Николай Бердяєв

Николай Бердяев

Борис ПАРАМОНОВ Николай Олександрович Бердяєв (роки життя 1874 — 1948) — самий явний кандидат на звання російського європейця; та й кандидат навіть, а людина, у якого всієї повнотою прав на звання. Почати хоча б із те, що вона вже за життя був всесвітньо відомий. Не в європейському масштабі, але саме всесвітньо: в автобіографії «Співпізнання» Бердяєв пише, як він якось отримав листа від читача з Чилі, як і стало йому сумно, що його знають скрізь, але з знають на батьківщині. Зараз, звісно, становище змінилося, Бердяєв ввійшов у пантеон вітчизняної класики, книжки його широко видано Росії. Не обійшлося, звісно, без парадоксів: спочатку, коли валилися цензурні перешкоди, за доби гласності та перебудови, Бердяєва почали видавати такими тиражами, що, як говориться, затоварили ринок. Прибулий із Парижа культурний емігрант, займався саме виданням по закордонах заборонених у СРСР російських книжок, побачивши з прилавків книгарень стоси нерозпроданої книжки Бердяєва «Витоки сенс російського комунізму», сказав: «Я не маю сил коментувати цього факту, маю спочатку його обдумать».

Это був, звісно, російський курйоз, щось на кшталт Демьяновой юшки. І ось ажіотаж минув, російський культурний пантеон відновлено в повноті, значимість тієї чи тієї іншої особи цього пантеону визначилася, здається, на віки вічні. Що й казати можна сказати про Бердяєва й Росії сейчас?

Я не гадаю, що він став бестселлерным автором; та й повинен таким бути філософ. Його видають і читають — ті, яким сьогодні треба читати таких книжок. Зрештою, за більший ніякої серйозний він і неспроможна претендувати. Але помітно й інше: у Росії деякі філософські імена виявилися краще інших, деякі автори мають аудиторію, як і перевищує коректні академічні чи масштаби. Схоже, що занадто популярним став би Іван Ільїн, колись який написав серйозну — кращу у Росії — двотомну книжку Гегелеві, а згодом, в еміграції, став, відверто кажучи, чорносотенним публіцистом. На одній із його книжок «Про опір злу силою» саме Бердяєв назвав твором Великого Инквизитора.

Что ж до самої Бердяєва, те в нього з еміграцією виникли холоднуваті відносини. Його поважали, на неї зважали — через його слави, — але залишався чужим серед російських. У емігрантській церковної середовищі Бердяєва взагалі ненавиділи, майже відкрито. Причому у європейських культурних колах Бердяєв вважався майже найтиповішим російським: його тип мислення таким вважали, вбачаючи у ньому, здається, однієї з философствующих героїв Достоєвського, добре знайомого у країнах. Ось і намічається центр бердяевского проблеми: знаменитий російський — ні і російський за складом свого мислення, на кшталт своєю духовною особистості. Тим паче слід говорити про європейському його спецификуме.

Впрочем, сам Бердяєв в згадуваній вже автобіографії «Співпізнання» визначив обриси та невидимі кордони своє ставлення до російській та західної культурної традиции:

«Я був людиною західної культури. Можна навіть про мене сказати, що західна культура мені іманентна І що я іманентний їй. Із якими ж російськими думками приїхав я в західний бік? Гадаю, що передусім я приніс есхатологічне почуття доль історії, яке західним людей і західним християнам було чуже й дивне, може бути, лише тепер пробуджується у яких. Я приніс з собою думки, народжені в катастрофи російської революції, в кінцівки і заграничності російського комунізму (:) Приніс з собою свідомість кризи історичного християнства. Приніс свідомість конфлікту особи і світової гармонії, індивідуального і спільного, нерозв’язного не більше історії. Приніс також російську критику раціоналізму, початкову російську экзистенциальность мислення. (:) Я багато чому учився в західної думки, найбільше у німецької, багато чому продовжую вчитися упродовж свого свого вигнанства у Європі. Але в мені завжди залишалося щось невигубно „моє“ индивидуально-личное і почалося моє російське. (:) Я приніс і з собою своєрідний російський анархізм на релігійному грунті, заперечення релігійного сенсу принципу влади й верховної цінності держави. Російським я вважаю також розуміння християнства як релігії Богочеловечества».

Бердяев мав рацію у цьому, що західні люди невдовзі спромоглися прилучитися катастроф. Все інше у тому перерахування вже і стопроцентно-русское. Такі теми і мотиви можна знайти у світової філософії, і Бердяєв сам писатиме про вкорененности екзистенціального типу мислення — що він тут побіжно окреслює — у велику європейську традицію. Экзистенциальность мислення — зовсім на виключно російська риса філософії. Можна сказати й більше: головна риса думки Бердяєва, його філософського навіть типу, а особи — загострений персоналізм — взагалі навряд чи російська особливість. Бердяєв був гострий — і чи єдиний — персоналіст у російській думки, у російській культурі як такої. Філософія Бердяєва — філософія вільного духу, відкидає будь-які соціальні й культурні об'єктивації, навіть категорію буття що вважає результатом объективирующей раціоналізації. Родова характеристика російської культури — пошук соборності на думці і соціальному бутті. Європейці справді помилялися, приймаючи Бердяєва за типово російського. Типово російські мислителі — це філософи христианизированного платонізму, софиологи, які від Володимира Соловйова: Флоренський, про. З. Булгаков, Карсавин, пов’язані з тією ж традицією євразійці, так хоча б Іван Ільїн, якщо постаратися не думати скоріш про його істеричному казаковании з уявлюваного нагайкою до рук (а папаху козацьку він справді носив). Ось показовий штрих: найбільший зараз знавець, та й продовжувач, якщо хочете, російської філософії Сергій Хоружий у «Шляхах російської філософії», вибудовуючи традицію, говорить про всіх, крім Бердяєва, намагається забути його, витіснити з сознания.

И ще — якщо хочете, головне: притаманний чи російському мисленню той анархізм на релігійному грунті, який усвояет собі Бердяєв? Тут все потрібно повернути вгору головою вниз ногами. Неможливо заперечувати, що росіяни справді анархісти як всередині себе, у своїй американському колективному несвідомому, а й у найвищих висотах культури. Досить назвати одна назва: Лев Толстой. То справді був геній, на висотах культури почав погром культури. Є дуже серйозні історико-культурні інтерпретації Толстого, пов’язані з більшовизмом (одне з таких інтерпретацій належить самому Бердяєву у статті 1918 року «Духи російської революції»). І навіть не спокуса, а скоріш гірка необхідність думати, що авторитаризм російської відчуття історії і намагається усвідомити її філософії пояснюється реакцією цей природний — докультурный і противокультурный — анархізм, на загрозливу небезпека російського бунту, безтямного й беспощадного.

Бердяев само було за своєю природою бунтар, і пише звідси який констатує тоном, але одночасно і з гордістю. Безсумнівно, випадок Бердяєва неспроможна викликати сумніви щодо виправданості персоналізму — гострого свідомості першорядною цінності особистості, її богоподобия, неподвластности нікому, крім Бога, усвідомлення самого Бога не як караючої влади, бо як моделі і спонукування вищому творчості. Але це такий висока планка, яку рідко брали й у Європі, і тепер, за доби мас та масової культури, взагалі забули про такі висотах. Філософія Бердяєва — вся, повністю — апологія геніального творчості. А ми слабкі й легкодухі. Яке йому діло поетові мирному до нас — і далі за тексту.

Бердяеву непотрібні масові тиражи.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.