Витоки слов"янської релігії та їпорівняльний аналіз з іншими індоєвропейськими системами світогляду

ВИТОКИ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ РЕЛІГІЇ ТА ЇПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ З ІНШИМИ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИМИ СИСТЕМАМИ СВІТОГЛЯДУ

Говорячи про релігійні уявлення певного народу, дослідники розглядають це запитання як відбиття світогляду та соціальної структури в даному культурному середовищі. У своєму рефераті я намагатимусь прослідкувати поступову зміну головного божества в пантеоні давніх слов’ян й провести паралелі із подібними процесами у інших індоєвропейських народів.

Якщо говорити про походження вірувань, треба спочатку торкнутися запитання про походження самого народу. Одразу звертаю увагу на суперчливість деяких питань та недостатній огляд теорій, що існують, про більшість етапів формування слов’янської єдності. Дозволю собі обмежитись стислим викладом.

Загальновідомо, що слов’яни та українці, зокрема, належати до індоєвропейської етномовної спільності. У верхньому палеоліті із єдиної «прамови» виокремилися великі етномовні масиви, а саме: афразійській, сінокавказький та ностратичний (бореальний). Останній існував у XX-XV тис. до н.е. До його складу сучасні дослідники відносять індоєвропейську, уральську, алтайську, картавельську, еламо-дравідійську та ескалеутьску (?) мовні сім'ї. Нас цікавить переважно індоєвропейська мовна сім'я до якой, безумовно, належати слов’яни.

За Андрєєвим, бореальна (ностратична) спільність розпалася на межі пізнього палеоліту та мезоліту та відбулося виокремлення індоєвропейської мови, якої можна, спираючись на лінгвістичний аналіз, того годину локалізувати у Північному Причорномор'ї - Передкавказзі у напрямі схід-захід та між дельтами Волги-Дунаю на півночі-півдні. Центр едності містився десь в басейні Азовського моря. Індоєвропейська мовна праедність існувала від початку мезоліту аж до неоліту десь у Передкавказзі-Північному Причорномор'ї. Північ від неї був населена, можливо, носіями ескалеутської прамови. На схід перебувала уральська спільність (десь між Каспіем та Аралом). Також дуже важливими є зв’язки між індоєвропейцями та носіями «північнокавказьких» та прасемітських й пракартавельських мов, із які остання належить до бореальної спільності, семітська — до афразійськоїа північнокавказька до сінокавказької. У часи неоліту прослідковується значний вплив на індоєвропейців.

«північнокавказців» та семітів, котрі поступово руйнували у напрямі Сучасної України. Від них індоєвропейці запозичили більшість культурно-господарських досягнень. У Україні ми можемо знайти пам’ятки неолітичних культур, із які приазовську, сурсько-дніпровську та кримську можна впевнено віднести до індоєвропейських. З меньшою вирогідністю до індоєвропейських можна віднести буго-дністровську культуру. Таким чином, за доби раннього неоліту степу від Північного Причорномор’я до Каспію складали окрему історико-господарчо-культурну та етномовну спільність, носіями якої були індоєвропейці.

Згідно із сучасними даними, органічна спільність індоєвропейського масиву порушуеться не пізніше IV тисячоліття до зв. е., а можливо й раніше. За часів середньостоївської культури (приблизно IV тис до зв. е.) уже фіксується розшарування родоплемінної організацією із чітко виділенною верхівкою та сакралізація «царя» — вождя-жерця, який стояв на чолі. У V-IV тис. до зв. е. в межах Центральної, Південно-Східною та південної частині Східної Європи співіснували два великі протилежні історичні спільності: давньоєвропейська Балкано-Дунайсько-Карпатська, кола культур мальованої кераміки, й курганна Північнопричорноморсько-Прикаспійська із мотузчаною орнаментацією посуду.

У першому випадку економіка спиралася на землеробство із допоміжною роллю скотарства (велика рогата худорба). Люди гаялися у глинобитних будинках, істотного розшарування не було б, що певним чином пов’язане із системою матрилінійних та матрилокальних шлюбів. Вони шанували верховне жіноче божество продуктивних сил природи. Ця богіня персоніфікувала не тількі родючі сили природи, але й і людський колектив. Вона щороку одружувалися із Биком-Сонцем, володарем небесного світла та тепла, й Змієм-Драконом, господарем вод й підземного світу. Подібні сюжети відслідковуються у творчости переважної більшості землеробських народів світу, й є закономірним відбиттям способу життя таких суспільств. Жінка в уяві давніх народів був нерозривно зав’язана з землею (так саме, як жінка народжує дітей, так земля — зерно). Алі для жінки обов’язково потрібен Чоловік, який забезпечив бі виконання її природної функціі. Їм й стає Бик-Сонце чи Бик-Зоря (реальний бик бороздив землю, й, за аналогією, цей образ перейшов на небо).

На противагу цьому, провідною галуззю економіки курганної Північнопричорноморської спільності було б скотарство, де велика роль відводилася конярству. Суспільство мало патріархальний характер із культом чоловічого божества — воїна й розвиненою небесно-солярною символікою. У культурах між Дніпром й Уралом (маріупольска, середньостогівська, ямна), простежується посилення військової загрози. Престижною стає військова справа, боротьба за пасовиська й худорбу. У центрі міфології - боротьба Бога Грози, носія військових функцій, з змієм за жінку та худобу.

За твердженнями деяких дослідників, індоєвропейська спільність розпалася на два мовних ареали, один із які (анатолійсько-італо-кельто-іллірійсько-тохарський) пов’язаний з середньостогівською групою племен, а інший (балто-слов'янсько-германо-греко-вірмено-арійський) з суспільствами азово-чорноморської лінії розвитку.

З останнього масиву відокремлюється балто-слов'яно-германська спільність десь у часи енеоліту. Приморську смугу займало населення із культурою, близькою до ранньомайкопської, а також усатівська культура, котра близька до культур Північного Кавказу та навіть Середнього Подніпров'я. Існувала також маріупольська культурна спільність, що заклала підвалини середньостогівської та нижньомихайлівської культури, котрі контактували із трипільцями. Спадкоємицею нижньомихайливської стає усатівська культура, котра мала безпосередні та тісні зв’язки з трипільцями (а, можливо, й був схожий від них).

Знаменита трипільська культура виникла як результат взаємодії нащадків буго-дністровської та дніпродонецької культур із землеробами із Карпато-Дунайського регіону: Боян, лінійно-стрічкової кераміки. Поява трипільських пам’яток є своєрідним продовженням розвитку культури Кукутені в Румунії. Чмихов мовивши про доцільність розділення цієї спільності на два блоки: західний (кукутені) та східний (синтез західного із місцевим). Трипільську культуру взагалі розглядають як північно-чхідну частину індоєвропейської прабатьківщини неолітичної єпохи. Досліджено зв’язки від трипільського мистецтва до найархаічніших шарів фольклору у індійців, іранців, слов’ян, молдаван, литовців.

Давні землероби вирізняли:

зміну дня й ночи;

світла і темряви;

зміну сезонів;

небо і землю;

сонце, зорі та місяць;

холод й жар;

дощ й вітер;

поняття Часу;

послідовність подій;

напрями;

причинні зв’язки;

оране і засівання;

стада й хліб;

свято;

Верховне Божество.

(за Рибаковим).

Це свідчить про досить розвинену міфологію, бо на прикладі індоєвропейських, а також деяких інших народів відслідковуються спільні тенденції та етапи міфотворення. Звісно, ці спроби відбудувати міфологію не можуть пертендувати на точність.

Початком світу усі міфології уявляють хаос, який бачиться як світовий океан, а також пустота.

«Нічого не було б: ані ясного Неба,.

Ні величі світла, що згодом.

простяглася над грунтом. ;

Коли ж покривало його? Коли відгороджувало?

Коли таїло?

Чи то були може бездонні глибини вод…

І морок царив, й все що існує, заховано було.

в глибинах морока того.

— Океан, не було б й кольору.".

(Рігведа).

Вода — першооснова всього Сущого,.

Спочатку це було б водами".

(Рігведа).

«Колись то було б із початку світу.

Тоді не було б ані неба, ані землі,.

Неба ані землі - нім сино море. «.

(Червоноруська пісня).

Це уявлення відбито й в Біблії.

Непрямим пдтвердженням цого міфу можна вважати уявлення слов’ян, засвідчені в казках, про ті, що землю тримає Риба-Кит. Уявлення про воду як першооснову Сущого ми знайдемо також й в добро вивченій грецькій міфології.Океан тут є прабатьком богів й тітанів (доречі, це єдине в індоєвропейській міфології уявлення про Океан як про «прабатька»; в інших народів це завжди жіноче божество). У Шумерії Намму (матір) -богиня океану, Яка оберігає Небо й Землю, котрі сама породила. У процесі розвитку міфології богиня-прамати відходить на другий план. У хеттів Аруна стоїть в кінці списку богів, грецький Океан не втручаеться у справ своїх синів та дочок. Спостерігається також цікавий зсув першості у бік інших богів. Тепер римський Нептун уявляється як молодший брат Юпітера й Плутона котрі володіють Небом та Землею, а Нептуну залишили безлюдне море. Грецький Посейдон (Нептун) має своїм символом тризуб (головний жезл із однією верхівкою належить Зевсу, двозуб — Аїду). Зображення тризуба знаходимо у трипільців й тепер він є державним символом України. Цікаво порівняти із цим міфом схожість долі Київської Русі, привласнення її досягнень Московією, та теорію про українця як молодшого брата росіянина.

Мотив третього брата як жертви, вигнанця чи шукача чогось (нареченої, цілющого засобу) червоною ниткою проходити крізь численні індоєвропейські казки. У міфі давніх іранців про тріта герой відкриває напій безсмертя Сому, а шлях його лежить через підземне царство.

Б. Рибаков висунув гіпотезу, що под чином Риби-Кита (чуда-юда у россіян) та самим чином гігантського змія глибин прадавні люди уявляли мамонта із великим хоботом, якого заганяли до ями (порівняйте: у індусів світло тримається на спинах у слонів). У Хаосі поняття життя та смерти нерозділені; смердоті взаємодіють та взаємопереходять. Це відчувається в корні «mor» («смерть» та «море»). Можливо, одним із найдавніших способів погребение людини було б її Повернення у рідну стихію, тобто утоплення. Доречі, із кореня «mor» Веде вухо ім'я римського бога війни Марса, що був пов’язаний зі смертю.

Ідея смерти та відродження, воскресіння та осмислення природи як матері прослідковується у звичаї ховати небіжчиків у скорченому положенні (як ембріон в утробі). Це також пов’язано із ідеею реінкарнації, що знайшло свій розвиток в індуїзмі.

Відлуння цієї стадії розвитку міфології ми знаходимо у давніх слов’ян в образах русалок (в Європі - ундін), водяників та Морени — Мокоші. З цим кулею вірувань пов’язані обряди, котрі дійшли до відома наших днів, а саме:

? пускання опудал у воду;

? пускання вінків по воді;

? жертвоприношення джерельцям (ідея жертви);

? русальський тиждень;

? Купала.

У трипільців три чи чотири жіночі фігури підіймають угору велику чашу. Фігури стилизовані, рук та голів немає, але й підкреслені статеві особливості. На трипільських посудинах часто зображені жіночи грудях. Це пов’язано із ідеєю життедайної вологи (молока) та вологи небесної (дощу), й, відповідно, шлюбу Великої Матері із Биком, володарям хмар та земноводним Змієм — охоронців запасів землі. Святе Купала, яку дійшло до відома наших днів, уособлює два першопочатку — вогонь та воду (небесний Бік — вогонь — повелитель блискавок).

Образ небесного Бика перейде потім від прабатька до сина (Індри — Перуна — Зевса), якого іще в трипільській культурі.

Усі магічні обряди робилися над посудиною із водою, й в давнину їхнього зводили до відвертання чи заклику дощу (до речі, слово «чарувати» скидатися від «чари» із водою).

Ідея родючесті знайшла свої відображення у трипільськіх зображеннях вагітних жінок, на животах які іноді бачимо відтиск зерна чи (та) чотири квадрати із точками в кожному (можливо, симвло поля). Іноді дві змії охороняють живіт матері. На цьому етапі йдеться уже не про Морену, а про майбутніх рожаниць, культ які певно існував й у трипільців.

Іншим етапом розвитку міфології у трипільців за аналогією із іншими індоєвропейцями можна припустити виникнення образу світлого неба та прабатька. У наведеному вище уривку із «Рігведи» «ясне небо та велич світла» усвідомлюється як перше, що виникло із нічого. У Біблії ми читаємо: «Спочатку Бог створив Небо й Землю. Земля був невидима й порожня…, й Дух Божий носився над водою. І сказавши Бог: нехай якщо світло.» Далі ми бачимо, що Бог робить розмежування води небесної й земної. «І створив Бог твердиню, й відокремив воду, котра був под нею, від води, котра над нею. І назвавши Бог твердиню Небом» (Буття I, 1−7).

У гімнах «Рігведи» також визначаються три шари побудови світу:

1. «Свах» — верхне небо з запасами вологи;

2. «Бхувах» — повітряний простір разом із сонцем, місяцем та зірками;

3. «Бхух» — земля-грунт.

У трипільців зображення на посудинах збігаються із подібною тричленною побудовою світу:

1. верхній ярус (біля горла судини) — вода — горизонтальна хвилясьа лінія;

2. середній ярус, найбільш широкий, заповнений спіралями, солярними татмісячними знаками, косими та вертікальними лініями, котрі нагадують дощ;

3. нижній ярус — низький, утворений двома паралельними лініями, між якими часто немає малюнків, на верхній лінії - ростуть дерева, стояти люди та тварини.

Цікаво, що підземного світу немає, земля — не середня межа двох світів (підземного та небесного), а й просто товща грунту, де изріває колосся.

У індійському міфі читаємо: «Спочатку не було б нічого, крім води, води моря. Вода захотіла продовжити собі… й тоді… виник в ній золотий зародок. За рік виникла із нього людина, це був Праджапаті.» У китайців із яйця формується небо Тянь, яку пізніше усвідомлюється як вищий божа сила, із якої формується п’ять стихій.

Небо відтворює зв’язок Хаосу із земним ладом. У римського Януса (спільний корінь із Дьяусом, про якого мова піде далі) одне обличчя повертуте у минуле, а інше — у майбутне. Янус виник із кулі, що не має форми, й ставши творцем сущого. Йому були присв’ячені арки, яки символізували небо. Він володів ключами від входу у невідоме (Хаос) (аналогія з ключами св. Петра від раю). У індусів є свій рай «сварги», це слово означає «небо» й має спільний корінь із іменем загальнослов’янського бога неба Сварога. Сварог не має певних функцій, він просто творити Небо. Ім'я шумерського Ана, небесного творця й прабатька богів, перекладається як бог. Давні слов’яни за численними свідченнями сучасників, відокремлювали Вище Божество Сварога від похідних богів. За Нестором Літописцем слов’яни називали Сварога іноді просто Богом. У слові «Сварог» помічається слово «чвар», що із санскриту перекладається як світло чи небо.

У полабських слов’ян був храм з дерев’янними зображеннями божеств із які найвищий — Сварожич (сін чи онук Сварога). Ідол мав такий вигляд: на голові - орел із простертими крилами, на груд — голова бика, Яка зображена на щит; цей щит він тримав правою рукою, а лівій в нього біла сокира із двома лезами. Тут ми бачимо уже трансформацію Світлого Бога Неба у наступну свою іпостась грізного Бога Грози, Блискавок та Війни Перуна. Дійсно, грецький Уран породжує Зевса та його братів, яки керують світом богів та людей, але й сам відпочиває. Ім'я Урана скидатися від Варуни, а Дьяус (праіндоєвропейський бог світла) травні спільне коріння із Янусом (Діанусом), етруським Ані, германським Тіу та Юпітером. Спільне для багатьох індоєвропейськіх мов слово «Deus» означає бог. З цим богом пов’язаний образ світового дерева, підтримки небесної сфери, яку було б присв’ячене Варуні. У слов’ян духом вершини дерева є Дий. З чином світового дерева одного із найуніверсальніших образів світу пов’язана ідея розвитку світу, еволюції. як ми побачимо, цей атрибут перейде до наслідника прабатька — Перуна.

Недостатня обізнаність із чином у слов’янській міфології примушує добудовувати більшість схем, але й можна припустити, що трипільці сали образ прабатька, уособлений Небесним Биком, який у слов’ян потім викристалізувався у Сварога. Такі уявлення є у найпримітивніших народів, й уже, напевне, малі бути у трипільців, розвинених хліборобів.

Осілість обумовлює появу наступної групи богів: богів єпохи Кроноса, із яким пов’язані такі поняття як годину, рідна земя, частка, рід. Люди починають ідентифікувати з землею, де живуть протягом багатьох поколінь, де ховають представників свого роду. Усвідомлення нерозривного зв’язки поколінь, відокремленності від інших, поняття «своє-чуже», зміну сезонів, поняття години, послідовність та причинні зв’язки пов’язані саме із цим міфологічним чином. Рибаков утверждает, що давні трипільці розрізняли ці поняття, понад того, смердоті займають майже половину у списку, що наведень вище. Усі це наштовхує на думку, що давні трипільці зупинилися приблизно на цій стадіх розвитку. Бог Рід та його супутниці рожаниці у давніх слов’ян вважалися чи не було за найважливіших богів. Переважно сільска культура визначала розвиток суспільства. З розвитком землеробства люди стали дуже залежними від змін сезонів, а також від постривай. Тому ці поняття в уяві давніх трипільців є тісно пов’язані між собою.

З цого години Веде вушко поняття свята. Рід за своїми функціями близький до Сатурна. Відомі Сатурналії де відбувалася своєрідна зміну ролей між господарями та рабами, як раз й виводить нас до Першого свята. Люди згадували часи, котрі зберіглися в їхній свідомості, часи рівності усіх.

Уявлення про культури давніх хліборобів як про «золотий вік» людства відбито у Гесіода:

«Жили тих люди, як боги, зі спокійною та ясною душею,.

Горя було невідомо, було невідомо і роботи й сумна старість.

До них наближатись не сміла… А помирали.

Наче охоплені сном… Великий врожай.

Давали плодючи їхнього землі.".

Звісно, існувало багато інших ідей, наприклад образ божеств, що вмирають та воскресають, праобраз солярного божества, але й у Трипіллі смердоті не отримали належного розвитку. Початків міфології слов’ян закладено, мабуть, саме трипільцями, хоча ми не можемо стверджувати, що саме смердоті стали безпосередніми прабатьками слов’ян.

У трипільців ще не було б образу перуна (Зевса — Індри), який виникає лише у розвинених суспільствах із класовим розшаруванням, яку ми спостерігаємо пізніше, можливо за доби бронзи.

За цієї доби культурно-історична спільність бойових сокир та мотузчаної кераміки (на Україні - середньодніпровська культура) надійно пов’язується із балто-слов'яно-германською спільністю. Вона межує із племенами греко-вірмено-фракійсько-індоіранської спільності, а також із хетто-лувійцями в східній Анатолії, італо-кельто-іллірійцями у середньому подунав'ї, західних Балканах та приальпійській зоні; тохарцями — у Казахстано-Середньоазійськіх степах.

Існує декілька концепцій щодо батьківщини слов’ян: дунайська, вісло-одерська та вехньодніпровська. Не заглиблюючись в кожну із них, можна припустити, що за доби бронзи на Україні жили майбутні слов’яни таким місцевостях як Середнє Подніпров'я, Поділля, Прикарпаття, Волинь та Полісся. Протягом іншого тисячоліття до зв. є. германо-балто-слов'янська спільність розпалася на балто-слов'янську та германську, із які перша розпалася не пізніше початку Першого тисячоліття до зв. е. У кінці III — першій третині II тис. до зв. е. на теріторії України досліджено декілька культур, котрі належати до спільностей мотузканої кераміки та бойових сокир: середньодніпровська, прикарпатська, городсько-здолбицька та стжижовська культури. Вони мають багато спільних рис, й можна говорити про середньодніпровсько-прикарпатську спільність доби ранньої бронзи. За часів середньої бронзи виокремлюеться саме праслов’янський масив. Він відділяється від балтського под впливод чинецько-комарівської культури.

Можливо саме у тому годину з’являється ідея нового божества Перуна. Поперше за доби середньої бронзи зростає роль кочового тваринництва, що зумовлює зростання культу військової сили. Саме Перун (Перкунас) та Сварожич (сін чи оук Сварога) є найбільш схожими божествами у балтів та слов’ян. Починається також розшарування населення, що завжди обумовлює висування на перший план образу царя-жерця, посередника між людьми та Богом Неба. Спочатку новий бог й виконує таку роль посередника, але й потім він вийде на перше місце в пантеоні. Мабуть за доби бронзи Перун-Перкунас-Сворожич й виконує поки що цю скромну роль.

За останньої третини бронзи формується праслов’янська спільність, якої доцільно пов’язувати із білогрудівською культурою. Протягом I тис. до зв. е. відбувся важливий процес переходу до ранньокласового суспільства у слов’ян. У межах України це відбувалося завдяки впливу Великої Скіфії. Скіфи, цей великий кочовий народ, прийшли в Україну десь у VII ст. до зв. е. й, звісно, малі великий вплив для культури майбутніх слов’ян, але й Ю. Павленко утверждает що в межах Лісостепу існували ранньокласові відносини ще до появи скіфів.

Складені процеси взаємопроникнення культур скіфів та праслов’ян можна об'єднати в такі:

1) відокремлення ремесел від землеробства, із виникненням двочленної структури ремісничої діяльності;

2) поява багаторівневої суцільно-майнової стратифікації;

3) розвиток феномену «двох культур».

Виникають поселення ранньоміського типу. Основний міф скіфів такій: від шлюбу «Зевса» та доньки Борисфена — Дніпра народився Таргітай, в якого було б 3 синів: Ліпоксай, Арпоксай, та Колоксай. У їхній присутності на Землю впали священі речі: золоті рало, ярмо, сокира та чаша. Старші брати не змогли доторкнутися до промов й лише Колоксай відніс їхнього додому. Від цих братів пішли племена, котрі мають спільну назву сколоти.

Б. Рибаков, на підставі грунтовного вивчення проблематики, доводити, що сколоти й є праслов’янами. Дуже помітний збіг між «сколотами» та «склавенами». Після розладу Великої Скіфії сколоти-склавени, змішуючись із неврами Волині та Полісся, утворюють нову етномовну спільність, в якій уже можна візнати слов’ян.

А тепер спробуємо рекоструювати пантеон стародавніх слов’ян за даними середньовічних джерел та порівняльного аналізу із іншими народами.

Через ті, що слов’яни взяли свій пантеон від двох субстратів, що утворили їхнього як єдине ціле (землеробів на Півночі та кочовників на Півдні), спробуємо припустити, що смердоті шанували богів тієї та іншої культур. Обидві цивілізації були уже достатньо розвинені, щоб їхній Небесний Прабатько відійшов на другий план. Майже доведенням можна вважати тієї факт, що згаданій вище Сварог й є Прабатьком у слов’ян-землеробів, а функції Зевса у яких виконує Дажбог, який є реалізацією потенційних функцій батька. Також Дажбог доносів до батька ритуал, виконання якого забеспечувало нормальну життєдіяльність суспільства. Це здавалося бі зрозумілим, якби не голова «пантеону Володимира» — Перун. На відміну ід «адміністратора» — Дажбога, Перун виступає як воїтель — громовежець.

Це воїн, який перемагає Змія — Дракона, відбиває в нього худорбу та жінок. Хто ж був батьком войовничого Перуна? Деякі дослідники припускають, що це мало досліджений Стрибог, володар стихій, хаосу, магічних заклять. Можемо, спираючись на викладене вище припустити, що пара Стрибог — Перун дійсно були провідними богами кочовників, а Сварог — Дажбог — землеробів. Тоді Сварога можна ідентифікувати із індійским Дьяусом, а Стрибога — із Варуною. Сіна Сварога — Дашбога можна розглядати як доброго адміністратра — Мітру. Алі, будучи слабшим за бога кочовників — громовержця Перуна, Дашбог поступається своїм місцем й переймає образ Божественного коваля, якй відповідає давньогрецькому Вулкану, продовжувача та виконавця вищої волі Зевса-Перуна.

Громовержець — головний бог всіх індоєвропейців та інших народів — виступає в образі бога-царя та царя-жерця. Вочевидь, що сакралізація царя у кочових народів знайшла своє продовження саме в цьому образі.

Індра відповідає германському Тору, грецькому Зевсу, римському Юпітеру. Він — покровитель свого народу, допомагає у війнах. Будучи повєzзаним із адміністративно-військовою функцією, Перун встигає битися зі Змієм та забезпезпечує візрівання врожаю, володіючи хмарами.

«Індру, кличемо мив битві великій, Індру — в малій,.

як спільника, коли побиваємо ворогів, як громовержця…

Наче могутній бик — отари, силою гонить він народи,.

як цар, що ніколи не знавши непокори.

Про те, хто людьми та багатмствами володіє одноосібно,.

Індру — над п’ятьма поселеннями племен,.

Цього Індру кличемо ми звідусіль,.

Хай якщо він лише наш.".

(Рігведа).

як видно із останніх слів уривка, Індра (Перун) уявляється власним богом народу, покровителем, захисником від інших племен-варварів. Поняття «своє-чуже», яку виникає у попередній міфологемі, тримує новий розвиток. Індра має бути також покровителем міст, але й крім Перуна у слов’ян такі функції виконує Дашбог. Індра спирається на традиції свого батька, але й реформує їхнього. Це уже не бог всіх людей, а бог конкретного народу, із яким люди обов’язково ідентифікують себе.

Давня людина ще не уявляла собі, що може бути її особистий бог, із яким можна спілкуватися віч-на-віч як у євреїв. Лише. Християнство дасть їй таку можливість, але й словяни уже чітко відмежовують собі від інших, і Перун їм є власним богом. Один із найпопулярніших сюжетів, як Перун-Індра б'ється зі Змієм за стада корів, відбиває природну містерію грози. Змій ховає корів под скелею, а громовержець б'ється із ним та перемагає.

Перун пов’язаний із високими місцями (Зевс — із Олімпом) й індоєвропейською мовою слово «perqunos» означає «скеля». Крім скелі із ним пов’язують образ «світового дерева» про який уже йшлося у зв’язку із попередником Перуна, «perquus» індоєвропейців означає «дуб». Також із цим коренем пов’язують таких богів, як балтійський Перкунса, хетський бог Пірві, фракійській Перкона, індійський Парджаньї (його часто ідентифікують із Індрою), іранський Пейрумуна, албанський Перенді, культській Перкуній та християнській Петро (це ім'я означає «камінь», що добро узгоджується із назвою скеля, а також він є «своїм» апостолом, на відміну від «апостола язичників» Павла).

Часто ім'я громовержця звучить у слові «грім» — германського Тора, на честь якого назв день четвер «donnerstag», який традиційно пов’язують із Юпітером. Атрибутом Тора є молот, який, за логікою, має бути переданий Ковалю, відповіднику Дажбога-Вулкана. Образу Громовежця відповідає скіфський Папай (порівняти: Папай-Перун).

Отже, цілком природно, що в центрі пантеону Володимира стояв саме Перун, цар-жрець, колишній посередник між своїм батьком та людьми, а згодом — центральна фігура язичницької релігії.

Образ Дажбога трансформується у бога-ремісника, Божественого Коваля, як вулкан у греків, чи сонячного бога Геліоса-Аполлона. Витіснення його із головного місця в пантеоні Перуном спровокувало невизначенність його ролі: то він, дійсно, Божествений коваль разом зі Сварожичем, то поділяє місце із Ярилом. Алі Яріло несе в собі скоріше марсіанську функцію, ще не ідентифіковану повністю. Сварожич, у свою чергу, може бути одним персонажем, що і Дажбог, бо ім'я «Сварожич» означає «сін Сварога», а Дажбог й був сином Бога Неба. Таким чином, можна вважати, що Єдиний персонаж, виступає то сонячним богом, то ковалем, залежно від тихий функцій, виконання які в даний момент потрібно.

Кочовники принесли із собою класичну для розвинених народів тричленну схему світу, котра відрізняється від землеробської. Тепер світло складається із небесної, земної та підземної частин, а й у слов’ян цей перехід ще не встиг повністю відбутися. Кілька земних-підземних богів ідентифікуються як Род-Велес. Давній бог землеробів Рід уже був розглянутий. Єдине, що можна додати, це ті, що культ Рода як найвіжливішого божества зберігся у хліборобів аж до прийняття християнства, у тому годину як Перун був Богом внерхівки на чолі із князем. Ціеї думи дотримується, наприклад, М. Попович.

Рід виступає в парі із Матір'ю-Землею, своєю дружиною, котра трансформується в Мокош.

Розглянемо іншого бога підземного світу Велеса, безперечно, бога кочовників. Його називають «скотьїм богом» уже за часів слов’янства, що подчеркивает його роль бога кочових племен. Цей бог, мабуть, злився із чином трипільського вужа-охоронця (нагадаю, що у хліборобів трипільців, скотарство відігравало певну допоміжну роль). Зміїна сутність Велеса неодноразово підкреслювалася; він пов’язується із низинними місцями, є богом, можливо чорної магії.

У більшості европейськіх народів Велес-Змій — Головний суперник Перуна.

" Він вбивши Врітру, найстрвшнішого свого ворога,.

Індра — дубиною, важкою зброєю,.

як обрубані сокирою гілки,.

Змій лежить, переможений, на землі.".

(Рігведа).

Доказом того, що Змій — образ дуже давній, може бути просто перерахування подібних персонажів у інших народів. Це й індоєвропейський Будха, іранський Ажи-Дахакі, скандинавський Нідхегг, монгольський Аврвга Мобоя, хеттський Іллюнуки, грецький тіфон, біблійний Сатана-Змій.

Можливо Велес виконує такі функції як Плутон у римлян та Аїд у греків, але й прямих свідчень цьому немає. Можливо, культ Перуна, зтикнувшись із культом Велеса (вужа-охоронця) ніяк не може перемогти його, тому пристосовується до існування разом із ним (як Зевс із Аїдом) віддавши йому нижне царство. Це добро узгоджується із теорією, що Перун — бог князів, а Велес — народу. Нагорі - Перун, а внизу (на Подолі?) — Велес.

Жіночі божества вивчені набагато менше. Едине, що можна сказати впевнено, це ті, що Велика Маті стала Мукощщю, дружиною Рода, чи дружиною Велеса. (Згадаємо, що Велика Маті щороку одружується із Небесним Биком та Змієм-Драконом).

Інше жіноче божество — Лада — Аргімпаса — Латона є богинею кохання, весни та життевих сил. Кохання — поняття досить пізнє, й із того, що Лада є його покровителькою, можна зробити висновок, зо слов’яни стояли дуже високому щаблі духовного розвитку.

Трансформація цого образу у слов’ян не досліджена, алде у індоєвропейців вон виступає спочатку як стихійна природа (Афродіта, Уранія), й може бути пов’язаною із Мокошею. Інший етап розвитку богині - воїтельниця у слов’ян взагалі не визначений, але й має бути співставленим із Ізідою, та Іштар (Астартою). Ми зустрічаємо Ладу уже в останній іпостасі, як богиню кохання, можливо, покровипельку шлюбу, покірну Перунові. Алі другий етап розвитку цого розвитку мав бути, бо процес трансформації матріархального улаштую хліборобів в патріархат кочовників не міг не зустріти опору.

Божества Льоле та Лель усвідомлюються супутниками (дітьми) Лади й Лель є, можливо, слов’янським Амуром.

Завершуючи стислий огляд богів слов’янського пантеону, я роблю висновок, що зміну богів, й у усієї індоєвропейської спільності, простежується чітко, зберігаються загальні тенденції, хоча у тому самий годину специфічною рисою слов’янського пантеону є співіснування двох груп богів — кочових та землеробськіх.