Русь-Україна в період політичної єдності Київської держави

Русь-Україна в період політичної єдності Київської держави

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі втричі періоди.

перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — із 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерти Святослава 972 р. У цей період було б створене величезне господарське і політичне про «єднання, здатне і вже були наготові кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Інший період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015 рр.) та Ярослав Мудрий (1036—1054 рр.). Це був доба зміцнення Києвом своїх завоювань й досягнення ним вершини політичної могутності і стабільності, економічного й культурного розквіту.

Останній період характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій.

як бачимо, другий період історії Київської держави був добою піднесення ЇЇ політичної і економічної могутності. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут, як правило, переважає внутрішній розвиток.

У 980 р., в результаті жорстокої боротьби між братами, найменший сін Святослава Володимир ставши єдиновладним князем Русі. Він прибравши до своїх рук усі землі батька І продовжив збирання решти східнослов «янських племен навколо Києва. Провів ряд воєнних походів, відбивши в поляків ЧервенськІ міста — Перемишль, Белз, Червен та ін. Підкорив в «ятичів І радимичів. Держава за Володимира стала найбільшою в Європі І простяглася від Карпат до Кавказу і Волги. Отже, за князя Володимира було б завершено про «єднання східнослов «янських в єдину державу.

Однією із головних проблем для Руської держави лишалася боротьба із кочівниками. І захист своїх земель Володимир розумів правильніше і ширше, ніж його попередники. Він підготував для захисту своїх володінь із боці Степу цілу систему фортець-укріплень, валів, ровів.

Для управління Державою Володимир замість племінних правителів повсюди посадивши своїх синів, а біля них поставивши довірених людей, котрі були за порадників. На зміну родоплемінному поділу держави прийшов територіальний, що є однією із найважливіших ознак справжньої держави.

Для зміцнення зв «язків між окремими частинами держави й міжнародного визнання Володимир запровадив єдину, спільну для всієї Русі релігію. Християнство принесло нову культуру і докорінно змінилося світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв «язки нової християнської держави, дуже зріс ЇЇ авторитет в Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся і авторитет самого князя.

Після кількох років міжусобиць київський престол зайняв один із синів Володимира Ярослав (1019—1054 рр.). Він ще послідовніше і глибше продовжив державотворчу політику Володимира. Головну увагу Ярослав приділяв внутрішнім проблемам, а також відбудові країни та захисту її кордонів. Він здійснив успішні походи проти Польщі, прибалтійських народів й остаточно розгромив печенізькі орди. Ярослав багато зробив для утвердження Києва в ролі головного політичного осередку країни. Він виступив ініціатором упорядкування законодавства: створив перше писане зведення законів Київської Русі — «Руську правду». Цей кодекс яскраво висвітлив характер Київської Русі як ранньофеодальної держави. Впорядкована, забезпечена законами Русь був широко відомою серед тодішніх держав, котрі шукали приязні І прихильності Великого князя Київської держави.

Завдяки розуму та енергії Володимира й Ярослава політичний організм Руської землі склався І зміцнів. Доба їхні князювання позначена посиленням держави, зміцненням ЇЇ кордонів, інтенсивним будівництвом міст, піднесенням господарства, торгівлі, культури. У рокта правління Володимира та Ярослава Русь досягла найвищого піку свого розвитку.

Після смерти Ярослав Мудрий у 1054 р. київським князем ставши його сін Ізяслав, який фактично правив з своїми братами князем чернігівським Святославом й Всеволодом переяславським. У 1072 р. смердоті зібрали у Вишгороді раду, підсумком якої стала «Щоправда Ярославичів» — загальнодержавний кодекс юридичних норм. З годиною між ними почалися суперечності, шо було б свідченням політичного дроблення держави, адже зміцнення місцевої знаті впливало на зменшення влади центру.

З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі займали київський престол: Святослав у 3073—1076 рр., Ізяслав у 1076—1078 рр., Всеволод — у 1078—1093, рр. На кінці XI — на початку XII ст. почали свою діяльність онуки Ярослава — Святополк Ізясла-вич (1093—1113 рр.) й Володимир Всеволодович Мономах (1113—1125 рр.). Для нормалізації своїх відносин й організації боротьби із половцями смердоті в 1097 р. скликали в м. Любечі із «їзд князів, на якому було б остаточно закріплено перерозподіл власності на користь місцевих князів, що призвело в кінці XI—XII ст. до утвердження полІцентричної форми державної влади.

За Володимира Мономаха, особливо завдяки його «Статуту» чи доповненню до «Руської правди» було б дещо обмежено свавілля адміністрації, зміцніли міжнародні зв «язки, особливо із Візантією,.

Певною мірою зміцніли позиції Київської держави й за наступника Володимира Мономаха, його сина Мстислава (1125— 1132 рр.), який у своїй внутрішній І зовнішній політиці дотримувався заповітів батька. Алі в цілому прогресуюча соціально-економічна еволюція суспільства нашої держави другої половини XII ст. викликала появу розвинутого етапу феодальної формації, що призвело до нової стадії розвитку Київської Русі.