Симон Петлюра

Симон Петлюра

У З Т У П.

Останнім годиною все частіше серед політичних постатей української історії фігурує ім «я Симона Васильовича Петлюри. Алі нині, як й в попередні рокта, коли ім «я «головного отамана» майже не згадувалося, повторюються уже відомі факти його життя. Пояснити це неважко. Адже в попередні часи був відсутня про «єктивна інформація про лідерів антирадянських угрупувань, которые действовали в Україні у рокта громадянської війни. До почасти замовчуваних, а нерідко і свідомо перекручуваних тим належала і військово-політична діяльність З. У. Петлюри. Дати повну й про «єктивну характеристику цій людині сьогодні непросто. Для цого потрібно не лише детально проаналізувати весь його життєвий шлях, а і грунтовно дослідити тієї далекий уже період нашої історії — інтенсивне, глибоке і складне у своїх проявах національне явище.

Ім'я Головного Отамана нерозривно зв’язане із творенням укоаїнської армії, як основної державотворчої сили. Голова Українського Військового комітету Західного фронту, голова Українського Військового Генерального комітету, перший Секретар військових справ Генерального Секретаріату — З. Петлюра, як ніхто інший, розумів значення війська для оборони державності, — він ж його створив, він із ним й пройшов всім тернистим шляхом перемог, зради, блокад й поразок.

Петлюра — безмірно вищий за ті, що про нього думають. Він — із породи вождів, людина того гатунку, що в старовину закладали династії, а в наш демократичний годину стають національними героями.

1. Покликаний історією.

1.1 Життєвий шлях С. В. Петлюри до 1917 року.

Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 року в Полтаві у міщанській сім «ї. Початкову освіту здобув у церковно-приходській школі. З 1895 року навчався у Полтавській духовній семінарії. У 1900 році ставши членом революційної української партії (РУП). Про оточення, в якому живий тоді З. У. Петлюра, ми знаємо дуже мало. У 1901 році його виключили з семінарії. Існує кілька думок із цого приводу. Одні джерела заподій вбачають у революційній роботі Петлюри як члена РУПу, інші в його активній культурологічній діяльності, несумісній із навчанням у духовному закладі.

Восени 1902 року З. У. Петлюра виїжджає на Кубань до Катеринодара, де спочатку вчителює, а потім працює над архівами Кубанського Війська. Крім цого бере доля в роботі філіалу РУП — «Чорноморської Вільної Громади». За співробітництво із нею у грудні 1903 року був заарештований. У березні 1904 року його звільнили із под арешту «на поруки». Він виїхав до Києва, а звідти восени того ж року — до Львова де працював у редакції органу РУП газеті «Селянин». Наприкінці 1905 року З. У. Петлюра повертається знову до Києва, але й у січні 1906 виїжджає тепер до Петербурга, де редагує місячник «Вільна Україна». Там вступає до Украінської соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У липні 1906 повертається до Києва, де працює секретарем редакції газета «Рада», а 1907—1908 роках—співредактор газети «Слово» (орган УСДРП).

У 1908 році за шлюбом коштів «Слово» припинило існування. Редколегія розпалася З. У. Петлюра погодився зайняти посаду бухгалтера приватнотранспортного товариства у Петербурзі куди й переїхав на початку 1909 року, бере доля в роботі організації УСДРП. Вісь що про це писавши його майбутній соратник І. П. Мазепа: «як член філіалу УСДРП в Петербурзі, він також там виступав із рефератами майже виключно на тими про українську літературу, театр тощо. Взагалі, із розмов із ним при різних зустрічах я спостерігав, що у тому годину він понад цікавився питаннями літератури і мистецтва. У питаннях соціальної теорії і політики та економічних він уступав багатьом іншим членам партії. Пам «ятаю, коли на зборах нашої петербурзької організації Петлюра бравши іноді слово в дискусіях, то М. Порш, тодішній найвизначніший член партїї майже завжди розбивав його думи немилосердною критикою» (Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921 — Ч 2 -Львів 1951 -с.1161).

Згодом З. У. Петлюра переїхав до Москви. Тут він одружується із Ольгою Опанасівною Нільською. Але вони народилася єдина дитина — донька Леся.

Москва за часів 3-ї Державної Думи був осередком національного руху народів Ро-сійської імперії. Існувало багато таємних й легальних товариств таких як «Союз автономістів», «Товариства слів «янської культури» із українським філіалом, товариство українців «Кобзар» тощо. У 1912 році С. В. Петлюра разом із Про. Саліковським стає редактором журналу «Українська життя» (орган Українського товариства), що друкувався російською мовою.

Московський період життя С. В. Петлюри важливий насамперед бо там остаточно сформувався його національно-політичний світогляд. Він створив свою концепцію стану України, як політичної одиниці над межах багатонаціональної Ро-сійської імперії, а й у площині міжнародних загальноєвропейських взаємовідносин. На початку першої світової війни з’явився маніфест-декларація; цей документ Петлюра опублікував на сторінках «Української життя». У ньому він обстоював тезу про лояльність українського народу до російського уряду напередодні світової війни. Необхідність цієї декларації аргументував тім, що в цей історичний момент, коли відбувається «примирення» російського громадянства із урядом, мовчання українців може «служити скріпленням того погляду, аби смердоті чи не існують, чи що їм не може бути місця в межах російської держави».

Початок першої світової війни застав С. В. Петлюру на роботі в «Союзі земств», де із 1916 по березень 1917 року він працював в організації на допомогу фронту, а потім заступником її уповноваженого на Західному фронті.

У лютому 1917 року в Росії вибухнула буржуазне демократична революція. 3 фантастичною швидкістю Російська імперія скотилася у безодню хаосу. Тимчасовий уряд що нездатний був керувати Росією, негативно ставився в Україну, навіть до найменших спроб добитися її автономії.

1.2 Створення українських збройних сил.

С.В.Петлюра переїжджає до Києва. Це був період, коли змінюються точки прикладання його внутрішньої сили. Ідея незалежної України стає стрижневою в його революційній діяльності. Тоді в російській армії на фронтах першої світової війни воювало багато українців, розпорошених по різних полицях. С. В. Петлюра, який виконував обов «язки голови Українського військового комітету Західного фронту, усвідомлював необхідність створення української національної армії. Він розумів, що вона потрібна тепер нечисте військова сила, а і як моральна.

У травні 1917 року в Києві був скликаний І Український військовий із «їзд. як делегат від фронту Петлюра обраний до його президії. У питанні про українізацію армії зайняв помірковану позицію, він піддав критиці як противників цого, то й палких прихильників, котрі закликали негайно створити українську армію. На його думку, треба було б пройти певний шлях й першим кроком мала статі українізація військових частин. Тому на одному з закритих засідань із «їзду було б прийнято запропоновану Петлюрою резолюцію про організацію української армії. У ній зазначалося, що головним завданням винне статі виділення в особливі частини всіх солдатів українців. На із «їзді заснований Український генеральний військовий комітет (18 членів). До його бюро обрано 4 особини. Під впливом керівників Центральної Заради М. С. Грушевського та У. До. Винниченка головою комітету ставши С. В. Петлюра.

Тимчасовий уряд, що змушений був погодитись на часткову українізацію деяких військових частин (до трьох корпусів), однак, не поспішав виконувати вимоги Всеукраїнського військового із «їзду. Внаслідок цого військові частини, особовий склад які здобувши резолюцію із «їзду, почали самочинно переформовуватись. Це внесло плутанину у пересування військ. Український генеральний військовий комітет нічою суттєвого не робив, щоб змінити ситуацію. Річ у тім, що він й не міг багато зробити. Російська демократія продовжувала дивитися на Україну, як на частину Росії, їй й на думку на спадало дати хоч якої небудь автономію Україні (а ідея про українізацію війська здавалася навіть дикою). Деякі укра-їнські політики теж далі ідеї автономії України в межах великої Росїї не йшли. За такої концепції не потрібна був і окрема армія. Доти ж у самому комітеті не було б єдиної думи щодо самостійності України.

Тоді за пропозицією Центральної Заради комітет вирішив скликати II Всеукраїнський військовий із «їзд. Незважаючи на заборону Тимчасового уряду та провокації із боці російської військової влади, у червні 1917 року він розпочав свою роботу у Києві. На першому засіданні С. В. Петлюра виступив з звітом про діяльність комітету.

15 червня на закритому засіданні Центральної Заради прийнято постанову про організацію Генерального Секретаріату (ГС), як виконавчого органу влади. До його складу ввійшов й С. В. Петлюра, який виконував обов’язки генерального секретаря військових справ.

У цого Першого уряду України не було б ані армії, ані фінансових, ані матеріальних засобів. Російський уряд нічого не давав й не дозволяв. Центральна Рада був лише морально сильним й авторитетним органом. У особливо важке станови ще потрапив генеральний секретар військових справ.

У надзвичайно несприятливих умовах, обстоюючи думку, що армія є носієм ідеї української державності, З. У. Петлюра докладав всіх зусиль, щоб відновити традиції українського війська. Досягти ж цієї мети, на його думку, можливо було б лише створивши національну армію. Тому Петлюра прискорює українізацію військових частин. На вушко листопаду 1917 були українізовані 6-ї, 10-ї, 17-ї, 21-й і частково З-й Сибірський та 11-й армійські корпуси.

Перемога збройного повстання більшовиків у Петрограді створила першу в новітній історії України реальну можливість організації національної держави. 1 листопаду 1917 року Центральна Рада оголосила про перехід влади в Києві до її рук.

15 листопаду С. В. Петлюра як голова Українського генерального військового комітету повідомив ставку російської армії, що вся військова влада в Україні перейшла до нього. У повідомленні до всіх військових частин й установ Петлюра заявивши, що «беручи у собі вищу військову уладові на Україні, за винятком фронту, усі розпорядження в тилу виходять виключно від Генерального Військового Комітету України й тому жадних інших наказів не треба виповняти» (Косик У. Зовнішня політика Симона Петлюри // Симон Петлюра Збірник студійно-наукової конференції в Парижі (травень 1976) Статті, замітки, матеріали — Мюнхен, Париж — 1980 — З 28). Фактично таке рішення означало, що зроблено ще одного шляху до самостійного державного будівництва в Україні.

2. Головний Отаман збройних сил УНР.

2.1 Діяльність Петлюри за часів Директорії.

Про те ж дня С. В. Петлюра видав відозву до армії, в якій закликав особовий склад дотримуватися суворої дисципліни: «Я, яко генеральний секретар по військовим справам в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній годину до вживання загальної дружньої роботи. Наше військо молоде, воно та лише брати ноги, й ві своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними нащадками великих предків. Всі, як один, станьте навкруг Центральної Заради та її Генерального Секретаріату Не дозволяйте погромів та безпорядків, бо як ві їхні допустіть, ві ганьбою покриєте славне ім «я українського війська» (Іванис У. Симон Петлюра—президент України —Торонто, 1952—С 151—152).

24 листопаду 1917 року С. В. Петлюра відправив Верховному головнокомандуючому російської армії телеграму такого змісту: «Оголосити українським частинам і всім українцям на фронті через командний склад і ради: Сформувалося уряд Української Республіки на особі Генерального Секретаріату. Новий уряд слід за варті порядку і завоювань революції. Звернення до армії Народних Комісарів від імені Леніна, як уряду, не визнаного більшість населення, виконання не підлягають».

1 грудня С. В. Петлюра доручивши українським військовим частинам, що перебували за межами України, підпорядковуватись місцевим органам влади, а Петрограді — українському петроградському військовому штабові.

У ніч із 12 на13 грудня, щоб не допустити нового більшовицького повстання в Києві, він доручивши роззброїти російські військові частини і відправити їхнього у Росію. Петлюра звернувся з закликом до українських частин. Цей захід ставши однією із причин появи ультиматуму Заради Народних Комісарів Росії до Центральної Заради, що врешті-решт призвело до відкритої війни Радянської Росії із Україною.

С.В.Петлюра виклав свою позицію у виступі на іншому засіданні Всеукраїнського із «їзду Радий, який розпочав роботу в Києві. Він, зокрема, сказавши: «Захищаючи права українського народу, Український уряд вимушений захищати Центральну Раду від походу більшовиків. Політика централізму із якою українці знайомі дуже давно, проводитися й тепер урядом Народних Комісарів. Ми ані ким не нападаєм, а лише захищаємося».

31 грудня С. В. Петлюра залишає Київ й від «їжджає на Лівобережжя. Цей переїзд був зумовлений конфліктом, який виник між ним й головою Генерального Секретаріату У. До. Винниченком із приводу рішення українського уряду включитися у переговори із Німеччиною. Петлюра виступав із гострою критикою «австрійської орієнтації» уряду.

У тих бурхливі дні Винниченко й Петлюра виявили собі прихильниками політичної незалежності України. Обидва смердоті були членами УСДРП, але й значно розходилися у своїх підходах до багатьох ключових проблем Винниченко постійно коливався між національними інтересами й соціалістичним ідеалізмом, що свідчило про його непослідовність, як політика Петлюра ж, навпаки, намагався втілити свої ідеали соціальної справедливості в межах незалежної української республіки. Виходячи із цого, він наполягав на практичній стороні боротьби за незалежність. Пізніше, в еміграції, він писавши: «Я належав до тихий діячів, що не переоцінювали потенцій нашого народу у 1917—1920 рр, але й поважали обов «язком тих потенції розвивати й кристалізувати. Я поважаю що лише в процесі кривавої боротьби, шляхом великих жертв й «великої крові» наш народ може заслужити собі декларація про самостійне державне життя».

На Лівобережжі З. Петлюра займався виключно організацією українських військових частин. Ініціатива утворення українізованих військових частин належить самостійникам. Їм то й не вдалося надати діяльності Центральної Заради самостійницького спрямування, де вплив автономістів був переважаючим. За цих умів прихильники швидкого створення незалежної Української держави звернулися до вдягнених у солдатське обмундирування українців. Виходячи із того, що без національної армії не може бути державності, сомостійники надавали особливої уваги роботі в армії. У цій діяльності смердоті спиралися в основному на молодих офіцерів, вихідців із українського села — у недавньому минулому учителів, земських службовців, семінаристів та інших представників національної інтелігенції, котрі із початком війни були мобілізовані до царської армії.

Перша українізована військова частина сформувалася в тилу в середині апреля. На київському етапному пункті зібралося близько трьох тисяч солдатів-українців, котрі вирішили не розчинятися в багатонаціональних військових формуваннях, але в фронт у складі українського полку, що дістав ім «я Богдана Хмельницького.

Організацією полку імені Богдана Хмельницького займалася офіційно не визнана владою офіцерська група — «Український військовий клуб імені Павла Полуботка», очолюваний самостійником М. Міхновським. Він був палким прихильником утворення української національної армії й прагнув максимально прискорити цей процес. Сам «е цого побоювалася Центральна Рада, уникаючи конфлікту із Тимчасовим урядом й сподіваючись одержати із його рук автономію «цілком законним чином». Намагаючись перехопити у самостійників ініціативу, лідери Центральної Заради М. Грушевський й У. Винниченко погодилися на скликання 5—8 травня Першого із «їзду представників від всіх військових організацій, товариств й військових частин українського складу із фронту й тилу.

Згодом було б створено Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні 1918 року взявши в боях проти більшовиків у Києві. Алі наступ більшовиків на Київ (23 января) змусив війська Центральної Заради облишити столицю й відступити спочатку до Житомира, а потім — на Волинь. Звідти і було б відправлено делегацію до Брест Литовського для ведення переговорів із німцями.

Після того, як договір був підписаний, С. В. Петлюра почав вагатися міркуючи, чи не відійти йому зовсім від справ. Колі ж у Київ увійшли німецькі війська, він прийняв рішення перейти на становище приватної особи.

Після гетьманського перевороту С. В. Петлюра спочатку очолив Київське губернське земство, а потім — Всеукраїнський союз земств. 3 особливою наполегливістю він намагався розгорнути роботу Союзу як суто національної організації — на противагу тому русифікаторському напряму, що уже почав викристалізовуватись в діяльності гетьманського уряду. На аудієнції у гетьмани П. Скоропадського та у виступі на зборах сільськогосподарського товариства в Києві він пропагував ідею відновлення скасованої гетьманом земельної реформи. 12 июля 1918 року С. В. Петлюра був заарештований й близько чотирьох місяців пробув в ув «язненні.

2.2 Боротьба за уладові в Україні 1918;1919 років.

Широке народне невдоволення гетьманським урядом прискорило його падіння. У ніч із 13 на 14 листопаду 1918 року в Києві на таємній нараді представників УСДРП, УПСР, УПСС (самостійників) було б створено Тимчасовий повстанський уряд — Директорію, до складу якої ввійшли У. Винниченко (УСДРП) — голова, З. Петлюра (УСДРП), Ф. Швець (селянська спілка), П. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко.

С.В.Петлюра не був присутній на цій нараді. Він виїхав до Білої Церкви у розташування гетьманського полку галицьких «січових стрільців», що перейшов на бік Директорії. Там від імені Директорії підписав звернення в Україну, закликаючи розпочати збройну боротьбу проти гетьмана.

З Білої Церкви війська Директорії почали наступ на Київ. У зіткненні 18 листопаду под Мотовилівкою (40 км від Києва) гетьманські частини були розсіяні 20 листопаду війська Директорії оточили Київ, а 14 грудня військові частини на чолі із командиром «облогового корпусу» Є. Коновальцем увійшли в нього. П. Скоропадський залишив місто, а його Рада міністрів склала свої повноваження і передала уладові Директорії, Яка прибула до Києва 19 грудня. Директорії у «спадщину» від гетьманського уряду перейшла складна внутрішня і зовнішня ситуація в Україні. Практично вона опинилась у повному оточенні. На заході із відновленням польської держави був створений польський фронт. На південному заході стояли румунські війська, котрі захопили Бессарабію та Буковину. На півдні Одесу, а згодом й Миколаїв зайняли десантні війська Антанти. На південному сході перебували війська Денікіна і Краснова. На півночі могла розпочати бойові дії проти України Радянська Росія.

Доти ж уряд Директорії неясного політичного плану. У його політиці були помітні певні вагання. Голова Директорії У. До. Винниченко й голова Заради міністрів У. М. Чеховський вимагали негайно укласти світ із більшовиками. Директорія прийняла пропозицію радянського уряду припинити війну, якої він до речі, користуючись скрутним становищем, уже розпочав. Для завершення переговорів й підписання світу директорія направила до Москви делегацію на чолі з Семеном Мазуренком. Після тривалих дебатів цей договір було б підписано. З. Мазуренко повідомив уряд про його ратифікацію. Повідомлення прийняв З. Петлюра, але й не довів до відома Директорії. Ратифікація не відбулася.

Позиція Петлюри в цьому питанні був кардинально протилежна тій, якої зайняли голова Директорії та голова Заради міністрів. Він не виключав можливості союзу ,із іншими державами для боротьби проти Радянської Росії. У цьому він був рішучим: боротьба доти години, поки радянський уряд не виведе військові сили із України й не втручатиметься в її внутрішнє життя.

Розбіжність поглядів лідерів Директорії у питаннях зовнішньої політики гостро виявилася також й под годину переговорів Директорії із представниками французької делегації. Внаслідок цого остання відмовилася надати матеріальну допомогу республіканській армії. ЦК УСДРП прийняв рішення про відкликання своїх членів із Директорії та уряду. Петлюра хотів скористатися цим. Він розраховував статі головою Директорії. Тому вибрав інший шлях — пише заяву до ЦК про вихід із УСДРП. З цого години Петлюра починає боротьбу за керівну роль Директорії і уряді. Алі опозиція на чолі із П. Андрієвським намагалася усунути його. Наслідком цого стало тобі й маєш засіданні Директорії у лютому 1919 року Петлюра не був обраний її головою. Було ухвалено, що члени останньої на засіданнях головуватимуть по черзі. Постанову про обрання З. У. Петлюри головою Директорії ухвалено лише 9 травня 1919 року (до цого години Петлюра був членом Директорії й виконував функції Головного отамана всіх збройних сил Української Народної Республіки). Йому належала вся військова влада. Алі для обмеження компетенції Петлюри та його можливостей, як Головного Отамана на цьому ж засіданні Директорії запроваджено посаду наказного отамана.

3. Петлюра й міжнародна діяльність уряду УНР.

3.1 Союзники УНР й Варшавський договір

На початку 1919 року суперечки щодо шляхів й методів дальшої боротьби за збереження національної державності всередині Директорії продовжували загострюватися. Після урочистого проголошення 22 января 1919 року в Києві злуки УНР й ЗУНР Петлюра не хотів нікому віддавати уладові, у тому числі і галицькому урядові. Він не визнавав прав Є. Петрушевича як диктатора, мотивуючи це тім, що Конституція ЗУНР не передбачала цієї посади.

Опозиція вирішила скористатися цим. 29 апреля мала місце спроба державного перевороту. Наказний отаман У. Оскілко та член Директорії П. Андрієвський, який його підтримав, висунули вимогу про призначення Є. Петрушевича тимчасовим президентом України. Вони вимагали передати всю повноту влади командуючому Українською Галицькою Армією Омельяновичу-Павленку і розпустити головний штаб українського республіканського війська. Далі йшла вимога усунути від керівництва військами і самого З. У. Петлюру. Врешті-решт заколотий був ліквідований.

Алі більшовицький наступ, що почався на початку 1919 року, примусив Петлюру піти на співробітництво із Петрушевичем, створити коаліційний уряд. Алі це були згладити антагоністичних суперечностей між спільниками. Представники галицького уряду вважали першорядним завданням активізацію військової боротьби із Польщею. Не заперечувалася при цьому і можливість укладення відповідної догоди із Денікіним. Директорія ж наполягала на зосередженні всіх зусиль на боротьбі із більшовиками.

Наслідки не примусили собі довго чекати 30—31 серпня 1919 року Київ водночас був зайнятий денікінськими та галицькими частинами, між якими відразу ж почалися збройні сутички. Втеча республіканського війська з столиці України, наступні його поразки протягом вересня — ці обставини вплинули на перемир «я між армією Директорії та поляками, із одного боці, а також привели до капітуляції галицької армії — із другого.

З Петлюра, відчувши загрозу окупації тогочасної столиці — Кам «янцяПодільського — російськими військами, запросив до міста польські зажени. Залишки державного апарату та армії були евакуйовані в Любар.

Для вирішення запитання про передислокування тихий загонів, що залишилися від армії, 6 грудня 1919 року було б скликано військову нараду. Алі З. Петлюра на ній не був присутній. Напередодні, 5 грудня, він виїхав до Варшави. Військове командування прийняв М. Омельянович-Павленко.

11 лютого 1920 року у Кам «янці поляки заарештували республіканський уряд І. Мазепи. 14 лютого фактично уже не існуюча Рада міністрів УНР формально передала С.В.Петлюрі функції президента і головнокомандуючого.

Прибувши до Варшави, Петлюра займається формуванням нових частин української армії, шукає союзників для продовження боротьби.

У цій ситуації він чітко визначив позицію, на якій можливе зближення із Польщею. У одному з своїх листів він писавши: «Польща має визнати нас, але й, очевидно за дорогу ціну. У кожному разі так чи іншого порозуміння із Польщею ми не можемо одновити нашої державної роботи».

Переговори із поляками закінчилися підписанням 21 апреля 1920 року політичної, а 24-го—військової конвенцій, що дістали назву Варшавського договору. Згідно із ним, кордон між Польщею й Україною мав пройти по р. Збруч. Таким чином Галичина, Волинь й Полісся залишалися под Польщею.

Де шукати заподій підписання тяжкого для України договору? Ми не знаходимо прямих доказів, котрі вказували б тих, що Петлюра мав якісь інші плани, крім звичайного союзу двох держав для спільної боротьби із більшовизмом, за належність України. 3 цого приводу в листі до українського посла Швейцарії М. Василика він писавши: «Жодної орієнтації - крім украінсько-державної у мене не було б й не буде».

Цей союз був наслідком трагічної ситуації, що створилася на українському фронті восени 1919 року. Ставлячись із недовір «ям як до «червоної», то й «білої» Росії, представники уряду УНР переговорів у Варшаві пішли тоді на великі вчинки Польщі, аби лише не припиняти боротьбу проти більшовиків за незалежну Україну. Пізніше, відповідаючи на обвинувачення в «продажі України полякам», З. Петлюра писавши: «Угода, підписана урядом УНР із Польщею є логічним наслідком тої зрадницької розкладової роботи, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в останній момент української національної боротьби із нею. Уряд УНР прийшов на тяжку жертву в інтересах державних, але й він ніколи не відрікся від ідеї державної самостійної України, не кликав нації до відмовлення від її державного ідеалу, чи надщерблення його будь-якими федераціями із кім то ми не було б «.

З. Петлюра вважав Варшавський договір історично вимушеним фактом, необхідною ланкою у веремії політичних й військових подій в Україні (а чи не штучним витвором політичної нерозважливості). Він підкреслював, що світ із поляками це — прагнення не матір зайвого ворога на західному кордоні.

Після підписання Варшавського договору події розвивалися за своєю логікою 25 апреля 1920 року розпочався наступ на Наддніпрянську Україну. 7 травня був захоплений Київ. З. Петлюра переїхав із Вінниці в Україну 27 травня, він доручив У. Прокоповичу сформувати новий уряд.

Алі не встиг цей уряд приступити до роботи, як стало відомо, що 5 червня радянські війська перейшли у контрнаступ й прорвали фронт. 8 червня уряд залишає Київ й переїжджає до Вінниці. 3 цого години і до листопаду республіканська армія відступала за межі Наддніпрянської України.

3.3 Петлюра в еміграції.

На початку грудня 1920 року, втративши територію, якої повністю зайняли радянські війська, та армію, що наприкінці листопаду после переходу Збручу був інтернована, Український уряд фактично ставши еміграційним. С. В. Петлюра разом із ним якийсь годину перебував у Тарнові, а пізніше — у Варшаві.

Опинившись в еміграції, політичне і військове керівництво УНР звинуватило З. Петлюру в ліквідації фронту. Алі це було б лише приводом. Направду ж опозиція виношувала старі плани — усунути Петлюру із керівних позицій.

С.В.Петлюра негайно починає переговори із різними політичними партіями й течіями про про «єднання всіх українських національних наснаги в реалізації еміграції. Наслідком цого було б створення Віденської та Тарнівської Радий Республіки, діяльність які (лютий—квітень 1921) сприяла оздоровленню життя еміграції в Польщі.

Тім годиною после підписання 18 березня 1921 року у Ризі мирного договору між РРФСР й Радянською Україною, із одного боці, та Польщею — із іншого, загальне становище центру УНР значно погіршилося. Тепер польський уряд практично його не підтримував. Ситуація особливо загострилась, коли у квітні сейм ратифікував договір. Виконуючи його умови, уряд Польщі заборонив на своїй територї політичну діяльність як російських, то й українських емігрантських організацій. Ос-кільки РРФСР вимагала видати Петлюру, це змусило його 31 грудня 1923 року виїхати через Відень до Будапешта, де він здобувши дозвіл перебувати.

Однак Угорщина був у закутку Європи. Політичне життя вирувало за межами цієї країни. Доти ж там не існувало значної української еміграції. Тому З. Петлюра із У. Прокоповичем виїхали до Женеви, а згодом переїхали у Францію.

У цю країну тоді почали прибувати українці із таборів для інтернованих у Польщі. Найбільша кількість представників української інтелігенції налічувалась у Парижі. Восени 1924 року тут зі своєю родиною остаточно оселився і С. В. Петлюра.

С.В.Петлюра жваво листувався із друзями. Його листи були сповнені бажання боротися за незалежність України. У одному із них, датованому 10 травня (протягом двох тижні до смерти), він писавши: «Стратегія національної боротьби, як й боротьби військової, вимагає бити в першу чергу по головному ворогові. У своїй діяльності я керувався тією думкою, що таким ворогом був, є й якщо Московщина. Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді коли не можна було б направити пороблених іншими блудів й недоглядів, — коли не згадувати взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків. Я вірю й певний, що Україна, як держава, якщо. Може не зразу такою великою, як нам хотілось бі, але й буде».

25 травня 1926 року на вулиці Расін С. В. Петлюра був застрелений З. З. Шварцбартом, який на допиті заявивши, що зробив цей злочин аби помститися за антиєврейські погроми в Україні, до які начебто був причетний Петлюра.

Чому ж було б убито саме З. Петлюру, а чи не відомих погромників Денікіна, Волинця, Булака, Балаховича чи когось іншого, що тоді мешкали в Парижі? Вочевидь вичерпну відповідь на це запитання можна дати более грунтовно проаналізувавши всього спектра багатогранної діяльності С. В. Петлюри на ниві державної творчости як особистості й як політичного діяча. Алі, зрозуміла річ С. В. Петлюра, як особистісь посів своє місце в українській історії.

ВИСНОВКИ.

Збройні Сили чи регулярна армія покликані служити державі охороняти її бути силовим гарантом державності. Симон Петлюра із цого приводу стверджував: «Свою роль державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти й не захитується самий пріоритет державності. Там де цей пріоритет хитається, де партійна боротьба переступає межі державної доцільности там захитується й внутрішня сила армії—її єдність та дисциплінованість».

Таким чином, усі демократичні інститути держави, партії рухи, політичні угруповання, партійні блоки повинні розуміти, що держава існує доти години, поки існує боєздатна армія цієї держави. як лише в армію приходити політична боротьба думок й рухів, вона перестає існувати як єдина боєздатна державна сила, гаранта державності уже не існує, под загрозою державний суверенітет, а військо розпадається на збройні групи підтримки тієї чи іншої з протиборствуючих конкуруючих між собою.

Принципова позиція Петлюри стосовно армії й держави певним чином сприяла збереженню Українських регулярних Збройних Сил, однак Головний Отаман не вважав це своєю кінцевою метою. Петлюра працював з перспективи й думавши про майбутнє армії, його діяльність був спрямована на організацію майбутньої Української армії, коли взагалі передумов для відродження цієї армії на найближчу перспективу не намічалося. Зараз, коли минуло майже 80 років із того години як Петлюра займався цими питаннями, досить складно реконструювати тих основні напрями, котрі хвилювали тоді Головного Отамана, маючи лише вибіркові інформаційні дані. Тому картина всього того, що зробив чи ще намагався зробити Петлюра в організації й становленні Українських регулярних Збройних Сил, якщо неповною. Можна лише припускати на основі цих розрізнених інформаційних матеріалів хід логіки Головного Отамана в цьому питанні.

Після розгрому військ Української Народної Республіки більшовиками, усупереч вкрай несприятливим зовнішнім й внутрішнім обставинам, Головний Отаман З. Петлюра продовжував стояти на чолі визвольної боротьби. У умовах, коли М. Грушевський, У. Винниченко й деякі інші визначні діячі національно-демократичної революції залишили Україну й з-за кордону спостерігали за останніми спробами зберегти її незалежність, З. Петлюра залишився в епіцентрі подій. Ввійшовши в революцію 1917 року послідовним автономістом, палким прихильником перебудови Росії на федеративних засідках, він поступово перейшов на самостійницькі позиції й на багато десятиліть ставши символом боротьби українців за створення власної незалежної демократичної держави.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.

1.Винниченко У. Відродження нації. Київ, 1990.

2.Винниченко У. Заповіт борцям за Визволення. Київ, 1991.

3.Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921. Ч. 2 -Львів, 1951.

4.Косик У. Зовнішня політика Симона Петлюри. Симон Петлюра. Збірник студійно-наукової конференції в Парижі (травень 1976). Статті, замітки, матеріали — Мюнхен, Париж — 1980.

5.Іванис У. Симон Петлюра—президент України. Торонто, 1952.

6.Ананка Ж. П. Симон Петлюра у сучасному вимірі української.

свідомості. «Трибуна», № 11−12, 1996.

7. Вергель Про. Він хотів процвітання України. «Самостійна Україна», № 4, 1994.

8.Лукаренко До. С. Петлюра: людина в історії. «Молодь України», 7.05.1992.

9. Олейніков Про. Симон Петлюра: кривда та дійсність. Київ, 1997.

10. Ергійчук У. Щоправда про Симона Петлюру — великого сина України. «Українська газета», 23.05.1996.

11. Темко Р. Симон Петлюра й збройні сили України. «Дніпро», № 5−6, 1996.

12. Хміль І. Петлюра й петлюрівщина. «Радянська освіта», 5.06.1990.