Михайло Грушевський та його внесок до розвитку історії та культури України

Михайло Грушевський та його внесок до розвитку історії та культури України

«Я сам прийшов до політики через історію, й цей шлях вважаю нормальним — лише він мусить бути проваджень відповідно широко…».

(М.С.Грушевський).

У багатовіковій історії українського народу серед найпривабливіших для суспільної думи й дослідниківаналітиків сторінок — період української революціі Це був справжній злет й торжество національного руху, але й водночас і глибокі розчарування та прикрі, нищівні поразки.

Алі різні аспекти досвіду української революції, та і явище в цілому на сьогодні вивчені достатньо всебічно й грунтовно. Більше того, навіть сам термін «українська революція» надійно закріпився в науковому й політичному лексиконі лише із початку 90років, із години добуття Україною державної незалежності.

Віддаючи належне колективній творчости, колективному розумові, усе ж таки важко заперечувати, що в екстремальних умовах (а такі і виникають в революційні періоди) визначальні імпульси виходять від найкритичиіше мислячих індивідумів, надзвичайно оперативно оволодівають свідомістю мас, перетворюються на їхні надбання й переконання.

Саме такою особистістю в українській революціі був М.Грушевський. У його працях концентрували.

ся попередні досягнення суспільнополітичної думи українства, уроки віковічного історичного генезису нації, теоретичні передбачення подальших шляхів розвитку українського суспільства, вибір найприйнятніших, найперспективніших варіантів спрямування визвольного руху, його стратегії, форм й методів боротьби, лінії поведінки в конкретних ситуаціях. Тому для осягнення концепції україської революції за доби Центральної Заради зайве аналізувати усі без винятку політичні документи. Вони, здебільшого, вторинні й у яких лише у тому чи інший спосіб оформлялися ідеї, висновки, настанови, вироблені М, Грушевським. Навіть у численних усних й друкованих виступах У. Винниченка — людини великого творчого потенціалу, Яка не позбавлена політичної амбітності, втілювалися такі сам думи М. Грушевського.

Інакше було б на пізніших етапах української революціі. Наприклад, на концепцію українського руху, його спрямування й прояви за Директорії найбільший вплив справляли спочатку У. Винниченко, потім З. Петлюра, але й негаразд визначально, абсолютно як М. Грушевський в період діяльносгі Центральної Ради.

3 кінця 1918 р. особливо яскраво почали виявлятися суперечності всередині українського руху, його провідних партій, розкол останніх на частини, що сповідували нерідко розбіжні підходи до української революції, до її ворогів, суперників, зовнішніх факторів.

Тому говорити про концепцію української революції як щось цілісне, викінчене, а тім понад незмінне було б б неправомірним. Тут потрібно неухильно дотримуватись принципу історизму, розглядаючи поетапну еволюцію ідей, лозунгів, настанов, прагнень, проникати у внутрішню детермінованість тихий чи інших рішень, кроків, зумовленість дій всією сумою факторів, котрі виявлялись на якісних етапах розвитку української революції, хронологічні межі які теж, природно, різні.

На шкода, не можна обмежитися згадками про низькопробні, малопрофесійні. навіть брутальні публіцистичні виступи, а і доводитися констатувати стрімке наростання кількості солідних за обсягом й тиражами видань, науковий рівень які підміняється відвертою й значною мірою свідомою політизованістю проблеми. Щонайменше под сумнів переносити як відповідність поглядів М. С. Грушевського завданням історичного моменту, потребам українства, то й доцільність його обрання керманичем Центральної Заради, що було б визначальним чинником української революції. Навіть сам цей факт кваліфікується як одна із головних причин майбутньої поразки української справи.

Обрання Михайла Сергійовича Головою Центральної Заради було б, звичайно, визнанням передусім його величезних наукових заслуг, його беззастережного авторитету серед українства. 1, очевидно, вибір загалом був вдалим.

Розмірковуючи рівно через рік над своїм життям, над новітніми подіями, Михайло Сергійович напише: «Я сам прийшов до політики через історію, й цей шлях вважаю нормальним — лише він мусить бути проваджень відповідно широко.

Звичайно, цитується лише перша частина наведеної думи, хоч не менш знаменна, варта уваги, практичного застосування й друга її частина — як досить повчальний висновок — урок видатного вченого, мислителя, що через певні обставини змушений був статі біля державного, політичного керма країни в розбурханому океані революції.

Для теоретичного обгрунтування тогочасного висхідного політичного курсу М. Грушевський був, мабуть, порівняно із іншими, найбільше підготовленим. Грунтовне знання ним історії українського народу, його стану, проблем, інтересів, вражаюча працездатність та інші видатні потенційні наукові можливості, явно вирізняли Михайла Сергійовича серед когорти тогочасних діячів, винесених на гребінь потужною революційною хвилею. І якщо недоліками керівництва Центральної Заради можна вважати відсутність достатнього політичного досвіду його голови, шлюб потрібної політичної волі, належної наполегливості, цілеспрямованості, сміливості, послідовності, здатності до політичних маневрувань й навіть шахрайства (це завжди було б певною мірою притаманне професійним політикам), а натомість виявлялись надмірні інтелігентність й академізм, то, певно, перевершити М. З. Грушевського як теоретика української революції навряд чи кому було б дано. Тому зовсім невмотивованими й несправедливими слід визнати пізніші закиди декого із його колег, котрі вважали, що замість того, щоб усі сили присвятити справам Центральної Заради, нації й народжуваної державності, професоракадеміст безпосередньо на відповідальних нарадах пописував брошурки, вичитував коректуру версток й т, п.

Важко взагалі на терезах історії визначити, що було б для української революції важливіше, ефективніше. Проте, незаперечне одне: написані професором М. З. Грушевським твори стали могутньою ідейною зброєю, оснастили украінський рух конкретною програмою, гаслами революційної боротьби, стали осередком концепції української револющі.

Між тім, сам Михайло Сергійович в автобіографічних спробах дуже скромно оцінював власну роль у тогочасних подіях: «Пробув я головою Центральної Заради тринадцять місяців, до кінця ії істновання. Тяжке й відповідальне було б ті становище. Вороги українства, котрі й давніше пеклом на мене дихали, в своїм засліпленню вважали мене й автором українського руху, й винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене своїми лайками і погрозами. А найтяжче ставало, коли не було б згода і між своїми — а так мусіло бути в міру того, як доводилося вирішувати ріжні запитання дальшого життя. При тім ж, хоч всяку відповідальність валили на мене, в дійсності мав я дуже обмежений вплив й то моральний тільки:

юридично моя роль був суто формальна, як голова Центральної Заради я провівши її зборами та репрезентував її на вні.

Рішала біля різноманітних справах більшість, а вся екзикутивна влада був до рук Гол. Секретаріат.

Нині важко сказати, чому голова Центральної Заради в автобіографічному листі до канадських українців, надрукованому в квітні 1920 р. в тижневику «Голос України, так применшує своєї ролі, свою політичну ваги в подіях 1917 р. Де б він не виступав — в раді, на різних представницьких зборах, на із «їздах, на мітингах — його сприймали як найвпливовішого українського діяча. Під годину появи на людях (на трибуні, наприклад) та после виголошених промов йому незмінно влаштовували гучні овації. І, очевидно, найбільшою мірою визначали його неперевершений авторитет негаразд його колишня наукова слава, вміння попрофесорськи «тримати» в напрузі будьяку аудиторію чи імпозантність вигляду, стільки адекватна реакція на поточні події, втілення у виступаx, публікаціях, вчинках інтересів широкого українського загалу. Його позиція, звичайно, визначала спрямованість зміст ухвалюваних документів.

Томуто за раз в раз існування Центральної Заради жодного разу я не виникало запитання про можливість заміни М. Грушевського посаді голови, а Всеукраїнський Конгрес (6—8 апреля 1917 р.) із простотаки тріумфальною одностайністю обрав його на цей високий посаду. Михайлові Сергійовичу навіть не дозволили облишити посаду за власним бажанням. Сам він про це писавши так: «У серпні по піврічній роботі, дуже я просив мене звільнити із того обов «язку, але й ріжні партії настоювали на тім, що моє уступленє збентежить громадянство, яку і так непокоїться трудною сетуацією (саме тоді російський уряд порушивши договір із Ц. Радою в справі України). Я через ті зіставсь й уже понад не підіймав сього запитання, щоб «не бентежити» людей, хоч був дуже знесилений».

Отож, можна стверджувати, що вплив М, З, Грушевського на Центральну Раду був надзвичайно великий, майже абсолютний. Інша справа, що для цого йому ніколи не доводилося вдаватися до владних засобів, котрі застосовуються професійними політиками".

Характерною й, очевидно, привабливою особливістю української революції зокрема було б тобі й маєш чолі її опинились справді творчі інтелігенти, котрі здійснювали, так бі мовити, «розумовий» вплив на події. І навіть через певний годину, у рік свого шістдесятиріччя (1926), доповнюючи свою попередню автобіографію, Михайло Сергійович із природженою скромністю писав:"Чотирнадцять місяців існування Укр. Центральної Заради (березень 1917— квітень 1918), котрої Грушевський був раз в раз головою, наповнили його годину перед всім політичною роботою, але й поруч того він писавши й на біжучі політичні запитання, друкуючи з статтею (спочатку за годину «Нова Рада», потім в «Народній Волі») і окремі брошури («Хто такі украінці і чого смердоті хотять?», «3відки пішло українство», «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії й федерації», «Українська Центральна Рада й її універсал»), друкував також науковопопулярні річі (Всесвітня історія, кн. 2 й 3 (цю роботу було б розпочато ще в Симбірську й Казані — В.С.), («Переяславська угода України із Москвою»), та передруковував свої давніші писання новими виданнями. Робив се не лише із огляду на вимоги моменту, але й й для заробітку, бо стратив усі інші джерела своїх прибутків й живий виключно літературним заробітком, бо праця в Ц, раді ніякого прибутку не давала".

Можна зрозуміти, чому в 1926 році уже радянський академік, член президії Академії наук Радянської України, Михайло Сергійович свідомо «приглушував» запитання про свою політичну діяльність у 1917—1918 рр., натомість наголошував начебто на науковопубліцистичній роботі. Однак для справ революції, для української справ ця робота був аж ніяк не другорядною.

Згадані брошури, разом в публікаціями в періодиці саме й склали теоретичну основу, сумарно обгрунтували політичну концепцію української революції.

Останнім годиною ці публікації стали доступними широким читацьким колам завдякм передруку їхнього у документальній збірці «Великий Українець. Матеріали із життя та діяльності М. С Грушевського». (До., «Веселка», 1992). Протягом Першого місяця перебування в Україні Михайло Сергійович зосередив увагу на закономірностях українського руху после повалення самодержавства, на аналізі перших його конкретних кроків й документів, на популяризації рішень Всеукраїнського контресу 6—8 апреля 1917 р. на із «ясуванні потреб національної роботи в організаційній, політичній й літературній галузях. Він видрукував цикл статей у газеті «Нова Рада», котрі невдовзі про «єднав у брошуру «Вільна Україна».

Ці запитання, котрі становили інтерес для широкого загалу самісобою, несли досить високе смислове, а тієї годину — й ідейнополітичне навантаження. Саме через тих чи інші відповіді ними зумовлювались підходи до тогочасного стану суспільного розвитку, до формулювання конкретних завдань перед рухом, який, як будьяке масштабне явище в історії, включав у собі поряд із елементом усвідомленої дії й величезний відсоток стихійності. Її намагались вводити на певне ідейне й організаційне русло, дати їй чітку платформу, програму боротьби.

Досить детально Михайло Сергійович окреслив й основні риси ладу, до якого мають прагнути українці.

У брошурі «3відки пішло українство й до чого воно та йде» голова Центральної Заради окремо (й более грунтовно) зупиняється на історичній аргументації права українців на власну державність й найголовнішому тогочасному домаганні — широкій національнотериторіальній автономії у федеративній демократичній Російській республіці.

На наступній роботи «Якої ми хочемо автономії й федерації» М. Грушевський зосередився на докладному із «ясуванні питань про характер національнодержавного утворення, до якого прагнуть українці, про його параметри й прерогативи, про сутність стосунків із іншими суб «єктами багатонаціональної держави та принципи її розбудови.

М. Грушевський вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу, одним із вирішальних чинників якої був історична пам «ять. І він, не покладаючи рук, працював над тим, щоб випускати нові і нові книжки й брошури із популярним викладом й принциповою політичною оцінкою минулого українського народу. Підготовку, видання, перевидання, поширення таких творів Голова Центральної Заради розглядав як політичне заподіяння першочергової ваги.

У 1917 він випустив книжку «3 політичного життя старої України, Розвідки, з статтею, промови». До неї ввійшли роботи вченого із української історії ХІІ—ХУІІ століть, видруковані свого годині на «3аписках наукового товариства ім. Т. Шевченка» й «Літературнонауковому віснику (1891—1912 рр.). Звертає у собі увагу проблематика відібраних розвідок. Поряд із двома статтями про ранні періоди українства («Громадський рух на ВкраїніРуси в ХІП віці» й «Галицьке боярство ХП—ХШ в.») автор вмістив у книжку матеріали про тих політичні моменти, котрі в попередні часи та і в 1917 р. поставали в громадській свідомості як найбільш суперечливі: «Хмельницький й Хмельнищина», «250 літ» (до роковин приєднання України до Московського царства), «Богданові роковини», «Виговський й Мазепа», «Шведськоукраїнський союз 1708 р.», «Мазепинство» й «Богданівство».

У грудні 1917 р, друкувалася збірка «3 старого і нового. Статті, промови, замітки», до якої ввійшли матеріали «Байда Вишневецький в поезіі і історії», «Український рух на схід», «Вихрест Олександр», «Барська шляхта», «Капніст в Берліні», «Мазепинець 1820 років», «Про що мріяли наші діти» та ін,.

Невдовзі мала вийти в світло книга «Під хмарою стоячою. 3 українського життя».

Тоді ж автор готував до друку ще дві книжки. Перша — «3 історії українознавства й національного усвідомлення (Українознавство років ХІХ ст. Українська історіографія й М. Костомаров, У. Антонович, Ол. Лазаревський і ін.)».

Друга — «Розвідки і заподій до української історії» (Вступний виклад із історії України. Звичайна схема «рускої історії». Етнографічні категоріі. Спірні запитання староруської етнографії. Нові спроби конструкції початків слів «янського і українського життя. Анти і ін.) ». Це був перша частина задуманої публікації.

Спроектував автор й другу частину останнього твору, де мав намір вмістити дослідження «3венигород галицький. Волинська справа 1098—1102. Хронологія галицьковолинської літописи. Чи маємо грамоти кн. Льва і ин.».

Крім того, М. Грушевський у кожній черговій публікації анонсував свої численні історичні твори, котрі були видруковані в попередні рокта й ще перебували у книжкових сховищах.

Нарешті, М. Грушевський планував видати брошуру «Новий лад України», в якій хотів показати «як травні уложитися нове життя України і її відносини до центральних органів Ро-сійської республіки».

Невтомний вчений, публікатор, Голова Центральної Заради працював над наболілими проблемами України із велетенським завзяттям.

У 1918 р. М. Грушевський підготував до нового видання й «Ілюстровану історію України», доповнивши її аналізом подій аж до кінця апреля 1918 р. Можна, очевидно, помітити, що останні відтинки україської історії відтворено дещо схематично, але й цьому є і цілком зрозумілі пояснення: над науковим підходом превалював політичний, а історичнмй матеріал (години на збір якого, природно, бракувало) ще раз слугував аргументів для продовження ідеологічної полеміки. 3 цого погляду й «Ілюстрована історія України» (1919 р, видання) теж дуже важлива для розуміння ряду важливих аспектів концепції украінської революції, особливо таких, як її заподій, розстановка сил, тощо.

Отже, вже наведень короткий огляд зробленого М. Грушевським у 1917—1918 рр. дає змогу дійти цілком певного висновку про ті, що передусім у його уяві оформилася та модель розвитку подій, реалізація якої мала привести до бажаної стратегічної мети. Ще більшою мірою у цьому переконує грунтовний, змістовний аналіз праць М. Грушевського, котрі в сумі дають досить чіткі і виважені висновки про заподій української революції, її масовість, глибинність, про характер й мітку революції, шляхи й засоби досягнення запрограмованих завдань, про розстановку сил, рушіїв, суперників й ворогів революції.

Отож, очевидно, що в концепціі, розробленій М, Грушевським, українська революція визначалась за характером національнодемократичною, органічно поєднувала заподіяння національного відродження й державотворення та необхідність соціальних зрушень в інтересах широких мас українства (демократизацію в найглибшому й сутнісному втіленні). Керівники революції малі на меті забезпечити усі можливості для повнокровного розвитку українського народу, для вільної й ефективної життєдіяльності шкірного його індивіда.

Отже, для М. Грушевського безкласовість (чи ж шлюб класової розвиненості, стратифікації) української нації зумовлювала висновки щодо обов «язкозої необхідності про «єднати зусилля різних, незалежно від національних ознак, верств населення для досягнення стратегічної мети української революції — всеосяжного національного відродження. Українська ж революція уявлялась достоту демократичною, понад ті — соціалістичною й за змістом й за орієнтаціями та ідеалами.

Отож, є усі підстави стверджувати, що справжнім ідеологом української революції, творцем її концепції ставши Михайло Сергійович Грушевський. Саме його роботи містять найголовніші, найвагоміші елементи платформи українського національновизвольного руху, національного державотворення, національного відродження в цілому.

Вироблена М. Грушевським концепція, сформульовані на її основі підходи й гасла ідейно наповнювали Український рух, сприяли визначенню політичних орієнтирів, перетворенню їхні у суспільну практику.