Твір-роздум. У нас у шкірного свій крест і своя частка (за новелою Василя Стефаника «Камiнний крест»)

Твiр-роздум. У нас у кожного свiй хрест i своя доля (за новелою Василя Стефаника «Камiнний хрест »).

«Я свою душу пустив у душу.

народу, i там я почорнiв з розпуки " .

/ В. Стефаник /.

Василь Стефаник писав коротко, влучно i страшно. Кожна його новела — це окрема картина трагедiї селянського життя. Доля подарувала йому можливiсть жити серед прекрасної природи Карпат — вiн народився у селi Русовi неподалiк старовинного Снятина, що на Станiславщинi (нинi Iвано-Франкiвська область). А писав вiн не про лiси i полонини, а про трагедiї людськi. Чому? Чи не бачив чудової природи? Чи не любив її?

Менi здається, саме тому й писав вiн страшно, бо болiло йому дуже… Його батькiвщина — це просто рай. Тут би жити людинi й радiти. Але люди тiкають з його рiдних Карпат, кидають рiдну землю…

Новела «Камiнний хрест «- це ще одна сторiнка трагедiї захiдно українського селянства. Iван Дiдух, головний герой твору, змушений покинути рiдне село, своє господарство, яке наживав потом i кров «ю: «То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на Iванi жили виступали ». Вiн, як i тисячi селян Захiдної України, вирiшив вибратися в далеку Америку, в прославлений «обiтованний край ». Вiн їде туди заради своїх дiтей — сини почули про Канаду, про райське життя в нiй i не хочуть бiльше лишатися в Галичинi, терпiти злиднi.

А Iван весь вiк прожив тут, у цьому гуцульському краї. Тут би хотiв i померти… Куди йому вириватись в таку далеку путь, за океан? Адже вiн вже старий, немiчний.

Дiстався Iвановi у спадок пiщаний горб — це i вся земля! На цьому горбi i пiдiрвав Iван своє здоров «я: носив важкi мiшки з гноєм, удобрював землю. Оберiгав його, як дитя. На ньому ж хотiв i бути похованим. Перед вiд «їздом до Канади вiн затяг на горб камiнний хрест, де викарбу вав своє i жiнчине iм «я. Iван знав, що вже нiколи не повернеться на батькiвщину. А цей хрест — це його умовна могила, а для односельцiв — пам «ять про сусiда.

Особливо вражає в новелi сцена прощання з сусiдами. Вона нагадує похорон. Але ж люди ще живi! Вони нiби ховають себе живцем.

Василь Стефаник передав почуття тих, хто їхав за океан ще в тi далекi роки (мається на увазi емiграцiя кiнця XIX ст.).

А що дiється на Українi зараз? Люди їдуть, шукаючи притулку десь у чужих свiтах. Їдуть, шукаючи достатку, матерiальної рiвноваги.

Чи всiм їм там добре, на чужинi? Хто знає. Може, комусь i краще. А хтось, можливо, тужить i в ситостi. Бо не той там снiг. I солов «ї не тi. I матiолою не пахне вечорами.

Менi дуже хочеться дожити до того часу, коли наша Україна стане багатою i економiчно незалежною. Щоб не їхали нашi люди свiт за очi у пошуках кращого життя.

Коли це буде? Сподiваюсь — буде. Бо нам тут жити. I дiтей ростити. I пiсень спiвати.