Державне регулювання фінансового ринку

Державне регулювання фінансового ринку

У статті проаналізовані дві основні моделі регулювання фінансового ринку: державне регулювання та саморегулювання. Обґрунтовано неефективність домінуючої моделі саморегулювання глобального фінансового ринку. Розглянуті можливі моделі організації регуляторів фінансового ринку. Запропонована оптимальна модель регулювання фінансового ринку для України.

Забезпечення інтенсивного економічного розвитку держави неможливе без ефективного та стабільно функціонуючого фінансового ринку. Фінансова криза 2008;2009 рр. та нинішні дестабілізаційні процеси в країні наочно продемонстрували його недосконалість та залежність від об'єктивних зовнішніх факторів. Однією з причин становища, в якому знаходиться фінансовий сектор, є відсутність чітко налагодженої системи державного нагляду та регулювання. На сьогодні є ряд думок стосовно підходу до державного регулювання фінансово ринку, але відсутність єдиного підходу до нього лише підкреслює актуальність даної проблеми.

Важливість фінансового ринку для кожної держави полягає у тому, що він забезпечує розподіл фінансових ресурсів між усіма суб'єктами економічної системи. Держава в аспекті регулювання фінансового ринку повинна забезпечувати ефективність розподілу, нагляд за функціонуванням фінансових установ та захист прав споживачів фінансових послуг. На жаль, за 23 роки незалежності в Україні все ще не були адаптовані традиції та правила функціонування, що притаманні світовому співтовариству, що зумовлює необхідність систематизації підходів до державного регулювання фінансового ринку та визначення оптимального підходу для нашої держави.

Основні аспекти державного регулювання досліджували такі українські вчені як: Абакуменко О. В., Адамик Б. П., Белінська Я. В., Биховченко В. П., Дорошенко І. В., Коваленко М. М., Міщенко В. І., Мошенський С. З., Науменкова С. В.

Метою статті є доведення важливості державного регулювання фінансового ринку в сучасних умовах глобалізації економічних систем, дослідження зарубіжного досвіду регулювання фінансових ринків, обґрунтування системи державного регулювання фінансового ринку для України.

Дослідженням необхідності державного регулювання займався ряд економічних шкіл починаючи з 15 століття і до сьогодення, особливості поглядів обумовлювались соціально-економічною та політичною ситуацією в країнах їх виникнення та розвитку, проте спектр поглядів був досить широкий (табл. 1).

Таблиця 1.

У результаті існування різних економічних теорій, впливу особливостей національних економік країн, інших об'єктивних та суб'єктивних факторів сформувався ряд моделей регулювання фінансового ринку. Вищенаведена таблиця є передумовою до виділення двох базових моделей державного регулювання:

• — контроль основною мірою закріплений за державними органами і надання саморегулівним організаціям (СРО) лише незначної частки повноважень (наприклад Франція);
• — передача основних функції СРО, закріплення за державою функції контролю та можливості втручання у будь-який момент (Сполучені штати Америки).

Загалом, розглядаючи стан глобальної фінансової системи та вітчизняної як її складової варто зазначити, що на сьогоднішній день в ній накопичені значні дисбаланси та диспропорції, присутня значна спекулятивна складова, що, в свою чергу, відводить на другий план основну функцію фінансового сектору — перерозподіл фінансових ресурсів між учасниками ринку і, як наслідок, стримує економічний розвиток країни.

Протягом останніх десятиліть фінансовий ринок зазнав значних метаморфоз — зросла кількість фінансових установ, що надають майже весь спектр фінансових послуг на різних сегментах фінансового ринку. Зокрема, банківські установи почали перетворюватись на своєрідні «фінансові супермаркети», пропонуючи не лише стандартні банківські послуги (розрахунково-касове обслуговування, кредитні і депозитні операції), а й інші - послуги страхування, операції з цінними та похідними паперами.

Повертаючись до визначення шляхів стабілізації фінансової системи, в першу чергу потрібно розуміти причини її виникнення. Як зазначає Пол Кругман: «Віра в ефективні фінансові ринки призвела до того, що більшість не змогли побачити появу самої великої фінансової бульбашки в історії. Теорія ефективного ринку також зіграла важливу роль у початковому роздутті цієї бульбашки» [8]. Ці події стали ще одним підтвердженням того, що фінансовий ринок є нестійким за своєю природою та схильним до неконтрольованих розширень та скорочень, що порушує фінансову стабільність. Ілюзія можливості існування ліберального фінансового ринку з справедливими цінами на фінансові активи дозволила вилитись в кризу 2008;2009 рр. Саме припущення про те, що поведінка людей є раціональною, а ринки функціонують ефективно, дозволило американським іпотечним компаніям видати кредити малозабезпеченим та неплатоспроможним клієнтам, а коли сформувалась проблемна заборгованість, задля мінімізації втрат вони перепродали заставні іншим компаніям у всьому світі, котрі понесли гігантські збитки.

Ризикова діяльність системоутворюючих транснаціональних банків США та Європи, які діяли за принципом «надто великі, щоб збанкрутувати» здійснювали операції з цінними та похідними цінними паперами, обходили регулятивні обмеження при здійсненні міжнародних операцій і фактично опинились на межі банкрутства. Усвідомлюючи наслідки банкрутства для однієї або кількох країн такого банку, органи регулювання мусили надавати значну фінансову підтримку, фактично обираючи із двох проблем менш [8, 12]. Наслідком кризи в сШа стала націоналізація іпотечних агентств Fannie Mae и Freddie Mac, страхової компанії American International Group (AIG) ФРС придбала 80% акцій останнього. Згідно даних ФРС, загальний депозитний портфель складає 8,4 трлн дол., Федеральна корпорація по страхуванню депозитів покриває приблизно 1,15% від цієї суми [12].

В результаті цих подій, в середині грудня 2014 р. Конгрес США прийняв резолюцію, згідно якої, борги за деривативами системоутворюючих банків перекладаються на вкладників цих банків. Це, по суті, дає «зелене світло» банкам продовжувати, проводити операції з похідними фінансовими інструментами, а у випадку збитків або проблем з ліквідністю вкладники муситимуть рятувати банк за допомогою своїх вкладів на рахунках установи.

Згідно оцінок New York Times, у портфелях п’ятьох системних американських банках (JPMorgan Chase, Citibank, Goldman Sachs, Bank Of America, Morgan Stanley) зосереджено деривативів на суму біля 280 трлн дол. [1]. Для порівняння, згідно даних Федеральної резервної системи, державний борг США станом на кінець 2014 р. склав 15,8 трлн дол. [12]. Глобальна ж вартість похідних цінних паперів складає 710 трлн дол. Саме тому одним із головних завдань регуляторів на сьогодні є забезпечення більш безпечних та контрольованих умов для функціонування ринку похідних паперів. Крім цього, важливим аспектом залишається вирішення питання системних банків («надто великі, щоб збанкрутувати») у напрямку більш жорсткого контролю за їх діяльністю, а також впровадження механізмів подрібнення таких структур.

Проте, банківські установи є далеко не основним інструментом інвестицій приватних інвесторів та інвестиційних фондів в США. Досить розвинений фондовий ринок створює передумови для інвестиції в акції компаній, зокрема венчурних, але отримання додаткового доходу полягає не у виплаті дивідендів, а отримання прибутку за рахунок зростання ринкової вартості акцій. Це створює умови для виникнення нової фінансової бульбашки, але вже у секторі біотехнологій. У цілому за 2015 р. було укладено угод на суму 48,3 млрд дол. З них інтернет-компанії 11,9 млрд дол. (24,6% від загального об'єму венчурних інвестицій); біотехнології та медичне обладнання 8,7 млрд дол. (18% від загального об'єму венчурних інвестицій), зокрема в біотехнології 5,7 млрд дол. (11,8%). Ріст вартості акцій інтернет-компаній протягом 2014 склав 68%, а компаній, що працюють у сфері біотехнологій 29% [11]. Зазначимо, що перші ніяк не задіяні у сфері матеріального виробництва, а тому такий ріст свідчить про нарощення спекулятивної складової. Компанії, що працюють в сфері біотехнологій в США — це переважно ті, що лише заявили про початок досліджень з вироблення ліків від багатьох невиліковних хвороб, або розроблені ліки ще не проходили випробування на людях чи знаходяться на І та ІІ стадіях розробки (приблизно 60% компаній, чиї акції були придбані протягом 2014 р.) значна частина розробок цих компаній ніколи не потрапить на ринок. Зокрема, з препаратів, що ще не проходили випробування на людях, 97% ніколи не потраплять на ринок, І стадія розробки — 95%, ІІ стадія розробки — 88%. Таким чином, біотехнологічні компанії значною мірою зацікавлені, щоб оцінка вартості їх активів залишалась високою. Якщо ж відбудеться переоцінка та буде встановлена їх реальна вартість, то може луснути нова бульбашка на фондовому ринку [2].

Хоча криза 2008;2009 рр. змусила багато країн невідкладно реформувати систему державного нагляду за фінансовим ринком, ті країни, що вже здійснили подібні реформи — переглядають інституційну структуру ще раз. Такі фундаментальні зміни у фінансовому секторі, спричинені світовою глобалізацією та відкритістю світових фінансових ринків, обумовили проблему «регулятивного дублювання», виникнення ризикових операцій фінансових посередників, що не підпадають під моніторинг регулятивних органів. Тому враховуючи нинішні умови, та нездатність нинішніх економічних теорій саморегульованого фінансового ринку стримувати його неконтрольовані розширення та скорочення вбачаємо, що подальша розбудова глобальних регуляторів та вітчизняних має здійснюватись в напрямі закріплення основних регуляторних функцій за державними органами та передача незначної частки повноважень СРО.

У сучасних реаліях можна виділити 3 основні моделі побудови органів державного регулювання фінансового ринку, що відрізняються між собою організаційною структурою та розподілом функцій між складовими елементами: секторна (традиційна), функціональна (двох вершин), комплексна (мегарегулятор). Розглянемо кожну з них більш детально [9, 27].

Секторна модель для більшості країн є базовою, оскільки становлення нагляду за діяльністю починалось саме з неї. Це пов’язане з тим, що окремі сектори історично з’являлись незалежно один від одного та розвивались різними темпами на основі використання різного законодавства, інструментів і методів. Суть моделі у тому, що для кожного сектору фінансового ринку (банківського, страхового, фондового) регулювання і нагляд здійснюють органи, що відокремлені одні від одного, функції яких майже не дублюються. На сьогодні ця модель регулювання діє в Україні, Греції, Іспанії, Болгарії, Румунії та ін. Протягом 2000;2006 рр. від секторної моделі відмовились ряд європейських країн — Австрія, Бельгія, Естонія, Ірландія, Латвія, Німеччина.

В деяких країнах секторної моделі притримуються в повному обсязі: Греція, Іспанія, Кіпр, Литва, Словенія, Болгарія, Румунія; в інших частково (Фінляндія та Люксембург) — в цих країнах один наглядовий орган здійснює нагляд і регулювання двох секторів — банківського і фондового [9, 28]. Основним недоліком секторні моделі є те, що сьогодні межі між секторами фінансового ринку майже усунено, що, в свою чергу, ускладнює механізм ефективного регулювання діяльності фінансових посередників, оскільки досить важко досягнути узгодженості в діях різних регуляторів і, водночас, уникнути дублювання їх функцій.

Виділяють наступні різновиди комплексної моделі (мегарегулятор): виконання функцій мегарегулятора покладено на окремий орган, що не залежить від центрального банку (Естонія, Латвія, Угорщина); усі функції виконує центральний банк (Чехія, Словаччина). До 2004 р. у Казахстані діяла секторна модель, в подальшому шляхом відділення від Національного банку Казахстану було відокремлено Агенство республіки Казахстан. За ним були закріплені основні регуляторні функції фінансового ринку, а Національний банк Казахстану продовжував виконувати інфляційне таргетування, забезпечення макроекономічної стабільності та регулювання фінансового ринку [10]. Перевагою цієї моделі є зосередження усієї інформації в одній установі, що дозволяє оперативно та об'єктивно аналізувати усю отриману інформацію, здійснення ефективного нагляду за діяльністю фінансових конгломератів, відсутність проблеми дублювання функцій, економія ресурсів, посилення відповідальності регулюючого органу. Проте наведені переваги, водночас є ї недоліком, оскільки призводять до створення регуляторної монополії.

Модель на основі завдань (двох вершин) передбачає пруденційний нагляд за діяльністю фінансових посередників і регулювання бізнесу у фінансовому секторі. Найбільш яскравим представником є Нідерланди. Пруденційний нагляд в цій країні за фінансовим ринком здійснює Центральний банк Нідерландів, а безпосередній контроль за діяльністю фінансових посередників знаходиться в компетенції Служби з фінансових ринків [6]. Також частково така модель використовується у Франції, Італії, Португалії. У Франції Модель «двох вершин» поєднує виконання функцій забезпечення фінансової стабільності і захисту інтересів споживачів фінансових послуг. Загалом, остання модель є своєрідним синтезом двох попередніх моделей: з однієї сторони вона має риси секторної моделі, з іншої у разі виникнення протиріч між двома органами регулювання (коли потреби надійності регулювання вступають у конфлікт із захистом інтересів споживачів) перевага належить безпеці та надійності регулювання задля забезпечення фінансової стабільності [4, 12]. Аналіз вищенаведених моделей державного регулювання та використання їх у різних країнах дає змогу зробити висновок про відсутність єдиної ефективної моделі для усіх країн. Інституційна побудова системи регулювання та нагляду за фінансовим сектором повинна відображати специфічні риси політичного та соціально-економічного розвитку країни, ментальні особливості - відповідати потребам та структурі наявного фінансового сектору.

В Україні функціонування фінансового сектору характеризується високою волатильністю, фрагментарністю та слабкістю. Громіздка структура існуючих регуляторів та відсутність чіткого розподілу обов’язків формує нездатність оперативно реагувати на зміни світової фінансової кон’юнктури, а також на внутрішні кризи економічного, політичного, соціального та інших характерів. Про це свідчить ліквідація більш ніж 55 банків в Україні за останні півтора року, падіння показників фінансового сектору: збитковість ряду фінансових організацій, зменшення кредитних та депозитних портфелів, нарощення проблемної заборгованості, неконтрольовані коливання валютного курсу та ін. Безумовно, деякі події можна трактувати як позитивні, зокрема, очищення банківської системи від неефективних банків, проте разом з цим, через непродуману та непослідовну політику регуляторів були визнані неплатоспроможними ряд банків, що входять до І та ІІ груп, а також один із системних банків.

Наразі коштів Фонду гарантування вкладів катастрофічно не вистачає, тому уряд вимушений здійснювати випуск облігацій внутрішньої державної позики, щоб здійснити виплати усім вкладникам.

Висновок

Виходячи з цього, ми вважаємо, що існуюча модель регулювання фінансового ринку в Україні є застарілою та такою, що не відповідає вимогам сучасності. Комплексна модель також не зможе забезпечити всебічне регулювання фінансового ринку та усунення диспропорцій його секторального розвитку, окрім цього, зосередження всіх повноважень в одному регуляторі є небезпечним для країни, яка все ще перебуває на початкових етапах становлення ринкових відносин. А тому вбачаємо доцільним створення та формування вітчизняних регуляторних органів за моделлю на основі завдань. Саме вона, на нашу думку, зможе забезпечити фінансову стабільність, контролювати розширення та скорочення фінансового сектору, в певному діапазоні, що не шкодитиме фінансовій стабільності, дасть поштовх до диверсифікації фінансових інструментів на користь небанківського сектору з метою ліквідації існуючих диспропорцій та забезпечення гармонійного розвитку.

фінансовий ринок глобалізація економічний.

Література

• 1. Абакуменко О. В. Розвиток кон’юнктури фінансового ринку України: Монографія / О. В. Абакуменко Чернігів: ПАТ «ПВК «Десна», 2013. — 464 с.
• 2. Адамик Б. П. Інституційна архітектура державного регулювання діяльності банків в умовах посткризового розвитку фінансового ринку / Б. П. Адамик // Наука й економіка. — 2013. — № 3 (31). — С. 11−16
• 3. Ковальчук В. М. Світова економіка: її історія та дослідники Навч. посіб. / В. М. Ковальчук, А. Н. Останкова. — К.: Центр учбової літератури, 2011 — 524 с.
• 4. Науменкова С. В. Системи регулювання ринків фінансових послуг зарубіжних країн Навч. посіб. / С. В. Науменкова, В. І. Міщенко К.: Центр наукових досліджень НБУ, Університет банківської справи НБУ, 2010 170 с.