Музично-драматична діяльність Луцької повітової «Просвіти»

Музично-драматична діяльність Луцької повітової «Просвіти».

Поряд з діяльністю загальноосвітнього характеру товариство «Просвіта» проводило велику роботу щодо створення мистецьких колективів — музичних, театральних, художніх, хореографічних. Їхня плідна діяльність сприяла відновленню національних традицій, закладала фундамент подальшого культурного розвитку регіону. «Просвіта» започаткувала надзвичайно яскраву традицію влаштування «академій» (святкових концертів) з нагоди вшанування пам’яті національних героїв, художніх геніїв, відзначення видатних історичних подій. Поштовхом до виникнення такої традиції були щорічні святкування шевченківських днів, що проходили з великою урочистістю у переповнених просвітянських залах у містах і селах.

Шевченківські академії, які проводило Товариство «Просвіта» та його філії в 20−30-х роках, за змістом і програмою проведення були дуже подібні. Проте в кожному конкретному випадку відчувалось і своє, місцеве, притаманне певному населеному пункту забарвлення. Програми цих академій наперед погоджувалися в повітових староствах, проте в них завжди панував український дух, як правило, усі вони закінчувалися виконанням національного гімну «Ще не вмерла Україна».

З метою піднесення національної свідомості волинян просвітяни відзначали також інші пам’ятні дати: дні пам’яті І.Франка — 28 травня та М. Драгоманова — 15 червня, свято хрещення України — 14 липня, свято книги — 1 жовтня, свято «Просвіти» — 8 грудня. Просвітянські філії влаштовували вечори в основному в помешканнях окремих громадян, у школах. Зокрема, такий вечір відбувся в с. Буяни з приводу дня народження І.Франка. Програма вечора була такою: «1) бібліографія Івана Франка; 2) реферат „За що шануємо пам’ять І.Франка“; 3) декламування віршів поета; 4) вистава „Украдене щастя“ І.Франка; 5) Український національний гімн».

Помітною подією в громадському житті краю стало відзначення 10-річчя Луцької повітової «Просвіти» [2, 2]. Свято розпочалося з урочистої служби Божої в Чесно-Хресній церкві, яку відправив просвітер П.Пащевський. Далі близько 4 тисяч осіб з жовто-блакитними прапорами та оркестрами пройшли біля церкви Чесного Хреста, вулицями Ягелонською, Красінською та Любельською, через міст Бена. Свято завершилося масовим вічем на березі Стиру, де виступили з промовами Є.Петриківський, І.Власовський, О.Ковалевський. Свої привітання надіслали Галицька та інші волинські «Просвіти», митрополит Діонисій, Український університет у Празі, Український інститут і Клуб Гетьманців у Берліні, свято відвідали Волинський воєвода Г. Юзефський, віце-воєвода Т. Гіновт-Дзєвалтовський.

«Просвіта» в повіті цілеспрямовано й наполегливо залучала до справи національного відродження мешканців села. Створила широку мережу гуртків за вподобаннями. Першочергову роль тут відігравали вечори й концерти, які вимагали значної попередньої підготовки. Програми цих заходів засвідчують, що мистецька діяльність товариства була багатогранною. Слід назвати хоровий спів, до якого, за свідченням очевидців, залучалися люди різного віку — від наймолодших до літніх. Часто просвітяни виступали під час богослужінь, панахид, були випадки, коли філії самі організовували церковні хори. Загалом просвітянські колективи в переважній більшості виникали на основі місцевих церковних хорів і великою мірою сприяли українізації церкви, зближенню двох музичних сфер — церковної та світської.

У середині 20-х років рух за організацію просвітянських хорів відчутно посилився. Майже кожна третя філія мала власний хор, що пояснювалося не тільки любов’ю волинян до пісні, але й тим, що ця справа майже не потребувала коштів. Сільські колективи в основному нараховували 20−25 осіб, але й були великі, що складалися з 80−90 осіб, як, наприклад, у с. Цумань. Хор с. Воютин запрошували в сусідні села — Блудів, Михлин, Білосток, Садів, Сьомаки, Смогилів та інші. Багато разів він побував і в містечку Торчин. На шевченківські свята воютинський просвітянський хор на чолі з Й. Грушецьким та І.Сачуком пройшов вулицями Луцька, співаючи пісні на слова Кобзаря та українські народні пісні. Популярність воютинського хору була така велика, що до нього просилися співаки з сусідніх сіл. Із с. Несвіч у хорі була О. Пітуніна, із с. Гать — Андрощуки, Гаврилюки, Нечипоруки, із с. Садова — Коперляни, Пугачевські. У репертуарі хору було понад 70 псалмів та народних пісень. Проте чи не найбільшим злетом культурно-мистецької роботи воютинської «Просвіти» стала постановка в 1934 р. опери «Наталка-Полтавка». Її постановником був В. Поліщук. Він одночасно здійснював керівництво хором та підготовкою акторів-аматорів. Найталановитішою співачкою була Л. Бабіюк, вона мала сильне сопрано, їй доручали головні ролі. Майже на рівні професійної актриси виконувала ролі Н. Гордієвська. Про її гру писала газета «Українська нива»: «Своєю грою і переживанням драми в своїй душі вона так заімпонувала публічності, що… жіноцтво було розжалене і не могло втриматися від сліз» [3, 3]. До сільської акторської трупи входили К. Бабіюк, Т. Йоржик, Г. Костюк, В. Лавренюк, Л. Мозолінська, О. Поліщук, Г. Танчук, Ф. Танчук, Ю. Шандерук та інші. У своїх спогадах О. Поліщук залишив свідчення про те, що сільські актори, окрилені успіхами в постановці першої опери, поставили і другу — «Запорожець за Дунаєм». Роль Одарки в ній виконала Л. Бабіюк, а козака — О. Поліщук.

Найактивнішу роботу з розвитку естетичних уподобань жидичинців проводив просвітянський хор. Чимала заслуга в цьому належала псаломщику В. Бабіченку, якого в селі ще й досі згадують як здібного організатора і вмілого диригента. Він був вихіцем з Полтавщини, у 1918−1920 р. брав участь у боях проти більшовицької армії, в 1920 р. був командиром 30 стрілецького куреня Української армії. Прибувши в Жидичин, швидко включився в національно-визвольний рух. Завдяки його професійним навичкам хор почав виступати з концертами. Репертуар колективу був багатим і різноманітним. Учасники хору ще й досі пам’ятають тексти пісень, називають композиторів: Д. Бортнянського, А. Веделя, М.Лисенка. Оскільки просвітянський хоровий рух набув масового характеру, виникла необхідність створення певної методичної бази. Тому в 1928 р. з ініціативи Ради Луцького повітового товариства розпочали роботу диригентсько-режисерські курси. По суті, започатковувалася система професійної музичної освіти.

Порівняно з хорами інструментальні колективи відіграли більш складну роль у тогочасному музичному житті Волині. Найчастіше це були різноманітні струнні ансамблі, які виникали при театральних гуртках, хорах як допоміжні виконавські «одиниці». У м. Рожищі й м. Олиці існували струнні оркестри, в с. Жидичині - духовий оркестр. Під звучання цього оркестру жидичинці святили воду, організовували зустрічі єпископові Полікарпові (Сікорському), який мав тут літню резиденцію.

Проте музичне життя не обмежувалося тільки колективними формами. Не менш яскравими були й виступи солістів-співаків та інструменталістів, поміж яких було немало справді талановитих митців. Це бандурист Д. Щербина, виступи якого були нелегальними через заборону офіційної влади, що вбачала в його співі прямий заклик до непокори. Це і його колеги-бандуристи К. Місевич та Д. Гонта, які поєднували концертні виступи з просвітницькою роботою. Це, нарешті, надзвичайно популярна на Волині бандуристка Г. Білогуб, гра та спів якої відзначались особливою поетичністю, а сама вона ніби уособлювала музично-поетичний дух Волині. Звучала в концертах і фортепіанна музика в інтерпретації випускника Празької консерваторії Р.Савицького.

Саме «Просвіта» збагатила волинське мистецтво талановитим хореографічним колективом, який отримав назву «Гурток українських танців і співу», і був очолюваний відомим балетмейстером В.Авраменком. Він не обмежувався лише концерними виступами і взимку 1922;1923 р. створив у Луцьку школу танцю. У ній навчалося близько 40 осіб, серед них такі обдаровані учні, як О. Бахов, М. Гасюк, С. Лісова, Н. Маркевич, В. Омельчук, В. Савчук, З.Харченко. З народними танцями, а також композиціями «Запорізький козак Гонта», «Чумак», «Горе Ізраїля» артисти об'їздили всю Волинь. Вихованців школи радо зустрічали в Чехословаччині та інших країнах.

«Про український танець чулисьмо, як про гопак з горілкою і… тільки. Яке ж зачудування, коли побачили ми національні танці учнів школи В.Авраменка. Танець виконаний 7-літнім Левком був нагороджений рясними оплесками. Танок „Катерина“ є просто таки щось не земне, якісь святі - божественні рухи — грація! …Що ж до „Чумака“, виконаного самим В. Авраменком, то цей танок є немов би сама воля на безмежний простір нашої України», — так відгукнулася газета «Українське життя» на виступ митців Луцької повітової «Просвіти» у Рівному 25 лютого 1923 р. [4, 4]. Окрім того, танцювальний гурток був і в с. Жидичин, створений за сприяння найздібнішого танцюриста М. Подригулі.

Про досить високий рівень хореографічної культури свідчила також поширена в регіоні практика інсценізації народних пісень, які в спільному театрально-хореографічно-хоровому виконанні були настільки популярними, що врешті виникла необхідність проведення відповідних підготовчих курсів. Багата й різноманітна музично-пісенна творчість Волині була цілющою криницею, живим джерелом творчого натхнення для митців краю. Репертуар хорів, звичайно, складався з українських народних пісень. Часто хористи виступали спільно з драматичними гуртками або акомпанували їм під час вистав, що мало великий успіх.

Театрально-аматорська діяльність стала однією з найбільш поширених та важливих сфер діяльності «Просвіти». Це зумовлювалося тим, що театральне мистецтво було найбільш доступним і популярним засобом національно-громадського та морального виховання. До того ж воно сприяло поліпшенню матеріального становища просвітянських осередків. У звіті Воютинської філії зазначалось: «Аматорські вистави, як і раніше, відіграють видну роль в житті філії і як засіб освітньо-виховний, і як розвага, і як єдиний фонд» [1, 31].

Близько половини просвітянських осередків мали свої аматорські гуртки. Розвиток театральної справи залежав від багатьох чинників: наявності приміщення, костюмів та декорацій, а особливо — від ставлення до них адміністративної влади. На 1 липня 1928 р. у філіях Луцької «Просвіти» їх нараховувалося 42 [5, 7]. Театральною справою займалися дійсно аматори — люди, які поєднували свої основні заняття з роботою в гуртках. Так, у с. Крупа гурток «Сільського господаря», що діяв при місцевій філії «Просвіти», ставив і п'єси, одна з яких відбулася 12 липня 1931 р. (комедія І.Франка на 3 дії «Учитель»). Прибуток від вистави мав піти на поповнення бібліотеки гуртка.

Найбільші театральні гуртки були в Торчині, Воютині, Жидичині, Колках. Театральне мистецтво не було байдужим і аматорам с. Баковці Полонківської гміни, які організували гурток. Ставили в основному жартівливі вистави, які полюбляло все село, — «Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка», «Чорт — не жінка». Аматорські гуртки існували також і в селах Боровичі, Гнідава, Годомичі, Крупа, Лаврів, Садів, Хорохорин та інших. У 1925 р. було дано 157 вистав, 1926 р. — 33, 1927 р. — 156, 1928 р. — 238. Отже, кожен аматорський гурток, щороку влаштовував 4−6 вистав.

Доробок аматорських гуртків насамперед складався з творів українських авторів, народних піснень і танців. Так, у репертуар гуртка в с. Четвертня входили вистави «Лихо з жінкою, лихо без жінки» — фарс на 1 дію М. Омелянця, «На сіножаті» — жарт на 1 дію Л. Яновської, «На перші гулі» — жарт на 1 дію С. Васильченка, «Мати-наймичка» — драма на 4 дії І.Тогобочного, «Пильнуй своєї хати» — жарт Сучасного, «Зимовий вечір» — етюд М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» — оперета Г. Квітки-Основ'яненка та інші. Свої вистави аматори ставили в приміщенні місцевої школи.

Для керівництва театрально-драматичними секціями при філіях Товариства «Просвіта» зосереджувалися кращі сили української інтелігенції, серед яких було чимало талановитих відомих акторів та режисерів. Плідно, хоча й спорадничо, працювала музично-драматична секція Луцької «Просвіти». Її активність 1920;1922 рр. значно поліпшила матеріальне становище Товариства, дала змогу утримувати помешкання та бібліотеку. Режисером був Д. Сідих. Талановито поставлена ним «Наталка-Полтавка» І.Котляревського підштовхнула до активніших дій і сільських аматорів.

Так, торчинські просвітяни бралися за постановку складних п'єс — «Лілея», «Наталка-Полтавка», «Мартин Боруля», «Циганка Аза», «За друзі своя», «Назар Стодоля». У 1923 р. силами секції в будинку «Просвіти» та театрі Кронштейна було дано 37 вистав. Проте з весни наступного року діяльність секції майже завмирає: її члени хотіли перейти в професіонали і прагнули створити власний театр. Питання про це неодноразово піднімалося на засіданнях Ради товариства, яка надавала фінансову допомогу в справі заснування постійного Волинського українського театру.

Пропагувати українське мистецтво було нелегко. На початку 20-х років у Луцьку існувало кілька театрів: польський (Волинський театр імені Ю. Словацького), єврейський, кілька аматорських драматичних колективів. У привілейованому становищі був польський театр, який фінансувався державними установами. У травні 1926 р. до міста приїхав талановитий актор і режисер з Наддніпрянщини М. Орел-Степняк. Однак створена ним театральна трупа, що з великим успіхом виступила на Волині, так і не змогла стати на професійний ґрунт: не вистачило власних сил, а адміністрація не надавала допомоги.

Та все ж ця українська трупа сприяла розвитку театрального мистецтва в краї. У Товаристві «Просвіта» було створено театральне бюро на чолі з М. Орлом-Степняком. У 1927 р. це бюро надавало аматорським просвітянським колективам тексти п'єс, реквізити. Сам М. Орел-Степняк чимало працював з аматорами-гуртківцями як так званий театральний інструктор. У цій роботі широко використовувалися збірки книжок з теорії акторської гри, що випускалися Львівською «Просвітою». Театральне бюро існувало на кошти, отримані від вистав.

Часто рецензіям на виступи аматорських гуртків могли позаздрити навіть професійні театри. З особливим захопленням театральні вистави приймали на селі. До творчого напруження аматорів додавалося хвилювання їхніх сімей, родин, односельчан. Програма виступу аматорів включала не лише п'єси, а й українські пісні, як було в 1927 р. в с. Зубільно: 1) «Як ковбаса та чарка»; 2) «Кум мірошник, або сатана в бочці»; 3) концерт пісень: а) заповіт Т. Г. Шевченка; б) «Зашуміла ліщинонька»; в) «Зійшов місяць, зійшов ясний», г) «Світи, світи, місяченьку»; д) «Солоха».

У 1927 р. на Волинь приїхав М. Певний — учень школи С. Садовського, вихованець М. Саксаганського, артист Московського театру, а пізніше Київського державного європейського українського театру. Саме М. Певний у кінці 1928 р. очолив організований у Луцьку гурток, у який увійшли артисти-аматори Г. Білогубова, Д. Гонта, М. Лісовик, М. Лісовикова, А. Мирощенко, О. Неділко, Н. Певна, І.Поляков та інші, художнім директором був Ю. Миць, директором хору — О.Колесниченко.

«Українська нива» написана з нагоди п’ятирічного ювілею театру, що його започаткували місцеві аматори, які поставили на святі 10-річного ювілею Луцької повітової «Просвіти» третій акт історичної п'єси Л. Старицької «Гетьман Дорошенко». Це стало поштовхом до створення драматичного гуртка, який згодом перетворився у Волинський український театр. Першим його директором був М. Певний [6, 2]. 3 червня 1929 р. Рада товариства прийняла рішення про організацію драматичного гуртка при Луцькій «Просвіті», керівником якого став Д.Степняк.

Аматорські гуртки діяли і після офіційного закриття товариства. Зокрема, комедія Л. Яновської «На сіножаті» була поставлена 7 січня 1934 р. Торчинською філією «Просвіти». «Надзвичайні артистичні здібності» відзначили глядачі в О. Поліщука, який майстерно грав скупого і дуже хитрого селянина Опанаса. Уже наступного дня, 8 січня, ті ж аматори ставили в просвітянському будинку п'єсу «Горе бабіям», а на Водохреща, 20 січня, — п'єсу Б. Лепкого «Сотниківна». На сценах сільських клубів ставилися п'єси та інтермедії таких авторів, як Т. Шевченко, М. Кропивницький та ін.

Завдяки діяльності гуртків виросла ціла плеяда талановитих самодіяльних акторів-співаків. Просвітяни вивчали правила сценічної поведінки, музичної грамотності. Загальному осуду підлягало пияцтво, брудні лайки. «На вистави приходили мало не всі - від старого до малого. Не йшов тільки той, хто нездужав. Це була школа пізнання своєї історії і національного виховання» [7, 141].

Однак часто, насамперед через причини внутрішнього характеру, театральна справа не набувала належного розвитку. Так, у с. Олика внаслідок «розколу» з гарного сільського театру виникло аж три аматорські гуртки, які витрачали багато сил на поділ майна, конфліктували між собою, проте поодинці так і не змогли налагодити роботу. Через нестабільне становище, постійну нестачу коштів музично-драматичні секції та гуртки «Просвіти» не змогли перетворитися на сильні культурні заклади. Та все ж у міжвоєнний період просвітянське товариство було головним осередком згуртування українського громадянства. Зазнаючи утисків від польської влади, його члени прагнули відродити рідну мову, культуру, звичаї, не дати загинути їм під іноземним гнітом.

Розвиток і вдосконалення театрального мистецтва на Волині теж було важливою справою просвітян. Товариство чимало зробило для морального та естетичного розвитку українського громадянства, а особливо для виявлення народних талантів, якими так багата волинська земля.

Отже, саме мистецтво стало основою національно-визвольної ідеології, джерелом живлення для національної культури, гарантом її збереження й поширення.

Науковий вісник. 10, 2001.

Волинський державний університет імені Лесі Українки.

PAGE 160.

PAGE 74.