Античність у поетичних творах Яру Славутича

Античність у поетичних творах Яру Славутича.

Рецепція античних образів та мотивів у літературі XX століття сприяє збагаченню арсеналу образів української літератури, набуває концептуальної авторської насиченості, проектується на національний ґрунт. Крім того, різноманітні проблеми загальнонародного і особистісного спрямування, переосмислюючись, вводяться в античний контекст. У широкому розумінні сучасні укра-їнські автори використовують античні мотиви у двох аспектах: чи як історичне першоджерело, яку повинне ознайомити читача із історичними проблемами світу та людства, чи як матеріал для алегоричного тлумачення — з вкладанням у давній традиційний матеріал нового змісту.

У функціонуванні античних елементів у сучасній літературі можна виділити два рівні. З боці образного вживання — це загальнолюдські символи, котрі в тексті твору наповнюються авторськими інтерпретаціями. А із боці структури художнього тексту — це своєрідні мовні трафарети, котрі автор використовує у готовому вигляді зазаради яскравості та виразності мови (так зване фразеологічне вживання).

У поезіях Яру Славутича ремінісценції є органічною часткою авторсткої художньої палітри. Слід притому зазначити, що в сучасному українському літературному процесі античні мотиви та образи функціонують доволі плідно. Поезії Яру Славутича у цьому плані позбавлені необхідності приховувати авторські думи аж надто безпосередньо. Творець відвертий із читачем, а його алегорії є суто художніми .Умовно усі античні образи, використані Славутич, поділяємо на кілька груп:

1. Інтимна й пейзажна лірика з вкрапленнями античних міфологічних імен (Антей, Аполлон, Дюнісій, Одіссей, Мойра, Муза, Пан, Пандора, Пенелопа тощо) й географічних назв (Делос, Парнас).

2. Громадська лірика (зокрема поезії автобіографічного характеру) із використанням імен давньогрецької міфології (Антей, Аріадна, Орфей, Паріс, Прометей, Протей тощо). Доти ж це поезії високої напруги, де збільшити відповідний емоційний вплив допомагають алюзії.

3. Вірші про чужину, котрі досить близькі до перших двох груп, але й мають й свої відмінності: автор виманювати у тло поезій саме найтрагічніші образи античної міфології (Кассандра, Електра).

4. Поезії, наснажені античними образами та мотивами, глибоко заговорили українською у «язаними з сучасними авторові подіями (амазонки, Персей).

5. Літературні портрети-посвяти, де присутня подвійна рецепція античних імен й реалій (спочатку поетами-неокласиками, а потім Яром Славутичем).

Найбільш кількісно виявленою є перша група, де автор наскрізно використовує взяті із античної міфології образи, котрі були і раніше органічно сприйняті російською літературою та традиційно використовуються в контексті аналогій із національною культурою та історією. Алі притому визначаємо авторську тенденцію Славутича-лірика до яскравого забарвлення поезій античними вкрапленнями, до урізноманітнення і пожвавлення їхнього емоційного впливу. Так, на означення почуття кохання Яр Славутич використовує у канві поетичних рядків «мовні трафарети» античного походження:

Задля відваги глянув я назад.

І там побачив: сяєвом палали Високих сосон мідні стовбури ;

Немов з мармуру ставні колони Побіля входу у Венерин храм [1,35].

Або інший епізод:

Дужим коханням Амурові стріли Били в серця інуггів однині… [1,220].

Венера у римській міфології ототожнена із давньогрецькою Афродитою — як богиня вроди і кохання. Амур — божество кохання у римській міфології (за грецькою — Ерос) — один з найдавніших богів космогонічного характеру, головна зв «язуюча сила Всесвіту. Використовуючи ці імена, Славутич увиразнює тексти творів, котрі набувають у свою чергу емоційного навантаження.

Лірика митця наснажена класичними для рецепції образами давньогрецької міфології, котрі символізують натхнення та творчість. У цьому плані найвдалішим видається залучення теонімів Аполлон, Муза, Діонісій та міфологічних географічних назв Парнас, Кастальське джерело тощо. То в середині 50-х років перо Яру Славутича закарбовує:

Раюю на горі - як на Парнасі.

Внизу бринить Великий океан [1,145].

Коли ж тумани, із сонцем повсякчас, Надходять валом на гірське узлісся, Милуйсь й думай — ти відкрив Парнас! [1,147].

Парнас — традиційне позначення святилища поезії, місце перебування муз й Аполлона (у переносному значенні - світло поезії), й тому в наведених рядках присутній величний настрій, оптимізм, за термінологією художників — переважає білий колір.

За міфами, на Парнасі додає свіжості та святості Кастальське джерело. У 1968 році под годину відвідання Дельфів Яр Славутич творити под враженням від нього однойменного вірша. У цій поезії античні ремінісценції виконують порівняно із традиційними дещо іншу функцію: автор використовує назви Парнас й Кастальське джерело для створення контрасту із урбанізованим, цивілізованим життям нашого сучасника:

Хай новоатомні рапсоди часу Пильнують шлях космічної плавби, Серед ракет шукаючи окрасу, А я люблю Кастальське джерело, Молюсь до схилів й лісів Парнасу… [1,233].

Варто при цьому зауважити, що зрештою лише майбутнє розсудить, чого понад дала нам цивілізація, зокрема індустріалізація та урбанізація, — хорошого чи поганого, позитивного чи негативного, органічного чи неорганічного.

У полотно поетичних творів Яр Славутич виманювати й традиційний образ Музи:

Муза до мене прийшла на світанні - О першій годині, коли гаснули зорі останні [1,277].

Певно, саме муза ліричної поезії Євтерпа згадується таким рядках:

Прийшов Шекспір до нашого Тараса Збирала Муза славних віршників На тому світі, де із всіх віків Яким захоплено плескала маса [1,365].

Смислове тло віршованих рядків розширює згадка про Аполлона та Діоніса. Вже сиву давнину Діоніса шанували в Дельфах поряд з Аполлоном. Крім того, залучається і загальний для цих богів епітет Мусагет, що є саме по собі цікавим моментом, оскільки поєднує в одному святилищі бога ясного і споглядального запрацювала мистецтві Аполлона та Діоніса, який уособлює екстаз, натхнення і страждання.

Поет саме і зазначає, що творча праця тоді ефективна, коли поєднуються в ній лірика та екстаз:

Рахманний, мудрий Аполлон.

І полум «яний Діонісій Мій працю відвідують, як трон, В обладі вимріяних візій [1,146].

Можемо засвідчити, що Яр Славутич у разі потреби та відповідно до авторського задуму вміє не лише синтезувати, зближувати і про «єднувати часові уявлення, а і навпаки — розмежовувати, розділяти їхнього, надмірно перебільшувати їхні часову дистанційність, щоб таким чином підкреслити вагомість змін, котрі відбулися в їхні проміжку, щоб довести нетлінність розвитку мистецтва. Саме цій меті підпорядковане використання і міфічних образів Пітії та Пана.

Пітія — віщунка та жриця Аполлона в Дельфах. Перед віщуванням вон здійснювала ритуальну купіль у водах Кастальського джерела. Розширює семантичний діапазон рецепції античних символічних образів на означення світу мистецтва, натхнення та веселощів й образ Пана — одного з супутників Діоніса, — який мав веселу вдачу.

У силовому полі античних міфів провідну роль відіграє віра в Частку, передбачення, віщування. Цей чинник становить основу глибокого трагізму античних героїв, частка й вчинки які підпорядковані волі богів. При тому ми водночас засвідчуємо й свою віру в фатум, невідворотність, котра із одного боці може надати гнітючого настрою, але й із іншого — певною мірою полегшує життя (своєрідне заспокоєння: ти зробив усє можливе…).

Митець не обмежується рецепцією лише інонаціональних міфологічних образів, поряд із якими використовує і образну систему слів «янської міфології (Яріло, Берегиня). До речі, до такого прийому автор вдається досить часто, що свідчить про Славутичеву можливість активізувати в сучасному контексті літератури широкий, спектр історико-культурологічних асоціацій.

Давньогрецький образ Мойри репрезентує як пряму, то й езотеричну інформацію. Пряма передбачає традиційне вживання митцями в художніх творах образу Мойри (за римською міфологією — Парки) як Долі. Езотерична (прихована) інформація наявна у синтезі поглибленого семантичного значення відповідного образу та конденсованого емоційного вираження почуттів, що складає інтелектуальне і духовне підґрунтя. Рядки із поезій Славутича свідчать про це:

Яке прийдешнє - із діва чи відчаю? — Мені зготує Мойра навздогонь [1,142].

У сучасній мовній системі мойра (парку) вживається як синонім до слова частка. За греко-римською міфологією, мойри — богині людської долі, із якими було б заговорили українською у «язане все життя людини: Клото пряла нитку людського життя, Лахесіс вела людину крізь мінливості долі, Антропа перетинала цю нитку у мить смерти. Відповідно римляни поклонялися трьом паркам на ймення Нона, Деціма та Морта (смерть).

У філософській та автобіографічній поезії «Підкрадається тихо старість…» Яр Славутич поєднує два образи: із римської міфології - Фортуну (богиню щастя, долі, успіху і добробуту) та Пандору, котра стала причиною всіх негараздів на землі (відкрила подаровану богами скриньку, й звідти світом розлетілися численні лиха, що завдають й досі людям багато горя та страждань. На денці залишилася лише надія).Поєднання цих двох образів є символічним узагальненням складного життя людини, котра змогла пережити багато страждань й горя, але й вийшла із цого випробування переможцем:

Вічно звабо! Стара Шандора.

І навис невідклично мітом Не провчила тобі довкола.

Незбагненний Фортуни вирок:

Повна доль вікова комора.

Переповнено перецвітем Та пустіють без лаврів чола…

Перемоги бутних мандрівок [1,418].

Показово, що в авторській концепції образ Пандори переноситися на міфологему долі, Яка у поезії Славутича постає глибшою та змістовнішою за класичну семантику цого поняття. У інтерпретації митця функціональний тип долі детермінується в ідею талану чи безталання, а точніше — у складну, лиху частку. Мотив страждання ледь прослідковується у змісті вірша. Для поета страждання — це невизнання, а тому образ старої Пандори (тут — гіркоїна долі) проектується на более світлий образ Фортуни.

Міфологема долі, виявляється, ще более увиразнює та підсилює оптимістичний висновок вірша. Вісь чому в контексті твору міфологема долі отримує, зрештою, позитивну оцінку, бо усвідомлення цого виводить митця зі стану пасивного підкорення долі, спонукаючи до активного вибору та формування власного життєвого шляху:

Всі наруги навал здолавши, світ стоїть, як стояв, здоровий [1,418].

Використання античних образів дає можливість Яру Славутичу активізувати в сучасному контексті поезії широкий спектр історико-культурних асоціацій. Тема «мистецтво — митець — народ» более рельєфно розкривається через уведення в тканину поетичного тексту античних образів, що дає можливість автору про «єднати в єдине ціле національні, морально-етичні та філософсько-гносеологічні проблеми, котрі хвилюють людство впродовж усього його існування. Показовим у цьому плані є використання у світовій літературі образу Кассандри, інтерпретація якого набула глибоко трагічного забарвлення.

У 1970 році в Едмонтоні, коли Яр Славутич пише про своє бажання побувати в Києві, образ Кассандри, зберігаючи первинну художню мотивованість, набуває у митця нетрафаретного трактування. Автор вдається до прозорої алюзії, оскільки у переносному значенні Кассандра — це особа, котра передбачає майбутнє хвацько, але й не може його відвернути. Крім того, цей образ набирає ще і виразної? символічності. «Слово моєї Кассандри» — це поєзія самого Яру Славутича.

В античній міфології провісницю, котра зневажала любов бога, було б покаране так, що її пророкуванням ніхто не вірив. Знати про грядуще нещастя й не матір можливості відвернути його — це було б найбільшим стражданням для Кассандри. Подібної кари зазнав й наш співає, який за довгий годину перебування поза межами України залишився патріотом, який не лише знавши про події на Батьківщини, а і намагався брати активну доля в історичних змінах. Вісь чому образ античної провісниці актуально накладається на життєву частку самого поета-емігранта:

У теплій долоні крізь Київ За працю й невтомливі мандри, Я гордо нестиму її -.

За серця натхненний борвій, Признання відземного вияв За слово моєї Касандри -.

За усі поривання мої.

Про тобі, про Києве мой! [1, 274].

Образ ліричного героя опосередкований мотивом вигнання творчої особистості в нівелюючих умовах народного забуття. У поезіях Яру Славутича не знаходимо мотивацію духовної кризи особистості, навпаки — автор шукає сили в собі, щоб відмовитися від добровільної деградації мистецького потенціалу. Тому поезії, розділені кількома десятиліттями, несуть життєстверджуюче початок. У 40-ві рокта співає пише:

Моє палання — невідкличні мандри. І уже його, як боговиту далеч, Не пригасити провістю Касандри, Ні Паркою перейдених проваль [1,112].

Як вже зазначалося, використання античних образів значною мірою впливає на емоційно-естетичне забарвлення поетичного твору. Тому образ міфологічної провісниці виявився найбільш придатним для умовної художньої символізації. Поряд з цим автор використовує образи Електри, Одіссея, Пенелопи, котрі також можна розглядати на рівні мікроструктури поетичного тексту. В частности згадки про Одіссея та Пенелопу зустрічаємо в автобіографічних поезіях. Ці образи не набувають самостійного значення, виконуючи службову роль. Наділені значною емоційною силою та сталими рисами образів-символів, смердоті підсилюють громадську патетику віршів, викликаючи відповідні асоціації:

Я по світах блукав, як Одисей, Була далеко золота Европа, А ти чекала, вірна Пенелопа.

Ще далі - дім, й не було б вістей [1,269].

Прочитуючи античні образи, якими насичена структура поезій митця, не важко уявити складне і витончене мереживо його художнього стилю. Запозичене та своє - вистраждане, пережите — синкретизувалось в єдине ціле, що стало нідмурівком Славутичевої талановитої поезії.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використано матеріали із сайту internet.