло .

Висновки. Таким чином, можна констатувати, що факти зникнення поселень у Львівській землі Руського воєводства були найчастіше пов’язані з татарськими нападами. В окремих випадках, населені пункти зникали в результаті стихійних лих (Долобовичі), або адміністративного «злиття» (Дубівці). За статусом практично всі зниклі поселення були селами, лише одне — Адріянопіль — було містом на момент спустошення, щоправда дуже малим (4 лани). Основний масив населених пунктів, які вже ніколи не були осаджені знову, зникає з переліків фіскальних документів в середині XVI ст. Декілька з них, ймовірно, стали незаселеними урочищами на межі XVI і XVII ст. (Залука, Коморів). Лише в кількох випадках ми можемо констатувати факт зникнення населеного пункту у XVII ст. Мова йде про поселення Адріянопіль, Залука, Навоз, Стогинь та Середній Став. Зокрема, останній був спустошений внаслідок походу Богдана Хмельницького на Галичину 1648 р. Два села (Ритвяни і Творимирка) згадані в джерелах XVIII ст.

Низький коефіцієнт зниклих сіл (5,38%) у Львівській землі у порівнянні з коефіцієнтами в інших адміністративних одиницях сходу Речі Посполитої, що найбільше потерпали від ворожих набігів, наврядче пов' язаний з невеликими масштабами знищень. На нашу думку, мале число зниклих сіл можна пояснити частою практикою повернення мешканців, що вижили, на старе місце проживання і відновлення власних домівок.

Якщо ж оцінювати фіскальні джерела, як матеріал для пошуку зниклих поселень, то слід вказати на ряд їх переваг та недоліків. Поборові реєстри та люстрації укладалися, хоч і не завжди регулярно, однак доволі часто, що дозволяє аналізувати динаміку появи та зникнення населених пунктів на різних хронологічних етапах. Фіскальні джерела практично завжди містили вказівку на факт та причину знелюднення поселення. Те саме стосується і вказівки про власника чи адміністративне підпорядкування населеного пункту, а відтак — його місцеположення, що дозволяє ідентифікувати поселення в просторі. Однак, в ранніх зразках поборових реєстрів вказівки про володільців та про підпорядкування іншому населеному пункту мають дуже узагальнений характер (стосуються лише найбільших комплексів) і можуть дезорієнтувати дослідника. Інші недоліки подібних джерел — практика повторної фіксації населеного пункту в одному документі (якщо він належав кільком особам) та записування назви поселення на основі усної місцевої традиції. Власне тому, задля уникнення невірних трактувань (до яких інколи могли допускатися і фахівці у власних наукових коментарях), аналіз фіскальних джерел повинен супроводжуватися використанням цілісного комплексу актових, картографічних та довідкових матеріалів.