Українська ідея М. Грушевського

Українська ідея М. Грушевського

Грушевський досліджує не діяння князів й царів, а суспільно-політичний лад, культуру, етногрфію, правові засади — всі ті, що створює специфічний соціум, який зветься народом. Саме така історчниа концепція дала змогу її автору дійти висновку, що кожен із трьох народів, котрі утворили свої територіальні об"єднання на терені колишньої Київської русі, — українці, росіяни і білоруси, — мав свої глибокі відмінності при наявності загальних й спільних елементів.

Вчений заперечує схему великодержавних учених, за якою історія Володимира-Московського князівства XIII— XIV ст. сполучалася із Історією полудневих племен Київської держави. М. Грушевський доводити, що київський період в історії українсько-руської народності по одній, шляхом маніпулювання одними лише генеалогічними «преємствами» заговорили українською у «язується із Володимиро-Московським князівством, що це були різні держави, із різним рівнем розвитку культури і самого етносу.

За такою концепцією штучного прилучення «київського періоду» до державної і культурної історії великоруського народу, вважає вчений, «українсько-руська народність виходить на арену історії в XV—XVI ст. якби щось нове, мовби її перед тім там не було б, чи вон історичного життя не мала».

Грушевський доводити, що Український народ, саме народ, а чи не генеалогічна схема князівського спадкування державної влади, є прямим спадкоємцем історії українсько-руської народності періоду Київської Русі. А щоб ця раціональна схема стала зрозумілою для шкірного, Грушевський пропонує підпорядкувати історію державності історії народу, суспільності, ставлячи на перше місце не політичне, державне життя, а економічні, культурні та інші чинники.

Ос-кільки українсько-руська народність протягом ряду століть не мала свого національного державного утворення, а перебувала под впливом різних державних організацій, це зумовило специфіку її національного життя, звівши політичний чинник на підрядну роль «попри факторів економічних, культурних, національних». Так само шляхом, утверждает Грушевський, розвивалася і історія братнього білоруського народу, що ставши основою формування Князівства Литовського. Щоб вірно зрозуміти історію українсько-руського та білоруського народів, Грушевський пропонує позбавитися практики пришивання її клаптиками до історії великоруського народу, «попрощатися із фікцією, що «русска історія», підмінювана на кожному кроці великоруською, то історія «общерусска».

М. Грушевський вважав, що найбільш раціональним було б б зображення історії кожної народності окремо, в її генетичнім «преємстві». Водночас він не виключає можливості синхроністичного відображення історії трьох братніх народів, «подібно як укладаються історії всесвітні».

Вчений переконливо обґрунтовує, що історія України розвивається через Галицьке-Волинське князівство, яку после розгрому Києва татаро-монголами не було б підкорене східними завойовниками І не зазнало таких великих змін, так, як це сталося із Володимире-Московським князівством. Згодом в історії України наступає литовсько-польський період, що завершується XVI ст. Окремо виділена визвольна війна українського народу проти польського панування XVII ст. Далі, досліджуючи період Гетьманщини, історик небезпідставно утверждает, що на Правобережжі старшина «тихенько обкарнала… чи дозволила московському уряду обкарнати… останки українських політичних прав, й вірно сповняла всякі бажання московських політиків».

Особливе місце у схемі М. Грушевського відводиться Мазепі і Орлику — гетьманам, котрі стояли чолі руху української козацької старшини і певної частини козаків до національного визволення.

Звичайно, не із усіма концептуальними підходами автора можна погодитися, та в цьому немає і потреби. Окремі його висновки доповнюються чи навіть спростовуються останніми відкриттями в історичній науці. Алі ж в цілому, Незважаючи на дискусійність окремих проблем, підручник дає змогу вчителю і учневі познайомитись з складом думок М. Грушевського, величезним фактичним ілюстративним матеріалом про героїчні і трагічні сторінки в історії українського народу.

55. Особливості здійснення нової економічної політики в Україні.

У Перші после жовтневого перевороту рокта большевики свідомо не приділяли серйозної уваги розвитку господарства. Спочатку смердоті сподівалися на блискавичне розгортання «всесвітньої революції», у результаті якої пролетаріат індустріальне розвинених країн Заходу в обмін на «братерську інтернаціональну допомогу» мав постачати їм промислові товари і устаткування, а коли революція то й не розпочалася — на конфіс-каційні методи «воєнного комунізму». Наприкінці 1920 р. ця грабіжницька політика цілком збанкрутувала. Голод 1921;1922 рр., повстання флоту в Кронштадті, масовий селянський повстанський рух в Україні та в самій Росії поставили б на порядок денний запитання про ті, що чи большевики змінять свою політику, чи їхнього змете хвиля всенародного повсНа Х із «їзді РКП (б) у березні 1921 р. под тиском У. леніна було б прийнято рішення про «тимчасовий відступ» й запровадження нової (у порівнянні із «воєнним комунізмом») політики — НЕПу. У найзагальніших рисах НЕП передбачав:

— відродження знищеної свого години більшовиками грошово-фінансової системи й ринкових відносин взагалі;

— легалізацію приватного сектора виробництва (щоправда, ключові галузі режим залишав под своїм контролем) і приватної торгівлі;

— залучення іноземного капіталу для відродження промисловості і дозвіл на іноземні концесії;

— створення у промисловості госпрозрахункових про «єднань — трестів;

— заміну у сільському господарстві продовольчої розкладки чітко визначеним продовольчим податком і розвиток сільської кооперації.

У. Ленін та його оточення не малі чіткого плану здійснення НЕПу і навіть не уявляли, стільки це може зайняти години, але й іншого виходу вони практично не було б. І їх постало гамлетівське «бути чи не бути».

Комуністичне керівництво України оперативно зреагувало на рішення Х із «їзду РКП (б) і надзвичайна сесія ВУЦВК продублювала його постанову «Про заміну розкладки натуральним податком», а раднарком УСРР декретував на 1921 р. продпо-даток в обсязі 117 млн пудів замість визначеної на цей період розкладки у 160 млн пудів (від здачі хліба у рахунок розкладки 1920 р. селяни не звільнялися).

Особливістю впровадження НЕПу в Україні, особливо на селі, було б ті, що робилося це з запізненням й повільніше. Лише із серпня 1921 р. він поступово ставши проникати у промисловість. Було, зокрема, передана у оренду приватним особам і організаціям понад 5 тис. дрібних й середніх підприємств, економічний потенціал які був незначним. У Україні було б ліквідовано затратні главки і створено 78 трестів: 3 союзні, 21 республіканський й 54 губернських. Ос-кільки більшість підприємств були нерентабельними, то їхні законсервували, а їхнім устаткуванням обладнали потужніші заводі й фабрики. Це дозволило збільшити обсяги промислового виробництва. Держава не кредитувала і не відповідала за наслідки господарської діяльності трестів, що спонукало їхні керівництво виявляти ініціативу і підприємливість у виробництві і збуті продукції. У результаті приріст валової продукції у трестах склав до середини 20-х років 40−100%.

На 1926 р. українська промисловість, темпи розвитку якої виявилися вищими, ніж в Росії, 8 основному досягла довоєнного рівня виробництва, а легка й харчова вийшли на цей рубіж ще у 1925 р. Дальшому її прогресу перешкоджала комуністична політична система, адже влада перевела на госпрозрахунок лише трести, а підприємства, не кажучи уже про шкірного конкретного працівника, було невідомо результатів своєї діяльності і не були напряму зацікавлені в нарощуванні виробництва. Доти ж значна частина продукції і прибутків із України вилучалися і кінець кінцем, як визначив тоді молодий економіст М. Волобуєе, українська промисловість стала колоніальним придатком центру.

Для України особливу ваги мало відродження сільського господарства. Систему кооперації, Яка був достатньо розвиненою, за більшовиків було б вщент зруйновано. У умовах НЕПу створювалися акціонерні товариства, як, наприклад, «Селодо-помога». До 1923 р. у селянських господарствах України було б зосереджено понад 9% земельного фонду республіки (31 млн десятин). Цього ж року було б запроваджено Єдиний сільськогосподарський податок: заможні господарства сплачували 5,6% прибутку, середні — 3,5%, бідняцькі — 1,2% чи ж зовсім не сплачували його. Останнє обумовлювалося не економічною доцільністю, а політичними розрахунками — створити на українському селі прошарок населення, підданого більшовикам.

Проте заміна збитковими колгоспами й радгоспами приватного селянського господарювання не могла дати бажаного результату, і хоча на середину 20-х років валовий збір збіжжя у Україні досяг довоєнного рівня, на ринок його надійшло набагато менше. Доти ж навіть голодного 1922 р. большевики продали за кордон 13,5 млн пудів українського хліба, вирученими коштами за який Москва розпорядилася на власний розсуд.

Позитивним здобутком НЕПу в Україні стало зростання кредитної кооперації. Сформована мережа сільськогосподарського кредиту складалася із Укрсільбанку, його місцевих філій та тисяч сільськогосподарських кредитних спілок й товариств. Було засновано спеціалізовані кредитні товариства «Добробут», «Кооптах», «Плодоспілка» та інші, котрі навіть експортували конкурентоздатну на європейському ринку продукцію. У цілому, до кінця 20-х років кооперацією в Україні було б охоплено 3,1 із 5,1 млн існуючих тоді господарств.

Таким чином, нова економічна політика сприяла економічному відродженню української економіки, яку, на шкода, було б призупинене сталінським «стрибком в індустріалізацію».