Авторитарний дискурс

Авторитарний дискурс

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи вивчення авторитарного дискурсу

1.1 Теорія дискурсу в сучасних лінгвістичних дослідженнях

1.2 Типології дискурсу

Розділ 2. Дослідження законодавчого дискурсу

2.1 Особливості законодавчого дискурсу

2.2 Інформативність законодавчого дискурсу

2.3 Адресованість у законодавчому дискурсі

2.4 Лексичні засоби аргументації в юридичному дискурсі

Висновки Список використаних джерел

Вступ У центрі уваги сучасної науки загалом та лінгвістики зокрема є дискурс як складний багатоплановий феномен, його теоретичні та прикладні проблеми, співвідношення вербального та позалінгвального в дискурсі, аналіз окремих видів дискурсу.

Дискурс вивчається філософією, семіотикою, соціальною психологією, теорією штучного інтелекту, літературознавством, теорією комунікації, а також різними напрямами лінгвістики: психолінгвістикою, когнітивною лінгвістикою, прагмалінгвістикою, етнолінгвістикою, лінгвокультурологією. Однак у різних науках і парадигмах самої лінгвістики в термін «дискурс» вкладаються різні значення. Нині не існує єдиного визначення, яке охоплює всі контексти вживання терміна «дискурс», що, утім, навряд чи й можливо, оскільки дослідники, які ним користуються, нерідко виходять із несумісних позицій.

У другій половині XX ст., коли виникла й почала розвиватися теорія дискурсу, аналіз дискурсу спочатку асоціювався з лінгвістикою тексту. Як термін лінгвістики слово «дискурс» було уперше вжито З. Харрісом у 1952 році у статті, присвяченій аналізу мови реклами. Відтоді термін «дискурс» став вельми поширеним у сучасній лінгвістиці. У 1980—1990;х роках простежується швидкий ріст кількості досліджень, присвячених аналізу дискурсу. Водночас цей термін отримує різноманітні тлумачення та визначення.

Аналіз дискурсу — це міждисциплінарна галузь знань і здійснюється з різноманітних позицій. Проте всіх дослідників дискурсу об'єднують такі основні погляди:

1) статична модель мови є надто простою і не відповідає її природі;

2) динамічна модель мови повинна базуватися на комунікації, тобто спільній діяльності людей, які намагаються передати свої почуття, обмінятися ідеями й досвідом або вплинути одне на одного;

3) спілкування триває в комунікативних ситуаціях, які повинні розглядатися в культурному контексті;

4) центральна роль у комунікативній ситуації належить людям, а не засобам комунікації;

5) комунікація включає докомунікативну і посткомунікативну стадії;

6) текст як продукт комунікації має декілька вимірів, головними з яких є породження й інтерпретація тексту.

Дискурс є явищем проміжного порядку між мовленням, спілкуванням, мовною поведінкою, з одного боку, та фіксованим текстом — з іншого боку.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Авторитарний дискурс (законодавчий)».

Об'єкт дослідження — законодавчі тексти англійською мовою.

Предмет дослідження — авторитарний дискурс (законодавчий).

Мета дослідження — розглянути особливості законодавчого дискурсу в англійській мові.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути теорію дискурсу в сучасних лінгвістичних дослідженнях;

2) проаналізувати типології дискурсу;

3) вивчити особливості законодавчого дискурсу;

4) дослідити інформативність та адресованість у законодавчому дискурсі.

Методи дослідження. Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Список використаних джерел включає 24 найменування. Робота викладена на 52 сторінках друкованого тексту.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи вивчення авторитарного дискурсу

1.1 Теорія дискурсу в сучасних лінгвістичних дослідженнях Останнім часом у сучасних структурно-семіотичних дослідженнях термія текст поступається терміну дискурс. Незважаючи на безліч різних інтерпретацій, саме дискурс (а не текст) стає об'єктом дослідження у сучасній лінгвістиці, що пов’язано з активізацією у ній таких наукових парадигм, як когнітивна, антропологічна, прагматична у їх взаємодії і подекуди спільних методологічних засадах.

Витоки терміну дискурс (фр. дискурс — діалогічне мовлення) беруть свій початок у класичній риториці, де він означає мову, яка розглядається в дії, у реальному застосуванні. Цей діяльністю аспект поняття зберігається й у його сучасному тлумаченні.

У словнику німецької мови 1860 року дискурс тлумачиться як 1) діалог-розмова; 2) мовлення-лекція [20], тобто вже в минулому сторіччі цей термін був полісемічним.

Термін дискурс почав широко використовуватися на початку 70-х років XX ст. У розумінні багатьох вітчизняних та зарубіжних дослідників дискурс означав «даність тексту», тобто самі тексти; лише значно пізніше зарубіжні лінгвісти усвідомили, що дискурс — це не лише «даність тексту», але і деяка система, що стоїть за цією «даністю», перш за все граматика [5, 79].

З позицій формальної або структурно-орієнтованої лінгвістики дискурс трактується як два або більше речень, які знаходяться у смисловому зв’язку одне з одним, при цьому зв’язність (когезія) розглядається як одна з основних визначальних ознак дискурсу [5, 79].

Функціональний підхід припускає обумовленість аналізу функцій дискурсу вивченням функцій мови в широкому соціокультурному контексті [16, 88].

Третій підхід визначення дискурсу підкреслює взаємодію форм і функції. Дискурс — це висловлювання, сукупність функціонально-організованих, контекстуалізованих одиниць вживання мови [5, 79]; це — будь-який акт висловлювання, який об'єднує в своїх структурах конкретних учасників мовленнєвого акту — мовця і слухача, з комунікативним наміром першого вплинути будь-яким чином на другого і характеризується підкресленням відношення до партнера, яке установлюється у мовній діяльності [2, 316]; це — складна єдність мовної форми, значення і дії, які можуть бути найкращим чином охарактеризовані за допомогою поняття комунікативної події [3, 113].

Питання про співвідношення тексту і дискурсу залишається одним із найдискусійніших у лінгвістичних дослідженнях.

У багатьох функціонально-орієнтованих працях поняття дискурс часто протиcтавиться поняттю текст з ряду опозитивних критеріїв: функціональність-структурність, динамічність-статичність, актуальність-віртуальність та інше, і відповідно — дискурс кваліфікується як «процес», а текст як «продукт» .

Розмежування понять текст і дискурс з позицій когнітивної лінгвістики відповідає протиставленню когнітивної діяльності та її результату: дискурс — це когнітивний процес, пов’язаний з реальним мовленням і його продуктом, текст виступає кінцевим результатом процесу мовленнєвої діяльності, що набула певної завершеної (і зафіксованої) форми [6, 19]. Таке протиставлення реального говоріння, його результату приводить до усвідомлення того, що текст може тлумачитися як дискурс тільки тоді, коли він реально сприймається і влучає в поточну свідомість індивіда, який сприймає цей текст.

Так. Е. С. Кубрякова пропонує розрізняти ці поняття, вказуючи, що дискурс — це простір мовленнєвої діяльності, хоч і обмежений продукуванням одного мовленнєвого твору, одного повідомлення, це — простір часу, заповнений вимовою мовленнєвого твору, або такий, що заповнюється його утворенням. На відміну від нього текст — це перш за все реальний фізичний, матеріальний простір — площа, заповнена мовними графічними формами — і тому дозволяє найрізноманітніші операції з ним — можна повернутися до початку або до середини тексту, заглянути в його кінець… [6, 25].

При цьому підході текст, з одного боку, включається в ієрархію складових дискурсу, об'єднаних загальним прагматичним наміром автора певної мовленнєвої ситуації, а з іншого — виступає вербальним представленням понятійного змісту в дискурсі і в цій ролі служить мовною репрезентацією дискурсу в широкому розумінні цього терміна як понятійного змісту [9, 151].

Відома також спроба диференціювати поняття дискурс і текст за допомогою включення в цю пару категорії «ситуація». Так, дискурс розглядається як «текст плюс ситуація», в той час як текст визначається як «дискурс мінус ситуація» [20, 43].

Привертають увагу наступні аналітичні висновки щодо змісту та розмежування понять текст і дискурс: текст — абстрактна, формалізована одиниця, а — дискурс — це актуалізація тексту [1, 136]; текст — форма, дискурс — значення. На думку К. Кремш, текст не може достатньо повно передати думки, якщо він не представлений одночасно як дискурс [18, 57]. Стосовно семантичних аспектів дискурсу дослідниця вважає дискурс поняттям значно ширшим, ніж мова, адже він інтегрує «слова, дії, оцінки, переконання, соціальну ідентичність» [18, 61].

У зв’язку з цим слід наголосити, що поняття текст і дискурс — близькі, але не тотожні. Дискурс — поняття ширше, глобальніше і розуміється як складне комунікативне явище, яке включає, окрім тексту, ще й екстралінгвістичні фактори (знання про світ, судження, думки, установки, мету автора), необхідні для породження і розуміння тексту [3; 8].

Є ряд робіт, присвячених дискурсу у вітчизняній і зарубіжній лінгвістиці. Звернемо увагу на деякі наукові праці і лексикографічні джерела стосовно розуміння і тлумачення дискурсу, його суттєвих ознак, тенденцій розвитку.

Великий енциклопедичний словник визначає тлумачення дискурсу наступним чином: дискурс — зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними — прагматичними, соціокультурними, психологічними та ін. факторами; текст узятий в процесуальному аспекті; мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей та механізмах їх свідомості (когнітивних процесах). Дискурс — це мовлення «поринуте в життя» [21, 233].

Привертає увагу визначення поняття дискурсу, яке наводить В.З. Дем’янков: дискурс — це довільний фрагмент тексту, який складається більше, ніж з одного речення або незалежної частини речення. Часто, але не завжди, концентрується навколо деякого опорного концепту, створює загальний контекст, який описує дійові особи, об'єкти, обставини, часи, вчинки і т.п. визначаючись не тільки послідовністю речень, скільки тим загальним для виробника (творця) дискурсу та його інтерпретатора світом, який будується у ході розгортання дискурсу. Вихідна структура для дискурсу має вигляд послідовності елементарних пропозицій, які зв’язані між собою логічними відношеннями кон’юнкції, дис’юнкції і т.п. Елементи дискурсу: події, що оповідаються, їх учасники, перформативна інформація та «не-події», тобто: а) обставини, які супроводжують події; б) фон, який пояснює події; в) оцінка учасників події; г) інформація, яка співвідносить дискурс з подією.

Цікаве також визначення поняття дискурс, яке наводить Ю. С. Степанов: дискурс — це «мова в мові», яка репрезентована у вигляді особливої соціальної даності. Дискурс існує головним чином в текстах, за якими постає особлива граматика, особливий лексикон, особливі правила слововживання і синтаксису, особлива семантика — в кінцевому результаті - особливий світ. Це — «можливий (альтернативний) світ». Кожний дискурс — це один із «можливих світів». Саме явище дискурсу, його можливість і є доказом тези «мова — дім духа» і у відомій мірі тези «мова — дім буття» [10, 44].

Змістовний аналіз сучасного розвитку дискурсу як актуальної наукової парадигми лінгвістичних досліджень містить колективна монографія науковців Львівського університету «Дискурс іноземномовної комунікації». Очевидно, тлумачення дискурсу К. Я. Кусько слід вважати найвдалішим: «Дискурс — це переважно текст, його уривок, схема, фрагмент чи парадигма, письмові чи усні: або акт (акти), комплекс (комплекси) усної комунікації, об'єднані послідовною логічною будовою і мовними зв’язками локального і глобального змісту з метою реалізації певної авторської інформативної, людинознавчої чи суспільнознавчої проблематики» [7, 231].

Таким чином, у сучасних уявленнях дискурс розглядається широко — як усе, що мовиться і пишеться, як процес або результат мовленнєвої діяльності, як синхронно здійснений процес породження тексту, його розуміння або його ж сприйняття, в кінцевому результаті як явище процесуальне, діяльнісне, цілісне.

Дискурс включає в себе як формальні, так і змістовні категорії. Перш за все дискурс — це зв’язна послідовність мовних одиниць, яка створюється (створена) автором/мовцем для слухача/читача у певний час у певному місці з певною метою.

Змістовному плану дискурсу відповідають його семантичне і прагматичне значення. Семантичне значення дискурсу складається з таких аспектів, як реляційний, який відбиває будову факту у вигляді ансамблю предметів і який з'єднує їх ознаки; референційний, який співвідносить аргументи пропозиції з предметами; предикаційний, який припускає акти приписування певних характеристик вихідним для висловлювання предметам. Прагматичний зміст включає: інтенціональний, орієнтаційний (дейктичний), пресупозиційний, імплікаційний, експресивно-оціночний, субкодовий (функціонально-стилістичний), модальний, комунікативно-інформаційний (фокальний) компоненти [12, 9].

Таким чином, дослідження закономірностей того чи іншого дискурсу охоплює інтрата екстралінгвістичні системні зв’язки, а також ментальні та соціально-психологічні аспекти. Водночас слід наголосити, що ми спостерігаємо подальшу еволюцію дискурсу як міжкатегоріального поняття: від екстраполяції у ньому категорій логіко-філософських та психологічних до екстраполяцій широкого антропологічного змісту. Саме в такий спосіб, шляхом взаємодії мовних та екстрамовних (соціальних, культурологічних, психологічних, етнічних, ментальних та ін.) компонентів експлікується дискурс, а дискурсний процес набуває ознак логічності, послідовності, аргументації, тобто адекватної репрезентації.

Узагальнимо деякі підходи, що, на наш погляд, викликають особливий інтерес: дискурс — послідовність взаємопов'язаних мовленнєвих актів, об'єднаних спільністю цільового завдання; це — «мова в мові, яка існує у вигляді особливої соціальної даності» [19, 44], «вивчення якої проводиться з урахуванням логічних, психологічних даних; це — когнітивний процес, пов’язаний із реальною мовленнєво-творчою діяльністю, створенням мовленнєвої поведінки» [10, 15−26]. Дискурс як довершена форма комунікації, як явище комунікативного середовища і водночас необхідна передумова його ефективного функціонування у своєму найширшому значенні є тим змістом ідеї комунікації, який адресант має намір передати адресатові [19, 77].

Подібно до Г. Г. Почепцова, Н.Д. Арутюнової та О.О. Пушкіна, виходимо з того, що дискурс — це соціолінгвістична структура, яка утворюється адресантом та адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях, текст, узятий в аспект подій, продукт розумової діяльності людської свідомості, спрямований на зміну когнітивного та інтенціонального стану адресата в комунікативному просторі.

Отже, дискурс нами розуміється як вербалізована у тексті комунікативна інтеракція адресанта й адресата, яка відбувається в конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях і спрямована на здійснення конкретного когнітивного, емоційного чи інтелектуального прагматичного впливу на адресата.

1.2 Типології дискурсу Розмаїття комунікативних ситуацій, у яких відбувається дискурсивна діяльність, породжує і видове розмаїття дискурсів. Предметна сфера, яку охоплює поняття дискурс, є надзвичайно широкою і включає практично будь-які вияви мовленнєвої діяльності людини. Це спричинило як різнорідність матеріалу окремих присвячених дискурсу досліджень, так і різноманітність підходів до його аналізу. Тому нині не існує єдиної загальновизнаної типології дискурсу. Так, у сучасній лінгвістичній літературі дискурс класифікують згідно з функціональним підходом; за комунікативною спрямованістю; з точки зору мовленнєво-впливових сил та з точки зору запланованості/незапланованості і наявності оцінного компонента; як соціальну даність, яка створює свій особливий світ та як соціолінгвістичну структуру; як спосіб професійного/міжпрофесійного спілкування. Вважаємо можливим поділ дискурсів згідно з функціонально-прагматичним підходом, тобто відповідно до сфери їх функціонування і запланованого прагматичного впливу на адресата, тобто на офіційні та неофіційні.

Сучасний лінгвістичний аналіз дискурсу передбачає вирішення проблеми типології дискурсу. Питання про класифікацію, типи й різновиди дискурсу виходять на перший план. Велика кількість різних типологій дискурсу, пропонованих сучасними дослідниками, є наслідком того, що в основу класифікацій покладено різні принципи. Як зазначає М. Л. Макаров, сьогодні «не все гаразд із критеріями визначення типів дискурсу, сфер і епізодів спілкування, — не всі типології можуть похвалитися логікою побудови класифікації, поки ще не систематизований емпіричний матеріал» [11, 52].

Т. ван Дейк розглядає такі різновиди дискурсу з позиції критичного дискурсивного аналізу: медіа-дискурс (media discourse), політичний дискурс (political discourse), медичний дискурс (medical discourse), судовий дискурс (courtroom discourse), освітній та науковий дискурси (discourse of education and science), корпоративний текст і мовлення (corporate text and talk).

На думку В.І. Карасика, з позиції учасників спілкування (соціолінгвістичний підхід) усі види дискурсу розподіляються на особистісноі статусно-орієнтований дискурс. У першому випадку учасники спілкування намагаються розкрити свій внутрішній світ адресату і зрозуміти адресата як особистість у всій багатогранності особистісних характеристик, у другому випадку комуніканти є представниками тієї чи іншої суспільної групи, виконують роль, передбачену комунікативною ситуацією. Особистісно-орієнтований дискурс виявляється у двох основних сферах спілкування — побутовій і буттєвій, при цьому побутове спілкування є генетично вихідним типом дискурсу, а буттєве виражається у вигляді художнього, філософського, міфологічного діалогу. Статусно орієнтований дискурс може бути інституційним та неінституційним, залежно від того, які суспільні інститути функціонують у соціумі в конкретний історичний проміжок часу. Для сучасного суспільства релевантні науковий, масово-інформаційний, політичний, релігійний, педагогічний, медичний, військовий, юридичний, дипломатичний, діловий, рекламний, спортивний типи дискурсу. Статусно орієнтованим, проте неінституційним, є також спілкування незнайомих або малознайомих людей. Важливо зазначити, що інституційний дискурс історично змінюється — зникає суспільний інститут як особлива культурна система — і, відповідно, розчиняється у близьких, суміжних видах дискурсу, притаманний інституту, що зникає, дискурс як цілісний тип спілкування [11, 52].

Відповідно до прагмалінгвістичного підходу В.І. Карасик протиставляє такі види спілкування як серйозне — несерйозне (ігрове, гумористичне), ритуальне — неритуальне, інформативне — фасцинативне, фатичне — нефатичне, пряме — непряме. Такі параметри спілкування доповнюють і уточнюють ті типи дискурсу, які виділяються на соціолінгвістичній основі [4, 240]. Необхідно зазначити, що різні типи дискурсу рідко існують у чистому вигляді, відбувається взаємопроникнення різних типів дискурсу (наприклад поєднання наукового і політичного дискурсу, елементи ритуального дискурсу наявні майже у всіх видах дискурсу) [4, 240].

Відповідно до екстралінгвістичних умов та цілей спілкування в тій чи іншій сфері суспільної діяльності й лінгвальних характеристик тексту, А. Н. Кожин, О. А. Крилова і В. В. Одинцов пропонують власну типологію, що, як правило, збігається з функціонально-стильовою: дискурс науковий, офіційно-діловий, газетно-публіцистичний, розмовно-повсякденний (ці автори трактують поняття функціонального стилю й дискурсу як еквівалентні) [5, 80].

В. Бурбело зауважує, що дискурсивна тематизація полягає у визначенні основних суспільних, культурних сфер, які потребують формування та функціонування певного типу чи різновиду дискурсу. До таких сфер можуть належати різні галузі науки та відповідні суспільні інституції [2, 80]. Згідно з дослідницею, основні типи дискурсів визначаються за домінуючим комунікативним модусом та відповідними мовними і функціональними ознаками. Таким чином, розрізняють побутовий, пізнавальний, прописовий та художній дискурси, які мають певну кількість історично зумовлених різновидів [2, 82].

В.В. Красних уважає, що на статус типу дискурсу можуть претендувати лише національні Дискурси (наприклад російський, англійський, іспанський та ін.) [6, 200]. Тобто в межах одного національного дискурсу виділяються дискурс поетичний, естетичний, науковий, критичний, педагогічний, юридичний, політичний. Поетичний дискурс, наприклад, — це дискурс поетичних текстів, які належать представникам конкретного національно-лінгвокультурного суспільства і призначені для представників того ж національно-лінгвокультурного суспільства. Інакше кажучи, всі згадані різновиди «не є окремі типи (у точному значенні) дискурсу, а лише деякі модифікації останнього, певним чином „адаптовані“ відповідно до тієї сфери, у якій він функціонує» [6, 102].

А.Д. Бєлова запропонувала класифікацію дискурсів із урахуванням двох основних чинників: сфер функціонування і характеру комунікації. За сферами комунікації виділені такі типи дискурсу: академічний, бізнес-дискурс, дипломатичний, переговорів, політичний, педагогічний, рекламний, релігійний, риторичний, сімейного спілкування, медичний, психотерапія/ НЛП, юридичний, ергодичний, Інтернет-дискурс. За характером комунікації - спонтанний, підготовлений, офіційний, неофіційний, чоловічий, жіночий, дитячий, дискурс підлітків, людей похилого віку, аргументативний, конфліктний, авторитарний, лайливий [4, 12].

Розмаїття пропонованих класифікацій є радше позитивним чинником у розвитку цієї галузі лінгвістичних досліджень. Класифікаційні розбіжності, які виникають унаслідок тієї чи іншої спрямованості інтересів дослідника, у більшості випадків є не взаємовиключними, а взаємодоповнювальними через дію принципу невизначеності: що більше ми будемо прагнути до максимально точної фіксації одних характеристик, описуючи яке-небудь явище, то більш невизначеними ставатимуть інші характеристики, додатково пов’язані з першими [4, 287].

І.С. Шевченко та О.І. Морозова провідними критеріями виділення типів дискурсу вважають ті, які пов’язані з категоріями дискурсу (адресатністю, ситуативністю, інформативністю, інтенціональністю, його стратегіями й тактиками, когезією, когерентністю, інтертекстуальністю та ширше — інтердискурсивністю) і можуть бути розрізнені у термінах семіотичної моделі - формальних, функціональних, змістовних критеріїв. Це означає, що увесь загал дискурсу можна розділити за тим чи іншим окремим критерієм (наприклад за критерієм форми дискурсу — усний і письмовий тип дискурсу, за видом мовлення — монологічний або діалогічний; за адресатним критерієм — інституційний і персональний; за умов різних загальних настанов, комунікативних принципів реалізуються аргументативний та гармонійний типи дискурсу; фокус на окремих властивостях адресанта й адресата зумовлює виділення дискурсів певних комунікантів і груп: за соціально-демографічним критерієм, за соціально-професійним критерієм, за соціально-політичним критерієм) [10, 234−235].

Як бачимо, різні автори подають різноманітні класифікації, залежно від того, який критерій чи які категорії є важливими для їхнього напряму дослідження, для потреб конкретного аналізу. Типологія дискурсу є також історично зумовленою, адже залежить від рівня розвитку критеріально бази в конкретний період і постійно оновлюється та доповнюється. Цей процес навряд чи може бути завершений, адже поряд із новими типами дискурсу в процесі їх дослідження постійно з’являються, описуються та аналізуються численні підтипи дискурсу. Дослідник вибирає той принцип класифікації дискурсу, який є актуальним для сучасної лінгвістичної парадигми, відповідаючи вимогам його дослідження.

Розділ 2. Дослідження законодавчого дискурсу

2.1 Особливості законодавчого дискурсу Одним із основних понять багатьох відносин між дискурсом і суспільством є влада. Соціальна влада — спеціальні відносини між соціальними групами чи інститутами. В основі влади — контроль. Інакше кажучи, якщо якась група має владу, вона володіє певним контролем над іншою групою, а ми контролюємо інших, якщо ми можемо примусити інших діяти так, як хочемо ми (чи, навпаки, не допустити їх діяльності).

За владою визнається така широка сфера дії, яка далеко виходить за межі будь-яких інституцій. Це означає, що на всіх відносинах буденного життя викарбувано відбиток влади. Згідно з цим розумінням, люди не просто розігрують функціонально обумовлені соціальні ролі. Учасники комунікації, законодавчої зокрема, постійно домовляються з питань влади, авторитету та контролю за-визначенням дійсності. Однак у більшості випадків влада є ментальною, бо замість того, щоб контролювати діяльність інших силовими фізичними методами, ми контролюємо ментальну основу діяльності, тобто інтенції та цілі. Групи, які володіють владою, просто кажуть іншим, як діяти, наприклад, у формі команди, наказів чи інших директивів.

Застосування влади обмежує межі діяльності чи свободу інших. Загалом ми застосовуємо владу тоді, коли вважаємо, що інші не діятимуть так, як хочемо ми. Однак контроль може здійснюватися не лише за допомогою імпліцитної погрози, а за рахунок різних форм переконання, наприклад, пропонування діяти визначеним чином з метою уникнення негативних наслідків. Владні групи здійснюють контроль за діяльністю інших груп через контроль їх розумової діяльності й загалом роблять це за допомогою дискурсу, який є не лише засобом вираження влади, а й сам є джерелом вираження влади. У такому сенсі проблема влади є невід'ємною від проблеми мови, адже соціальна взаємодія відбувається переважно й головним чином за допомогою мовних засобів. Таким чином, влада ніби «розповзається» по соціальному та культурному простору і вже жодним чином не розглядається як ексклюзивна власність репресивного апарату. Вона пронизує офіційні й водночас неформальні шляхи та закутки, якими відбувається циркуляція культурних смислів.

Слід відзначити, що сучасне розуміння влади в соціальних дослідженнях пов’язане, насамперед, із численими працями М. Фуко, на думку якого, влада — це не якась субстанціальна річ, вона є відносною. Якщо влада повсюди — то це не тому, що вона тримає все у своїх залізних обіймах, а радше завдяки тому, що вона визирає з усіх кутів. Крім того, там де є влада, там само перебуває перебування їй.

У нашому дослідженні, услід за Г. М. Яворською, ми вважаємо, що контроль над дійсністю і реалізацією владних відносин, яка відбувається на рівні мови та дискурсу, має на меті створення та відтворення певних фреймів ситуацій чи подій. У такому розумінні говорять, що влада передбачає контроль за представленням знань. На цьому ґрунтуються механізми маніпулювання свідомістю, що зводяться до передавання значень, які підтримують наявні відношення домінування або створюють нові відношення такого роду. Відомо те, що влада реалізується як на рівні офіційних інституцій, так і на неформальному рівні.

Законодавчі дискурси націлені на породження законослухняної поведінки людей, тобто адресатів. Мова таких дискурсів використовується як засіб жорсткого соціального контролю з боку влади, яка охоплює процеси домінування, контролю та управління. В термінах критичного аналізу дискурсу законодавчий дискурс — дискурс влади, де влада та домінантність збігаються. Взявши за основу теоретичні положення Г. Г. Почепцова [20, 37], розроблені ним у межах теорії комунікації, ми вважаємо, що міжсуб'єктна інтеракція законодавчого дискурсу проходить за ієрархічною схемою, в основі якої - наказ, котрий зумовлює існування дихотомії «керівник (адресант) — підлеглий (адресат)». Однак, на нашу думку, адресант законодавчого дискурсу не виражає наказ експліцитно, тобто у формі команди, а з позиції власної явної домінантності переконує та пропонує адресатові діяти визначеним чином з метою уникнення негативних наслідків та можливого покарання, тобто контролює розумову діяльність адресата.

У теорії комунікації адресант-керівник отримав назву «сильного» партнера, який є «скупим на слова», тобто максимально точно, логічно, лаконічно будує своє повідомлення, пропонує лише релевантну в конкретній ситуації інформацію. У цьому проявляється демонстрація сили адресанта, його явна експліцитна домінантність. Адресант декларує норми, правила, заборони; у нього немає потреби аргументувати своє повідомлення та переконувати адресата в істинності запропонованого положення. Використовуючи свій ієрархічно вищий комунікативний статус, продуцент апелює до моральних, етичних, соціальних норм адресата, примушуючи його організувати свою діяльність визначеним чином.

Для законодавчого дискурсу характерна пресупозиція абсолютної компетентності адресанта, зумовлена його явною домінантністю. У нашому дослідженні ми виходимо із того, що саме домінантність адресанта зумовлює моделювання типологічних властивостей гіпотетичного адресата, добір стратегій текстопородження дискурсу, спрямованих на здійснення прогнозованого впливу на адресата. Звідси й мета нашої статті, а саме: з’ясувати, як впливає влада та домінантність сильного партнера, тобто адресанта, на композиційну модель дискурсу, інформативне наповнення та оцінний аспект (влада та домінантність сильного партнера впливає на добір типів мовленнєвих актів законодавчого дискурсу, однак це буде темою наступної статті).

У свою чергу адресант-підлеглий трактується як пасивний субординований реципієнт, у якого немає іншого вибору, окрім підпорядкування. Адресант як сильний партнер визначає пріорітети, діяльність, спосіб поведінки адресата як щось абсолютно визначене, природне. Домінуючий адресант будує законодавчий дискурс таким чином, щоб субординований адресат міг дати єдино можливу інтерпретацію повідомлення. А це можливо, якщо реципієнт є комунікативно компетентним. Природно, комунікативна компетенція домінуючого адресанта є вищою, ніж адресата, адже продуцент веде реципієнта за собою, збагачуючи, визначаючи тему повідомлення та її розгортання, тобто контекстуальні стратегії [8, 53]. Адресат зможе адекватно передбачити, про що йтиметься в повідомленні, якщо володіє загальнокультурними знаннями (знання про функції закону в суспільстві, необхідність їх дотримання), обізнаний із соціокультурною ситуацією (знає ситуації, у яких звертаються до закону, усвідомлює, яка роль належить йому в законодавчій комунікації) та комунікативною ситуацією, тобто контекстом, у якому протікає мовленнєва діяльність.

Різний соціальний статус адресанта та адресата зумовлює протікання законодавчої комунікації в асиметричній ситуації. Асиметричність відносин реалізується в системі суддя — підсудний / адвокат — підзахисний / обвинувач — позивач / юрисконсульт — представник юридичної сторони, де суддя / адвокат / обвинувач / юрисконсульт декларує конкретні обов’язкові правила поведінки та дій, а підсудний / підзахисний /позивач / представник юридичної сторони завжди має дотримуватися вказаних правил та норм. Незважаючи на те, що закон ґрунтується на гіпотетичних реальних ситуаціях, які можуть мати місце, адресант, як правило, не знає ні права, ні правової мови. Адресант домінує, бо володіє кодом послання та знає контекст. За таких умов існує ризик, що адресат не зрозуміє послання і комунікація не буде успішною. У такому разі посередником між адресантом та адресатом-непрофесіоналом виступає адресат-ретранслятор [9, 10], тобто юрист, який доносить законодавче послання до відома зацікавленої особи.

З іншого боку, якщо спілкуються спеціалісти, які володіють однаковим соціальним статусом (наприклад, законодавець — суддя, адвокат — адвокат, суддя — адвокат, адвокат — обвинувач), природно, має місце комунікація в симетричній ситуації.

Проте ми вважаємо, що хоча ситуація спілкування адресанта та адресата законодавчого дискурсу експліцитно може бути як симетричною, так і асиметричною, все ж у законодавчому повідомленні імплікується асиметричність рольових відносин комунікантів, зумовлена явною домінантністю колективного адресанта, який володіє вищим комунікативним статусом, багатшим актомовленнєвим репертуаром, контролює мовленнєву взаємодію на всіх етапах її розгортання (тематичний, прагматичний, структурний параметри дискурсу), впливає на свідомість та діяльність адресата. Адресат законодавчого дискурсу, володіючи нижчим комунікативним статусом, змушений завжди брати до уваги всю запропоновану адресантом інформацію та дотримуватися всіх законодавчих директив.

Оскільки законодавчий дискурс — це система правил і норм поведінки індивідів у реальному світі, то йому властива деонтична модальність, яка відсилає до категорій обов’язковості, заборони та дозволеності. Саме норми виступають засобом регулювання вчинків та дій із погляду їх обов’язковості, дозволеності та заборони. Однак адресант законодавчого дискурсу бере до уваги той факт, що норми передбачають можливість порушення, тобто базуються на припущенні, що ситуація, коли норм не дотримуються, є можливою і вірогідною, тому й будує законодавче повідомлення таким чином, щоб запобігти таким ситуаціям. Оскільки системи норм — це системи регулювання певної діяльності, вони безпосередньо пов’язані із стосунками домінування, а отже, зі структурою влади. Інакше кажучи, сильний явно домінуючий адресант створює норми, додає нові чи скасовує старі, а пасивний субординований адресат може лише дотримуватися цих норм, скасувати норму шляхом логічних операцій чи вивести одну норму з іншої абсолютно неможливо.

Законодавчий дискурс формується не лише адресантами, але й адресатами, тобто їх потреби, сподівання, законодавчі інтереси завжди повинні бути представлені в законодавчому повідомленні. Автор законодавчого дискурсу обов’язково бере до уваги когнітивне середовище уявлюваного адресата, тобто обсяг знань, оперування спеціальними термінами та спеціальними позначеннями, обізнаність у різноманітних згадуваних правових документах, досвід практичної діяльності тощо. Адресат зможе адекватно інтерпретувати законодавчий дискурс лише в тому разі, якщо його реальне когнітивне середовище збігається з його когнітивними середовищем, уявлюваним автором. Окрім цього, когнітивне середовище адресата є меншим чи рівним, але не більшим когнітивного середовища домінуючого адресанта, адже колективний адресант-професіонал завжди є обізнанішим у правовій ситуації, розв’язання якої пропонує.

Адресат законодавчого дискурсу має у своєму понятійному просторі фрейми конкретних юридичних ситуацій, а саме: функціонування адміністративних агенцій, право власності адміністративної агенції, застосування доказів у суді, морські міжнародні перевезення, усиновлення, право власності при розлученні внаслідок ад’юльтеру одного із подружжя тощо. У ході міжсуб'єктної інтеракції ці фрейми активізуються та доповнюються. У процесі інтерпретації законодавчого дискурсу адресат трансформує запропоновану інформацію, відкидає ту, яку вважає нерелевантною для реалізацій власної цілі, і, навпаки, приділяє особливу увагу інформації, яка може задовольнити його потреби, створюючи таким чином паралельний, зрозумілий йому дискурс, тобто моделює новий збагачений фрейм конкретної законодавчої ситуації. Слід зауважити, що не всі адресати відтворять ідентичні фрейми. Однак достатньо лише, щоб концептуальні фрейми, побудовані на основі отриманої інформації, містили однотипні дані.

Отже, сильний адресант законодавчого дискурсу моделює уявлюваного адресата як обізнаного реципієнта із достатнім когнітивним середовищем, сформованими фреймами законодавчої ситуації, активізованим інтелектуально-логічним та раціональним типом мислення, який володіє літературною нормою офіційної комунікації, характеризується національною та віковою приналежністю та рівнем професійної підготовки. Така модель гіпотетичного адресата законодавчого дискурсу зумовлює вибір адресантом стратегії спонукання реципієнта до організації правової діяльності в межах закону.

Щодо типологічних властивостей моделі адресата законодавчого дискурсу, то наші матеріали дають нам змогу стверджувати існування таких типів адресата: реальний [11, 13], фіктивний [3, 42], зовнішній / внутрішній [3, 44], національний [4, 176], адресат-професіонал / адресат-ретранслятор / адресат-непрофесіонал, прямий / непрямий, обізнаний / необізнаний, інтелектуально-логічний, раціональний, адресат-союзник, адресат-доросла людина / адресат-підліток / адресат-дитина, «безстатевий» адресат. Типологічні властивості адресата задають наперед спосіб продуціювання законодавчого дискурсу як остенсивно-інференціальної комунікації.

Матеріали нашого дослідження засвідчують, що явна домінантність адресанта, його сильна позиція зумовлює добір таких текстових стратегій, а саме (у нашому дослідженні ми дотримуємося класифікації текстових стратегій Т.А. ван Дейка [10, 166−171], оскільки вважаємо її найбільш повною): продукційних стратегій [6, 169], які забезпечують інформативне наповнення законодавчого дискурсу; пропозиційних [6, 166], локальних [6, 167] та глобальних [6, 168], які сприяють композиційній будові дискурсу; стилістичних [6, 70], які зумовлюють вибір семантичних засобів та їх оцінний аспект, та схематичних [6, 169], які забезпечують схематичну організацію дискурсу.

Так, продукційні стратегії сильного партнера, тобто явно домінуючого адресанта, зумовлюють домінування в законодавчому дискурсі змістово-фактуальної [5, 27] та когнітивної [2, 102] експліцитно вираженої інформації; імпліцитно вираженою є лише змістово-концептуальна інформація [5, 27], різні аспекти якої відображають індексальний [2, 102], емоційно-оціночний [8, 17], спонукальний [8, 25] та контактний [8, 25] типи інформації. Всі перераховані типи інформації надають адресатові можливість отримати із законодавчого повідомлення стільки і таку інформацію, як необхідно реціпієнтові в конкретних умовах залежно від його цілей. Проте явно домінуючий адресант, самостійно вирішуючи яку інформацію виразити експліцитно, а яку — імпліцитно, заздалегідь нав’язує адресатові своє розуміння дискурсу, вимагаючи від останнього сприймати повідомлення саме з точки зору автора.

Малий обсяг імпліцитної інформації зумовлений ставленням домінуючого адресанта законодавчого дискурсу до адресата як не до рівного собі, пасивного, субординованого, здатного зрозуміти лише те, що він (автор) виражає експліцитно, тобто в доступній формі, не спроможного зрозуміти підтекст, для сприйняття якого вимагаються активні розумові зусилля.

Схематичні стратегії явно домінуючого адресанта визначають композиційну будову законодавчого дискурсу за жорсткою моделлю, у якій сильна позиція адресанта регламентує характер компонентів та їх послідовність, а саме: IT + ІКБ + ОКБ + ОКБп (де IT — індикатори тексту, тобто заголовок, ІКБ — інтродуктивний комунікативний блок, ОКБ — основні комунікативні блоки, ЗКБ, тобто заключний комунікативний блок, відсутній). Така структура дає змогу адресатові відразу після появи в дискурсі першого стимулу актизізувати із семантичної пам’яті релевантну суперструктуру.

Сильна позиція адресанта визначає моделювання послання саме визначеним автором чином, заздалегідь нав’язуючи адресатові єдино можливий спосіб інтерпретації дискурсу й таким чином ще раз підкреслює асиметричність відношень адресанта та адресата. Цьому сприяє також чітке тема-рематичне членування усіх комунікативних блоків.

Сильна, домінуюча позиція адресанта законодавчого дискурсу визначає також використання схематичних текстових стратегій, які зумовлюють застосування графічних виділень, а саме: назви окремих розділів друкуються великими літерами, назви окремих параграфів — жирним шрифтом. Такий графічний спосіб висунення інформації полегшує її пошук адресатові.

Законодавчі дискурси містять велику кількість текстових посилань, розміщених внизу сторінки, на які в дискурсі вказують спеціальні позначки — цифри. Комунікативно компетентний адресат (тобто той, хто володіє нормою адекватного декодування дискурсів певного жанру) сприймає таку позначку як сигнал для переключення із основного повідомлення на допоміжне. Для таких текстових посилань типовими є скорочення та вказівки номерів параграфів. Наприклад, NLRB v Guy F. Atkinson Co (CA 9) 195 F 2d 141; state ex. rel. Blair v Gettinger, 230 ind 588, 105 NE 2d 161.

Така інформація розрахована на обізнаного адресата-професіонала з достатнім когнітивним середовищем. Слід зауважити, що основний текст надрукований одним шрифтом, а посилання іншим, як правило, дрібнішим. У такий спосіб домінуючий адресант вказує адресатові на комунікативну другорядність, факультативність текстових посилань.

Стратегії локальної когерентності домінуючого адресанта сприяють ефективному пошуку адресатом потенційних зв’язків між фактами. Услід за Н. Д. Арутюновою [1, 482−483] ми розглядаємо законодавчий дискурс як ієрархічну прозу, у якій домінують синтагматичні відношення, котрі зумовлюють використання як засіб зв’язності різноманітних конекторів (наприклад, herein, thereof, hereby, thereafter, insofar, finally, subsequently, later on, in accordance, in this connection etc.), які сприяють побудові автором та відтворення адресатом логічного викладу; простого повтору одного й того ж терміна, адже синонімічна заміна чи використання слів-субститутів this, one може спричинити появу двозначності та створити текстові лакуни, які адресат при інтерпретації дискурсу не в змозі буде заповнити; прямого порядку слів.

Явна домінантність адресанта визначає і застосування як засобу стилістичної зв’язності парантези, яка завжди орієнтована на адресата, бо слугує для уточнення, пояснення, розширення інформації законодавчого дискурсу (наприклад, […] general notice of proposed rulemaking shall be published in the Federal Register (unless all persons subject thereto are named and either personally served or otherwise have actual notice thereof in accordance with law) FA, J., 1081) та анафори як стратегії висунення, яка, повторюючи раніше названий об'єкт, акцентує увагу адресата на тому, що йде далі, виділяє наступну інформацію як більш важливу, надає дискурсу більшої переконливості (наприклад, Article 8. The permanent voter lists shall be drawn up for each locality, The permanent voter lists shall be drawn up by the mayors of the town. The permanent voter lists shall be drawn up at communes by villages and at towns. […] The permanent voter lists shall specify the name and the surname, date of birth. The permanent voter lists shall be drawn up in two official fair copies signed by the mayor and the secretary of the local council [23, 245]).

Як зазначалося, адресант законодавчого дискурсу з позиції власної домінантності нав’язує адресатові своє розуміння розв’язання правової конфліктної ситуації, і, виходячи з цього, для зв’язності та підтвердження теоретичної інформації наводить прецеденти, які завжди орієнтовані на адресата та слугують кращому поясненню та ілюстрації правових норм (наприклад, A county board of education, which had removed teachers from their positions because of a decrease in the number of teaching positions due to loss in school attendance, did not act arbitrarily because it had set up no fixed ratio between the teacher load and the minimum student attendance [23, 28]).

Колективний адресат законодавчого повідомлення оцінює закон на рівні суспільної свідомості, v якій відображаються загальнолюдські, загальнонаціональні норми, які втілюють характерну для даного соціуму «картину світу». Адресант законодавчого дискурсу, апелюючи до раціонального мислення адресата, його когніцій, намагається переконати останнього в нормативності свого послання, а отже, обов’язковості дотримання норм. Наприклад. There have been applied to administrative regulations the principles that everyone is presumed to know the law and that ignorance of the law is no excuse [24, 120].

Закон покликаний задовольняти потреби людей у регулюванні їх правової діяльності й у такому аспекті є ціннісним. Цінність об'єкта визначається на основі індивідуальних чи колективних уявлень про свою норму, певних загальних вимог. При аксіологічній оцінці закону норма включається в зону позитивного, отже, й нормативність законодавчого дискурсу отримує позитивну оцінку адресата. Однак, слід зазначити, що адресат може й мати індивідуальні уявлення про норму, якій не буде відповідати законодавчий дискурс. У такому разі адресат дасть законодавчому повідомленню негативну аксіологічну оцінку. Проте за таких умов адресант, використовуючи власну домінантність, силовими методами нав’яже адресатові свої уявлення про норму і змусить останнього позитивно оцінити закон.

Виходячи із прагматичної установки домінуючого адресанта законодавчого дискурсу — регулювати правову діяльність суб'єктів законодавчої комунікації - ми виділяємо раціональну прагматичну оцінку як домінуючу, яка активізує раціональний, інтелектуально-логічний тип мислення адресата. Щодо прагматичної емоційної оцінки, то в законодавчому дискурсі це вказівка волевиявлення колективного домінуючого адресанта, який зобов’язує адресата діяти чітко визначеним чином. Вказівка є категоричною, витриманою в об'єктивно нейтральному тоні, адже законодавчий дискурс — це припис, який визначає, що можна, що повинні робити адресати. Припис як нормативний засіб регулювання вчинків та дій з погляду їх обов’язковості, дозволеності або забороненості й зумовлює забарвлення настійливості, акцентованості законодавчого дискурсу.

Отже, законодавчий дискурс — дискурс влади та домінантності, у якому адресант як сильний партнер моделює гіпотетичного адресата та його типологічні властивості, з орієнтацією на які обирає такі стратегії текстопородження, які сприяють повному та однозначному розумінню субордииованим адресатом запропонованого повідомлення.

2.2 Інформативність законодавчого дискурс Законодавчий дискурс — це дискурс, у якому влада та домінантність збігаються. Комунікація в законодавчому дискурсі проходить за ієрархічною схемою [6, 37], в основі якої - наказ, який зумовлює існування «сильного» адресанта та «пасивного» адресата. Явна домінантність колективного адресанта імплікує асиметричність рольових відносин.

Адресат — кінцева ланка комунікативного ланцюга, об'єкт мовленнєвого впливу.

Не зважаючи на те, що мовні проблеми адресованості досліджуються досить широко, досі поза увагою лінгвістів залишається категорія адресованості у законодавчому дискурсі, а саме — спосіб подачі інформації гіпотетичному адресатові, що й зумовлює актуальність нашої роботи.

Сильна позиція адресанта визначає його уявлення про мотиви, цілі та когнітивне середовище адресата, а також вибір ним продукційних текстових стратегій [3, 50−66], що реалізуються в передачі експліцитної та імпліцитної інформації, обсяг якої визначається типом дискурсу та моделлю гіпотетичного адресата. Продукційні стратегії зумовлюють виділення однієї інформації як більш значимої - фокусної, а іншої - як другорядної, допоміжної - фонової. Прагнучи полегшити пасивному, субординованому адресатові процес розуміння, домінуючий адресант розміщує фокусну інформацію в ті позиції, де її сподівається знайти адресат. Як правило, спочатку йде інформація загального характеру, а потім новизна наростає: нова інформація законодавчого дискурсу ніби «нанизується» на основну проблемну тему, постійно доповнюючись. Достатнє когнітивне середовище дає змогу адресатові адекватно виділити фокусну та фонову інформацію. Однак якщо реальні цілі адресата відрізняються від цілей, прогнозованих автором, чи когнітивне середовище адресата є меншим, ніж вимагається для опрацювання дискурсу, то адресат може розцінювати принаймні частину фонової інформації як фокусну і навпаки.

Існують різні точки зору на класифікацію типів інформації [1, 18; 2, 37; 3, 21; 5, 13−14]. Вважаємо за можливе створити на їх основі власну типологію інформації. Насамперед, зауважимо, що вся інформація є когнітивною, бо спрямована на задоволення пізнання адресата (чи то інтелектуального, чи емоційного збагачення). Залежно від типу впливу на адресата, тобто на інтелект чи емоційну сферу, когнітивна інформація поділяється, відповідно, на власне-інформативну та емоційну. Когнітивна інформація спонукає до певної діяльності, тобто є спонукальною. Окрім цього, когнітивна інформація несе характеристику адресанта, тобто є індексальною, а також має за мету реалізацію функції встановлення контакту, тобто є також контактною інформацією. Зрештою, деякі аспекти когнітивної інформації можуть бути представлені експліцитно, а деякі - імпліцитно. Для детального аналізу типів інформації наведемо фрагмент законодавчого дискурсу:

§ 90. Law of Flag

Under the doctrine of «law of the flag» ,

експліцитна certain maritime matters are determined

когнітивна (2) pursuant to the law of the state or nation

whose flag the vessel flies. That doctrine

is perhaps the most venerable and universal імпліцитна

rule of maritime law bearing on the question когнітивна

of conflict laws (3)

The law of the flag is generally applied

in matters of substantive law. And it is індексальна

generally applied to matters of discipline (4)

on board a vessel. It supersedes the

territorial principle, even for purposes

of criminal jurisdiction of personnel of

a merchant ship, because the ship is deemed

спонукальна to be part of the territory of the sovereignty емоційна

(6) whose flag it flies, and not to lose that (5)

character when navigable waters within

the territorial limits of another sovereignty.

It usually supersedes the lex loci delicti

test of tort jurisdiction [A.J. I, 772].

Когнітивна (1)

Наведений уривок має гіпотетико-імперативний характер припиcу, в якому явно домінуючий адресант визначає, як слід йому діяти за вказаних обставин. Імперативність досягається за допомогою використання лексичних одиниць із понятійною семою волевиявлення (doctrine, rule, law, principle, pursuant, to apply, to supersede, jurisdiction) та пасивних конструкцій (to be applied, to be deemed, to be determined), які акцентують увагу адресата лише на дії.

Законодавчий дискурс покликаний збагачувати адресата інтелектуально, розширювати його правову діяльність, тобто власне-інформативна когнітивна інформація сприяє пізнанню законодавчих колізій та практичному розв’язанню правових ситуацій. Домінуючий адресант бере на cебе відповідальність за інтелектуальний розвиток адресата і пропонує йому таку кількість пізнавальної інформації, яку сам вважає доцільною. Адресант визначає рівень інтелектуального впливу на адресата. У нашому прикладі когнітивну інформацію несуть усі речення, які обумовлюють ситуації використання «закону про прапор» .