В країні червоних каньйонів

В країні червоних каньйонів

В штатах Арізона, Юта, Колорадо і Нью-Мексико на порівняно невеличкий території, розміром приблизно від Московську область, розміщено понад 25 відсотків великих заповідних місць — національних парків, природних пам’яток, і навіть безцінні археологічні і культурних скарби палеоиндейцев: руїни жител анасази, кам’яні палаци пуэбло і наскельні рисунки-летописи навахо. Більшість цих заповідників грунтується охорони унікальних геологічних утворень. 600 мільйонів років як розв’язано тут хлюпотіло мелководное море, а ньому шар за шаром відкладалися піщані наноси. Згодом почалося горотворення, море відступило, а річки прорізало безліч мальовничих каньйонів, серед яких і було всесвітньо відома Великий Каньйон річки Колорадо. Стрімчасті стіни каньйонів начебто розмальовані в жовто-оранжеві смуги — це колишні морські відкладення, які перетворилися на тверді масиви, яких називають песчаниками навахо під назвою який живе тут індіанського народа.

На сході штату Арізона, приблизно за півдорозі між містами Альбукерку і Флагстафф, розміщено одне з великих у світі скупчень скам’янілих різнобарвних стовбурів дерев, вік яких 225 мільйонів років. Це національний парк Скам’янілий Ліс (Петрифайд-Форест) — заповідник тріасового періоду геологічної історії Землі. Тут збереглися копалини залишки вологих хвойних лесовджунглей, хто перебував з вимерлих нині порід (Araucarioxylon arizonium, Woodworthia, Shilderia). Пишна рослинність була похована під вулканічним попелом. Дощі, вымывавшие з попелу солі, просочували цим «розсолом» дерева і папороті, які наприкінці кінців перетворилися на камінь. Ця мінералізація зберегла навіть структуру клітин рослин, а про річних кільцях, сучках і коренях. З растертых в кольорові порошки скам’янілостей індіанці створювали свої ритуальні піщані картини, насипаючи «фарби» безпосередньо в землю. Зараз такі картини з кольорового мінерального піску, але вже настав приклеєного на дерев’яну основу, користуються величезної популярності, залучаючи яскравими, насиченими цветами.

К півночі звідси в розквіті 2 000 м розташований легендарний каньйон ДеШей. Це місце настільки свято місцевим навахо, що вважається вони Серцем Миру, тому історичний заповідник каньйон Де-Шей перебуває під спільним управлінням державної Служби національних парків й поради племені навахо. Запаморочливі, практично стрімкі, помаранчеві обриви каньйону Де-Шей анітрохи аніскільки не схожі на пологі схили знаменитого Великого Каньйону Колорадо, що у 200 км на захід. Вони нагадують загадковий червоний Перший Світ, про якому свідчать давні легенди навахо і звідки шлях — лише нагору. Відчуття, існує лише цей шлях, посилюється дно якої каньйону, куди веде єдиний звивистий спуск. У глибині каньйону, у центрі заповідника, у кінця вузькій гірській стежки, на пласкому березі маленькій річки розташована восьмигранна бревенчатая юрта — хоган. По виду даху хогана можна визначити, що в ній живе саме жінка. У таких будиночках її предки навахо жили останні двадцять століть. Погляду який струменіє подорожнього постає скромна табличка: «Тут живуть люди — прохання не турбувати». Смоляний димок з труби, город і вівці — нехитра обстановка її простий життя. Літня господиня неговірка, ніяк не розуміє англійською. Вона чимось схожа на нащадка легендарної відьми — Женщины-Паука, покровительки місцевого племені, яка жила на вершині величезною червоною скалы-столба, що стоїть монолітом заввишки 24 м посередині каньйону — саме над юртою і руїнами древніх висічених у скелях палаців і фортець навахо. Стежка, що йде вздовж величезних акацій і маленькій помаранчевої річки Рио-деШей, призводить до Білому Будинку — одній з численних руїн, решти від древніх індіанців анасази, котрі за невідомим причин несподівано залишили цю територію України у XIII столітті. З незліченних печер, фортець і палаців, вирубаних в стрімких стінах ущелини, пішому туристові доступний лише Білий Будинок, до решти спорудам не підібратися, їх оглядати лише з протилежних обривів каньйону. З середини підйому стає видно ответвляющийся на схід каньйон Мертвих — найбільш священна для навахо частина заповідника Де-Шей, у якій виявлено древні індіанські захоронения.

Когда під'їжджаєш до Долині Монументів, здається, чи ти не так на Землі, а де-небудь на Марсі — навколо бузкові відтінки західного неба, червоне різноцвіття одиночних гір з пласкими вершинами й зимову блакитнуватий туман. До півночі від Долини Монументів розташовані червоно-жовтогарячі гори заповідника Глен-Каньон, схили яких спускаються в свинцово-синюю дзеркальну гладь озера Поуэлл — однієї з найбільших водоймищ США, розташованого річці Колорадо. Пісок тут помаранчевий, а каміння червоно-бурі від «пустельного засмаги» — тонкої кірочки з окислів марганцю і заліза. Схили долини річки Колорадо порізані маленькими каньйонами, нагадують штопор. Вода буває таких каньончиках лише навесні, коли потужні потоки мчать, закручуючись вирами, через дуже вузькі (кілька метрів шириною) вимоїни у всій висоті каньйону, «пропиливая» в слоистом помаранчевому піщанику неуявні звивини поворотів. У моменти вдалого висвітлення сонцем (яке проникає всередину каньйону тільки короткий час) це порізане ущелині перетворюється на фантастичний храм світла, і цвета.

С північного береги ріки Колорадо до Глен-Каньону примикає великий заповідник Гранд-Стэркейс-Эскаланте (просто — Велика Драбина, що він відповідає ступенчатому рельєфу цієї місцевості), а північно-західніше перебуває малюсінький національний парк Брайс-Каньон шириною менш 15 км і 60 км. Попри більш аніж скромні розміри, Брайс-Каньон унікальний своїми лабіринтами, днища яких поросли соснами, а краю складаються з горстолбов, званих худу. Протягом теплого сезону цю невелику територію відвідують понад півтора мільйона людина, милуючись лабіринтами і худу, блукаючи у кам’яному віці частоколе.

Здесь, у серце Північноамериканського материка, починалася історія його найдавніших жителів, які пішли, залишивши багатюще культурне і природне наследство.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.