Россия одразу на порозі 21 століття

Россия одразу на порозі 21 века

Последствия «шокотерапії «

Итоги ринкових змін у Росії з методам «шокотерапії «, проведених у 1992;1993 рр. командою Є. Т. Гайдара, засвідчили їхню внутрішню суперечливість і утопічність. Структурна перебудова економіки та масова чекова, та був і грошова приватизація не увінчалися створенням «середнього класу «- шару собственников-акционеров. Навпаки, політика Уряди у сфері економіки перетворювалася на сваволю чиновництва, «директорську «приватизацію, розгул організованою преступности.

Социальные наслідки економічної політики забезпечили популярність і успіх гаслам опозиції, стимулювали пошуки нових, помірніших варіантів проведення реформ. Найважливішими тенденціями у розвитку економіки Росії у 1994;1997 рр. залишалися спроби стабілізації рівня неухильно що падало промислового виробництва, ліквідації бюджетного дефіциту і остаточного приборкання інфляції, і навіть вирівнювання доходів росіян. Пріоритетною завданням Уряди було проведення жорсткої фінансової дисципліни і зменшення бюджетних витрат. Однією із найскладніших проблем стали хронічні невиплати заробітної плати пенсій, заборгованості держави за яким сягнули більшості російських регіонів величезних размеров.

Важнейшим джерелом державних доходів було визнано залучення від реалізацію програми приватизації. Восени 1996 р. розгорнули кампанія з проведенню заставних аукціонів — продаж державного пакети акцій найбільших промислових підприємств країни у тимчасове управління приватним кампаніям, які мають фінансових ресурсів, на основі. Найбільший резонанс, зокрема та політичний, мав аукціон про передачу в довірче управління державного пакети акцій РАТ «Норільський никель По думці більшості експертів економіка Росії до кінця 1997 р. пройшла стадію затяжного структурного кризи. Більшість показників свідчить про тенденції до деякою стабілізації промислового виробництва. Вперше за останні сім років нашій країні обсяг виробленого ВВП, проти 1996 р., не скоротився, а становило 0,2%. У 1997 р. був відзначений значним зниженням темпів інфляції, яка обмежилася 12,5%. Отже, Росія входить у смугу щодо стабільних, хоча й високих за світовими стандартам, цін. Одне з найважливіших інструментів Уряди у досягненні фінансову стабілізацію є жорстоке регулювання обмінного курсу російської валюти, встановлення з так званого «валютного коридору «- твердих рамок коливань співвідношення карбованець — долар США.

Фиксированный обмінний курс рубля забезпечується значними валютними запасами за Центральний банк Росії, які складали у середині 1997 р. близько 25 млрд. дол., і навіть золотим державним запасом (близько 380 т). Визнанням стабільності рубля стало заяву Уряди у серпні 1997 р. про майбутньої з кінця січня 1998 р. деномінації грошових знаків у відсотковому співвідношенні 1000:1. Результатом її стало повернення грошове звернення традиційної грошової одиниці - копійки. У 1997 р. за ви багато років початок набирати обертів вітчизняне промислового виробництва, обсяг якого під кінець року становив вже близько 1,5% - у середньому видобувним і обробним отраслям.

Задачи економічної політики країни на 1998 р. визначено середньостроковій урядової програмою до 2000 р. У основі встановлених орієнтирів структурної перебудови та зростання лежать параметри, певні, передусім, грошово-кредитної політикою. Однією з умов дальшого поступу російської економіки є створення сприятливого інвестиційного клімату, що може бути забезпечений шляхом послідовного здійснення податкової реформи та реструктуризації про природних монополий.

Внешняя політика в 1994;1997 гг.

Главными завданнями Росії на міжнародній арені у період були: гармонізація зовнішньополітичного курсу країни знайомилися з політикою провідних індустріальних держав світу, підвищення ступеня інтегрованості Росії у світову економічну систему і його активну участь у діяльності авторитетних міжнародних організацій, зміцнення лідируючих позицій Росії на пострадянському просторі в орієнтації більш тісні і плідні двосторонніх відносинах із країнами СНГ.

Россия і державиучасниці СНД.

В 1994;1997 рр. найважливішим завданням Російської Федерації у зовнішньополітичній сфері стало вирішення найбільш важких і болісних негараздів у стосунки з новими незалежними державами на пострадянському просторі в. У 1994 р. в межах СНД намітилися об'єктивні тенденції більшого економічному і політичному співробітництву. Разом про те, загострилася боротьба за лідерство в інтеграційних процесах між колишніми республіками Радянського Союзу.

Главным напрямком співпраці Росії з державами СНД стало налагодження двосторонніх відносин. У 1994 р. на черговому саміті лідерів СНД було прийняте рішення створенні Міждержавного економічного комітету і формуванні митного союзу держав-учасників Співдружності. Саме тоді міністром закордонних справ Росії призначили досвідчений ученый-международник академік Є. М. Примаков, котрий обіймав доти посаду керівника Служби зовнішньої розвідки РФ.

Тогда, під час набиравшей у Росії обертів кампанії з виборів Президента, завдяки надзвичайно активної ролі беззмінного голови Ради президентів СНД Б. М. Єльцина, 29 березня 1996 р. було підписано чотирьохсторонній Договір «Про поглиблення інтеграції у економічній і гуманітарній сферах «між Білоруссю, Казахстаном, Киргизією і Росія. Вирішили з приводу створення виконавчих органів «четвірки », а 2 квітня у Москві підписано Договір про утворення Співтовариства Білорусі й Росії.

Председателем Вищої ради Співтовариства затвердили президент Білорусі А. Р. Лукашенка. Дата підписання договору було оголошено Днем єднання народів же Росії та Білорусі, що з більшості громадян країн зримо демонструвало відродження слов’янського єдності. А за рік російсько-білоруську Співтовариство було перетворено на Союз Білорусі й Росії.

Значительными зусиллями відзначено була політика Росії з зміцненню безпеки на теренах СНД і проведення миротворчих операцій. Так, 21 липня 1994 р. відбулося підписання російсько-молдовської домовленості про припинення бойових дій на Придністров'ї та розлученні протиборчих угруповань. А 8 травня 1997 р. при гарантії Росії й України лідери Молдови Придністров'я підписали у Москві Меморандум основи нормалізації відносин.

При посередництві Росії влітку 1997 р. відбулися прямі переговори лідерів Грузії й Абхазії у зв’язку з врегулюванням грузино-абхазького конфлікту, і навіть минуло підписання угоди про припинення бойових дій формуванні комісії з національного примирення Таджикистані. Велике значення Росії у забезпеченні охорони зовнішніх СНД, зокрема у Середній Азии.

К кінцю 1997 р. міждержавними органами СНД було підготоване і підписано близько 800 принципових міждержавних документів. У межах структур СНД, крім 10 статутних органів міждержавного співробітництва, діють близько 60 галузевих інтеграційних структур.

В відносинах Росії з країнами далекого зарубіжжя з кінця 1993 р. політичне керівництво РФ дедалі більше заявляє про Росію як «про велику державу, має самостійні національні і геополітичні інтереси на міжнародній арені. Проявом цієї тенденції стало зміцнення відносин Росії з країнами Азії, і Китаєм, Індією, Південною Кореєю, відновлення повноцінних відносин із В'єтнамом, розширення контактів із країнами Близького і Середнього Сходу, і і з Латинської Америкою.

Особенно помітним став прогрес у зміцненні взаємовигідних відносин із найближчими північними сусідами, державами Скандинавії. Закріпилися позиції Росії у розв’язанні тих завдань арабо-ізраїльського врегулювання, соціальній та врегулюванні балканського кризи. Важливим кроком стали рішучі заяви російського керівництва необхідність формування нової виборчої системи європейської безпеки замість розширення старих структур періоду «холодної громадянської війни » .

Поначалу, 1994 р. керівництво НАТО (за ініціативою Президента США Б. Клінтона) запропонувало Росії, як та інших колишнім республікам СРСР та країнах Східної та Центральною Європи, приєднатися до програми «Партнерство заради миру », що стала компромісом між позиціями навіть Росії. У цей самий період Росія продовжувала висновок своїх військ із країн Центральної і Східної Європи держав Прибалтики. Вже до кінця 1994 р. стали істотно змінюватися. Так було в грудні 1994 р. на Будапештській нараді ОБСЄ (перетвореної на НБСЄ) більшість європейських лідерів, навіть попри протести російського керівництва, висловили готовність узяти колишні країни «соціалістичного Співдружності «у складі НАТО.

В результаті 1995;1996 рр. пройшли під знаком гострого політичного діалогу Росії та лідерами Заходу на проблеми розширення НАТО сходові. У результаті 27 травня 1997 р. у Парижі відбулося підписання договору про особливе партнерство нашої країни знайомилися з НАТО. На липні 1997 р. сесія Ради Північноатлантичного договору було прийнято принципове рішення про приєднання Польщі, Чехії та Угорщини до складу членів НАТО навесні 1999 г.

В цьому сенсі Росія робить зусилля задля активізації своєї політики на міжнародній арені, яка б їй забезпечити власну безпеку умовах. Єльцин запропонував створити Рада лідерів Росії, Франції та Німеччини — велику європейську «трійку », до котрої я, можливо, приєднається та Велика Британія. Отже, в 1996;1997 рр. зовнішня політика Росії всі більш дистанціювалася від Вашингтона і глобальному рівні відбувалася її переорієнтування роль провідною євро-азійську держави, що є ключовим ланкою у розвитку нових стосунків провідних індустріальних держав Європи і сподівалися Азии.

Парламентские вибори 1995 г.

В розпал збройної боротьби федеральних сил з чеченським сепаратизмом була проведена виборча кампанія відбулися вибори нового російського парламенту, під знаком яких відбувалося весь політичне розвиток країни у другої половини 1995 р. Кожен із найвідоміших політичних діячів країни у переддень виборів у Державну Думу прагнув створити власний політичний блок чи объединение.

Накануне осінніх виборів у російський парламент 1995 р. було сформовано близько 50 партій, рухів та блоків, котрі об'єднали до 250 різних політичних організацій самої різної орієнтації. Відображенням нездатності знайти компроміс між особистісними і груповими інтересами російської політичної еліти стала реєстрація до участі у виборах 43 виборчих блоків і партій. З огляду на достатку виборчих об'єднань, вирізнялися й не так програмними положеннями, скільки іменами учасників, виділялася найбільш розгалужена й підтримана структура Комуністичної партії Російської Федерації (КПРФ) на чолі з головою Р. А. Зюгановим. Вона взяла на озброєння політичну програму, стрижнем якої була жорстка критика політичного режиму Б. М. Єльцина та його «антинародного курсу ». Інший організаційно згуртованої і фінансово забезпеченої силою виступила на виборах Ліберально-демократична партія У. У. Жириновского.

В відповідність до Законом про вибори, установившим 5%-й бар'єр щодо виборчими блоками своїх депутатів із федеральному списку, переконливу перемогу у ході проведених 77 грудня 1995 р. виборів у VI Державну Думу здобула КПРФ, набравши близько 22% виборчих симпатій. З другого краю місці виявилася ЛДПР (близько 11%), а третє зайняло рух «Наша домівка — Росія «(близько 20%). Опозиційно налаштоване демократичне крило електорату підтримало об'єднання «Яблуко », очолюване Р. А. Явлинским і У. П. Лукіним (близько сьомої години%).

По одномандатних округах перевагу виборців і ряду їх симпатії розподілилися приблизно також: КПРФ отримала 53 мандата, НДР — 10, «Яблуко «- 14. Частина відомих політичних діячів — лідерів виборчих об'єднань, не які переступили 5%-й бар'єр, випали на Думу також із одномандатних округам.

Сокрушительное поразка на парламентські вибори 1995 р. зазнали лідери V Думи — й раніше всього, «Демократичний вибір Росії «на чолі з Є. Т. Гайдаром.

Расстановка наснаги в реалізації VI Державній думі відбилася в обранні посаду її Голову представника КПРФ Р. М. Селезньова. На чолі новосформованого Ради Федерації встав губернатор Орловської області, колишній член Політбюро цк кпрс Є. З. Строев.

Итоги парламентських виборів 1995 р. відбили глибоке протиріччя між жорсткої політикою економічних реформ, проведеної адміністрацією Б. М. Єльцина, і наростаючим протидією соціальним наслідків цієї політики у російському обществе.

Президентские вибори 1996 г.

Выборы в VI Державну Думу спочатку розглядалися як проба політичних сил є напередодні головного події 1996 р. — виборів глави російської держави. Вже до початку року провідні політичних діячів — лідери парламентських фракцій Р. А. Зюганов, Р. А. Явлінський, У. У. Жириновський і відставний генерал А. І. Лебєдь офіційно заявила про висування своїх кандидатур на виборах.

15 лютого 1996 р. про намір брати участь у переобранні другого термін оголосив, прибувши спеціально при цьому у рідній Єкатеринбург, Б. М. Єльцин. Крім зазначених основних претендентів посаду Президента, в ролі кандидатів зареєструвалися першій і останній Президент СРСР М. З. Горбачов, відомий громадський діяч, колишній спортсмен Ю. П. Власов, віце-президент фонду «Реформа «М. Л. Шаккум, і навіть великий підприємець У. А. Брынцалов. З іншого боку, кандидатом посаду було зареєстрований А. М. Тулєєв — із лідерів КПРФ, але напередодні виборів зняв свою кандидатуру, закликавши своїх прибічників голосувати Зюганова.

Зима і весна 1996 р. у житті Росії ознаменувалися безпрецедентної агітаційної кампанією на підтримку Б.М. Єльцина та проведеного ним курсу радикальних змін. Виборці поставлені перед вибором: або побудова нової Росії на демократичних засадах, або повернення у похмуре тоталітарна прошлое.

В першому турі виборів, що відбулися 16 червня, більшість виборчих симпатій було віддано за Єльцина, Зюганова і Лебєдя. Згодом А. І. Лебєдь був призначений посаду секретарю Ради Безпеки РФ і помічника Президента із національної безпеки. На минулому 3 липня в другому турі виборів переконливу перемогу здобув Б. М. Єльцин, за якого проголосували 53,8% виборців, або близько 37% від загального списку котрі мають голоси росіян. Таким чином, більш як третина тих наших співвітчизників виступили на підтримку проведеного курсу соціально-економічних реформ.

9 серпня 1996 р. відбулася надзвичайно урочиста, вперше проведена в Росії церемонія інавгурації - приходу на посаду Президента Б. М. Єльцина. Избирание його за другий один президентський строк, до 2000 р., давало реальні шанси довести остаточно розпочате 1992 р. реформування соціально-економічної структури нашого суспільства. Вже 10 серпня 1996 р. Державна Дума затвердила посаду Голову Уряди Російської Федерації У. З. Черномирдіна. Тоді ж главою Адміністрації було призначений А. Б Чубайс, керівник передвиборного штабу Єльцина, теоретик і практик приватизації у России.

Однако початок нового президентського терміну Б. М. Єльцина — осінь 1996;зима 1997 р. — ознаменувалося вимушеної «паузою «у житті країни, викликаної тривалої хворобою Президента, яка, через особливості політичною системою сучасної Росії, стала важливий чинник, які надали серйозний вплив в розвитку всього суспільства.

В березні 1997 р. з ініціативи Єльцина було зроблено значних змін в складі Уряди РФ. Першими заступниками прем'єр-міністра було призначено «молоді реформатори «А. Б. Чубайс і губернатор Нижегородської області Б. Є. Нємцов. Була розгорнуто кампанію боротьби з корупцією і хабарництвом. Відомості про доходах провідних державних підприємств і політичних діячів за 1996 р. були було опубліковано у друку. Це своє чергу, стало передумовою спершу «війни компроматів », що розгорнулася влітку, і восени 1997 р. Вона продемонструвала, що державні кошти масової інформацією сучасної Росії перетворилися на «четверту влада », реальну складову політичної системи нашої країни, яка формує думку.

Другим найважливішим подією політичного життя країни після президентських виборів стали вибори глав суб'єктів Федерації. Їх успішне проведення сприяє подальшого зміцнення виконавчої влади регіонах, що об'єктивно цементує політичну російського федерализма.

Чеченский кризис

Острейшей проблемою державно-політичного розвитку Російської Федерації в 1994;1997 рр. була проблема врегулювання чеченського кризи. Ще восени 1991 р. напередодні розпаду Союзу РСР біля колишньої Чечено-Ингушской республіки оформилася Чеченська республіка Ічкерія, на чолі якої у результаті державного перевороту вересні 1991 р. встав колишнього генерала Червоної Армії, лідер Загальнонаціонального конгресу чеченського народу (ОКЧН) Джохар Дудаев.

Он проголосив найважливішим завданням своєї політики вихід Чечні зі складу Росії. Обраний з ініціативи виконкому ОКЧН президентом Чеченської республіки (27 жовтня 1991 р.) Дудаєв підписав указ про, проголосивши Ічкерію суверенним державою. Відповідною мірою керівництва Росії став указ від 7 листопада 1991 р. про майбутнє запровадження надзвичайного стану біля Чечні. Дудаєв протягом наступних два роки сформував біля республіки режим особистої влади, демонстративно не визнаючи дію, у Чечні російського законодавства і ухиляючись від врегулювання відносин між федеральним центром і Грозним.

Между тим, Чечня офіційно розглядалася російським керівництвом як суб'єкт Федерації. На території республіки зібралося багато військової техніки озброєння, які було використано Дудаєвим до створення власних збройних формувань. Це було небезпечним дестабілізуючим чинником у розвиток політичного врегулювання на Кавказі, охопленому міжетнічними конфликтами.

Попытки проведення повномасштабних переговорів між Москвою і Грозним наштовхувалися на безкомпромісну позицію Дудаєва, котре вимагало беззастережного визнання державної незалежності Чечні. У цій ситуації федеральне керівництво здійснювало непослідовну політику, то намагаючись налагодити стосунки з президентом Дудаєвим, то підтримуючи опозиційні йому сили. У результаті упродовж свого реалізації свого фактичного «суверенітету ». Чечня перетворилася одного з найнебезпечніших криміногенних регіонів Росії.

Летом 1994 р. політична й військова конфронтація у Чечні сягнула свого апогея.

Резкое загострення чеченського кризи було з захопленням дудаєвцями в полон 26 листопада 1994 р. групи російських танкістів, брали участь у невдалому штурмі Грозного. Аби вирішити проблеми видачі військовополонених на початку грудня міністр оборони П. С. Грачов за рекомендацією Ради Безпеки РФ почав офіційні переговори з Д. Дудаєвим. Але де вони сприяли врегулюванню взаємовідносин Росії із Чеченської республикой.

В результаті політичному керівництві Росії взяв гору силовий підхід до рішенню чеченської проблеми. Розпочата федеральним керівництвом великомасштабна військова акція не принесла очікуваних результатів. Замість роззброєння російські війська втяглися в затяжні кровопролитні бойові дії, і лише до кінцю лютого 1995 р. вони змогли очистити столицю Чечні від загонів бойовиків Дудаєва. Грозний було перетворено на купу руїн, а мирне населення, опинившись у зоні бойових дій в, залишилося без притулку і коштів до існуванню.

Для налагодження мирного життя в Грозному й райони, зайнятих федеральні війська, в грудні 1994 р. було оголошено з приводу створення уряду «національного відродження «ЧР на чолі з З. Хаджиевым. У 1995 р. офіційно було оголошено про яке припинення воєнних дій федеральних військ у Чечні, а остаточна стабілізація становища покладено на сили МВС РФ.

Проведение у Чечні військової акції від початку внесло розкол в громадсько-політичний рух Росії.

Против дій президента і Уряди виступили уповноважений у правах людини за Президента РФ і Держдумі С. А. Ковальов (відомий правозахисник), і навіть лідер партії ДВР Е. Т. Гайдар. У Росії її почалося антивоєнне движение.

Президент і Уряд опинилися у дуже складним політичну ситуацію. Попри те, що Грізний і більшість території Чечні формально знаходилися під контролем федеральних військ, Збройні сили Дудаєва продовжували опір, користуючись зростання підтримкою місцевого населення. Фактично військова акція по «умиротворення «Чечні перетворилися на громадянську війну за національну незалежність. У результаті проведення цій воєнній кампанії обернулося як величезними матеріальними витратами, а й значними до людських жертв як військових, і серед мирного населения.

Поворотным пунктом під час «чеченської війни «стала трагедія трапилася у р. Будьоннівську на Ставропіллі, свидетельствовавшая перехід режиму Дудаєва до тактики терористичних актів. Драма у Будьоновську коштувала життя понад 100 нічого не винним росіянам. Ці події підштовхнули російське керівництво до початку переговорів із Грозним. У результаті переговорів було досягнуто ряд угод щодо військовому блоку питань, але у плані чеченський криза не було вирішено.

В ході що розгорнулася у Росії навесні 1996 р. кампанії з виборів Президента якнайшвидше врегулювання кризи у Чечні стало найважливішим завданням керівництва країни. Патова ситуація — «ні миру, ні війни » , — що склалася на північному Кавказі, не влаштовувала ні федеральна влада, ні лідерів збройної чеченської оппозиции.

В рамках передвиборних заходів Б. М. Єльцин 31 березня 1996 р. оприлюднив президентський план «умиротворення «Чечні, що передбачав поетапний висновок федеральних військ та встановлення республіки громадянського управління. Однак у процесі реалізації плану Президента, при виведенні з Чечні 245-го полку Московського військового округу, колона федеральних військ 16 квітня 1996 р. потрапила в засідку в Шатойському ущелині і було розгромлена. Після цю трагедію збройна боротьба біля Чечні знову загострилася.

Миролюбие обох сторін мало більшою мірою пропагандистський відтінок. Відразу після обрання Б. Єльцина другого один президентський строк збройна чеченська опозиція знову активізувалася. З 8 серпня 1996 р., відповідно до раніше розробленим планом командування опозиції, загони її бойовиків атакували Грозний, Гудермес і Аргун. У результаті завязавшихся кровопролитних боїв федеральні війська змушені були залишити столицю Чечні, зазнавши значні потери.

С середини серпня до дорученням Президента РФ секретар Ради Безпеки А. І. Лебєдь розпочала переговори з начальником штабу військ Ічкерії А. Масхадовим.

По підсумкам виборів, проведених у Чечні кінці січня 1997 р., президентом республіки став А. Масхадов, сформувати нового складу чеченського керівництва, переважно з польових командирів (У. Арсанов, Ш. Басаєв, А. Закаєв, М. Удугов та інших.). Відтоді почалися політичні переговори, які збоку федерального керівництва очолили секретар РБ РФ І. П. Рибкін і Олексій Івченко Б. А. Березовський. Чеченськими лідерами був гостро порушено питання статусі республіки та відновлення її зруйнованої війною экономики.

12 травня 1997 р. у Кремлі відбулася перша президентів Росії та Чечні, на якою було підписано договору про світу і засадах відносин між Російської Федерацією і Чеченської республикой.

На тлі досягнутих і реалізованих домовленостей про фінансування Чечні як суб'єкти федерації, відновленні її народного господарства, поновлення експлуатації трубопроводу для прокачування ранньої каспійської нафти з Азербайджану, керівництво республіки активізувало тиск на Москву із єдиною метою домогтися поступок у виробленні «справжньої незалежності «ісламської республіки Ічкерії. Цієї ж завданню підпорядкована діяльність Грозного на міжнародній арені, інтенсивні контакти адміністрації Масхадова із країнами ісламського світу. Проте досі суверенітет Ічкерії не підтверджено жоден із держав світового сообщества.

Конституция Російської Федерации

С кінця 1993 р. оновлене Російська держава перейшло лише нову фазу свого розвитку. Прийнята 12 грудня 1993 р. на Всеросійському референдумі п’ята в історії країни Конституція Російської Федерації проголосила формування нової виборчої системи державно-політичного устрою, підбивши риску під радянським періодом історії России.

Вся повнота структурі державної влади Російській Федерації здійснюється Президентом Російської Федерації що з органами законодавчої (до двопалатного парламенту — Федеральне Збори), виконавчої (Уряд РФ) і судової влади, діючих самостійно. Система органів структурі державної влади суб'єктів Федерації встановлюється ними самостійно, відповідно до основами конституційного ладу Росії. Президент як голова держави є гарантом Конституції РФ, права і свободи чоловіки й громадянина. Він визначає основних напрямів внутрішньої і до зовнішньої політики держави; він також є верховним головнокомандуючим Збройними силами Росії.

Президент РФ обирається терміном чотири роки. Відмова його з посади, хоч і передбачено Конституцією, але дуже важко, оскільки конкретний механізм цієї процедури не відпрацьований. Разом про те саме декларування цього Конституції не дозволяє: зробити влада Президента абсолютной.

Нижняя палата Федерального Збори — Державна Дума складається з 450 депутатів, що обираються у термін 4 року.

Совет Федерації - верхня палати парламенту — формується із тих представників суб'єктів Федерації (за одним від законодавчої і виконавчої власти).

Впервые історія Росії у Основному Законі містяться гарантії права і свободи людини, і навіть механізм його захисту. У Конституції проголошується право вільно розпоряджатися власними здібностями до праці, вибирати сферу роботи і професію, розпочинати трудові суперечки. Людина, його правничий та свободи є вищу харчову цінність, а визнання, непорушення кордонів і захист права і свободи громадянина — обов’язком государства.

Воздействие Федерального Збори на очолювану Президентом виконавчу владу визначається, передусім, закріпленим у Конституції обов’язковим схваленням обома його палатами державного бюджету та взагалі твердженням експонованих Президентом кандидатур на вищі державні посади. Однак протягом 1994;1997 рр. реальне політичне поєднання вплив нижньої палати російського парламенту було значно ширше закріплених з ним конституційних можливостей.

Президент та найближчі радники стали зосередити всю більшої уваги проблемам зміцнення національної єдності та підвищення ролі федеральних структури системі управління. У межах здійснення цього курсу Президент Росії у лютому 1994 р. висунув ініціативу про досягнення злагоди у суспільстві, першим кроком якого стало пропозиції щодо проведенні амністії.

Следующим кроком стала підготовка і підписання 28 квітня 1994 р. Договору про суспільну злагоду. Його учасниками стали представники федеральних органів влади, суб'єктів Федерації, керівники політичних партій, громадських рухів та інших организаций.

Вместе про те події, що відбуваються після ухвалення основного закону РФ країни, зі всієї очевидністю демонструють, що правова основа російської державності ще не дозволила всіх негараздів, що стоять по дорозі його розвитку. У зв’язку з цим, як засіб вирішення суперечностей між інтересами федеральної влади і з керівництвом регіонів, виникла потреба розробки і укладання обопільних умов про розмежування предметів ведення і взаємній делегуванні повноважень між федеральними органами державної влади РФ і органами влади суб'єктів Федерації.

Первым що така документом став договір між федеральними владою та Татарстаном, підписаний 15 лютого 1994 р. Така форма зміцнення федеративних взаємин держави і розвитку принципів федералізму російської державності було визнано найоптимальнішою. Тож за Татарстаном подібні договори були укладені й перебувають полягають з усіма інші суб'єкти Федерації.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.