Гайдамацький рух в Україні. 
Коліївщина

Гайдамацький рух в Україні. Коліївщина

Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух.

Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в Перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а середині століття охопили Київщину.

Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники із ґуралень, млинів й панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.

Спочатку гайдамацькі зажени були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки й фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними й не малі виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна».

Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було б відновлення козацьких вільностей, Визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.

перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього був боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чуйні, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування й возз «єднанні із Лівобережжям у складі РОСІЇ, і.

Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу й навіть Броді, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула.

У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте й за годину зажени, котрі очолювали Р. Голий, 1. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажка, активно діяли в багатьох місцевостях.

Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін Про. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, ХодорІв та Інші міста і села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом з загоном Р. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі зажени оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як й попереднє, було б жорстоко придушене польськими військами.

Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні.

1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі територї України й залучив до боротьби значну частину українського народу.

У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме под назвою «коліївщина». Приводом був поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання ставши Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, сін бідного селянина із села Медведівка на Чигиринщині.

Виступивши із урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку й підійшли до Умані — добро укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їхнього лави. 10 червня спільним ударом смердоті оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було б ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли зажени гайдамацьких ватажків З. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади й запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до РОСІЇ із проханням про «єднати сили й придушити гайдамацький рух. Катерина, II покарала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Тієї обманом запросивши керівників повстання на переговори й заарештував їхні. Потім разом із поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків й Гонгу судив польський суд з. Кодні, де после жорстоких тортур всіх було б страчено. У Києві відбувся російський суд, який покаравши повстанців на чолі із М. Залізняком, ватажок було б заслано на каторгу до Сибіру.

Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам «яті, їхнього приклад надихав Український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.

Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на територї України діяли зажени народного месника З. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але й рухливі зажени, котрі здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти,.

Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх заподій в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, котрі не малі чіткої програми дій.

Незважаючи тих, що Україну позбавляли прав, незалеж ностІ, навіть замінІли назву, національно-визвольна боротьб свідчила: Український народ зберігає ідею незалежності, праї нення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.

49. Державотворчі плани гетьмани П.Скоропадського.

Центральна рада, котра после Берестейського світу повернулася в Україну разом із німецькими військами, невдовзі вступив у конфлікт зі своїм союзником. До цого було б дві головні причини:

1) вона протестувала проти безсоромного пограбунку німцями України всупереч статтям догоди у Бресті та проти втручання німецької адміністрації у внутрішні справ країни;

2) німецькому військовому командуванню не подобалася соціалістична риторика керівництва УЦР.

Врешті-решт, було б вирішено замінити неугодну Центральну раду на лояльну до Берліна політичну фігуру. Нею було б обрано російського генерала, нащадка славного українського гетьманського роду Скоропадських Павла Скоропадського. 29 апреля 1918р. в Україні відбувся державний переворот — на із «їзді Хліборобського Конгресу П. Скоропадського було б проголошено Гетьманом України. Центральну раду, Яка ще встигла прийняти Конституцію УНР і зверни Президентом України М. Грушевського, було б розпущено. По суті, в Україні відбулася зміну республіканської форми правління на монархічну.

Першими кроками гетьмани були:

— ліквідація УНР та проголошення Української держави;

— перебрання гетьманом до своїх рук всіх трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової;

— проголошення недоторканності приватної власності;

— формування нового уряду — Заради Міністрів, який послідовно очолили М. Василенко та ф. Лизогуб (укра-їнські партії не прийняли пропозиції П. Скоропадського делегувати до уряду своїх представників).

У галузі внутрішньої політики основні заходь гетьманату зводилися до такого:

1. Аграрна політика гетьмани базувалася на відновленні приватної власності на грішну землю, що передбачало Повернення II, а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного законопроекту передбачалося наділити частину селян («справжніх хліборобів») землею із державних фондів та тією, що її було б викуплено у крупних приватних власників землі. Така політика спричинила цілком природне невдоволення селянства, яку на законних підставах набуло землю за законодавством УНР. У відповідь П. Скоропадський спрямувавши у село каральні експедиції, котрі жорстоко розправилися із незадоволеними.

2. Політика у військовій галузі був спрямована на розбудову збройних сил України. Передбачалося переформувати військові частини, створені за часів УНР, довівши їхні чисельність до 300 тис., а також створити Український військово-морський флот. Також було б здійснено спробу відродити як окремий стан українське козацтво та ополчення на випадок воєнних дій (Універсал від 16 жовтня 1918р.).

3. У стислий годину П. Скоропадський створив умови для національно-культурного відродження в Україні. В частности, було б здійснено українізацію державного апарату (вимоги вести діловодство російською мовою, котра визнавалася за державну, та послуговуватися нею при виконанні службових обов «язків), засновано Український університет у Кам «янці-Подільському та Києві, Національну Академію наук, якої очолив У. Вернадський, Національну бібліотеку, Національний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр та «Молодий театр» Л. Курбаса тощо. Було відкрито близько 150 українських гімназій, бачено кілька мільйонів українських підручників.

4. Докладалися зусилля для створення банківсько-фінансової системи.

5. Було впорядковано судочинство, упорядковано залізничний рух.

6. У галузі промисловості проводилася денаціоналізація, обмежувалась діяльність профспілок, страйки заборонялися. Ігноруючи закони, тривалість робочого дня та розміри зарплати визначали власники підприємств.

На міжнародній арені гетьман докладав зусиль для урегулювання прикордонної проблеми із Росією та Румунією, проте на завершення цих справ у нього не вистачило години. Було значно розширено міжнародні зв «язки України, Яка уже мала дипломатичні відносини на рівні посольств із 12 державами. Політика гетьмани не знайшла підтримки в широких верствах суспільства, а тім понад — із боці політичних партій. Проти П. Скоропадського сформувалась опозиція, Яка после проголошення ним 14 листопаду 1918р. «Грамоти» про федерацію України із Росією, за якою скасовувалась незалежність України, того ж дня утворила Директорію і повела наступ проти гетьмача. 14 грудня 1918р. П. Скоропадський зрікся влади і залишив межі України, що і поклало кінець періоду гетьманату.