Володимир Винниченко

Володимир Винниченко

Про В. Винниченка та його ранню прозу.

Довго, дуже довго пролежав під спудом доробок цього письменника. Якщо ж бути точнішим, то твори Володимира Кириловича Винниченка (1880—1951) зникли з нашого культурного обігу більш ніж на п" ятдесят останніх років.

Тим часом ідеться про далеко не ординарне явище в історії українського красного письменства. Недарма Винниченкові оповідання і повісті, романи, п" єси користувалися раніше найширшою популярністю на Україні і були перекладені на багато європейських мов. Недарма до них виявляла постійний і жвавий інтерес літературна громадськість. Появу перших творів В. Винниченка (друкуватись він почав 1902 року) вітали І. Франко і Леся Українка. А М. Коцюбинський писав у 1909 р.: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка» «. Так було й надалі. Після Жовтня, попри те, що Винниченко в 1919 р. емігрував за кордон, теж. Це особливо показово, оскільки залишив він батьківщину з причин суто політичного характеру. Причому мало сказати, що Винниченко не сприйняв соціалістичну революцію — він деякий час був одним із провідних діячів української буржуазно-націоналістичної еміграції, що вела боротьбу проти Радянської Росії і Радянської України. А проте в 20-і роки і ще й на початку 30-х у нас — саме у нас, не за рубежем! — друкувалися не тільки численні окремі речі, але також багатотомні зібрання творів В. Винниченка, його постать привертала пильну увагу нашої літературної критики, він вивчався в наших вузах та середніх школах. Бо тоді ще Комуністична партія, керуючись у своїй політиці в галузі художньої культури ленінськими настановами, вважала за потрібне використання в інтересах нового суспільства й творчих здобутків тих майстрів літератури і мистецтва, котрі припускалися ідейних помилок, хитань чи навіть належали до реакційного політичного табору.

Нині видатний український прозаїк і драматург Володимир Винниченко, на всі твори якого в недобрі для життя нашого суспільства часи було накладено настільки ж категоричне, наскільки й безпідставне табу, повертається до радянського читача.

Не викликає сумніву демократична і гуманістична спрямованість його літературно-художньої творчості. Хоч важливо відразу наголоси;

1 Листування М. Коцюбинського з В. Винниченком.— Рад. літературознавство.-1988.-№ 2. С. 50.

ти: мається на увазі не геть уся спадщина письменника. Адже з-під його пера з" являлися і твори, що поривали з прогресивними традиціями вітчизняної літератури, — погляди Винниченка-політика не могли, звичайно ж, не впливати на роботу Винниченка-худож-ника.

Втім, політична позиція В. Винниченка зазнавала істотних змін у різні періоди його діяльності. На цьому треба зупинитись окремо, без урахування цього неможливо пояснити і складність його творчого шляху.

Виходець із низів, селянський син, Винниченко на власні очі бачив, як нестерпно важко живеться трудовому людові України, запряженому в ярмо соціального та національного гніту. І ще в студентські літа (1901 року він був прийнятий на юридичний факультет Київського університету) Винниченко вирішив присвятити своє життя революційній боротьбі і вступив у створену в 1900 р. Революційну українську партію (РУП), його привабили соціалістичні гасла цієї партії, хоча насправді вона являла собою типову дрібнобуржуазну організацію «. Вже в 1902 р., після арешту, „неблагонадійного“ студента виключають з університету, і далі — постійні переслідування властей, нові арешти й ув» язнення (в 1903 і 1906 рр.), солдатчина, неодноразові від" їзди за кордон і 1914 року остаточне (до революції) повернення на батьківщину, де Винниченкові доводиться жити на нелегальному становищі. Впродовж майже всього цього часу він веде енергійну політич-но-гіропагандистську роботу, наполегливо обстоює соціалістичні ідеї.

Але за який саме соціалізм боровся Винниченко? «Я причисляю себя к группе социалистической и притом той, которая организована на основах марксизме», — писав він 1911 року в брошурі «О морали господствующих и морали угнетенньїх"2. Запевнень у вірності марксистському вченню не бракує і пізнішим його публіцистичним виступам. Та слова словами, а діла ділами. Факти показують, що в своїх світоглядних орієнтаціях і в своїй політичній практиці він здебільшого не піднімався вище від дрібнобуржуазного соціалізму.

1 Докладна характеристика діяльності РУП та інших українськихполітичних партій, що виникли пізніше на її базі, дається в книжціІ. Ф. Кураса «Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутство Української соціал-демократичної робітничої партії)» (К., 1986).При цьому автор зупиняється і на постаті В. Винниченка якполітика.

2 В. Винниченко. О морали господствующих и морали угнетенньїх.- Львов, 1911. С. 4.

Те як Винниченко зустрів Жовтневу революцію, підтверджує такий висновок особливо наочно.

Читаємо в його щоденнику (запис 10 лютого 1918 р.): «…яке повинно бути становище людини, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що більшовицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись? Що їй робити?» «Винниченко лукавить: він, ні на мить не вагаючись, став на бік ворогів більшовизму. Вже через два дні після перемоги збройного повстання в Петрограді, 27 жовтня 1917 р., очолюваний не ким іншим, як ним, Винниченком, Генеральний секретаріат Центральної ради, створеної українськими буржуазно-націоналістичними партіями в березні 1917 р., виступив із зверненням «До всіх громадян України», проголосивши в ньому, що рішуче боротиметься проти будь-яких спроб підтримати це повстання. В такому напрямку Центральна рада і діяла, ставши, за словами В. І. Леніна, «на цей шлях нечуваної зради щодо революції, на шлях підтримки найлютіших ворогів як національної незалежності народів Росії, так і Радянської влади, ворогів трудящої і експлуатованої маси, кадетів і каледі-нців…» 2.

Діяльність В. Винниченка як одного з керівників Центральної ради і потім, у 1918—1919 рр., як голови Директорії — уряду Української народної республіки (УНР) — є, дуже м" яко кажучи, не найкращою сторінкою в його політичній біографії.

Щоправда, після залишення Винниченком на початку 1919 р. посади голови Директорії і його еміграції тоді ж за кордон для нього настає час болісних роздумів і певної переоцінки цінностей. Він доходить висновку: в 1917—1919 роках Центральна рада і Директорія воювали «в суті з власними народними масами», внаслідок чого й зазнали поразки. Процитовані слова — з тритомної мемуарно-публіцистичної праці Винниченка «Відродження нації» (1920). В ній, поряд зі спробами автора виправдати дії націоналістичних партій та організацій, міститься і доволі гостра критика на їх адресу, а водночас тепер уже отак говориться про більшовиків: «Не маючи самі жагучого, одважного прагнення знищення в самих його основах, у самому його грунті капіталістичного ладу, ми й другим не вірили, не розуміли їх, не розуміли великої, могутньої простоти більшовизму, тої простоти, яка є властивою всім щирим, послідовним, для блага людськості напрямленим вченням. Не демагогія, а велика простота й щирість їхніх.

1 Володимир Винниченко. Щоденник.— Едмонтон — Нью-Йорк, 1980. Т. 1. С. 278.

2 Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 35.— С. 138. Див. також: Тамхе.- Т. 36. С. 96.

стремлінь, їхньої акції тягли до себе страждучі, експлуатовані маси" «.

Дальшими кроками, що засвідчили прагнення Винниченка порвати з минулим, були організація ним у Відні закордонної групи Української комуністичної парті (УКП), його спрямовані проти петлюрів-щини і білогвардійщини статті в органі цієї групи — газеті «Нова доба», деякі інші його виступи в пресі у 1919—1920 рр. і, нарешті, прийняте ним рішення повернутися на Радянську Україну, щоб там, як він писав у датованому 4 травня 1920 р. відкритому листі «До класово несвідомої української інтелігенції» (і до чого закликав усіх прогресивно настроєних українців-емігрантів), «віддати всі свої сили тіла й душі» справі революції, захисту соціалізму.

Зважаючи на те, що В. Винниченко публічно заявив про свій перехід на платформу Комуністичної партії і Радянської влади, його звернене до уряду РСФРР прохання дозволити йому приїхати на Україну було задоволено. «Щодо Винниченка в принципі згодні», — повідомляв В. І. Ленін Ф. Я. Кона і X. Г. Раковського в телеграмі від 4 травня 1920 р. 2. А в примітці до цього документа у Повному зібранні творів В. І. Леніна роз" яснюється: «Враховуючи, що за спиною Винниченка та інших націоналістичних вождів стоїть численна українська еміграція і з метою відриву від них трудових елементів, що помилялися, було вирішено залучити Винниченка до радянської роботи» 3.

Однак перебування Винниченка в Москві і на Україні тривало недовго, лише з кінця травня по кінець вересня 1920 р. Чому? По-перше, ЦК КП (б)У відхилив ту висунуту Винниченком політичну програму, в залежність від реалізації якої він ставив можливість свого співробітництва в уряді УСРР, — програма ця в ряді істотних моментів ішла врозріз із тодішньою національною політикою Комуністичної партії України. По-друге, людина вельми амбітна, Винниченко образився, що хоч йому і було запропоновано вступити в партію і обійняти посади голови Раднаркому і наркома закордонних справ республіки, його, однак, не ввели до складу Політбюро ЦК КП (б)У. Власне, в кінцевому підсумку саме це спричинило його поспішний від" їзд за кордон. 10 вересня Винниченко занотовує в щоденнику: «…мене не допущено в Політбюро. Себто, єдиного, де хоч трохи (?— /. Д.) можна було б брати участь в дійсній відповідальній роботі, — мене позбавлено. Виходить те саме, що весь час: не допустити… Я категорично, рішуче й твердо заявив, що без участі в Політбю;

В. Винниченко. Відродження нації. [Історія української революції (марець 1917 р.- грудень 1919 р.)]. — Київ — Відень, 1920. Частина II.- С. 151, 93−94.

2 Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 51.— С. 190.

3 Там же.- С. 421.

по в партію не вступаю й з уряду виходжу". І далі: «Питання про вступ у Політбюро явилось останнім пробним каменем їхньої щирості» «.

У перші ж дні після повернення за кордон Винниченко, начисто відмежувавшись од усіх своїх недавніх декларацій, розгортає активну антирадянську кампанію. В численних усних і друкованих виступах він у суціль негативному дусі оцінює політичну ситуацію на Україні, кличе український народ до боротьби з «московським більшовизмом» тощо.

Відтак, здавалось би, годі було тепер чекати від Винниченка вороття до тих ідейних настроїв, які володіли ним перед приїздом на Радянську Україну. А проте минуло зовсім небагато часу, і він — слід гадати, насамперед під враженням успіхів соціалістичного будівництва в СРСР — знову якнайгостріше засуджує політичну метушню української націоналістичної еміграції і знову солідаризується з лінією Комуністичної партії! 1926 року з" явилась його брошура «Поворот на Україну». Вона не відзначалася теоретичною строгістю і послідовністю розвитку думки (це, між іншим, характерно для більшості Винни-ченкових трактатів, розвідок, есе), але в ній було чітко сказано про національну політику, здійснювану на Україні, як єдино правильну,. єдино перспективну політику. «…Факт створення Союзу Радянських Республік, — підкреслюється в брошурі, — є дуже важний і позитивний для національного відродження факт. Українська держава існує і має свою державну владу. Всякі ж інші емігрантські „державні центри“, „влади“, „уряди“ є шкідливі для українського відродження забавки» 2. Або взяти написану Винниченком уже в 1934 р. велику статтю «За яку Україну?» — в ній він, торкаючись своїх політичних поглядів, кілька разів повторює, що стоїть тільки «за Україну радянську, соціалістичну».

Констатуючи різкий перелом, який відбувся у світогляді Винниченка в середині 20-х років (відгомони давніх націоналістичних передсудів, правда, звучали і в його публікаціях пізнішого часу), слід відзначити й таке: «новий» Винниченко теж критикує недоліки в тогочасному житті радянського суспільства, але — вже з найкращими намірами, турбуючись про долю цього суспільства. Один приклад. Незадовго до початку другої світової війни Винниченко в «Одвертому листі до Сталіна і членів Політбюро ВКП», не просто вказуючи на негативні явища в сфері національних відносин у СРСР, а наголошуючи важливість «мобілізації національного почуття» всіх народів першої країни соціалізму перед лицем фашистської воєнної загрози,.

1 Володимир Винниченко. Щоденник.— Т. 1.— С. 479, 480.

2 В. Винниченко. Поворот на Україну.— Львів — Пшібрам, 1926.

С. 18.

писав: «Офіціально вважається і проголошується в СРСР, що національне питання там розв» язано ідеально. На великий жаль, це не так. В глибині своєї свідомості ви й самі, звичайно, знаєте, що до ідеального розв" язання питання ще дуже далеко" «. Виходячи з наших сьогоднішніх історичних знань, до слова, мусимо визнати, що висновок цей був аж ніяк не безпідставним…

Наостанку ще два штрихи до політичного портрета В. Винниченка. В роки війни, під час окупації Франції (з 1925 р. Винниченко жив у Парижі і з 1934 р. до кінця своїх днів у селі Мужен поблизу Канна), він рішуче відхилив пропозицію гітлерівців співпрацювати з ними, за що був кинутий у концтабір. А в повоєнний час Винниченко невтомно виступає із закликами до боротьби за мир між народами, до налагодження контактів і співробітництва між різними соціальними системами.

Взагалі ж після переїзду (з Німеччини) до Франції Винниченко припиняє активну політичну діяльність, «обтрушує з себе всякий порох політики», якщо скористатись його власним виразом. Він відмовився од будь-яких контактів з агресивно настроєною щодо СРСР частиною української еміграції, зазнавши через це всіляких нападок та утисків з її боку. В той же час чергові його спроби налагодити взаємини з ЦК КП (б)У залишилися безрезультатними, в роки, коли набирала силу сталінщина, офіційні кола оголосили Винниченка «ворогом соціалізму, агентом імперіалістичних держав, інтервентом» і відповідно реагували на висловлене ним знову бажання «повернутися в СРСР і взяти участь у справі будування соціалізму» (лист «До Політбюро ЦК КП (б)У», 1933 р.). Й останні два з половиною десятиліття свого життя Винниченко присвятив головним чином письменницькій роботі, а також малярству і студіюванню наукової літератури з філософії, етики, естетики…

Думається, всього сказаного досить, щоб побачити, яким напрочуд звивистим був політичний шлях В. Винниченка, які найкрутіші повороти траплялися на ньому. Він ще потребує поглибленого вивчення, і слово тут — за істориками.

«Політбюро констатує мінливість настрою т. Винниченка…» — так було записано в рішенні Політбюро ЦК РКП (б) від 6 вересня 1920 року при розгляді питання про прийняття В. Винниченка до партії 2. От на оцю «мінливість настрою» Винниченка-політика не можна не зважати при характеристиці Винниченка-художника.

Як і на те, само собою зрозуміло, що зв" язок між світоглядом і творчістю письменника, митця має далеко не простий, не механічний характер. Незмінне прагнення Винниченка до життєвої правдивості своїх художніх образів найчастіше долало нечіткість, суперечливість (на певних же етапах його діяльності й хибність) властивих йому соціально-політичних переконань. Життєдайними соками живило талант Винниченка також те, що він, нехай і не раз жорстоко помиляючись як політик, усім серцем любив свою батьківщину, пристрасно бажав щастя рідному народові.

Першим друкованим художнім твором Володимира Винниченка була повість «Сила і краса» (в наступних перевиданнях —"Краса і сила"), яка з" явилася в 1902 р. на сторінках журналу «Киевская старина». Цей твір, інші оповідання і повісті Винниченка, що побачили світ незабаром, відразу зробили широко відомим ім" я їх автора. Причому передова літературна громадськість не вагаючись констатувала, що народився талант, котрий здатен сказати своє, оригінальне слово в українській прозі.

«Серед млявої тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав І. Франко в рецензії на збірку оповідань В. Винниченка „Краса і сила“ (1906), — раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка» «. Як бачимо, Винниченко протиставляється не тільки декадентствуючим літераторам з їхнім тяжінням до «чистого мистецтва», ігноруванням змістовного начала в художній творчості, але також епігонам традиційної для української літератури манери письма.

Більше того, Винниченко прагне якнайрішучіше оновити цю манеру, влити свіжу кров у поетику «старого» реалізму.

За чотири роки до появи Винниченкової збірки «Краса і сила» ІФранко в одній зі своїх літературно-критичних праць переконливо аргументував той висновок, що новаторство молодих українських письменників, передусім Стефаника і Коцюбинського, «лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері або докладніше — в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти». Коли Панас Мирний, Свидницький, Нечуй-Левицький, Карпенко-Карий — І. Франко називає їх «великими епіками» —"завсі;

1 Трудова Україна.-1937. Ч. 6−7. С. 7. Див.: Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 51.— С. 421.

" Літературно-науковий вісник. —1907.— Річник X, т. XXXVIII, — С 139.

ди клали собі метою описати, змалювати такі чи інші громадські чи економічні порядки, ілюструючи їх такими чи іншими типами, або змалювати такий, а такий характер, як він розвивається серед такого чи іншого окруження, нові письменники кладуть собі іншу задачу. Для них головна річ — людська д у ш а, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах…" «. У річищі цього, за визначенням найновішої академічної «Історії української літератури», «оновленого, соціально-психологічного (чи філософсько-психологічного) реалізму», що зайняв домінуючі позиції в українській літературі кінця XIX — початку XX століть і виводив її на ширшу світову арену, розвивалась, у цілому, і творчість В. Винниченка.

Уже повість «Краса і сила» (до речі, сам Винниченко називав її, як і більшість своїх повістей, оповіданням) була загалом вдалою спробою письменника відійти від застарілих літературних стереотипів. Відійти навіть у стилістиці. Так, перед тим як подати портрет Мотрі, героїні повісті, автор з неприхованою іронією говорить: «То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні „губок, як пуп“ янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Головне ж, Винниченко в «Красі і силі» заглиблюється найперше саме у внутрішній світ людини, чого бракувало творам побутово-етнографічного характеру в українській реалістичній літературі.

Сюжетні перипетії розгортаються в повісті навколо взаємин Мотрі з двома парубками-злодіями —"гарним та здоровим", але слабоволь-ним, нерішучим Ільком і розумним, упевненим у собі, завзятим, хоча й зовні непривабливим, Андрієм. Обидва вони люблять Мотрю, а вона ніяк не може віддати перевагу котромусь із них, зробити вибір між «красою» і «силою». Врешті-решт, після того як Андрій тяжко поранив у сварці Ілька і був засуджений, Мотря виходить заміж за Андрія і їде з ним у заслання… Не все тут психологічно вмотивовано. Як зазначала Леся Українка в своїй незакінченій статті про Винниченка (написана російською мовою, стаття ця, очевидно, мала бути надрукована в журналі «Жизнь»), у «Красі і силі» «фабула и психологические перипетии все-таки оставляют много желать», оскільки «трагическая дилемма вьібора между красотой и силой, стоящдя перед героиней, далеко неясно виражена конкретними воплощениями ее». Але в той же час Леся Українка не відмовляла авторові повісті у проникливому аналізі людських почуттів і, зокрема, вказувала на «замечательно верньїе и тонкие психологические штрихи в обрисовке внутренней драмьі Мотри» 2. Щодо цього особливо велику роль у «Красі і силі».

відіграють «естественньїе», за виразом Лесі Українки, монологи і діалоги героїв. Найменше розмірковуючи про почуття, переживання Мотрі, автор дає можливість «висловитись» їй самій, а відтак ми й одержуємо її психологічну характеристику:

" — Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий!.. А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю. Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він — гарний, а ти — рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! — і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору".

На думку декого з дослідників, повість «Краса і сила», поза іншим, сповнена соціально-критичного пафосу. Мовляв, хоч Ілько і Андрій є злодіями, але, як заявляє один із них, то багачі «саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного — а я з бідного не деру», а отже, злочинні дії героїв твору породжені соціальними причинами, мають своїм джерелом звичаї капіталістичного ладу і т. п. Проте бачити в Ількові й Андрієві таких собі українських Робінів Гудів аж ніяк не доводиться. Мала рацію Леся Українка: «Конечно, среди воров и разбойников встречаются люди с чисто реформаторскими наклонно-стями, о чем свидетельствует вместе с историей и мировая литература, и народная поззия, но герой г. Винниченко ничем не напоминают зтого типа, они слишком мелкотравчатн и в чувствах и в поступках, позтому фраза Илька о том, будто они „з бідних не деруть“, а только „з багачів“, отзьівается лицемерием или авторской „вьідумкой“, так как зти „идеи“ вовсе не мешают приятелям фактически „драть“ главньїм образом с крестьян, вовсе не принадлежащих к „багачам“, а скорее равньїх по положенню самим героям» 1.

Мотиви осудження соціального зла на повен голос звучать у багатьох інших оповіданнях і повістях В. Винниченка, написаних ним напередодні та під час першої російської революції (а почасти й у наступні роки). І те, що пером Винниченка рухали тоді його нехай не в усьому чіткі й не завжди послідовні, але щирі соціалістичні переконання, засвідчила не тільки ціла низка його творів про трагічне становище селянства, затисненого в лабетах експлуатації і безправ" я («Контрасти», «Голота», «Біля машини», «Хто ворог?», «На пристані», «Голод», «Кузь та Грицунь» та ін.). Життєві «університети», що їх пройшов Винниченко, дозволили йому сказати чимало нещадної правди і про солдатчину («Боротьба», «Мнімий господін», «Честь»), і про тюремні будні («Темна сила», «Промінь сонця», «Маленька рисочка»), «про побут та мораль ліберальствуючого панства, дрібнобуржуазної.

Іван Франко. Зібр. творів у 50 т.- К., 1982. Т. 35. С. 107, 108. Леся Українка. Твори.- X., 1930. Т. 12. С. 238, 241.

Леся Українка. Твори.- Т. 12. С. 242.

інтелігенції, провінційних акторів тощо («Заручини», «Уміркований» га «щирий», «Малорос-європеєць», «Антрепреньор Гаркун-Задунайсь-кий»). А в таких Винниченкових оповіданнях, як «Роботи!», «Студент», «Зіна», представлені і образи українських інтелігентів, котрі роблять усе для того, щоб пробудити соціальну активність народу, революціонізувати його свідомість.

Не зайвим буде відзначити в цьому зв" язку, що розширення тематичних обріїв української літератури взагалі належить до числа істотних заслуг Винниченка перед нею, аніякого перебільшення нема в твердженні критика: «Обсягом і різноманітністю своєї тематики, діапазоном проблем і масою людських типів Винниченко, безперечно, стає на рівні першої-ліпшої літератури європейської» «.

Як викривач існуючих соціальних порядків Винниченко в своїй прозі виступає з піднятим забралом. Іноді навіть публіцист тут у ньому бере гору над художником. «Обкрадені, обідрані тими, хто мав силу обідрати, вони йдуть продавати себе, свої сили, своє здоров» я, своє тіло, сором, любов, вони йдуть найматься до ситих, розпутних, ледачих людей, які мають землю, гроші, але які не обробляють сеї землі, бо мають другу роботу: їсти, пити і розпутничать", — це про сільських наймитів-заробітчан («На пристані»). Однак, звертаючись і .до зовнішньо безстороннього способу малювання життя, не даючи публіцистично-прямих оцінок зображуваному, Винниченко не залишає сумнівів щодо свого ставлення до цього зображуваного. В оповіданні «Контрасти», де теж мовиться про поневіряння заробітчан, автор начебто тільки фіксує свої спостереження (його позиція певною мірою виражається хіба що в деяких репліках молодого скульптора Івана). Але хіба не несе в собі цілком певне ідейно-смислове навантаження змальована в оповіданні точними реалістичними мазками і психологічно переконлива сцена випадкової зустрічі в степу цих знедолених, нещасних людей з багатійкою Гликерією та її товаришами по чарці? В одній групі «всі ніби однакові: темні, худі, похмурі і всі наче одного якогось сірого кольору, нема ні білявих, ні чорнявих, — усі сірі» (тижнями блукаючи у пошуках роботи, вони покрилися з ніг до голови порохом). У другій же —"гарно одягнені, чисті, багаті люди", яким живеться легко і приємно. Це не просто один із тих звичних для нашого ока контрастів, що їх так часто пропонує реальна дійсність, це, як каже Іван, «справжній контраст». Перед нами дві соціальні сили, між якими нема і не може бути взаєморозуміння: «…дві купи людей стоять і дивляться одна на одну, але дивляться не так, як незнайомі між собою люди, а так, як дивляться звичайно в музеї на.

вощані фігури, тільки одна група дивиться з виразом якогось жалю, огидливості, страху, а друга — заздрості, похмурої туги й ніяковості".

Наголос на типових для тогочасного життя суспільства різких соціальних контрастах зроблено також у найзначнішому творі раннього Винниченка — повісті «Голота» (1905). «З двора (панського.— І. Д-), — пише про її зміст І. Франко, — в злудному світлі пливе запах розкоші і цинічної розпусти, а сільське життя для декого вже відійшло в міфологію, а деякі… все-таки мусять служити і заробляти в дворі і мов риба об лід б» ються між занепадом села і широким шляхом у повний пролетаріат" «.

Характеризуючи «Голоту» з «соціологічного погляду», І. Франко лише побіжно зауважує, що вона являє собою «майстерну спробу змалювання» життя українського народу в перехідну історичну добу. Леся Українка ж у своїй статті про Винниченка приділяє основну увагу якраз художнім достоїнствам твору. Особливо приваблює її те, що автор повісті підходить до «толпьі» — Леся Українка зближує в цьому відношенні «Голоту» з «Ткачами» Г. Гауптмана і називає такий метод зображення дійсності «новоромантизмом» — не як до безликої, однобарвної маси, а як до «собрания определенньїх личнос-тей». «Г. Винниченко взял обт. ектом своего наблюдения небольшую толпу людей, 12 человек рабочих в акономии, но зато всю ее изучил и расчленил и вьіяснил личность каждого члена в ее сущности и в ее отношении к окружающим» 2.

Звичайно, та або інша із цих дванадцяти осіб зображується в «Голоті» з різною мірою повноти художнього аналізу.

Чи не найдетальніше, передусім у психологічному плані, виписаний в повісті образ наймички-куховарки Килини. Це розумна і красива молода жінка, яка всіма силами прагне вирватися з батрацької неволі. Вона, каже у творі дід Юхим, «аж дрижить, щоб хазяйкою стати», і смертельно боїться залишитися на все життя «голодранкою», не хоче, щоб її, як «гулящу» Софійку, «якась паскуда прилюдно по морді била та шлюхою очі випікала», щоб її діти, як дівчинка-сирота Маринка, «під стусанами виростали». Ось чому Килина поставила собі життєвою метою вийти заміж за «хазяйського сина» Андрія, давно закоханого в неї. Правда, вона не любить його, одначе й не приховує цього від нього, через те, за влучним спостереженням Лесі Українки, її поведінка аж ніяк не має характеру нав" язування себе в жінки Андрієві, — Килина лише чесно й відверто ставить свої умови: Андрій робить її «хазяйкою», а вона за це любитиме його «так, як нікого не любила». Та Андрій виявляє нерішучість, а далі події розвиваються таким чином,.

1 Анд. Річицький. Володимир Винниченко в літературі і політиці.- X, 1928. С. 33.

" Літературно-науковий вісник. —1907, — Річник X, т. XXXVIII.— С. 140−141.

2 Леся Українка. Твори, — Т. 12. С. 255.

що Килині взагалі довелося облишити думку про одруження з ним. І, втративши надію знайти якийсь інший, кращий шлях якщо не до щастя, то принаймні до матеріального благополуччя, вона після тривалих вагань вирішила стати коханкою панича-офіцера. Причому Килина до кінця щира і з ним: «Ви кажете, що любите мене… Я цьому не вірю… І сама вас не люблю… А ви хочете мене за полюбовницю взяти… Так? Ну, так от що: візьмете мене в город, дасте мені кватирю… дасте мені в руки 300 карбованців, Чуєте? — і тоді… тоді я вас слухатимусь…» Килина, отже, процитуємо ще раз Лесю Українку, «горда», в ній «сильно чувство собственного достоинства», вона «не лжет ни жениху, ни офицеру». І було їй, читаємо в повісті, «безмірно тяжко» пропонувати себе в «полюбовниці» офіцерові, у розмові з ним «вона нервово давила собі одною рукою пальці другої руки, очі її ніяково ходили по кімнаті, груди важко й нервово здіймались, сама вона стала знов мертво-блідою». (Напрошується порівняння Кплини з панночкою Галею, однією з героїнь написаного приблизно в той же час, що й «Голота», оповідання Винниченка «Заручини». Дочка бідної вдови полковника, Галя теж продається — «вьіходит не за меня, а за мой капитал», як висловлюється її багатий наречений. Але Галя, на відміну від гордої Килини, саме нав" язує себе, І досить-таки безсоромно, своєму «обранцеві» й при цьому анітрохи не переживає, не відчуває ані найменших докорів сумління). Отож не можна не посперечатися з О. Дорошкевичем, який у своєму «Підручнику історії української літератури» (1924) не знайшов для Килини іншого визначення, ніж «розміркована егоїстка».

Так само досить виразними є психологічні портрети тих персонажів повісті «Голота», яким у ній відведено порівняно невелике місце, автор уміє небагатьма словами, як правило, вкладаючи їх в уста інших своїх героїв, дати читачеві уявлення про особистість, характер людини. Приміром, слухаючи того ж діда Юхима, ми ясно «бачимо» сирітку Марину («Залякане, засмоктане. Воно тобі не те що вкрасти не посміє, а й за себе постояти не може. Усяке її штовха, усяке її щипа, з роботи не вилазить, голодне, холодне, забите, чорне… кому воно, нащо воно?)» або робітника Трохима, котрий люто ненавидить панів, але не знає, як діяти проти них («Він чоловік попечений: йому, де не торкнись, болить… Чоловік дороги шукає. Де він її знайде, чи на Сибіру, чи в палатах — то вже нам не знати»). Та, власне, й про особистість самого діда Юхима ми багато чого дізнаємося з тих його характеристик. Як і з такого роду сентенцій цього старого наймита, що прожив велике і нелегке життя, «і по тюрмах сидів, і по світах бував»: «Правда — то от той самий п» ятак: подивись з одного боку — орел, переверни той самий п" ятак на другий бік — буде тобі орешка. От так і правда вся. Що на користь мені, от то й правда, а що на шкоду,.

то — неправда. А що шкодить одному, то другому на користь. От тобі й правда вся…".

Далекий від септиментально-народницького замилування людьми з низів, Винниченко і в інших своїх творах про сільську та міську голоту правдиво показує, що в умовах панування соціальної нерівності народ приречений на темноту і забитість («На пристані», «Голод», «Баришенька»), що навіть непересічні його представники в цих умовах не завжди витримують тиск життєвих обставин і моральна деградують («Терень»). Разом із тим на сторінках Винниченкових творів живе чимало образів простих, «маленьких» людей, які є носіями І виразниками найкращих начал народного буття. Це селянин Василь, який «коло череди» навчився грати на сопілці й зворушує серця своїх товаришів чудесною музикою, натура справді артистична («Раб краси»). Це син робітника Федько — розбишакуватий, але чесний і сміливий хлопчик, що ладен із благородних міркувань пожертвувати собою («Федько-халамидник»). Це «найменший, найпослідній чоловік» (таким його всі вважають) ПІня, якого політичні в" язні обрали тюремним старостою І який ціною власного життя довів свою відданість громаді («Талісман»)… І, зрозуміло, як істинно позитивних героїв Винниченко зображує тих «голодних», що не тільки мучаться, страждають, а й рішуче виступають проти «ситих».

Революція 1905 року, писав В. І. Ленін у статті «П» ятдесятиріччя падіння кріпосного права", «вперше створила в Росії з юрби мужиків, пригнічених проклятої пам» яті кріпосним рабством, народ, який починає розуміти свої права, починає відчувати свою силу" «. Ми знаємо, що цей процес зростання самосвідомості трудящих мас знайшов глибоке художнє осмислення в творчості І. Франка, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника. Позначені неабиякою реалістичною силою оповідання В. Винпиченка про зародження революційних настроїв І революційного руху на селі — такі, наприклад, як «Біля машини», «Салдатики!», «Хто ворог?» — теж належать до безсумнівних здобутків української демократичної літератури початку XX століття.

В основі сюжету «чудового нарису» (І. Франко) «§іля машини» — конфлікт між економом Ґудзиком та селянами-заробітчанами, з якими він, маючи на меті свою користь, не хоче вчасно розраховуватися. Сподівання панського лакизи, що вони «постоять, погомонять, почухаються й підуть собі з богом до другої суботи», виявилися марними: змінилося село, виросли в ньому безстрашні бунтарі, як-от Карпо й Андрон. «Тепер інший час настає! Думаєте, що й довіку мужик дурний буде? Чекайте трохи!.. Он у Полтавській губернії задали вам перцю, буде й на всіх вас… Іроди! Мироїди! Ще дурить голову!" — гнів;

Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 20.— С. 134,.

но кидає Ґудзикові Андрон. Спалахує страйк, І-селяни, очолювані Карпом і Андроном, здобувають перемогу.

В оповіданні «Салдатики!» бунтарський дух народу уособлює мудрий і розсудливий селянин Явтух. У дохідливій для селян формі пропагуючи соціалістичні ідеї («…той має право на землю, хто робить на ній! Ми робимо — наша й земля»), він стає справжнім ватажком повсталої бідноти.

А оповідання «Хто ворог?» привертає увагу тим, що в ньому утверджується думка про спільність класових інтересів трудящих усіх національностей. Наймит Корній так відповідає хазяїну, котрий твердить, що, мов, працювати «краще з своїм братом, малоросіянином»: «Співаєте ви добре, та, вибачайте, чимсь іншим ваша пісня тхне… Ось двадцять літ я заробляю оцими руками, — він з силою б» є себе рукою по руці, — а ніде ще не бачив, щоб хазяїн нашому братові за свого був — чи хахол, чи кацап він".

Як відомо, ще донедавна В. Винниченко в нашій науковій літературі без особливих застережень зараховувався до числа «письменників буржуазно-націоналістичного напряму». Рання його проза не дає для того жодних підстав. (Та й лише кілька творів з усієї його величезної літературної спадщини — це, скажімо, написана в 1919 р. повість «На той бік» —є справді уразливими з даної точки зору). Мало того, постійно і наполегливо виступаючи проти національного нігілізму, Винниченко воднораз піддає нищівній критиці характерні для певних кіл тогочасного українського суспільства прояви національної обмеженості, національного чванства і т. ін.

Такий собі панок Недоторканий, один із двох героїв оповідання «У мір кований» та «щирий» (1907), «як скажений робиться», коли йдеться про будь-що, хоч якось причетне до «національної справи». Приміром, не надів у дорогу його товариш українську вишивану сорочку і — ледве виправдався перед Недоторканим: «А то вже: і «ренегат», і «кацап», і «зневага національної культури». А проти чого протестує Недоторканий, потрапивши в тюрму? «Геть, — кричить, — чортова кацапня з наших українських тюрміа! Чого поналазили сюди?!» Воістину вбивчий сарказм… Змальовуючи образ другого свого героя, «уміркованого» українофіла Самжаренка, від імені якого ведеться розповідь, автор також не шкодує сатиричних фарб: «…я чоловік тихий собі. Що Україну люблю? Так хіба ж я кому хоч слово про це говорив де? От тільки там, у книгарні… Ну, так то ж один раз, та й то не дуже…».

Для Винниченка є очевидним, що за базіканням панів-лібералів про свій патріотизм часто-густо приховуються їхні егоїстичні класові інтереси. «Україна Україною, а земля землею», — недвозначно висловлюється той же Самжаренко, не погоджуючись із Недоторканим, який готовий піти «навіть на те, щоб насильно землю одбирати, аби.

завести свою самостійну Україну". Самжаренкові тут міг би падати руку і поміщик Коростенко з оповідання «Малорос-європеєць», теж опублікованого в 1907 р. «Николай Андреевич большой любитель малоруського язика…» — каже про нього його дружина. І взагалі він відомий своїм «демократизмом, українством, лібералізмом». Але все це не завадило Коростенкові дати наказ «стрелять без сожаления» в селян, котрі, як йому здалося, хочуть посягнути на його поміщицьке майно…

Антиподами такого роду «патріотів» і «народолюбців» виступають зображені в ряді інших Винниченкових творів справді передові представники української інтелігенції, до кінця щиро, можна навіть сказати, фанатично віддані ідеї боротьби за здійснення мрій і сподівань рідного народу. «Ось захоплююче соціальним мотивом оповідання „Студент“, — писав про один із цих творів М. Вороний, — де малюється непорозуміння між озвірілою і легковірною селянською юрбою і агітатор ом-студентом під час стихійного нещастя, пожежі в селі, в якій підозрівають „студентів“, конфлікт в нім закінчується трагічним фіналом — самогубством студента, що своєю смертю хоче доказати свою правоту і виявити селянам їх справжніх ворогів, що його переслідували. Тут самогубство — останній агітаційний спосіб бо ім» я торжества ідеї" «. Так само здатна поступитися найдорожчим заради торжества революційної справи Зіна Сокоринська, з якою ми знайомимось у майстерно написаному, забарвленому теплими ліричними тонами оповіданні „Зіна“. Змальовано привабливий образ мрійливої, романтично настроєної дівчини („Зіна запевне знала, що люди соціалістичного ладу будуть кохати тільки раз в житті. Один раз — і годі. Але зате так, що… ех!“), а водночас — вольової і рішучої людини, переконаної революціонерки, що понад усе ставить свій тромадський обов» язок. ЗІна поспішає в місто X. (так у творі), щоб урятувати нареченого — він умирає в тюрмі, оголосивши голодовку, — але на якійсь великій станції її подорож раптом переривається: страйкують залізничники. Ш Зіна, знаючи, чим вона ризикує («забас-товка, мабуть, протягнеться більше трьох днів», а Антип «більше двох днів голодовки не видержить»), не могла, проте, не затриматись на цій станції, коли побачила, що страйк іде на спад. її палке, схвильоване слово дійшло до сердець робітників, надихнуло їх на продовження боротьби.

Оповідання «Зіна» було опубліковане в 1909 р., тобто вже після поразки першої російської революції. Почався новий період у літературній діяльності В. Винниченка, на який наклала відбиток атмосфера пореволюційної політичної реакції. Подібно до інших ідейно нестій;

1912.— Річник XV, т.

1 Літературно-науко вий вісник. С 182−183.

ких представників дрібнобуржуазної інтелігенції, Винниченко в цей час зневірюється в можливості знищення існуючих соціальних порядків і не в одному зі своїх творів розвінчує ті революційні цілі, за досягнення яких він сам ще вчора боровся, у непривабливому вигляді змальовує учасників соціал-демократичного руху тощо і виступає з проповіддю зневаги до високих моральних цінностей взагалі. Мовляв, досить бути «чесним із собою» (один з його романів так і називається —"Чесність з собою"), тобто потрібно лише, «чтобьі я… не лгал себе, не обманьївал ни чувства, ни разума своего» «, а всі суспільні обов» язки й моральні норми нічого не варті… Природно, що прогресивна, і насамперед марксистська (М. Ольмінський, М. Горь-кий г), критика рішуче засудила виправдування, а то й романтизацію Винниченком ренегатства, індивідуалізму, аморальності. Багато І загалом справедливо писалося також про вияви еротоманії та натуралізму в його тодішніх творах. Саме за підміну реалістичної манери письма натуралістичною був гостро розкритикований у відомому листі В. 1. Леніна до Інесси Арманд (червень 1914 р.) роман Винниченка «Заповіти батьків»: «Поодинці буває, звичайно, в житті все те із „страхіть“, що описує Винниченко. Але з» єднати їх усі разом і т, а к и м чином — значить, малювати страхіття, лякати і свою уяву, і читача, «затуркувати» себе і його"3.

А проте й у роки реакції Винниченко, як мовиться, не спалив за собою всі мости. Свідченням цього і є його «Зіна», а також інші оповідання, що їх було згадано раніше (наприклад, «Терень» або «Талісман»), і ще. —"Чекання", «Таємність», «Босяк».. Слушним тому є висновок П. Федченка щодо раннього періоду Виннйчєнкової творчості: «Цей період, чи, може, точніше, домінуючий його ідейно-тематичний струмінь, важко обмежити більш-менш чіткими хронологічними рамками, оскільки такими ж особливостями позначені й деякі оповідання наступного десятиліття…» 4 Додамо лише, що ці оповідання Винниченка здебільшого і за своїми художніми особливостями, як твори реалістичні, близькі до його ранніх речей.

«…Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!» — устами художни;

1 В. Винниченко. О морали госгюдствующих и морали угне-тенньїх, — С. 32, 43.

2 Горькому сподобалися «Голота» та деякі інші ранні твори Винниченка, і він запросив молодого письменника до участі в збірниках"Знание". Але потім відмовився — передусім якраз тому, що Винниченко виступив із творами, в яких відчутно звучали занепадницькімотиви, — від співробітництва з ним.

3 Ленін В. 1. Повне зібр. творів.— Т.48.— С. 290.

* Фєдченко Павло. Два полюси одного життя.— Літ. панорама. 1988. К., 1988. С. 189.

ка Олафа Стефензона в однойменному своєму оповіданні це говорить сам Винниченко. Однак найвагоміші художні його досягнення, безперечно, являють собою досягнення письменника-реаліста. Інша річ, що він не тільки збагатив українську літературу зразками соціально-психологічного реалізму, але також розширив її художній діапазон, звернувшись і до поетики модернізму. Навряд чи це правильно, що «творчу оригінальність» Винниченка «може прояснити саме модерніс-тична концепція його творчості» І що навіть рання його проза належить «до відомства» не так реалізму, як модернізму". Адже модернізм, у чому й полягає його чи не найпосутніша типологічна ознака, розглядає особистість поза її соціальними зв" язками, а це відрізняє лише деякі романи і повісті Винниченка, написані ним в основному в роки між двома революціями, але аж ніяк не всі його твори, ранню прозу — поготів. Говорити ж про активне використання ним, у тому числі й на початку своєї літературної діяльності, засобів художньої виразності, характерних для модерністських течій (зокрема, для експресіонізму з його принциповою орієнтацією на лірико-суб" єктивне осмислення дійсності), можна І треба.

Звичайно, і до ранньої прози Винниченка критика висловлювала більші чи менші претензії. Особливо часто йому дорікали за «розхристаний стиль і грубувату, нечисту мову» (М. Вороний), «волохатий, нсоброблений стиль» (С. Єфремов) і за те, що його мова «поплямована великоруськими словами» (І. Нечуй-Левицький). Та не слід забувати, ш, о письменникові майже завжди доводилося працювати в дуже складних умовах, що його постійно переслідували матеріальні нестат-ки і він був змушений поспішати з роботою, — багато в чому цим пояснюються і стилістичні огріхи в його творах, й інші їхні недоліки. Що ж до «поплямованості» Винниченкової мови русизмами, то Нечуй-Левицький у своїй статті «Українська декадентщина» мав тут на увазі одну з книжок його оповідань, видану 1910 року. «В своїх передніших оповіданнях, — зазначається в цій же статті, — мова д. Винниченка була чисто народна» 2. Крім того, нерідко Винниченко цілком свідомо вдавався до суржика, зважаючи на його поширеність у самому житті. Це, отже, теж допомагало письменникові якнайкраще, якнайправдиві-ше «обкреслити людину».

У цій передмові до збірки ранніх оповідань і повістей В. Винниченка було коротко сказано тільки про невелику частину його творчої спадщини. Понад п" ять десятиліть віддав він служінню українській літературі і ще в дожовтневий час гідно представив її перед цілим.

1968.

1 Див.: Рад, літературознавство. —1989. —№ 7.— С. 74. Нечуй-Левицький І. С. Зібр. творів у 10 т.— К., 10. С. 214.

світом. Новими художніми перемогами Винниченка стали його романи, повісті, п" єси, що з" явилися в 20 —40-і роки. Досить назвати хоча б «Сонячну машину» — перший в українській літературі соціально-утопічний роман, цикл політичних романів письменника, серед яких глибиною і прозорливістю думки виділяється «політична концепція в образах» (за авторським визначенням) «Слово за тобою, Сталіне!». А суперечливі за своїм ідейним змістом, але гостроактуальні за проблематикою і важливі для характеристики певних історичних періодів публіцистичні праці Винниченка! А його надзвичайно цікава мемуарна й епістолярна спадщина!

Але все це — тема окремої (і конче потрібної) розмови…

/. ДЗЕВЕРІН.