Национально-освободительная війна сирійського і ліванських народів в 1919-1927

Національно-визвольна боротьба сирійського і ліванського народів в 1919;

1927 гг.

Відповідно до рішенням конференції у Сан-Ремо про передачу Франції мандата на Сирію і Ліван Англія восени 1919 р. вивела звідти свої Збройні сили. У зв’язку з цим чисельність французьких військ у приморських районах Сирії та Лівані було збільшено із сьомої тис. чол. в 1919 р. до70 тис. чол. у середині 1920 р. Французький імперіалізм став готувати захоплення Східної Сирії, включаючи Дамаск.

З перших днів окупації фелахи і бедуїни Сирії та Лівану організовували партизанські загони, що з завойовниками. Повстання, спаленіле в Латакийской області у травні 1919 р., тривало понад 3 років. У Східній Сирії центрами національно-визвольного руху стали «арабські клуби «- організації патріотично налаштованих елементів із різних соціальних верств. У червні 1919 р. в Дамаску скликано Загальний сірійський конгрес, різко протестовавший проти нав’язування мандата Паризькій мирній конференцією. У листопаді конгрес закликав народ до захисту батьківщини від французьких окупантів. У ці ж дні було освічений Народний рада національної оборони. До нього увій-шли представники багатьох областей, різних політичних рухів. Щовечора у одному з кварталів Дамаска влаштовувалися відкриті засідання Ради. Народний рада національної оборони збирав кошти й зброю для партизанської боротьби в приморських районах Сирії та у Лівані, вербував добровольців в партизанські отряды.

Проте розвиток національно-визвольної боротьби гальмувалося політикою Фейсала і його. На початку 1920 р. Фейсал підписав разом з прем'єр-міністром Франції Клемансо документ, у якому, сутнісно, зізнавався французький протекторат над Східної Сирією. Опір народних мас зірвало ратифікацію цієї угоди. Проте Фейсалу все-таки вдалося здійснити ряд реакційних заходів: він розпустив Народний рада національної оборони, заборонив допомагати партизанським загонам, наказав їх командирам припинити боротьбу з окупантами. У тому 1920 р. на сесії Загального сирійського конгресу Фейсал проголосили королем Сирії. Разом про те конгрес декларував повну незалежність Сирії, а також Лівану і Палестины.

У 1920 р. французькі війська рушили на Дамаск, маючи намір окупувати Східну Сирію. Звістка звідси сколихнуло країну, і народні маси вирішили чинити опір агресорам. У нерівній битві у гірського проходу Майсалун кілька сотень патріотів на чолі з полковником Юсуфом Азме загинули, перепиняючи ворогу шлях до столиці. Фейсал ж капітулював перед французькими військами, роззброїв армію і склав без бою Дамаск. Але його послуги були оцінені. Після захоплення Дамаска французькі влади вислали Фейсала із країни. Вони за краще обійтися у сучасній Сирії без арабського короля, при цьому тісно що з їх англійськими соперниками.

Після взяття Дамаска арабські патріотичні організації були розгромлені. Усі політичні партії Сирії було заборонено. 9 серпня 1920 р. французький військовий винесла уже смертний вирок 37 провідним арабським політичним діячам. Тим їх, хто біг зарубіжних країн, вирок винесено заочно.

Багато рядові учасники національного руху також емігрували. Більшість осіло в Каїрі, куди перенесла своєї діяльності Партія арабської незалежності («Хізб аль-истикляль аль-арабий »), яка утворювалася з опозиційних Фейсалу елементів. Тих із членів партії, що залишилися в Дамаску, підтримували зі своїми каирским центром нелегальну зв’язок, однак самі до 1922 р. не вели ніякого політичного деятельности.

Хоч здвиг опору втратило керівництва, встановлення мандата народні маси відповіли повстаннями. Торішнього серпня 1920 р. почалися селянські виступи у області Хауран. 1921;го р. повстанням була охоплена вже вся Північна Сирія. У 1922 р. бурхливі антиімперіалістичні демонстрації випали на Дамаску й інших містах. Цьому новому підйому боротьби сприяли такі важливі зовнішні чинники, остаточною розгром антирадянської інтервенції, перемога кемалістською Революції Туреччини та формальну проголошення незалежності Египта.

У вересні 1921 р. Партія арабської незалежності й заснована Каїрі після війни Партія Сирийско-палестинский конгрес. Через війну роботи конгресу було вироблено такі вимоги, направлені Лігу націй: визнання незалежності й національного суверенітету Сирії, Лівану і Палестини: визнання права цих країн об'єднатися під владою громадянського уряду, відповідального перед обраним народом парламентом, і навіть права на об'єднання з іншими арабськими країнами у вигляді федерації; повна скасування мандата; евакуація французьких і англійських військ з Сирії, Лівану і Палестини; скасування декларації Бальфура, що відкривала шлях єврейської колонізації Палестини. Ліга націй залишила ці вимоги без ответа.

Конгрес обрав постійний Виконком, що облаштувалася в Каїрі. У його роботи Генуезької конференції (10 квітня — 19 травня 1922 р.) Виконком сформував сирийско-ливанскую делегацію і скерував їх у Геннадія. з меморандумом, у якому зафіксовано вимоги сирійського народу. Вони мусили спрямовані проти розділу країни, створення штучних митних меж упорядкування і бар'єрів, з режимом капітуляцій, інфляції, проти передачі емісійних функцій французькому приватному банку.

У 1922 р. сирийско-ливанская делегація направилася до Лондона, де утвердився текст мандатів. Вона переконувала у тому, щоб питання політичному устрої Сирії та Лівану передали в руки їх населення Криму і щоб Ліга націй перед остаточним рішенням долі цих країн вислухала їхніх представників. Рада Ліги націй не пристав на прохання делегації і затвердив текст мандатів. Це довільне і несправедливе рішення вже було опротестоване делегацією. Протест був повторений у вересні 1922 р. перед Асамблеєю Ліги націй. Проте Асамблея затвердила мандаты.

Намагаючись домогтися бажаних результатів, Сирийско-палестинский конгрес подав у листопаді 1922 р. свою делегацію на мирну конференцію до Лозанну. Але вона навіть було допущено на конференцію. Після укладання Лозаннського мирний договір між Туреччиною, з одного боку, і Англією, Францією, Італією, Грецією, Румунією, Югославією і Японією — інший (24 липня 1923 р.), Сирийско-палестинский конгрес сформулював постійну делегацію з місцеперебуванням у Женеві для в зв’язку зі Лігою націй і урядами інших стран.

Коли мандати на Сирію, Ліван і Палестину набрали чинності, Виконком Сирийско-палестинского конгресу заявив 4 жовтня 1923 р. представнику Ліги націй, що ні приймає їх як суперечать букві та духу Статуту Ліги. Мандатам, розробленим і схваленими без відома Сирії, Лівану і Палестини, були реалізовані таємні угоди між західноєвропейськими імперіалістськими державами. «Політика цих двох держав зовсім на спрямована до відродження місцевого населення Криму і до досягнення їм незалежності. Навпаки, ця політика власника, безконтрольно володіє своєї річчю. Умови мандата гірше умов, у яких містяться деякі британські колонії, хоча Статут Ліги націй визначив, що це країни (Сирія і Палестина) мають бути незалежними » , — у меморандумі виконкому. Виконком просив Лігу переглянути своє рішення. Але всі протести й підвищити вимоги делегації у Женеві навіть будь-коли ставилися Лігою націй до обговорення. Із цього можна дійти невтішного висновку, що у роки існування конгресу його була эффективной.

Знаходячись у еміграції, лідери конгресу, природно, не приймали прямої участі у збройній національно-визвольної боротьбі, що розгорнулася біля Сирії та Лівану. У 1920;1921 рр. селянські хвилювання охопили Хауран і район Александретта-Халеб.

У Ході національно-визвольної боротьби міцніли сили молодого робітничого класу Сирії та Лівану. Уже 1920 р. робочі підприємств, належали приватному і іноземному капіталу, провели в Бейруті та інших містах ряд страйків, заснували робочі комітети, навколо яких групувалися найсвідоміші трудящі. Ці перші пролетарські виступи настільки стривожили французьких колонізаторів, що поспішили створити лжерабочую партію — Загальну партію робочих Великого Лівану, яка намагалася розкласти зарождавшееся країни робоче движение.

У 1922 р. представники сирійського робітничого класу активно брали участь у масових демонстраціях в Дамаску. Місто було оголошено на облоговому становищі. Вулицями патрулювали броньовики танки. Те і йдеться відбувалися сутички погано збройних жителів, з французькими солдатами. Група лідерів патриотическго руху під главі з лікарем Шахбендером була заарештована, що викликало нову хвилю протесту. У відповідь було оголошено загальний страйк; закрилися все майстерні, базари, крамниці ремісників. Хвилювання перекинулися на Хомс інші міста. У районі Євфрату підняли повстання бедуїнські племена. Суворими репресіями французькій владі вдалося придушити виступи. Шахбендера засудили на 30 років каторжних робіт, інші значні члени партії отримали від 10 до 15 років. Влада ввела жорстоку цензуру, щоб запобігти поширенню націоналістичних идей.

У 1922 р. у сфері Джебель-Друз спалахнуло потужне селянське повстання, очолене однією з впливових друзских феодальних вождів — Султаном аль-Атрашем. Те затихаючи, то спалахуючи новою силою, повстання тривало до квітня 1923 р., коли Султан аль-Атраш змушений був припинити сопротивление.

Про розмаху визвольного руху на Сирії можна зважити на те, що сирійці в 1922 р. повставали 35 разів у результаті чого французької армії довелося поховати 5 тис. своїх солдат.

Із середини 20-х в національно-визвольного руху вливаються комуністи. У 1924 р. з урахуванням що виникли раніше окремих марксистських гуртків було створено Сирійська комуністична партія, об'єднала у своїх лавах комуністів Сирії та Лівану. У 1925 .р комуністи почали видавати свій друкований орган газету «Аль-Инсанийя », але вже після виходу п’ятого номери у неї закрита, бо в його сторінках публікувалися матеріали, звавшие до боротьби з класовим противником, до опору гнобителям, обличавшие угодовську політику феодальнобуржуазної прошарку, потребували соціальну справедливість, поліпшення становища сирійських і ліванських трудящихся.

Під керуванням компартії було проведено низку політичних заходів, зокрема Першотравневе мітинг в Бейруті в 1925 р. Наростання активності компартії насторожило влади, й у липні цього року, коли почалося общесирийское повстання, діяльність комуністів була запрещена.

Зазнаючи стурбованість із приводу возраставшей з кожним роком політичної активності мас, сподіваючись запровадити народну боротьбу з є або менш контрольоване русло, мандатні влада пішла на поступку буржуазним націоналістам і дозволили їм заснувати у сучасній Сирії легальну Народну партію («Хізб аш-Шааб »). Розрахунок будувався у тому, що буржуазні діячі проявлять велику зговірливість і, ставши організованим рухом, потягнуть у себе по крайнього заходу більшість населення, підмінивши збройну боротьбу політичними дискуссиями.

І це дійсно, взявши за основу програми вимоги національну незалежність, партія до того ж час спробувала досягти компромісу з французьким верховним комісаром генералом Саррайлем. Вона був готовий зберегти панівні військові й економічні позиції Франції за умови формального визнання незалежності Сирії. Але французьке уряд «лівого блоку «цього не пішло, бо служило монополіям і продовжувало колоніальну політику своїх відверто реакційних предшественников.

Французи не намагалися якось замаскувати сутність свого правління, відкрито творячи сваволю чиновників і насильство. Дії верховного комісара Саррайля та її представника в Джебель-Друзе капітана Карбийе викликали у цій галузі новий антифранцузский заколот, що переріс у общесирийское повстання проти колоніального гнета.

Повстання почалося 18 липня 1925 р. У перебігу тижня друзи, керовані Султаном аль-Атрашем (який раніше його амністували французькими владою), звільнили всю область. 2 серпня 1925 р. повстанці розгромили послану в Джебель-Друз чотирьохтисячну каральну експедицію генерала Мішо. Звістка про цю перемозі швидко поширилася у всій Сирії. У дивовижній країні формувалися партизанські загони, почалися партизанські бої. Французька комуністична партія, з початку повстання висловила свої симпатії сирійському народу. Її Центральним комітетом вимагав скасування мандата і визнання незалежності Сирії. комуністична партія Сирії та Лівану неодноразово закликала сірійський народ підтримати національновизвольних змагань друзов, а французьких солдатів — брататись з ними.

Щоб завадити друзским сполукам опанувати Дамаском, який залишився без гарнізону, і навіть у тому, щоб виграти час щоб одержати підкріплень, Саррайль запропонував друзям розпочати переговори щодо світі. Цей маневр певною мірою демобілізував друзов, і аж 17 днів вони демонстрували бездіяльність; а тим часом селяни, у тому числі перебували друзские формування, розійшлися за своїми селищам, тому що їм потрібно було терміново закінчити збирання і обмолот хліба. Поки вожді друзов обговорювали умови світу з представниками Саррайля, розпал боротьби угас.

Однак у інших районах країни повстання тривало. Там діяли партизанські загони фелахів і бедуїнів. У районах Дамаска, Халеба, Хомса, Александретты та інших партизани нападали на французьких військовослужбовців, порушували комунікації, зривали спроби влади домогтися повного контролю за ситуацією країни. Як слід було очікувати, переговори нічого не привели. Саррайль, щоправда, перевів Карбийе на другий округ, але зажадав від друзов здати зброя терористів-камікадзе і виплатити компенсацію, що було цілком неприйнятно. Натомість, друзи зажадали виведення всіх французьких військ з Сирії. Висування цієї вимоги пояснювалося тим, що лідерам «Хізб аш-Шааб «встановили з друзскими вождями й домовилися вести спільну боротьбу повну незалежність всієї Сирії. Те була важлива віха у політичному діяльності партії. На хвилі народного обурення вона перейшла до активнішим кроків, ніж залишатися осторонь від подій і уникнути звинувачень у соглашательстве.

Керівництво «Хізб аш-Шааб «початок готувати повстання на Дамаску. 21 серпня 1925 р. відбулася таємна нарада лідерів партії, де було остаточно затверджено рішення про укладення союзу з друзами про активному участі у повстанні. Але Саррайль зірвав ці плани. Наприкінці серпня він заборонив «Хізб аш-Шааб «і заарештував ряд її діячів. Звільнений раніше й став головою партії доктор Шахбендер утік у Джебель-Друз, де включився у партизанську борьбу.

У вересні 1925 р. французькі війська спробували придушити повстання на Джебель-Друзе, а отримали потужний відсіч. Там була створена тимчасове национально-революционное уряд, у якому ввійшли деякі котрі втікали від арешту лідери «Хізб аш-Шааб », у цьому числі доктор Шахбендер. Уряд очолив Султан аль-Атраш. У сфері було проведено загальна мобілізація чоловіків, віком від 16 до 60 років, чисельність Збройних Сил повстанців було доведено близько трьох корпусів. На початку жовтня центром боротьби став оазис Гута, де розміщений Дамаск. Французькі карателі спалювали села, страчували повстанців. Одне з каральних загонів, повантаживши тіла розстріляних бранців на верблюдів, провів цей «караван смерті «по вулицями Дамаска; потім оголені тіла убитих виставили на головною площі. Ця безглузда жорстокість викликала повстання на сирійської столиці (18 жовтня 1925 г.).

За наказом Саррайля повсталий Дамаск було піддано артилерійському обстрілу, тривало дві доби. Тисячі жителів загинули. Бомбардування Дамаска викликала всенародне обурення. Нові тисячі трудящих з міст і сільських районів поповнювали партизанські загони. Навіть жінки розпочали зброю. Загальна кількість армії повстанців досягла 40 тис. людина. Обстріл багатонаселеного міста мав також велике міжнародного резонансу. Через війну французьке уряд був змушений відкликати Саррайля з Сирии.

На початку листопада о руках повстанців перебувала майже вся Сирія, за винятком у містах. Військові дії перекинулися й у Ліван, де армія Зейда аль-Атраша, брата вождя повстання, посіла кілька великих селищ. Робітники Бейрута підтримали повстанців страйкової боротьбою. Щоб придушити повстання, французьку владу спробували розпалити ворожнечу між релігійними угрупованнями, перетворити до Лівану «сірійську Вандею », спрямувавши ліванських християн проти національно-визвольного руху. Ця провокація була сована командуванням повстанців, який закликав народні маси згуртуватися в боротьбі проти імперіалізму. Воно висунуло гасло «Релігія — для бога, батьківщина — всім ». Багато марониты навіть брали партизанські загони Зейда аль-Атраша, які називав їх братами та співвітчизниками. Ліванський автор згодом писав: «Ніхто не пам’ятає, щоб у минулому мусульмани і християни чи суніти і шиїти об'єднались і сформували загальний партизанський загін, виданий під керівництвом загального вождя загальну мета Знадобилася революція 1925;1926 рр., щоб завдяки політичним поглядам, що об'єднував більшу частину населення, утворити змішані партизанські загони. Тільки сільська маронитская буржуазія пішла у контрреволюційні «загони християнської оборони «» .

У листопаді 1925 р. новим верховним комісаром призначили де Жувенель. Отримавши інструкції змінити тактику, він розпочав переговори з Виконкомом Сирийско-палестинского конгресу. Де Жувенелю було запропоновано такі умови припинення боротьби: 1) скасування мандата і визнання повної незалежності Сирії, вступ Сирії Лігу націй; 2) надання Лівану за бажання її населення права мати власну уряд; 3) система правління має визначитися вільно обраним Установчим зборами; 4) між Францією і Сирією опиниться рівноправний договір терміном на 30 років. Згідно з умовами договору, якщо його заперечень із боку ліванського уряду, Франція збереже у Лівані свої окупаційні війська і військово-морську базу, французькі офіцери навчатимуть сірійську національну армію. Між Францією і Сирією опиниться військовому союзі, і Франція разі війни зможе використовувати сірійську армію. Французькому капіталу буде забезпечена панування економіки Сирії, яка зобов’язується отримувати позики лише мови у Франції, розвивати свої економічні ресурси лише за допомогою французького капіталу, запрошувати іноземних фахівців тільки з Франции.

Як випливає з умов світу, запропонованих лідерами сирійської буржуазії, йшлося і про компроміс. Тут позначалася невпевненість національної буржуазії і у своїх силах перед народного повстання, побоювання за позиции.

Переговори закінчилися невдачею, оскільки Франція наполягала на збереженні мандата. Проте де Жувенелю змушений був піти певні поступки. У травні 1926 р. він сформував сирійське національне уряд, у якому ввійшли представники «Хізб аш-Шааб ». Верховний комісар обіцяв об'єднати Сирію, скликати до Установчих зборів розробки конституції, укласти франко-сирийский договір, провести загальну амністію, сформувати національну армію тощо. Проте своїх обіцянок де Жуневель не виконав. У знак протесту члени кабінету від «Хізб аш-Шааб «пішли у відставку. Через дні вони були й сосланы.

Продовжуючи спробу розколу національно-визвольного руху, французьку владу в 1926 р. «дарували «Лівану республіканську конституцію. У дивовижній країні було створено уряд і до двопалатного парламенту. Але такі важливі прерогативи, як зовнішні зносини та військові питання, залишалися в компетенції Франції. Будь-яке рішення ліванського уряду може бути скасовано верховним комісаром. Надалі французька адміністрація не вважалася і з цієї куцою конституцией.

1925;го р. французьке уряд було позбавлено можливості зосередити у сучасній Сирії великі військові сили, оскільки одночасно вело колоніальну війну в Марокко. З весни 1926 р., закінчивши розправу зі волелюбними марокканськими племенами, воно перекинуло до Сирії підкріплення і перейшло від оборони до нападу. Знову шив бої в оазисі Гута, в Джебель-Друзе та інших районах країни. Карателі спалювали села, вбивали та грабували фелахів. Дамаск був знову буде піддано інтенсивної бомбардуванню. І все-таки, попри тиск з усього фронту, сирійці і ліванці, що в складі партизанських загонів, продовжували героїчну боротьбу до весни 1927 г.

Список використовуваної литературы.

1. Новітня історія арабських країн Азії. 1917;1985. М., 1988 р. 2. Джабер Хасан Алі. Ліван. Відродження // Азія й Африка сьогодні, 1996 р., N6.