Тихомиров Лев Олександрович

Тихомиров Лев Олександрович (1852 — 1923)

Александр Репников, Москва Общественный діяч, філософ, писатель.

Родился у ній військового лікаря. У 1864 вступив у Олександрівську гімназію у Керчі, де захопився революційними ідеями. У 1870 влаштувався юридичний факультет Московського університету, звідки в 1871 перевівся на медичний факультет. Восени 1871 ввійшов у гурток «чайковцев». Влітку 1873 переїхав до Петербурга, де продовжував відвідувати заняття революційної діяльністю. У ноябре1873 заарештований. Більше 4-х років у Петропавлівської фортеці і Будинку попереднього ув’язнення. У 1877 проходив «процесу 193-х» народников-пропагандистов. Звільнений в 1878, т.к. роки в’язниці компенсували термін покарання, і віддано під адміністративний нагляд поліції з визначенням обов’язкового місця проживання. Висланий там, до Новоросійська. Перейшов на нелегальний стан. Після розколу «Землі та волі» на «Чорний переділ» і «Народну волю» приєднався до останнього, ставши членом Виконавчої к-та, Розпорядницької комісії і редакції «Народної волі». Після вбивства Олександра ІІ народовольцями і розгрому партії, в 1882 поїхав за кордон. Перед цим направив Олександру III відкритий лист від імені Виконавчої комітету «Народної волі». У Парижі, разом із П. Л. Лавровым редагував «Вісник Народної волі».

В еміграції поглядів Тихомирова стався серйозний перелом, й у 1888 він видав Парижі брошуру «Чому я перестав бути революціонером?». 12.09.1888 подав Олександру III прохання з жаданням помилування. Тихомиров був амністували, і зміг повернутися в батьківщину, але повинний був у протягом п’яти перебувати під гласним наглядом. Міністр внутрішніх справ Дурново у червні 1890 клопотався перед Олександром III про «полегшенні долі Тихомирова». Уряд прийняв рішення звільнити Тихомирова від гласного нагляду і дозволити їй «повсюдне в імперії проживання». У 1890 він перейшов до Москву. З вересня 1890 — штатний співробітник, і з 1909 по 1913 редактор «Московських відомостей».

Тихомиров вважав, що «людина нашої інтелігенції формує свій розум переважно по іноземним книгам. Він, в такий спосіб, створює собі світогляд суто дедуктивное, побудова суто логічне, де всі дуже струнко, крім підстави — цілком слабкого». У відірваності від народу вона бачила джерело прагнення інтелігенції до поучительству: «вказувати для читання книжок як у засіб вироблення світогляду узагалі можна, лише які мають поняття у тому, що таке є живе людське світогляд, яке складається передусім під впливом особистому житті, а не книжок». Тихомиров писав про вузькому класове дусі інтелігенції, про її замкнутості й ізольованості. Разом про те, він ні противником освіти: «Росії був і залишається потрібен освічений людина, — писав Пауль — потрібен був, потрібен і тепер подвижник правди. Але це нітрохи означає, щоб нам потрібен був „інтелігент“, із його претензіями на панування в дезорганізованої ним країні».

Вслед за іншими консерваторами Тихомиров критикував «справа» ліберальну політичну систему і революційне рух, зазначаючи, що «партійні ватажки отримують значення якихось своєрідних можновладних князьків чи, точніше, олігархів. Головне офіційне уряд країни ніщо тоді як цими негласними владиками, створюють і ниспровергающими уряду офіційні». Та попри все начебто могутність, демократія, на думку Тихомирова, породжує вкрай неавторитетний верства управлінців: «патриціїв, дворян, служивих маси іноді ненавиділи, але шанували й боялися. Сучасних політиків — просто зневажають всюди, де демократичний лад скільки-небудь зміцнився», оскільки правлячий клас «вічно бореться влади, постійно примушений думати, як захопити народ, зірвати його голоси, правдами-неправдами притягти його себе, а чи не самому дійти нього… Ні класу, який живе більш поза народу, ніж теперішні політикани». Апофеозом обману, з погляду Тихомирова, є вибори: «у справі мистецтва дурити натовп, лестити їй, загрожувати, захоплювати її — у справі цього згубного, отрутного мистецтва агітації люди справи завжди будуть побито тими, хто спеціально присвятив себе політиканству». Парламентаризм існуватиме до того часу, «поки не зникне під напором не загального презирства, які вже яке сягнуло повної ступеня зрілості, а руху, досі опиняється неможливим відсутністю особистості, близько якої міг би воно зімкнуться». Під цим рухом Тихомиров розумів соціалізм. Діяльність «Соціальні міражі сучасності», прогнозуючи можливість практичного впровадження соціалістичної ідеї, він прагнув довести, що новий соц. т-во обов’язково буде побудовано на придушенні особи в ім'я державних інтересів: «Влада нової держави з особистості буде в разі потреби величезна. Оселяється новий лад (якщо це станеться) шляхом залізної класової диктатури. Соціал-демократи самі кажуть, доведеться пережити період диктатури робітничого класу». Тихомиров вказував, що став саме соціал-демократична партія має шанси встановлення в Росії такого ладу.

Вместе про те, Тихомиров намагався показати його присутність серед соціалізмі позитивного, визнаючи благородне прагнення утопічного соціалізму до влаштуванню більш розвиненого суспільства. «Ми серед перших соціалістів безліч людей справді високої моральності… У утопічному ж соціалізмі народилося перше прагнення з’ясуванню внутрішніх законів громадськості» — писав Тихомиров. Як заслуг соціалістичного вчення Тихомиров виділяв такі: посилення колективного початку; посилення громадської допомоги особистості; справедливий й рівномірне розподіл. З погляду Тихомирова, саме посилена експлуатація в капіталістичному о-ве «своїми вадами й зловживаннями створила соціалізм, який висунув багато справедливого як протест проти буржуазного о-ва…». Тихомиров визнавав закономірність виникнення соціалізму, як протесту проти експлуатації, зазначаючи, що, прикриваючись на словах міркуваннями про свободу та рівність, буржуазне т-во практично призвело до панування капіталіста над пролетарем, позбавленим елементарних прав, а «грунті крайньої бідності та — занадто часто — прямого утиски неминуче мали виникати революційні руху народних мас, теоретично оголошених владиками держави, але в практиці часто-густо чувствовавших себе рабами». У соціалістичному вченні Тихомиров бачив як суто економічне підгрунтя, а й стихійний протест мас проти зубожіння, законне бажання людей покращити своє життя. Невипадково він стверджував, що держава мусить піклуватися про своє громадян, переймаючись питанням: «…який стан людини, якого заробіток як і дозволяє жити хоч якось, проте надає жодного забезпечення? Втратив роботу — й одразу опинився вагітною бродячої вуличної собаки, коли у гіршому», і вважав, що соціалізм «…має рацію, звертаючись у разі немає простий філантропії, а стверджуючи, що т-во зобов’язана ухвалити заходи зміну цього».

Фундаментальной роботою написаної Тихомиров у період стало дослідження «Монархічна державність» (1905). У роботі вдалося дати цілісну картину історії монархічній влади лише у загальноросійському, а й у світовому масштабі. Перша частина дослідження було присвячена теоретичного обгрунтування монархічній влади. Вихідний положення про прагнення до організації у суспільстві і живий природі («принцип кооперації чи корпоративізму») має багато з органічної теорією, котра викладається К. Н. Леонтьев. Владу та примус для Тихомирова були невіддільні від сутності людського суспільства. На його думку, в державу з різною мірою влади співіснують три форми державності: монархія, олігархія і демократія. Жодна їх неспроможна взяти гору і створюється ідеальне рівновагу, коли держава стабільно й остаточно. Ідеально, коли монарх спирається на олігархію, а низовому ланці, лише на рівні нижчого самоврядування, діють демократичні принципи. Тихомиров намагався синтезувати слов’янофільський лібералізм ідеєю сильною державною влади. Розглянувши у другій частині Візантію як історичну аналогію російської державності, перейшов безпосередньо до своєї історії Росії. Тут особливе увага була зосереджена приділено побудові «правильних» взаємин держави і Церкви, коли обидві ці константи доповнюють одне одного, віра не протиставляється політиці, а ідеологічним принципом для монархічній системи оголошується моральний принцип, заснований на православ'ї. Тихомиров висував першому плані наявність наддержавною морально — релігійної ідеї. Як і інші віруючі монархісти, він вважав, влада відповідальна перед вищим судією — Богом, та на відміну з інших консерваторів, Тихомиров звертав увагу лише з духовне, а й у правове оформлення монархічного принципу. «Усі умови політичної свідомості був у Росії на 1000-летие її існування вкрай слабкі, і в сплутаності і суперечливості, чи буде не гірший, ніж у якому не пішли». Головну небезпеку обману монархії вона бачила у цьому, щодо Петра I немає законодавчих визначень царської влади, а після нього всьо державне право відчувала вплив європейської правової системи, базувалася на обов’язкової еволюції монархії убік республіканської форми управління. Тихомиров намагався виробити таке правове оформлення монархічній системи, яке довело можливість еволюції монархії. Тези про неминучість зміни монархічній форми управління республіканської, в ході які йдуть модернізаційних процесів, противопоставлялся теза про неантагонистичности що відбуваються змін монархічній системи. Доводилося, що монархія як може вписатись у що відбуваються зміни, а й здійснити їх плавними, полегшивши болючість трансформації. Оригінальність Тихомирова як мислителя у цьому, що спробував синтезувати релігійне і юридически-правовое обгрунтування «монархічній державності», не прагнучи у своїй до суто механічному повторення ідей консервативних ідеологів, і залучаючи на утвердження думки приклади із різних робіт, починаючи з праць Платона або Ньютона, і до розробками слов’янофілів, К.Н. Леонтьєва, М. Н. Каткова, Б.М. Чічеріна, С. Ф. Шарапова та інших.

Помимо «Монархічній державності», до найвагоміших робіт Тихомирова ставляться: «Почала і кінці. Ліберали і терористи» (1890), «Соціальні міражі сучасності» (1891), «Боротьба століття» (1895), «Знамення часу — носій ідеалу» (1895), «Одноосібна влада як основу державного будівлі» (1897) та інших.

Тихомиров випустив ряд брошур по робочому питання: «Робочий запитання поставив і російські ідеали» (М., 1902), «Робочий питання: (Практичні способи його рішення). М., 1909 та інших. У них підспудно обгрунтовувалося це зубатовское направлення у робочому русі; доводилося, що затягування рішення робочого питання породило «дві однаково неправильні тенденції» — анархічну і соціал-демократичну. На його думку, цих ідей були «вкладено» у світ ззовні революційної інтелігенцією, яка підтримувала найрадикальніші вимоги робочих, а справі російський робочий — це пролетар, а громадянин, тобто. член всього суспільства, Не тільки групи людей, які належать до однієї професії. Отже, він має думати про інтереси всього о-ва загалом.

Публикации по робочому питання створили Тихомирову у консервативному таборі славу знавця цієї проблеми. П.О. Столипін запросив його з Москви до Петербург як консультанта. Він ніби написав прем'єру ряд записок по робочому питання, підготував «Доповідь щодо всі заяви про запиті щодо переслідування професійних спілок робочих», у якому доводив, що робочі організації — це природний явище, і треба не переслідувати, а використати в благо держави й самодержавства. Після вбивства Столипіна, Тихомиров у публікаціях натякав, що «коріння цієї події треба шукати неугодність прем'єра для вищих сфер Санкт-Петербурга. У 1913 Тихомиров залишив посаду редактора «Московських відомостей», відійшов від публіцистичної роботи і переїхав до Сергієв Посад.

Падение самодержавства сприйняли Тихомиров щодо спокійно. У його щоденнику від 10 березня він зробив таку запис: «У газетах почалося моє наругу. Яку страшну гору несправедливості звалюють прямо мені революціонери. Адже діяв щиро і чесно, до того ж — завжди думав про благо народу і експертних робочих. Навіщо лаяти мене служителем реакції, коли їм ніколи було? Не я чи завжди працював до справи організації робочих, не я чи перший висунув ідею скликання Собору, не я чи перший викрив Распутіна … Дубровин у своїй „Російському прапора“ називав мене революціонером. Глінка в „Земщине“ писав, що як було, і залишився радикалом. Ось як до мене ставилися реакційні сили. Та й уряд — скільки випливає боротьби з нею, і він мене придушило. І тепер мене ж паплюжать, з додатком лайливої, реакціонером. Ця несправедлива ненависть мене тисне, як камінь». Фіксуючи у записах виправдатись нібито відсутністю Росії будь-яких демократичні традиції, Тихомиров доходив висновку про неминучість встановлення, а то й одного пролетаріату, то малозабезпечених класів загалом, неминучими призведе до болючим потрясінь. Надії невдовзі змінилися розчаруванням, апатією і очікуванням «другого акта смути». 16 жовтня 1917 р. Тихомиров робить останню запис у щоденнику, пов’язану із нетривалою перебуванням його будинку сина Миколи, прибулого на побувку у Петрограді до: «Взагалі він утішив мене, та й усіляких. Благослови Господь його шлях. Дякую для неї Панове, і славлю Його піклування. Гадаю, що він добрим братом і сином. З цією думкою мені нічого і вмирати легше, якщо судить це Бог. Порятуй його Господь!».

К доти Тихомиров вже цілком впав у проблеми релігійного характеру, працюючи над дослідженням «Релігійно-філософські основи історії» («Боротьба за царство Боже») і повістю «У останні дні», яку присвятив своєї дружині. По спрямованості вона перегукується з роботою Тихомирова «Релігійно-філософські основи історії», проте, перестав бути суто філософським твором, що у ній діють вигадані Тихомиров герої. Соціалізм і пов’язані з ним матеріалізм були, на думку Тихомирова, лише «пасивним» відступом Божий, але ще означали воцаріння Антихриста, як це здавалося багатьом сучасникам подій. Тихомиров вважав, що «до переходу до активної відступу потрібно, щоб матеріалізм змінився будь-якої формою нового містицизму, у якому тільки і можливо поява «нового бога», «іншого бога». Позаяк цього ще сталося, то, отже «останні часи» у майбутньому. До появи Антихриста суспільство, на думку Тихомирова, вже пережило випробування соціалізмом і матеріалізмом. Він писав своїй повісті: «Протягом останніх десятиліть до початку нашого розповіді представляли, у соціально-політичному відношенні, панування соціалізму, який прагнув відлитися до рамок суворого комунізму. Однак цьому грунті ніде було неможливо міцно, оскільки у суворому комунізмі немає свободі. Прагнення до свободи постійно проривалися як анархії безладдя, який руйнував усі схеми комунізму. Продуктивні економічні сили, в такий спосіб, підривалися зусебіч. Комунізм придушував вільну ініціативу, анархізм руйнував обов’язковий працю. Народи занурювалися в бідність і незабезпеченість, безперервно переходячи від полукрепостного стану до стану дикого сваволі…».

На грунті соціальної нестабільності, у атмосфері очікування «вождя», висувається якийсь Антиох, він умів підкоряти собі людей. Він стає Головою Союзу Народів, який організували з десяти держав, що поділили між собою світ. Отримавши, Антиох — Антихрист відновлює утрачений у результаті революційних потрясінь порядок: «У економічному плані він повсюдно відразу запровадив новий лад, який, зберігаючи принципово державний комунізм право безмежного державного втручання, відновив, на правах термінового і безстрокового володіння, приватну власність, приватне виробництво і вільну торгівлю. Це швидко оживило виробництво, забезпечило особисті інтереси й особисте ініціативу, й призвело до такого процвітанню, яке, порівняно з вчорашньої злиднями, здавалося чарівним». Отже, Тихомиров вважав, що став саме Антихрист відновить державність, зруйновану внаслідок соціалістичного перевороту та міжусобних війн і, стомлені лихами, породженими цим переворотом, будуть радісно вітати виробленої Антихристом відновлення порядку й говорити: «хто подібний до звіру цього». Після воцаріння Антіоха починаються публічні страти «Усі храми конфіскували і звернені до театрів, музеї, цирки, віддані під клуби тощо. Ікони і всі приналежності богослужіння спалювалися цілими вогнищами, священні судини і дорогоцінні ризи віддавалися на Монетний двір». Після низки подій починається підготовка до останнього битві. Вірні Антіоху війська збираються в Армагеддон. Далі всі у повісті відбувається у повній відповідності до останніми главами Одкровення Іоанна Богослова. Боротьба добра і зла закінчується Другим пришестям Пресвятої Богородиці. «Так замикається коло світової еволюції. Царство світу соделывается Царством Панове. Усі створене дійшов тієї гармонії, у якій створено, після тривалого періоду, протягом якого гармонія було порушено повстанням диавола і гріхопадінням людини… саме людство стає перетвореним, одержуючи нові сили життю з Богом і виконання Його задумів у світі…».

Список литературы

Лавров П. Л. Лист товаришам у Росії щодо брошури Л. А. Тихомирова. Женева, 1888.

Серебряков Э.А. відкритий лист Л. Тихомирову. Женева, 1888.

Плеханов Г. В. Новий захисник самодержавства, чи Горе р. Л. Тихомирова // Тв.: У три т. М.; Л.1928.

Булычев Ю. Звіряючись з Росією: Про життя і творчість Т. Шевченка русич. філософа Л. А. Тихомирова // Москва. 1992. № 2/4.

Костылев В.М. Вибір Л. Тихомирова // Питання історії. 1992. № 6−7.

Неволин С.Б., Л. А. Тихомиров // Рус. філософи (кін. XIX — сірий. ХХ в.): Антологія. М., 1994. Вып.2.

Бурин С. Долі безвісні: З. Нечаєв, Л. Тихомиров, У. Засулич. М., 1996; Кан Г. С. «Народна воля»: ідеологія і лідери. М., 1997.

Ремнев А. В. Хрещений шлях Л. Тихомирова Історичний щорічник. Спец. випуск. Товариств. спрямування Сибіру початку ХХ в. Омськ, 1997.

Репников А.В. Л. Тихомиров — від революції до апокаліпсису // Росія та сучасний світ. 1998. №. 3; Ермашов Д. В. Пролубников А.В. Ширинянц А. А. Російська соціально-політична думку XIX — початку ХХ століття: Л. А. Тихомиров / Під ред. О. Н. Мощелкова. М., 1999.

Шерстюк М. В. Самотність Л. Тихомирова // Росія XXI. 2002. № 2.

Репников А.В. Л. А. Тихомиров, «схимник від самодержавства» // Росія та сучасний світ. 2002. № 3.

Tidmarsh Kyril Lev Tikhomirov and a Crisis in Russian Radicalism // Russian Review. 1961. № 1, january. Vol. 20.

Wada H. Lev Tikhomirov: His Thought in his years, 1913 — 1923. Tokyo, 1987.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.