Теоретичні засади природи та сутності податку в українській економічній думці (друга половина ХІХ — початок ХХ століття)

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРИРОДИ ТА СУТНОСТІ ПОДАТКУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ (ДРУГА ПОЛ. ХІХ — ПОЧ. ХХ СТ.)

Теоретичними джерелами, на основі яких формувалися наукові погляди щодо трактування сутності податку, здійснювалося обґрунтування та аналіз результатів податкових реформ, розроблялися основи теорії податкового регулювання економіки, були здобутки англійської класичної політекономії, вчення німецької історичної школи про національну державу та її роль у розвитку продуктивних сил, українська духовна гуманістична традиція, що отримала теоретичне оформлення в ліберально-ринковій економічній доктрині. Разом з тим національні демократичні традиції, принцип верховенства права та ідеологія економічного лібералізму, що активно утверджувалися в українській економічній думці впродовж ХІХ ст., мали контраверсивний вплив на розвиток теорії оподаткування як серцевини вчення про державні фінанси. Відтак, проблематика змісту, структури, закономірностей і тенденцій оподаткування є однією з найбільш актуальних і потребує сучасних наукових досліджень.

Розроблення теоретичного обґрунтування природи та сутності податків в українській економічній думці пов’язане з іменами М. Алексєєнка, М. Балудянського, М. Бунге,.

І. Вернадського, К. Воблого, С. Десницького, С. Іловайського, В. Каразіна, П. Кованька, Й. Кулішера, П. Мігуліна, В. Незабитовського, І. Патлаєв-ського, Ф. Прокоповича, Г Сидоренка, І. Тарасова, М. Туган-Барановського, І. Янжула, Л. Яснопольського та ін.

Метою даної роботи є висвітлення теоретико-методологічних підходів щодо природи та сутності податків в українській економічній думці другої половини ХІХ — початку ХХ ст.

У другій половині ХІХ ст. у вітчизняній фінансовій думці були концептуалізовані два шляхи примусового покладання матеріальних жертв на громадян: по-перше, традиційна й загальноприйнята у доринковому суспільстві практика безпосереднього залучення громадян до виконання суспільно-необхідних робіт без винагороди або з частковою компенсацією витрат (особисті повинності); по-друге, натуральні та грошові збори для відшкодування витрат держави на виконання необхідних робіт і надання громадянам відповідних послуг [7, с. 2−4]. У процесі розвитку державного господарства та грошового обігу особисті повинності, а потім і натуральні збори все більше поступалися місцем грошовим зборам. Таким чином, примусові стягнення грошових коштів перетворилися на головний вид доходів держави як публічного союзу.

Історичний процес розвитку податкової системи в тісному зв’язку з еволюцією держави розглядав В. Незабитовський — український учений-економіст і правознавець [8, с. 362−364]. Його праці «О податной системе в Московском государстве, со времени установления единодержавия до введения подушного оклада Петром Великим» (К., 1884), «Очерк системы казенных доходов в России со времени императора Петра Великого до кончины императрицы Екатерины ІІ» (К., 1884) стали історикотеоретичним осмисленням еволюції державних фінансів у правничому та загальнополітичному аспектах і заклали основу подальшого розвитку історії та теорії фінансів. Загальна тенденція розвитку російського фінансового законодавства та податкової системи, виявлена В. Незабитовським, полягає у зосередженні на вершині владної піраміди повноважень і ресурсів, необхідних для будівництва імперії та реалізації її геополітичних цілей. Саме пошук джерел державних доходів визначав напрям і заходи економічної політики, стверджував учений [9, с. 196].

Українсько-російський учений-фінансист, професор Московського університету І. Янжул виводив необхідність оподаткування і пояснював його природу, спираючись на розуміння держави як «організованого людського суспільства, що необхідне людині на шляху її вдосконалення» [10, с. 201]. У цій теоретичній конструкції виявилася традиція української суспільної, економічної та фінансової думки, закладена в добу Просвітництва, що полягає в альтруїстичному погляді на державу та трактуванні її призначення з позицій договірної теорії. З розвитком суспільних потреб і поглибленням поділу праці, коли так званих приватноправових джерел стає недостатньо для покриття всіх видатків держави, вона змушена вдатися до стягнення податків, що слугують постійним і прямим каналом надходжень коштів до казни. Таким чином, державі завдяки фінансовій владі доступні специфічні примусові публічно-правові способи отримання господарських благ.

«Податок, — указував український учений-фінансист і статистик Г Сидоренко, — є нічим іншим як винагородою або платою за послуги, що їх надає держава та її установи громадянам; але при корпоративному характері державного союзу, при абсолютному служінні його закладів усім і кожному ця плата не вноситься з добровільної згоди у кожному окремому випадку, не встановлюється вільним суперництвом, як у приватних угодах, але вимагається ім'ям влади на підставі зальних постанов; звідси необхідність у особливих підставах для накладання і розподілу податків, для порядку справляння і т. д.» [11, с. 8]. Аналогічного підходу до трактування природи податків як оплати за послуги держави дотримувався М. Алексєєнко — один із найвідоміших українських фахівців з історії фінансової думки та оподаткування. Він, зокрема, зазначав: «Податки можна розглядати як примусові платежі за послуги державного управління населенню у правовому, культурному і господарському відношенні» [12, с. 16]. Обґрунтуванням величини цих примусових платежів є загальні витрати на державне управління, яке забезпечує умови для господарської та будь-якої іншої діяльності.

З критикою пояснення природи податку як плати, відшкодування, обміну тощо виступив І. Янжул. Сутність податків, на його думку, полягає в тому, що вони є «односторонніми економічними пожертвами громадян або підданих, які держава або інші суспільні групи в силу того, що вони є представниками суспільства, стягують легальним шляхом і законним способом з їхнього приватного майна для задоволення необхідних суспільних потреб і обумовлених ними видатків» [10, с. 202]. Учений-фінансист дав розгорнуте тлумачення цього визначення. Зокрема, односторонній характер економічних пожертвувань він пояснював тим, що держава бере плату за свої послуги вперед і незалежно від того, чи скористається кожен платник податків тим обсягом благ, грошовий еквівалент якого він вніс у вигляді податків у державну казну. Держава не надає безпосередньої винагороди платникові, — зазначав І. Янжул, — «підданий платить податок не тому, що взамін він отримує від держави який-небудь еквівалент, а лише тому, що як підданий він зобов’язаний докладати зусиль до підтримання державного союзу» [10, с. 202]. Легальний шлях стягнення податків означає санкціонування їх законодавством незалежно від політичної форми правління. Будь-яке стягнення зборів, що основане не на точній указівці закону, а на довільних діях виконавчої влади, наголошував І. Янжул, не може вважатися податком. Законний спосіб означає, що має бути юридично визначений сам механізм і порядок оподаткування, інакше стягнення податків може перетворитися у звичайне здирство.

«Податок, — підсумовував учений-фінансист, — є та частка, визначена законом, яку держава вимагає з майна підданих для досягнення вищих цілей свого існування», саме ці вищі цілі й слугують метою і юридичною підставою податку [10, с. 203].

Таким чином, в українській науковій літературі другої половини ХІХ ст. оформилися два головні теоретичні підходи щодо трактування природи та сутності податку: відповідно до першого — податок становить плату за послуги держави і передбачає певну еквівалентність обміну між платниками і державою (теорія відплати); згідно з іншим — сплата податків є загальним обов’язком усіх членів публічних союзів (абсолютистська теорія жертви). Теорія відплати базувалася на ринкових підходах до трактування державного господарства як частини єдиного економічного простору, організованого на засадах обміну. Попит був представлений платоспроможними потребами домогосподарств і приватного сектору, пропозиція — наданими державою благами, а рівноважною ціною слугували податки і збори. Такої позиції дотримувався, зокрема, М. Алексєєнко, наголошуючи на необхідності реалізації економічних принципів у сфері державних фінансів [13, с. 279−289]. Учений зазначав, що А. Сміт і Д. Рікардо в трактуванні податків стояли на позиціях еквівалентності та обміну між державою та платниками податків: «Витрати уряду по відношенню до підданих — це те саме, що витрати управління стосовно господарів великого маєтку, які зобов’язані брати участь у цих витратах у розмірі доходів, які отримує кожен від цього маєтку» [14, с. 8−9].

Натомість прихильники новітньої концепції держави як примусового публічного союзу схилялися до абсолютистської теорії податку. Податки, як стверджував І. Тарасов, — це грошові збори, що стягуються державою незалежно від наданих нею послуг. Серед західноєвропейських економістів яскравими представниками цього напряму розвитку теорії оподаткування є французькі вчені Н. Канар, Ж. Сісмонді, Дж.С. Міль. У вітчизняній науковій літературі з критикою теорії відплати виступили К. Воблий та С. Іловайський, які у своїх працях обґрунтовували існування публічного сектору, що на відміну від ринкового не передбачає дії механізму конкуренції чи ринкового ціноутворення. Варто зазначити, що С. Іловайський та його учень Г. Тіктін, наголошували на обмеженості теорії відплати, яка намагалася звести сутність податків до грошового еквіваленту всіх наданих благ і послуг, незважаючи на те, що частина з них має неекономічний характер. Тим самим дані вчені одними з перших у вітчизняній науці порушили проблему суспільних благ як нематеріальних послуг, які важко обліковувати і, відповідно, рівномірно розподілити їхню вартість між членами публічного союзу [15, с. 240].

Концептуалізація податку як обов’язкового платежу супроводжувалася розробленням питань диференціації доходів держави за джерелами, природою, способом стягнення тощо. Зокрема, С. Іловайський — відомий учений-економіст, юрист, фахівець у галузі фінансового права — зазначав: «Відповідно до того, чи є примусовий збір односторонньою матеріальною жертвою громадян, чи йому відповідає якось визначена послуга з боку публічного союзу, примусові стягнення поділяються на податки і мита. Крім зазначених примусових способів отримання матеріальних коштів, держава має у своєму розпорядженні й інші засоби, що слугують для покриття нерегулярних, надзвичайних потреб, а саме — примусові запозичення і примусове відчуження приватного майна із наступним відшкодуванням» [3, с. 12]. Щодо домінуючого на той час способу покриття надзвичайних урядових потреб, а саме добровільних позик, то фінансовою наукою був вироблений принциповий підхід щодо привілейованого, порівняно з приватними господарствами, положення держави, обумовленого тим, що державні борги мають специфічно-фінансове, податне забезпечення.

По мірі утвердження в економіці капіталістичних засад в якості головних джерел оподаткування вітчизняні науковці, як і провідні західні вчені, розглядали два джерела — майно та дохід, відстоюючи особливе значення останнього. Так, С. Іловайський наголошував, що оподаткування капіталу замість доходу може підірвати його продуктивність, для відновлення якої потрібен тривалий період [16, с. 118]. Окрім того, вчений відстоював ідею вищого оподаткування доходів від речових факторів виробництва — землі та капіталу — оскільки їхні власники мають кращі потенційні можливості отримання доходу порівняно з тими, хто розпоряджається і використовує тільки власну робочу силу [16, с. 111].

В економічній літературі другої половини ХІХ ст. також обґрунтовувалося застосування так званих промислових податків, які фактично були продуктом нової економічної реальності. Європейська практика та економічна наука розрізняли дві системи промислового оподаткування: німецьку та французьку. Перша базувалася на оподаткуванні доходів від підприємницької діяльності, друга — на оподаткуванні права на її здійснення. У Російській імперії з її традиціями фіскалізму обґрунтовувалася доцільність використання обох систем. У теоретичних працях перевага надавалася німецькій системі, що пояснювалося раціональністю оподаткування реального доходу, а не потенційної можливості його отримання. Проблема формування ринкової системи оподаткування та ефективного використання податків для задоволення потреб місцевого і народного господарства стала однією з центральних у науковій літературі періоду ринкових перетворень вітчизняного господарського середовища. Як констатував П. Кованько, майже всі прямі податки ХІХ ст. були недосконалими, бо на практиці частіше стримували, ніж стимулювали розвиток місцевого і народного господарств [17, с. 15].

Історико-теоретичний аналіз еволюції податків дозволив виокремити такі суттєві моменти цього процесу:

• — перехід від натурального господарства до грошового;
• — розвиток держави та її завдань;
• — перехід від одиничного, випадкового накладення повинностей і податей до регулярного і систематичного стягнення податків;
• — зміна підстав для оподаткування — перехід від принципу зручності до вимог обґрунтованості і справедливості;
• — запровадження непрямого оподаткування споживання;
• — прагнення охопити оподаткуванням усі доходи і все майно, що призвело до ускладнення системи справляння податків і зростання відповідних видатків;
• — підвищення мобільності суб'єктів оподаткування в умовах розвитку ринкових відносин та урізноманітнення форм доходів обумовило необхідність запровадження загального прибуткового податку як основи податкової системи;
• — перехід від пропорційного до прогресивного оподаткування;
• — розвиток теорії мінімального доходу, звільненого від оподаткування.

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. останнім словом теорії податків і податкової практики було запровадження загального прогресивного прибуткового податку із звільненням від оподаткування мінімуму, необхідного для існування.

Стягнення прямих податків, як зазначав С. Іловайський, передбачає визначення суб'єкта оподаткування, об'єкта оподаткування та податкової спроможності [3, с. 324]. У процесі еволюційного розвитку теорії оподаткування було з’ясовано, що поняття суб'єкта податку, як і самого податку, має юридичний, політичний і суспільний аспекти; запроваджено розмежування фізичних і юридичних осіб як суб'єктів оподаткування; визначено, що на платників податків накладається обов’язок декларування умов, які визначають їхні зобов’язання перед державою. Разом з тим прагнення уніфікувати механізм оподаткування та знайти єдиний податок, який би задовольняв усім вимогам фінансового господарства, слугувало причиною наукової полеміки в літературі та практичних спроб реформування системи оподаткування. На практиці в якості об'єктів оподаткування виступали особи, дії, предмети, промисли і заняття, майно і доходи; для кожної категорії було визначено податкову одиницю вимірювання об'єктів оподаткування. державний дохід податок фінансовий Переважна більшість вчених-економістів другої половини ХІХ — початку ХХ ст. уважали за доцільне формування складної системи державних доходів, у якій різні податки та збори доповнювали б один одного. Проти одностороннього та спрощеного підходу в оподаткуванні виступали І. Тарасов, Г. Сидоренко, Й. Кулішер, із російських вчених — Л. Ходський, І. Горлов та інші вчені-фінансисти. Зокрема, Г Сидоренко зазначав, що використання різноманітних зборів і помірне оподаткування рухомого майна забезпечать більшу еластичність системи формування державних доходів і сприятиме розвиткові господарства [11, с. 48].

Завдання правового та організаційного забезпечення фінансового господарства актуалізувалися по мірі утвердження ринкових засад в економіці. Аналіз фінансових та господарських результатів селянської реформи 1861 р. виявив, що система викупних платежів при збереженні старих принципів оподаткування не лише приводить до критичного стану селянське господарство, а й утруднює весь подальший процес фінансових реформ. Таким чином, вивчення ґенези податків, еволюції поглядів на державне господарство, розроблення теорії оподаткування та критичне дослідження практики фіскальних відносин, що склалася впродовж тривалого історичного періоду, становили наукову основу обґрунтування необхідності та напрямів проведення податкових реформ [18, с. 78].

Приступаючи до ринкових перетворень і заохочуючи зростання фабричного виробництва, уряд, за висловом М. Туган-Барановського, «керувався, головно, так званими „державними“ міркуваннями — тобто прагненням збільшити платіжні сили населення для поповнення державного казначейства» [19, с. 424]. В останній третині ХІХ ст. у політичних і наукових колах очевидною стала необхідність перегляду всієї державної ідеології, формування принципово іншого підходу до податкової політики й політики урядових видатків. Утверджувалася позиція щодо необхідності розвитку системи оподаткування відповідно до зростаючих потреб урядового фінансування суспільних потреб, насамперед економічних. Прихильниками державного господарства податкового типу виступали І. Янжул, К. Воблий, Г Сидоренко, І. Тарасов. Водночас ці вчені вважали, що рівень оподаткування слід установлювати залежно від економічної ситуації в країні та переглядати відповідно до динаміки економічної кон’юнктури. Таким чином, і у фінансовій теорії, й у податковій політиці відбулося зміщення акцентів з точки зору фіскалізму до розгляду податку як засобу покращання економічного добробуту, що свідчило про формування модерної теорії податкової політики та утвердження соціальних засад державного втручання в економіку.

Виявлена тенденція до зростання державних потреб обумовила дослідження в царині наслідків фінансової політики та обґрунтування принципового положення про те, що джерела фінансових ресурсів унаслідок оподаткування мають «не виснажуватися, а збільшуватися» [16, с. 41]. На практиці це означало необхідність прогнозування наслідків податкової політики; розробку системи заходів щодо оптимізації структури податків та величини податкового навантаження; урахування економічного, соціального, територіального аспектів оподаткування. Сформувалися теоретичні уявлення про цілісність державного господарства, ефективне функціонування якого досягається через розвиток його територіальноадміністративних одиниць та окремих регіонів, що фактично заклало основи для розвитку теорії регіональної економіки, теорії міжбюджетних відносин і концепцій фінансового забезпечення економічного розвитку.

Висновки

Розроблення нового Податкового кодексу та діяльність з оптимізації бюджетно-податкової системи мають спиратися на вироблені фінансовою наукою та підтверджені практикою пріоритети і принципи формування ефективних фінансових механізмів економічної політики:

• — модернізація економіки та підвищення ефективності фінансово-економічної політики держави шляхом удосконалення інституційних механізмів фінансового управління;
• — забезпечення публічного характеру фінансового господарства та дотримання відповідності між податковим навантаженням та обсягом і якістю послуг, що надаються державою громадянам;
• — раціональне використання податків для збалансованого задоволення потреб місцевого та національного господарства з метою зменшення потенціалу соціальної напруги та зміцнення економічної спроможності місцевих громад;
• — удосконалення правового регулювання та організаційних аспектів управління фінансовим господарством, посилення еластичності системи формування державних доходів як передумови розвитку національної економіки та розширення бази оподаткування;
• — прогнозування наслідків заходів податкової політики на основі врахування соціального, економічного та просторово-територіального аспектів оподаткування;

забезпечення синергетичності державного господарства, ефективне функціонування якого досягається через розвиток його територіально-адміністративних одиниць та окремих регіонів.

Список використаних джерел

• 1. Небрат В. В. Генезис финансовых институтов как основа рыночных преобразований / В. В. Небрат // Наукові праці Донецького національного технічного університету. Серія економічна. — Донецьк: ДонНТУ, 2009. — Вип. 37−2. — С. 43−48.
• 2. Сміт А. Добробут націй. Дослідження про природу та причини добробуту націй: наукове видання / А. Сміт. — К.: PortRoyal, 2001. — 594 с. — (Серія «Філософські першоджерела»).
• 3. Иловайский С. И. Учебник финансового права / С. И. Иловайский; под ред. Н. П. Яснопольского, доп. и обнов. ГИ. Тиктин; 5-е (посмертн.) изд., перераб. и доп. — Одесса: Е. С. Иловайская, 1912. — 616 с.
• 4. Небрат В. В. Теоретичні аспекти становлення державних фінансів / В. В. Небрат // Світ фінансів. — Тернопіль: ТНЕУ, 2013. — № 1. — С. 185−194.
• 5. Тарасов И. Очерк науки финансового права. Составлен по лекциям, читанным в Демидовском Юридическом лицее, в 1878—1881 акад. гг Введение. Общая часть. Особенная часть / И. Тарасов. — Ярославль: Типография Губ. правления, 1883. — 710 с.
• 6. Патлаевский И. И. Курс науки финансового права / И. И. Патлаевский. — Одесса, 1885. — 412 с.
• 7. Довнар-Запольский М. Государственное хозяйство Великого Княжества Литовского при Ягеллонах. Т. 1 / М. ДовнарЗапольский. — К.: Тип. Имп. ун-та св. Владимира, 1901. — 807, СХІІ с.
• 8. Небрат В. В. Незабитовський Василь Андрійович / В. В. Небрат // Фінанси. Бюджет. Податки: національна та міжнародна термінологія: у 3-х т.; ІСЕМВ НАН України, ДННУ «Академія фінансового управління»; за ред. Т.І. Єфименко. — К., 2010. — Т 1. — С. 362−364.
• 9. Незабитовский В. А. Очерк системы казенных доходов в России со времени императора Петра Великого до кончины императрицы Екатерины ІІ / В. А. Незабитовский // Собрание починений; под ред. проф. Романовича-Славатинского — К., 1884.
• 10. Янжул И. И. Основные начала финансовой науки / И. И. Янжул. — СПб., 1890. — 532 с.
• 11. Сидоренко ГД. Финансовое право. Ч. 1: Теория финансов. Конспект лекций / ГД. Сидоренко. — Житомир, 1888. — 341 с.
• 12. Алексеенко М. М. Подоходный налог и условия его применения / М. М. Алексеенко. — Харьков, 1885. — 35 с.
• 13. Небрат В. Наукова концепція державних доходів та оподаткування М.М. Алексєєнка / В. Небрат // Історія народного господарства та економічної думки України: зб. наук.праць. — К.: Ін-т екон. та прогнозув. НАН України, 2007. — Вип. 39−40. — С. 279−289.
• 14. Алексеенко М. М. Взгляд на развитие учения о налоге у экономистов А. Смита, Ж.-Б. Сэя, Рикардо, Сисмонди и Д.-С. Милля / М. М. Алексеенко. — Харьков, 1870. — 171 с.
• 15. Небрат В. В. Еволюція теорії державних фінансів в Україні: [монографія] / В. В. Небрат; НАН України, Ін-т екон. та прогнозув. — К., 2013. — 584 с.
• 16. Иловайский С. И. Краткий учебник финансового права / С. И. Иловайский. — Одесса: Типогр. шт. войск Одесского военного округа, 1893. — 297 с.
• 17. Кованько П. Содержание и сущность бюджетного права / П. Кованько. — К.: Типография Импер. ун-та св. Владимира, 1910. — 18 с.
• 18. Небрат В. В. Історико-фінансові дослідження в українській економічній думці ХІХ — початку ХХ ст. / В. В. Небрат // Економіка України. — Київ, 2013. — № 3(616). — С. 77−85.
• 19. Туган-Барановский М. Русская фабрика в прошлом и настоящем. Историческое развитие русской фабрики в ХІХ в. / М. Туган-Барановский. — М.: Московский рабочий, 1922. — 428 с.