Творчість Євгена Плужника

Творчість Євгена Плужника

Творчість Євгена Плужника.

Євген Плужник народився у слободі Кантемирівці колишньої Воронезької губернії, батько його був українцем, мати росіянкою. Навчався у Воронежі в приватній гімназії, згодом в інших містах, зокрема в Ростові. Уже після переїзду батька в рідні краї, на Полтавщину, бачимо колишнього гімназиста в Києві, де шлях його проглядається чіткіше. Короткочасне навчання у ветеринарно-зоотехнічному інституті, слухання лекцій в інституті музично-драматичному, захоплення поезією — такі свідчення шукання свого місця під сонцем. 1923 рік — поворотний у біографії: журнал «Глобус» і місцева газета «Більшовик» друкують перші його вірші. 25-літній Плужник, пам’ятаючи місце свого народження, підписує їх псевдонімом Катнимирянин. Рік 1926;й — рік виходу «Днів». 1927;й — «Ранньої осені». Третьої, ним підготовленої книги поезій «Рівновага», Плужник уже не побачив. Перу поета належать роман «Недуга» і дві п'єси — «Професор Сухореб» та «У дворі на передмісті». Опубліковані услід за книжками поезій, вони дають підстави твердити, що Плужник одночасно шукав себе у кількох жанрах. Якщо долучити до цього роботу над перекладами прози Гоголя, Чехова, Горького, Шолохова, і редагування поетичних збірників антологічного характеру, то зможемо у якійсь мірі уявити напружений ритм цієї, складної душевної організації, людини.

Плужник — поет протиріч. На нього зручно навішувати ярлики, що й робилося не один раз гардеробниками від критики. Плужник мимоволі викликав вогонь на себе. Уже сам лад його вірша, декларування своєї малості і непомітності, само по собі могло розцінюватися тоді як виклик. Індивідуалізм поета, як філософський принцип, а не як норма поведінки, утвердження самодостатньої цінності людського життя в епоху, коли воно так мало важило, не могли не помічатися. Це була одна із таких сольних партій, що мовби протидіяло хоровому співу. Вона тим більше дратувала, що привертало до себе увагу своєю несхожістю, самостійністю. Навряд чи сам Плужник у пору виходу першої книжки усвідомлював це до кінця. Він просто лишався самим собою — інакшим бути не міг.

Висока мовна культура, віртуозне володіння віршем зближують Плужника з неокласиками. В роки розгулу розхристаного самозакоханого примітиву з поетів «цей найлаконічніший з поетів» (Л. Новиченко) послідовно відстоював право на своє розуміння духовних цінностей.

Поезія — архаїчне мистецтво. Щасливий рудимент людства. Але як жанр

вона консервативна. Формальні її здобутки за кілька тисячоліть мізерні. Від часу фараонів і глиняних шумерських клинописів все вирішує тонка і не завжди приступна для аналізу пульсація розуму й серця, їх часто невловні взаємозв'язки. Еволюція жанру — еволюція самосвідомості особистості в загальному процесі поступу.

Поема «Галілей» — поетичний пік Плужника. Тут бунт його проти світу, усі рахунки за ним і самим собою то розходячись, то, навпаки, — зливаючись, творять той спектр цілісності, яке і є вищою ознакою майстерності. Є в поемі шматки, які не тільки за силою почуття, а й за стилістикою нагадують урочисто-пророчі біблійні тексти:

«Так буде:

Прийдуть дужі, щасливі люди,.

А земля така й не така:

І машини прекрасні всюди,.

Й без мозолів кожна рука.

І ось сядуть вони на квітчастих луках,.

І розступиться час.

…І в крові, на Голготі,.

в муках узрять нас.".

Прекрасна відвага щирості явлена в цій поемі. Прекрасна й ота ламаність, бо за нею — болісне шукання істини. Тонко прочитаний Рильським і Новиченком «Галілей», усе не вичерпується сказаним. Плужник дає підстави і для інших тлумачень. Як і кожна глибока річ, поема має кілька вимірів. Це той випадок, коли суперечливість стає достоїнством. Монолог набуває чинності рентгенівського відбитку душі, відкритої нашому зору у пору великого потрясіння:

«Хлип… хлип…

Дайте мені на хліб!

Кормителі!

Хай царствують ваші родителі.

Вічно,.

А я денно і нічно.

За них.

Хлип… хлип…

Дайте мені на хліб…

Не минайте!

Темний я зболю — не бачу.

Радість останню трачу.

Чуєте: плачу -.

Хлип…

Хлип…

Дайте мені на хліб!..".

Ось воно — головне, що мучило Плужника усе його коротке життя: самотність, якої він так і не зміг позбутися, оте гостре відчуття відчудження між людьми, що назване Сартром екзистенціалізмом. Романтик Плужник завжди йшов у парі з Плужником-скептиком. Як він не запевняє інших у жертовності власного болю, проте сам не дуже вірить у те, нагорода за нього — грядуща благодать. Є втіха стражданням. Схильний до неї й Плужник: «О болю! Ти днів моїх радосте!» він так часто вживає це слово, що сприймається воно як заклинання. А щодо віри, то тут поет висловлюється з категоричністю полемічного запаху: «Вірю — сльоза одинока каліки Важить більше, ніж промови, баланси і тисячі віршів і драм!».

Рильський недооцінив другої поеми Плужника «Канів». Хоча, з усіх міркувань, мав би зустріти її прихильно. В ній Плужник чи не найближчий до неокласиків, і якщо йому не вистачало парнаської строгості деяких з них, то в плані версифікації він міг би з ними і позмагатися.

«Канів» — річ значуща за змістом і блискуча здобутками формальними. В ній Плужник являє таку владу над словом, що не раз стискалося від жалю серце — ніким не замінити в поезії цієї совісної, до останнього ґудзика розстебнутої на вітрах віку душі. Втрата Плужника — одна з найбільших втрат багатостраждальної культури нашої. Думати про це важко. Додати до цього нічого.

У «Каневі» Плужник сказав про себе чи не найбільше. Але сказав і про нас. Переходова доба спонукала до несуєтних роздумів. Вдивляючись у день грядущий, вітаючи прихід його, поет ще пильніше озирався, хворобливо усвідомлюючи неминучість кровоносних розривів:

«Бо голос став неголосний.

І не подав онукам оборони,.

Коли їх час могутній та грізний.

Гнав од дідизни у міські полони".

Зі смертю Плужника обірвалася в українській поезії та лінія глибокої медитації лірики, яка в поезії російський веде свій родовід від Баратинського. Так дають підстави думати вірші з «Рівноваги» — книги зрілого мужа, де немає жодних оздоб, є тільки рух мислі й чуття. Тут Плужник, що з якоюсь настороженою недовірою ставився до власної творчості, чи не вперше ладен повірити в себе, хоча й не без власної йому обачливої запитальності - «Може, й твоя з тих багатющих душ, що вміють всесвіт слухати з кімнати». Втім, певності цієї вистачило йому ненадовго:

«Дві паралелі, два меридіани -.

І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!

Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний,.

Замкнувся світ. Тут — Тігр, Єфрей і Рой".

Знову це жорстоке усвідомлення герметичності простору. Така ця натура — зіткала з протиріч і в протиріччях цілісна! Хотів того чи не хотів Євген Плужник, здогадався чи ні, але виказав себе з такою силою щирості, як мало хто з його сучасників. Тим і цінне його слово. Бо доля індивідуума, мікрокосм його свідомості - ще й дзеркало доль інших. Огром і гуркіт маховиків історії не повинен затіняти тієї долі, як і притлумити її живого болю.

За всіма ознаками Євген Плужник обігнав свій час. Інтерес до його творчості, беру на себе сміливість твердити, все зростатиме. Вплив Плужника на українську поезію глибокий і благотворний, хоч, по суті, ніким не досліджений. Він прочитується уже в творця поеми «Рафаель» — талановитого і … забутого ним Є. Фоміна. Всіх, хто побажає в цьому впевнитися, відсилаю до його циклу «Листя Ніколо Сакко».

Прийшла пора сплачувати борги. Вірші бунтаря — анахорета — мимоволі напрошується цей оксиморон, — його «Галілей» мають бути в шкільних хрестоматіях. Вшануймо поета пам’ятником — він потрібен нам, а не йому.