Введение. 
Історичний контекст проекту "Новоросія"

Ще на початку 2014 р. про проект «Новоросія» говорили переважно у науковому середовищі і серед вузького кола політиків, головним чином російських. А з весни 2014 р. так звана «Республіка Новоросія» і пристрасті навколо неї стали чи не найпоширенішою темою телеканалів і світової преси. Заговорили про плани Російської Федерації, спрямовані на відторгнення від України Криму, південних і східних територій, а у кінцевому рахунку — на ліквідацію України як незалежної держави. Реалізація цих планів перетворилося у війну Росії проти України.

У цій ситуації варто нагадати, що ще напередодні розпаду СРСР і проголошення незалежності України частина радянськокомпартійної і господарської еліти Півдня і Сходу, не зацікавленої в демократичних перетвореннях і суверенізації України, взяла курс на її розкол. Спекулюючи на місцевих особливостях і територіальних відмінностях, ці не обтяжені політичною відповідальністю і сумлінням політики стали закликати населення окремих регіонів до «самовизначення», а по суті, до виділення зі складу України і приєднання до Росії. При цьому широко використовувалися наслідки тривалої русифікації регіону, а у Криму — і татарофобію, спричинену страхом перед поверненням на батьківщину депортованих ще 1944 р. кримських татар, та інші «надбання» радянської гуманітарної політики.

Так, у Криму наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. ХХ ст. місцеві сепаратисти за підтримки російського політикуму розгорнули кампанію за вихід півострова зі складу України і приєднання до Російської Федерації. Одним із найголовніших аргументів для обґрунтування цього наміру була ідея про віковічні зв’язки Криму з Росією і про начебто відсутність таких зв’язків з Україною.

У жовтні 1990 р. в Одесі було оголошено про створення партії «новоросів» («югоросів»), представники якої стверджували, що в Одеській, Миколаївській і Херсонській областях немає ні українців, ні росіян, а живе новий народ — «новороси», який має право на державне самовизначення і приєднання до Росії.

Ідея створення місцевої автономії як засобу протистояти так званій «жовто-блакитній експансії» із Західної України стала поширюватися в 1990;1991 рр. у середовищі місцевої компартійної бюрократії та директорів великих підприємств (так званих «червоних директорів») у Донбасі, на Харківщині, Дніпропетровщині й Запоріжжі.

Але сепаратистські настрої тоді не одержали підтримки серед населення регіону. Переважна більшість жителів Південної і Східної України на референдумі 1 грудня 1991 р. проголосували за незалежність України, яка сприймалася як унітарна демократична республіка.

Наводимо дані референдуму по восьми областях, Кримській АР і м. Севастополю:

Факти — вперта річ. Навіть у Севастополі, який інакше як «городом русской славы» не називали, «Так» на питання «Чи підтримуєте Ви Акт проголошення незалежності України» відповіли більше половини жителів.

Однак, спроби спекуляції на особливостях різних регіонів України не припинилися. На протиставленні Сходу і Заходу України була побудована у 2004 р. виборча кампанія кандидата в Президенти України В. Януковича. Та широкомасштабна фальсифікація результатів виборів викликала масові протести, які переросли в «Помаранчеву революцію». Засобом боротьби з народним рухом знову був використаний сепаратизм.

На так званому «З'їзді Рад усіх рівнів» у Сєвєродонецьку із закликом до створення Південно-Східної Української автономної республіки виступили керівники тих областей Півдня і Сходу — Харківської, Донецької, Луганської і Запорізької, де під час президентських виборів відбувалися наймасштабніші фальсифікації волевиявлення громадян. Щось подібне відбувалося і в Одесі. З намірами перетворити Одесу й усю Одеську область у «вільну самоврядну територію, на якій будуть діяти розпорядження місцевої влади» у разі, якщо на решті території України переможуть прихильники В. Ющенка, виступив в грудні 2004 р. міський голова ОдесиМостовая Ю. Украина разбилась на счастье? // Зеркало недели. — 2004. — 11 декабря. Але, як і на початку 90-х років ХХ ст., заклики сепаратистів не були підтримані населенням.

«Помаранчева революція» викликала паніку в кремлівських кабінетах. Стали шукати нові способи утримати Україну, яка чітко визначила свою орієнтацію на Європу, під впливом Росії. В 2007 р. у інформаційне середовище було вкинуте поняття «Русский мир». Його використав у виступі перед творчою інтелігенцією СанктПетербурга напередодні 2007 р. Президент РФ В. Путін: «Русский мир может и должен объединить всех, кому дорого русское слово и русская культура, где бы они ни жили, в России или за её пределами. Почаще употребляйте это словосочетание — «Русский мир». Президент РФ говорив про російську мову і російську культуру, як об'єднуюче начало, яке творить «Русский мир». Але його тлумачі були відвертіші.

«Растёт понимание того, что использование гуманитарного потенциала „Русского мира“ может помочь в упрочнении этнокультурной самобытности российского суперэтноса и сохранении российского геополитического и культурного пространства»Батанова О.Н. Русский мир как реальность и глобальный проект // Право и политика. — 2008. — № 12., — писала О. Батанова, яка з цього питання навіть захистила кандидатську дисертацію. Ключові поняття цієї цитати — «російський суперетнос» і «російський геополітичний і культурний простір» — все розставляють на свої місця. Українці оцінюються як частина російського суперетносу, а Україна включається у російський геополітичний і культурний простір.

В Україні дуже швидко зрозуміли суть концепції «Русского мира». Ось цитата зі статті українського філософа С. Дацюка: «Русский мир» в историческом плане это концепция вранья, громоздящегося на более раннем вранье, и постоянно генерирующая поэтому комплекс исторической неполноценности и агрессии — особенно по отношению к Украине".

В пропаганду «Русского мира», окрім інших, активно включився Московський патріарх Кірілл (Гундяєв), який особливо наголошував на «духовній єдності» православних. Глава УПЦ КП Філарет з цього приводу заявив: «Під цією благозвучною вивіскою приховується ідея позбавлення України її державності і незалежності"УПЦ КП не радить патріарху просувати «русский мир» // Релігія в Україні. — 2010. — 1 липня.

Але, з іншого боку, концепція «Русского мира» надала нового імпульсу сепаратистським настроям в Україні, які підтримувалися проросійським режимом В. Януковича. У цьому контексті можна розглядати книгу В. Корнілова «Донецко-Криворожская Республика: расстрелянная мечта» (Харьков: Фолио, 2011). Книгу широко популяризували у східних і південних областях України. Заідеологізований, упереджений виклад подій В. Корніловим став спробою обґрунтування ідею відокремлення від сучасної України її південних і східних областей. Науковою альтернативою цього видання може служити монографія О. Поплавського, опублікована наприкінці 2014 р.Поплавський О.О. Донецько-Криворізька радянська республіка в українському вимірі. — Дніпропетровськ, 2014. — 324 с.

У 2014 р. план відокремлення південних і східних областей від України, як проросійська сепаратистська реакція на масовий народний рух, який називають «Революцією гідності», перейшов у стадію реалізації.

У квітні 2014 р. у мережі Інтернет з’явилася карта з офісу КПУ у Києві, де було вказано можливий поділ України на 5 частин (Республіка Крим, Донбаська республіка, Дніпровсько-Слобожанська республіка, Республіка Новоросія та Україна).

Днепровско;

Слобожанская республика Донбасская Республика Новороссия Комуністи назвали цю подію провокацією, але подальші події дають привід для сумнівів. Отже, нафталіновий політичний проект «Новоросія», нашпигований ін'єкціями «Русского мира», знову був витягнутий з історичної комори.

Спочатку в результаті узгоджених дій російських спецпризначенців і місцевої «п'ятої колони» Росією було окуповано Крим. Ця акція була сприйнята як перший крок до відокремлення від України материкових території Півдня і Сходу.

У квітні 2014 р. з’явилася інформація про те, що в Одесі створена «Народна республіка Новоросія». Було оголошено, що майбутнього з Україною у Новоросії немає, а Одеська Народна Республіка у складі Новоросії стане повноправним територіальним суб'єктом нової федеративної держави, «абсолютно дружньої» Росії.

У травні 2014 р. один з лідерів донецьких сепаратистів заявив про створення партії «Новоросія» з головним офісом у Донецьку та розповів про плани провести установчий з'їзд партії.

Колишній заступник голови фракції Партії регіонів у Верховній Раді О. Царьов (позбавлений депутатської недоторканності на початку червня 2014 р.), повідомив про плани за допомогою місцевих референдумів створити «нову федеративну республіку Новоросія» на території 8 областей України — Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської та Одеської. В руслі цієї «політичної географії» висловлювався і Президент Росії В. Путін. Його слова «Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України в царські часи. Це все території, передані у 1920;ті роки радянським урядом, а [російський] народ же там залишився» — це програма агресії проти Росії.

Уряд РФ став надавати щедру військову і політичну підтримку сепаратистам. На території України з’явилися найманці і військові з'єднання з Росії, з території РФ вівся обстріл України, звідти ж переправлялося озброєння, яке використовувалося проти українських військових.

У травні 2014 р. в Донецьку представники самопроголошених Донецької та Луганської народної республік за участі представників Миколаєва, Одеси, Херсона, Дніпропетровська та Запоріжжя підписали документ про об'єднання цих республік у складі «єдиної держави під назвою «Новоросія». Передбачалося, що проходитиме це за тим самим сценарієм, що в Донецькій і Луганській областях — через референдуми.

Плани створення незалежного від України квазідержавного утворення «Новоросія» з наступним його включенням до Російської Федерації викликало міжнародну кризу. Заговорили про «гібридну війну» Росії проти України та про російський реванш в.

Європі, спробу відновлення Російської імперії в новому вигляді і включення у сферу її впливу країн Центрально-Східної Європи. Як реакція на цю небезпеку, країни НАТО посилили свою військову присутність в Румунії, Польщі, Прибалтиці, Чорному і Балтійському морях.

У контексті описаних вище подій особливої актуальності набувають уроки історії.

Про витоки російсько-української війни сучасний читач може дізнатися, ознайомившись з новітніми історичними дослідженнями. Так, восени 2014 українські вчені видали колективну монографію «Схід і Південь України: час, простір, соціум», в якій, окрім іншого, розглядаються передумови історичної драми нашої країни під назвою «Проект «Новоросія». Цій темі присвячені також дві наукові статті, опубліковані на початку 2014. Однак, ці малотиражні академічні видання мають порівняно вузьке коло читачів. Щоб розширити його, автори звернулися до науково-популярного жанру. В його рамках автори спробували дати узагальнюючу картину подій, що поклали початок проекту «Новоросія» і спробам реалізувати його на практиці, в тому числі і в умовах сучасної російськоукраїнської «гібридної» війни. Мова піде про політику дуже різних російських урядів: царського — до 1917 р.; Тимчасового — після Лютневої революції 1917 р.; денікінського і врангелівського білогвардійських — в 1919 і 1920 рр.; радянського більшовицького — 1917;1922 рр.; сучасного російського. Всі вищезазначені уряди ігнорували український характер Сходу і Півдня і проводили по відношенню до цих земель схожу політику, спрямовану на їх інтегрування у складі російської етнічної території.