Політична свідомість

Пошукова робота.

на тему:

ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ.

Будь-яку проблему політології, а особливу сферу практично-політичних відносин, необхідно розглядати крізь єдність думки та поведінки політичних суб'єктів.

Однак щоб була думка, потрібні воля та бажання. Людська воля, збагачена здатністю мислити свідомо, втілюється у критичних діях людини, соціальних спільностей. Розрив між думкою і дією проявляється в абстрактному теоретизуванні, коли думка відривається від дії, та безглуздому експериментуванні, коли дія .відривається від думки. Подолання цього розриву базується на принципі єдності думки і дії як головного у сутності людини. Реалізація на практиці даного принципу передбачає відносний поділ його на складові елементи, пізнання останніх, тдо є механізмом ефективного творення та відтворення людини, соціальних спільностей людей у всіх сферах суспільного та індивідуального життя.

Розгляду духовних та діяльнісних основ політичних суб «єктів присвячено ряд лекцій з політології. Вони охоплюють собою політико-духовні компоненти політичних відносин суспільства, які є характерними для соціальних спільностей, органічно притаманні їм і дістають втілення у практичній діяльності. Поза знанням і пізнанням політико-духовних цінностей, інтересів, політичної свідомості ефективна практична політика неможлива. За підрахунками західних спеціалістів, до 2000 р. в передових індустріальних державах вартість інтелекту (знань, ініціативи, підприємливості) становитиме 90—95% усієї вартості вироблюваної продукції. Це яскраво свідчить про значимість інтелектуального потенціалу суспільства, його вирішальну роль у прогресі, механізмі функціонування й розвитку людських спільностей. Зрозуміло, це стосується і політики.

Усвідомлення людьми суспільних відносин, свого місця й ролі в них, інтеграція у духовній сфері дістають втілення у поняттях суспільної та індивідуальної свідомості. Суспільна свідомість — це колективний розум народу, його духовний стан і цінність, цілісність .духовного життя, що визначається суспільним буттям.

За глибиною відображення дійсності у суспільній свідомості вирізняють буденну і теоретичну свідомість;

способом відображення — суспільну психологію та Ідеологію; за предметом, відображення — специфічні форми суспільної свідомості. Усі ці складові суспільної свідомості взаємопов «язані та взаємозумовлені. І якщо одна з них абсолютизується, розглядається у відриві від іншої, то на практиці це перетворюється на догматизм, антиісторизм, авторитаризм суб «єкта соціального мислення, а головне — внаслідок цього суспільна свідомість як цілісність духовного буття відображає систему реальних суспільних відносин неадекватно, суб «єктивно, однобічно.

Так було в умовах нелегітимної політичної влади, коли суб «єкти, що були при владі, оголошували суспільну свідомість та її форми найвищими цінностями духовності народу, хоча вони такими не були. Тому суспільна свідомість не могла бути мобілізуючою, організуючою та. перетворюючою силою. Суспільні ідеї, цінності та практика розривалися. Відносний поділ свідомості і буття ставав абсолютним. Суспільне життя міфологізувалося, а мова верховних політиків підміняла мову науки. Субстанція свідомості — свобода розпоряджатися розумовими здібностями, знаряддями інтелектуальної діяльності відокремлювалася від свого носія — людини.

Якщо атрибути свідомості та її основа — свобода — загнані у простір, де. нагромаджувалася величезна маса відходів виробництва думки й мови, а буття не сприяє вираженню їх, то тут наявна утопічна суспільна й індивідуальна свідомість, відрив їх від дійсності, причому такий стан свідомості консервується та насаджується методами адміністрування, насильства, брехні. Влада, яка визначає, що повинен знати народ і людина, є владою фіктивною. М. Бердяев відзначав, що .для повалення фіктивної влади потрібна свобода слова. В атмосфері несвободи процвітають пусті слова, і вони незаперечні.

Відновлення смислу слова, правдивого, реального й повновладного вживання слів веде до такого стану свідомості, коли суспільство не переодягатиметься у бодай найрадикальніші костюми, а справді переродиться змінить свою тканину. Влада слів є владою зовнішнього. А ми повинні повернутися до внутрішнього. Все життя має визначатися зсередини, а не ззовні, з глибини волі, а не з поверхового середовища .

Невільна, рабська свідомість формує настанови псевдо колективізму, псевдо активності народу, окремої людини; призводить до панування у свідомості стійких догматичних стереотипів. Про них М. К. Мамардашвілі писав, що це «по-перше, ніколи окремо… але завжди разом. І по-друге: ніколи не сьогодні, а завжди лише завтра».

Відображення у монопольно-ідеологізованій суспільній свідомості лише того, що народу визначене верховною політичною владою у його масовому, нібито загальнонародному інтересі, який заперечує інтерес окремої людини, «годування» майбутнім «чудовим» раєм призвело радянське суспільство до істотних деформацій суспільної та індивідуальної свідомості. Соціологи відзначають такі її особливості: соціальний песимізм; фрустрація (омана, марне очікування), що проявляється у невпевненості у майбутньому, стомленості народу; підозрілість та агресивність; глибокий ціннісно-моральний вакуум, що виник внаслідок втрати віри у колишні духовні цінності; повернення до релігійно-моральних цінностей, піднесення авторитету конфесій; патерналізм та егалітаризм, які беруть початок в общинній свідомості, та ін. Приблизно половина населення не вірила жодній політичній силі.

Слід відзначити, що ці тенденції є панівними у розвитку суспільної та індивідуальної свідомості у республіках колишнього СРСР. У політичній свідомості вони виявляються ще виразніше. Це пояснюється тим, що політична свідомість зазнає великих і непередбачених змін більшою мірою, ніж інші форми суспільної свідомості, і відображає факт надмірної політизації всіх структур суспільного життя. Політизація суспільної свідомості виявилася у розбіжностях і суперечностях інтересів багатьох територіальних, національних, професійних, вікових та інших соціальних прошарків і груп населення, можливостях і здатності вираження їх у суспільних, державних та інших відносинах.

Політичну свідомість розуміють абстрактно догматично, в ній фіксується факт відображення класових інтересів, а це невірно щодо декласованості й маргіналь-ності суспільства, його соціальних прошарків і груп. Так, у короткому політичному словнику відзначається: «Політична свідомість — усвідомлення сфери політики соціальними суб «єктами (індивідами, групами, класами, спільностями). Виступає як сукупність відповідних знань та оцінок. Політична свідомість завжди має суто класовий характер, оскільки являє собою специфічну форму вираження політичних інтересів класу, що зумовлені в кінцевому підсумку тим місцем, яке даний клас займає у системі суспільного виробництва». Це колишній, традиційний класовий підхід до визначення політичних понять, який не відображає реальностей політичного життя, а тому вдається до посилань на інші поняття (у даному випадку — політики) або до беззмістовних суджень типу «сукупність відповідних знань і оцінок», а яких конкретно відповідних знань і оцінок у сукупності їх — не зрозуміло. До того ж політична свідомість не Відображає безпосередньо суспільне виробництво, а опосередкована неоднорідною соціальною структурою суспільства, політичними відносинами. Подібні дефініції, особливо у словнику, розрахованому «на найширше коло читачів», викликають заперечення, адже не дають змоги з «ясувати суть політичних понять, нечітко їх формулюють, У визначеннях політичної свідомості, що містяться У монографіях, статтях учених, більше ясності, але 1 в них не обійшлося без ортодоксальних моментів, подекуди поза увагою залишається суть політичних реальностей, охоплених даним поняттям. Так, Р. Яновський писав: «Політична свідомість являє собою сукупність поглядів та настанов, що виражають ставлення тієї чи іншої соціальної групи або окремої людини до інших суспільних груп, класів, націй, суспільного ладу і процесів, що в них відбуваються, до історичного укладу й способу життя, політичних партій, соціальних цінностей, традицій і норм"4.

У даному визначенні політична свідомість правомірно розглядається як відображення відносин між суб «єктами, що зумовлюється характером суспільних процесів, ставленням до них та інших організацій і змістовних суспільних, політичних регулятивів і цінностей. Однак поза увагою залишається головне у політиці — проблема влади та її відображення у політичній свідомості, вираження в ній політичних інтересів суб «єктів.

Якщо у понятті не фіксується сутнісний, субстанційний критерій того чи іншого явища, у даному випадку політичної влади, то воно втрачає зміст. Це саме стосується і того випадку, коли поняття означає відображувані явища та процеси у загальному вигляді, що може бути застосовано до інших понять (суспільний лад та процеси, що відбуваються в ньому; історично сформований уклад і спосіб життя; соціальні цінності,.

традиції та норми).

Оскільки головне у політичному житті, політичних відносинах — проблема політичної влади та її функціонування, розвиток політичних Інтересів суб «єктів, їх ставлення до політичної системи, її інститутів, то політична свідомість повинна, відображати ці реальності. Тому політична свідомість — це сукупність поглядів, оцінок, настанов, що відображають політико-владні відносини та політичні інтереси суб «єктів.

Сукупність знань політичної свідомості складається «А пізнання політико-владних відносин кожного з їх; видів: представницької (законодавчої), виконавчої, судової, а також із сукупності політичних інтересів суб «єктів, знання, цінності яких втілюються у наявності чи становленні колективної волі, спрямованої на здійснення функцій управління і самоврядування, народовладдя. Ці функції відбивають суспільно-політичні устремління, завдання і цілі. З багатоманітності видів політичних відносин випливає різноманітність видів політичної свідомості, які безпосередньо чи опосередковано фіксують відповідний обсяг та рівень субординаційних або координаційних взаємозв «язків між суб «єктами політики у духовній сфері, що виходять на політичну владу. Політична влада — це інтегруюча вісь політичної свідомості суб «єктів.

Будь-який вид політичної свідомості зумовлений об «єктивними інтересами соціальних спільностей та характером їхніх взаємовідносин. Водночас види політичної свідомості зумовлені особливостями соціальних, професійних, вікових та інших параметрів суб «єктів.

Кожний .з цих параметрів не є абсолютним і якщо він однобічно перебільшується, то це призводить до конфронтації суб «єктів. Виражаючи й захищаючи свої інтереси, взаємодіючи з іншими суб «єктами, окремий політичний суб «єкт і всі вони фіксують у свідомості ставлення не лише до «свого» виду політичних, відносин, влади виду влади, а й до загальної політичної влади, що в цілому становить інтегруючу основу цілісності політичної свідомості.

У політичній діяльності люди завжди керуються знаннями, концепціями, програмами, настроями, почуттями, тобто політичною свідомістю. Політична свідомість як найважливіший духовний фактор політичної діяльності — це єдність теоретичного й буденного рівнів відомості суб «єктів, що робить можливим і необхідним врахування їхніх інтересів, узагальнення їх у політичні форми, теорії, вироблення шляхів і засобів реалізації їх. Політична свідомість у такий спосіб виступає показником усвідомлення людьми цілей політичного розвитку» механізмів їх здійснення і водночас фактором розвитку політичного життя, політичної системи суспільства, а інтегруюча-роль політичної свідомості у суспільстві забезпечується її функціями, які становлять суперечливу єдність політико-психологічного, політико-екологічного та діяльнісно-практичного компонентів структури політичної свідомості.

Саме, структурованість політичної свідомості дає, змогу чітко виділити-функціональний критерій її суспільного та індивідуального призначення. Інші підходи по визначення функцій політичної свідомості, як правило, засновані на різних критеріях. Як наслідок єдине, цілісне духовне утворення розчленовується або, навпаки, постає цілісним, але в будь-якому випадку губиться основа функціональної визначеності політичної свідомості.

Виділяючи психологічну, ідеологічну та діяльнісну функції політичної свідомості як відносно самостійні, але такі, що взаємно проникають одна в одну і лише у своїй цілісності формують «обличчя» політичної свідомості, вважаємо, що не ідеологічна функція є провідною, а практично-діяльнісна. Політична свідомість виникає і функціонує у процесі практично-діяльнісного засвоєння людьми, соціальними спільностями політичного буття. Діяльність є основою політичної свідомості, надає їй певності та загальнозначущого політичного смислу.

Політичні відносини та політика в цілому — це в основі своїй, практична галузь діяльності суб «єктів, де духовні компоненти присутні у знятому вигляді. У сучасних умовах ідеологічний компонент практично-політичної діяльності не може бути провідним. За плюралізму ідеологій та масово-психологічної діяльності населення не керується чіткою настановою політичне невизначених цінностей, а об «єднується навколо іміджу, програми діяльності лідера, в якій присутні ідеологічні компоненти різного змісту, що є характерним для перехідних етапів суспільного та політичного розвитку.

Ірраціональність та швидка зміна настроїв мас, як відображення складності й невизначеності життєвих орієнтацій, призводить до нестабільності ідеологічної компоненти політичної свідомості. Ситуація ускладнюється розривом між політичними цілями і настановами, цінностями, орієнтаціями людей. Десятиліттями пропаговані райдужні політичні перспективи ідеологічно забезпечувалися жорсткою, централізовано-бюрократичною державно-партійною номенклатурою. Люди звикли покладатися на керівництво партії і держави. Сформувався стереотип пасивно вичікувального, споживацького способу життя, зрівнялівки, особистої безпорадності, безвідповідальності та у цілому «колективного несвідомого», тип колективів з нерозчленованою свідомістю.

За тоталітарної політичної свідомості, відчуження людей від влади ця свідомість підтримувала віру народу непогрішність верхів, мудрість вождів, що висловлюють, мовляв, народні інтереси. Політичний ринок наповнювався ритуальним словоблуддям, коли мова політики відбивала міфи й утопії. Тому політична термінологія не мала нічого спільного з політичним смислом, мовою політичної науки, практикою політичного буття. Реалізація, прикрашення дійсності із постійними догматичними настановами, стереотипами були зручним інструментом консервації рабської, слухняної свідомості мас та звеличення «мудрих» промов верховних правителів, що заміняли голос народу, громадську думку.

Громадська думка як форма політичної свідомості відображає ставлення соціальних спільностей, осіб до політичних програм, дій політичних суб «єктів, політичних лідерів. Це один з дійових каналів демократичної політичної системи, завдяки якому політичні структури спроможні збагнути Інтереси мас і розгорнути діяльність з метою здійснення їх.

Відчуження демократії від влади упродовж тривалого часу відбувалося шляхом перекручення громадської думки, неадекватного її вираження. Вузько-групові, келейні інтереси тих, хто тримав владу, не піддавалися соціальній експертизі на людяність. Монопольність суджень бюрократизованої управлінської еліти відчужувала різноманітність думок людей. В основі плюралізму лежить незбіг інтересів соціальних спільностей, але він не заперечує спільних інтересів суспільства і держави.

Врахування громадської думки стає одним з каналів ефективності політичних дій суб «єктів. Однак говорити про її дієвість, компетентність, належну методологічну озброєність означає заперечувати реальний стан справ у цій сфері. Це новий для нас механізм, форма вираження політичної свідомості мас. А щось нове завжди перебуває у діалектичній єдності, боротьбі, суперечності із старим.

Однією з поширених соціальних суперечностей є підхід до громадської думки як до панацеї «демократичного», «наукового» вирішення багатьох проблем. Такий підхід склався в умовах адміністративно-командної, бюрократичної системи керівництва й управління і є антидемократичним, поверховим, утопічним. Він забезпечується відповідним кадровим потенціалом. Вчені «від соціології» заповнюють політичні структури. Зараз престижно мати соціологічну лабораторію, групу соціологів по вивченню громадської думки. При цьому нікого не цікавить, якою методологією та методикою озброєні соціологи — «новатори тa прогресисти». Вважають, якщо громадська думка є специфічним станом суспільної і політичної свідомості, який відображає ставлення людей до найрізноманітніших питань суспільного і політичного життя, то пізнання його, вироблення практичних рекомендацій є саме по собі благом, яке слід підтримувати й розвивати. Тому не має значення, на яких основах базується вивчення громадської думки. Соціологічна наука видасть бажаний результат, який здебільшого ніким не використовується. Отже, створювалася і створюється видимість демократичних процедур дослідження, застосування їх результатів, що в умовах антидемократизму, авторитарності думки. керівництва, низької демократичної культури мас е профанацією.

Нині йдеться не просто про подолання догматичного, консервативного погляду на громадську думку, а про її нову роль. Громадська думка має базуватися на всемірному розвитку демократичних інститутів, що дають змогу подолати бюрократичні перекручення, косність, підміну волі народу адмініструванням, на можливостях широкого використання і розвитку демократичних відносин для безпосередньої участі людей у політичних процесах та управлінні ними. У такий спосіб можливе досягнення належного рівня громадської думки.

Нині суть проблеми полягає не лише у вивченні громадської думки як фактора демократизації політичних процесів, а й у дослідженні обстановки, відносин, за яких виникає громадська думка, факторів, що зумовлюють її істинність, адже громадській думці передують суспільні настрої. Ці дві лінії творчого пошуку невіддільні, але відносний поділ їх необхідний, оскільки дає інформацію щодо суб «єктів громадської думки й обстановки, у якій відбувається оцінка ними предмета обговорення. У будь-якому випадку суперечність між змістом громадської думки й обставинами, що зумовили її, повинна розв «язуватися демократичними методами, в основі яких лежить високий рівень культури людей. Цьому сприяють розширення самостійності соціальних спільностей у розв «язанні поточних політичних проблем, впровадження у практику відкритих конкурсів, атестацій, розширення демократичних засад в управлінні та інші заходи.

Даний процес перебуває у стадії становлення. Ще не відпрацьовані механізми реалізації демократичних відносин, що позначається на компетентності та ефективності громадської думки. Ступінь участі громадської думки у процесах управління на рівні відображення її у політичній теорії може бути представлений у двох положеннях: «По-перше, повноті вираження цієї думки, публічній (відкритій) представленості всіх її секторів і підрозділів з використанням усіх наявних в суспільстві каналів; по-друге, гарантованому включенні громадськості у механізм влади, в процеси підготовки, прийняття і реалізації рішень».

Ці моменти детерміновані станом демократичних відносин, культури суб «єктів у державних та громадських інститутах суспільства. Суб «єкт суджень, думок живе не автономно, спілкуючись у процесі своєї діяльності з іншими людьми, соціальними спільностями, він зазнає впливу на свою свідомість. Суттєвою ознакою будь-яких змін є їхній аксіологічний (оціночний) характер, що залежить від багатьох факторів: загальної та професійної культури, політичної і соціальної ролі суб «єкта, його функцій тощо. Залежно від цього індивід висловлює свою думку, яка багато в чому визначається розвиненістю колективного розуму, обставинами, в яких формувалася думка. Знання обставин, врахування рухомості, мінливості суджень людей, вибір реальних інтересів пізнання, механізмів здійснення — важливі складові вивчення громадської думки та управління нею.

Якщо громадська думка формується на основі спільної зацікавленості людей у конкретних політичних питаннях, то процес становлення й використання інтересів тих соціальних груп, осіб як фундамент компетентності громадської думки набуває особливого значення. Не тільки громадську думку необхідно активно, систематично використовувати. Потребує адекватного регулювання й процес становлення та зміни інтересів людей як стимул їхньої діяльності.

В основі думок людини лежить синтез реальності та інтересів. Інтереси такою ж мірою суб «єктивні й багатоманітні, якою е індивідуальними, своєрідними окремі особи. Індивідуальні оцінки людей з політичних питань, що становлять загальний інтерес, відображуються у суспільній думці.

Вираження загального інтересу значною мірою залежить від життєвої позиції індивідів, їх заінтересованого ставлення до політичних процесів, бачення у політичних проблемах змісту власних інтересів. Якщо індивідуальні інтереси не дістають відображення у загальних, то зміст громадської думки буде формальним, парадним, неправдивим. Зміст громадської думки, її компетентність залежать від того, наскільки в ній відображені загальні інтереси як перетворена, знята форма індивідуальних інтересів.

Політика як галузь узгодження і реалізації інтересів передбачає насамперед усвідомлення їх суб «єктами. Діалектика суспільних та індивідуальних інтересів, здійснення їх механізмами демократії передбачає, щоб корисна для суспільства діяльність перебувала під впливом насамперед включення людини в суспільні відносини на основі правильного розуміння своїх інтересів, які лише у кінцевому підсумку визначаються інтересами колективу, спільності. Водночас зростання активності особи в усіх сферах політичної діяльності залежить від того, наскільки колектив рахується з індивідуальною думкою, наскільки демократичними є відносини у соціально-політичному середовищі.

Демократичні відносини у політичних структурах суспільства сприяють цілеспрямованому формуванню у особи пріоритету суспільних інтересів, їх гармонійному поєднанню з індивідуальними інтересами. Фундаментом цього процесу є рівні конституційні права й обов «язки особи, оплата за працею залежно від її кількості та якості, відсутність дискримінації за національними, расовими, політичними, партійними та іншими ознаками.

Усвідомлення діалектики суспільних та індивідуальних інтересів та реалізація його на практиці є критерієм правильного розуміння особою свого місця і ролі у системі політичних відносин. Це знання позначається на формуванні громадської думки і становленні демократичної культури, розв «язанні колективних завдань. Вони розглядаються нею не як поза особою існуючі, а як її власна справа, умова і засіб самовираження і самоствердження В суспільстві. У менталітеті окремої особи відбувається поступове домінування «Я» над «ми».

Індивідуальні інтереси нездійсненні без зв «язку з колективними політичними проблемами. Збіг політичних тa індивідуальних інтересів по суті не означає, що всі інтереси (суспільні, політичні, особисті) завжди і за всіх обставин співпадають. Між ними існують суперечності, їх і фіксує громадська думка.

Якщо суперечності не виявляються і не розв «язуються, то політична свідомість, що відображується у формі громадської думки, стає деміургом політичної реальності. Це є характерним для тоталітаризму й авторитаризму. Політична свідомість є водночас передумовою формування політичної реальності. Якщо в ній жорстко задається незмінна колективна свідомість, що заперечує індивідуальну, то це є показником тотальної духовності, точніше бездуховності можновладців. Внаслідок цього індивідуальна свідомість втрачає своє призначення, а людина вилучається з політичного процесу.

Якщо громадська Думка враховуєтеся постійно і планомірно, то вона стає своєрідним «дзеркалом» суперечностей, інтересів різних соціальних груп, прошарків, осіб, дає можливість виявляти їх, узагальнити й розробити програму управління політичною діяльністю людей. Епізодичні дослідження громадської думки не дають динаміки зміни інтересів, передбачити напрямок розвитку політичних процесів за «допомогою їх не вдається. Необхідна чітка програма: послідовного цілеспрямованого аналізу всіх процесів політичного житія суспільства, де громадській думці слід надати статус Основного регулятива в діалектиці інтересів груп і осіб, механізмі демократизації соціально-політичної обстановки. Для реалізації цього завдання слід подолати чимало організаційних, змістовних та інших перешкод. Необхідно докорінно змінити ставлення до громадської думки у структурах влади, довести на практиці, що громадська думка—. не «бідний родич», не «прохач зі сторони», а повноправний і повновладний суб «єкт управлінської діяльності, не «контрагент», а справжній союзник, не перешкода у роботі, а навпаки, найважливіший фактор і механізм піднесення її ефективності. Зміна ставлення до громадської думки, становлення демократичних відносин і культури мас — умови якісного перетворення політичної свідомості суб «єктів.

Завдяки динаміці політичних процесів поступово руйнуються стереотипи рабської, слухняної свідомості людей, розкріпачуються їхня воля й здібності до свідомих політичних дій. Елементи демократизації і гласності спонукають окремі соціальні прошарки до переходу від емоційно-чуттєвого до раціонально-змістовного пізнання політичної діяльності, підвищення політичної свідомості. Зараз не завжди спрацьовує механізм бездумного виконання і схвалення рішень, що приймаються у верхах. Водночас верхи усвідомлюють, що у кращому випадку вони можуть лише порушити питання зміни політичної влади, її структур, але реалізувати її без залучення мас на свій бік вони не в змозі. За умови врахування громадської думки верхами низи посилюють увагу до політики, її форм, методів і засобів реалізації, включаються у політичний процес. Відбувається поступове зрушення у напрямку професіоналізації політиків, усуваються негативні настанови і стереотипи в політичній свідомості.

Однак позитивні моменти не слід переоцінювати. Як свідчать дослідження, дедалі чіткішою стає межа між політизованим шаром свідомості і екзистенціальним, тобто безпосередньо пов «язаним з долею окремої людини. Чим глибше проникає політика у цей життєвий шар, тим невпевненіше почуває себе людина «у перехідний час».

Подолання труднощів політичного і суспільного буття, роздвоєності свідомості людей потребує мобільних ефективних програм діяльності, які б реально забезпечили усунення дефіциту всього життєво .необхідного, дали можливість внести у політичну свідомість мас соціально-гуманістичні цінності й орієнтири.

Політична свідомість різних суб «єктів є відображенням рухомих політичних відносин. Лише у цьому випадку вона набуває дійсного змісту й форми вираження, стає механізмом ефективних практично-політичних заходів. Особлива роль у цьому відводиться політичній ідеології.