Суспільно-політичний й національний рух в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст

Суспільно-політичний й національний рух в Україні наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

Виникнення українських політичних партій.

Українці, як й інші слів «янські народи, под впливом революційних подій в Західній Європі в процесі свого національного відродження подолали три головні етапи. На початковому етапі невелика група людей, які називали інтелігенцією, збирала Історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи зберегти самобутність українського народу. Інший, чи культурницький, етап був періодом несподіваного «відродження» місцевої мови, її дедалі ширшого використання в літературі і освіті. Третій, чи політичний, етап характеризується зростанням національних організацій й висуненням національне орієнтованих вимог, в які виявляється прагнення до самостійності, чи то повної, чи то автономної.

Після розгрому першої підпільної організації із українським спрямуванням — КирилоМефодіївського братства в Україні протягом десяти років не вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Звільнені з заслання М. Костомаров, У. Білозерський, П. Куліш, а згодом й Т. Шевченка із «їхалися до Петербурга, де згуртували навкого собі своїх однодумців письменників, публіцистів й утворили так звану «Громаду».

У своїй програмі «Громада» всю увагу звернула на збереження самостійності української національності й літератури, захищаючи укра-їнські позиції від наступу, що йшов із російської та польської сторін.

З допомогою багатих українців Тарнавського й Ґалаґана в Петербурзі було б влаштовано українську друкарню. У 1861 р. за редакцією Білозерського почав виходити перший у царській Росії Український часопис «Основа». Він був засобом спілкування І збудником національної свідомості української інтелігенції, розкиданій по всій Імперії. У світло вийшли твори Ї. Котляревського, Р. Квітки-Основ «яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпацтва й деяких змін у суспільному житті народницька інтелі-генція знайшла змогу ширше розгорнути свою працю для народу. Почався рух за створення недільних шкіл дтя неписьменних, було б надруковано ряд підручників для початкового навчання, зокрема, «Буквар южноруський» Шевченка, «Граматику» Куліша та ін. Вчителями були, як правило, студенти й гімназисти старших класів.

Натхненна прикладом киян, українська інтелі-генція Полтави, Чернігова, Харкова, Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл. Були налагоджені зв «язки із київською громадою й спільними зусиллями проводилася просвітницька діяльність. Громадовці розвивають культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, що, на їхні думку, символізувало прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне і позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва і поклоніння всьому українському стало відомим под назвою українофільства.

На початку 1870 р. Антонович з своїми колегами Драгома-новим, Русовим, Зібером, Подолинським таємно заснували Ста-РУ Громаду, Яка про «єднала інтелектуальну еліту із високим моральним авторитетом. У своїй діяльності громада утримувалася від політичних виступів. Найбільшу увагу звертала на розвиток науки й письменства.

Активна діяльність українофілів спричинила новий наступ царського уряду проти українського народу. Під загрозою репресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо мети, тактики й навіть природи українознавства. Найгостріше відчули потребу в нових ідеях молодші члени київської громади, серед які виділявся Драгоманов. Він визначив Ідеологію київського центру словами: «в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм» в соціальних питаннях — демократизм". Незважаючи тих, що його ідеї не дістали підтримки серед членів Старої Громади, смердоті закликали багатьох молодших представників інтелігенції виходити за межі культурницької діяльності, ставити ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми.

Вперше молоді, так звані «свідомі українці" — заявили про собі 890 р., коли смердоті вирішили організувати Братство Та~ расівців, головною метою якого було б створення самостійної України. У 1893 р. у Львівській газеті «Щоправда» був проголошена програма братства — «Декларація молодих українців». Цей документ, пройнятий наступальним націоналізмом, критикував українофілів за інтелектуальну залежність від російської культури. Автори програми проголосили про свій намір бути істинно російською інтелігенцією. Вони вол «язувалися розмовляти лише російською мовою, виховувати своїх дітей в національному дусі, оберігати й боротися за права українського народу. У політиці їхньою метою було б визнання української нації як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.

Розвиток культури, активна діяльність старих й молодих членів громади сприяли пожвавленню політичного руху в Україні. Молодь, Яка зросла в атмосфері ширших поглядів, засуджувала бездіяльність старшого покоління й готувалася виявити свою активність. Це змусило старших діячів українського руху діяти енергійніше. У 1897 р. із ініціативи У. Антоновича й Про. Кони-ського був заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація (УЗО), що поставила собі за мсту про «єднати всіх українських діячів в одній організації. Вона відкрила літературне видавництво «Вік», організувала в Києві велику книгарню, влаштовувала Шевченківські свята та ювілеї Інших письменників. Поява УЗО свідчила, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, але й в характері його діяльності виявлялося небажання відмовитися від культурництва й перейти до політичної роботи.

Усі ці організації працювали в підпіллі й не малі великого впливу, але й їхнього заслуга до того, що смердоті ширили свідомість мас й надавали українському відродженню політичного характеру.

Національне відродження Галичини започаткував революційний рух 1848 р., що охопив усю Європу, зокрема і Австрію. Галицькі українці створюють свої організації, впроваджують українську мову до шкіл. У 1868 р. народовці заснували товариство «Просвіта», яку спершу займалося виданням популярних книжок, а потім організувало читальні і охопило своїм впливом широкі кола селянства. Українське громадське товариство «Просвіта» ставило за мітку поширювати освіту і утверджувати національну свідомість. Воно відіграло й сьогодні відіграє помітну роль у вихованні української національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу.

Таким чином, другу половину XIX ст. й особливо його кінець можна охарактеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність, як добу «соборності» України. У Єдиний могутній рух про «єднуються українці Заходу та Сходу для боротьби за волю, незалежність власної держави.

Світова промислова кризу не обминула і Україну. У рокта кризи зросло безробіття, посилилася експлуатація робітників, що загострило класову боротьбу.

Розвитку революційної свідомості робітників сприяла перша марксистська організація «Російська група соціал-демократів», створена в Києві у 1893 р. Її організатор Юрій Мельников заснував ремісничу школу й поширював марксистські знання серед слухачів.

У 1897 р. київські соціал-демократи створили місцевий «Союз боротьби», яким керували Мельников, Ейдельман, Ту-чанський. Союз організував випуск прокламацій, поширював загальноросійську «Робочу газету».

Перша спроба про «єднання російських та українських соціал-демократів до однієї загальноросійську партію в 1896 р. у Києві був зірвана арештами. Тільки в Києві до в «язниць потрапили 142 члени Київського комітету РСДРГЇ.

Антисамодержавний рух поширювався серед студентів Київського університету. У 1901 р. уряд силоміць відправив у солдати 183 студенти. Це спричинило бурю протестів по всій Україні.

Ще із кінця XIX ст. в Україні виникають громади, котрі про «єдналися в Українську загальну організацію. УЗО налічувало серед 450 чол., із них 100 діяло в Києві. Тут смердоті заснували видавництво й книгарні. Діяльність УЗО підготувала грунт для утворення українських політичних партій. З ініціативи колишніх діячів Київської громади восени 1904 р. виникає Українська демократична партія (УДП), до якої увійшли Тимченко, ЧехІвський, Чикаленком.

У Києві діяла Революційна українська партія (РУП). У 1902 р. под впливом націоналістичних настроїв М. Міхновського від РУПу відокремлюється невелика група, Яка утворює Українську національну партію «Спілку». Більшість старого складу РУПу перейменовує собі у Українську соціал-демократичну робітничу партію. Члени цих нових партій критикували російських революціонерів за їхні централізм. Водночас підтримували тісні стосунки із Польською соціалістичною партією й єврейським.

Бундом.

З огляду на рішучі ДІЇ молодих українських політичних партій реорганізувалася УЗО, утворивши Українську ліберальну партію на чолі із Чикаленко.

Так укра-їнські політичні партії перейшли від культурницької до політичної роботи серед мас.

У дні першої російської революції 1905—1907 рр. в Києві відбулися страйки «робітників, службовців й студентів. На фабриках, заводах, в університеті, в політехнічному інституті, у парках й садах проходили багатолюдні мітинги й збори, на які лунали заклики до революційної боротьби проти самодержавства.

Революційним виступам трудящих Києва співчувало багато солдатів й деякі офіцери урядових військ, що постали місті. 18 листопаду 1905 р. солдати саперної бригади под керівництвом підпоручика Б. Жаданівського відкрито виступили проти царського самодержавства. До саперів приєдналися робітники Південноросійського машинобудівного заводу. Демонстрація солдатів й робітників валила до Шулявки. На Галицькій площі (нині площа Перемоги) демонстрантів зустріли поліція і урядові війська. Сталася збройна сутичка, под годину якої багато робітників й повсталих солдатів було б убито й поранено, ще понад заарештовано.

У відповідь на розстріл демонстрантів застрайкували робітники всього Києва. На Шулявці були створені бойові дружини, котрі под керівництвом Заради робітничих депутатів багато днів тримали район под своїм контролем.

Протягом 1905—Ї907 рр. Київ був одним із найбільших центрів революційної боротьби на Україні, котра не припинялася й в рокта столипінської реакції.