Механізм здійснення міжнародних кредитних операцій

МЕХАНІЗМ ЗДІЙСНЕННЯ МІЖНАРОДНИХ КРЕДИТНИХ ОПЕРАЦІЙ

Одним з важливих інструментів кредитування та засобом мінімізації ризику при здійсненні зовнішньоторговельних операцій виступає товарний акредитив. Товарний акредитив — це зобов «язання банку за дорученням та за рахунок клієнта впродовж встановленого терміну видати певному одержувачу обумовлену суму в певній валюті за умови подання ним необхід-них документів. Надання акредитиву може бути пов «язаним з виставленням клієнтом векселя.

В основі акредитива лежить бажання постачальника мати більшу впевненість у тому, що по-купець оплатить поставки. Згідно з укладеним договором покупець повинен до поставки това-рів здійснити переказ певної суми до вказаного експортером банку. Після своєчасного та доку-ментально підтвердженого відправлення товарів продавець може одержати кошти, які перебу-вають у банку згідно з акредитивом.

Відповідно до вимог, які були прийняті Міжнародною торговельною палатою до товарного акредитива, існують дві основні форми акредитива: відзивний та безвідзивний. Форма акреди-тива встановлюється при укладенні договору. Будь-який акредитив, якщо його не визначено як безвідзивний, є відзивним акредитивом. Відзивний акредитив не створює ніяких правових зо-бов «язань між банком, який його відкриває, та бенефіціаром (тим, хто отримує платіж), тому в останнього немає повної впевненості щодо одержання коштів. Насамперед це зумовлюється тим, що такий акредитив може в будь-який час бути відізваний чи замінений банком або тим, хто його виставив. Згідно з правилами відзив акредитива дозволяється без повідомлення бене-фіціара. Внаслідок того, що інтереси експортера при цьому можуть бути ущемлені, більшого поширення набув безвідзивний акредитив. Цей акредитив є твердим зобов «язанням банку перед бенефіціаром.

У практиці набуває дедалі більшого поширення також використання підтвердженого акредити-ва, особливо якщо не відома платоспроможність імпортера та його банку. Він забезпечує експо-ртеру безвідзивне зобов «язання платежу з боку його банку, тому що банк на підставі цього під-твердження зобов «язаний здійснити оплату з наданням відповідних документів у будь-якому випадку. Платіж здійснюється навіть тоді, коли імпортер або його банк не можуть або не бажа-ють платити. Це означає, що ризик такого неплатежу переходить до банку експортера, а експо-ртер отримує повну гарантію платежу. Але це вимагає збільшення витрат — угода про вистав-лення підтвердженого безвідзивного акредитива передбачає сплату відповідної комісії (плати) за підтвердження. Комісійні витрати у кінцевому підсумку сплачує імпортер.

Значні за розмірами банки надають акцептний кредит або кредит у формі акцепту тратт. Суть цього виду кредиту полягає у домовленості експортера з імпортером, що платіж за товар буде здійснено через банк шляхом акцепту останнім виставлених експортером тратт.

Поширення кредиту у формі акцепту тратт зумовлене обмеженнями комерційного кре-дитування. Експортер дуже часто не знає платоспроможності та надійності імпортера з іншої країни. Під час продажу товару в кредит такому покупцеві у експортера виникають сумніви щодо сплати векселя, який акцептований імпортером. Тому він у деяких випадках скоріше утримається від кредитування під акцепт невідомого йому імпортера. Навіть у випадку, коли в експортера не виникає сумнівів щодо платоспроможності імпортера та в оплаті акцептованої ним тратти, кредитування імпортера під вексель може бути утрудненим для експортера, насам-перед тому, що останньому буде важко облікувати у будь-якому банку тратту, яка акцептована невідомим або маловідомим у цій країні імпортером з іншої країни. Все це і зумовило розвиток банківського кредитування імпортера у формі акцептних кредитів. Замість імпортерів тратту експортерів акцептує банк імпортера, на який вона вже безпосередньо виставляється експорте-ром. Місце невідомого імпортера займає банк, більш платоспроможний та більш відомий в кра-їні експортера, ніж фірма імпортер. Банки беруть за свій акцепт винагороду з імпортерів і убезпечують себе від ризику на випадок непогашенім імпортером наданого йому кредиту. Акцептні операції банків розширюють для експортерів можливості збуту товарів у кредит, а для імпорте-рів полегшують їх оплату.

Основні риси акцептної операції полягають в тому, що експортер під час продажу товарів у кредит ставить перед імпортером вимогу оплачувати товари з допомогою акцепту тратт експор-тером, банку імпортера (або будь-яким іншим банком за домовленістю з імпортером). Імпортер робить запит у свого банку (або в іншого) про можливість надання йому акцептного кредиту. Після отримання згоди банку імпортер повідомляє експортера про свою згоду на запропоновану форму розрахунку за товари банківськими акцептами, й сторони укладають угоду.

Відповідно до умов контракту експортер відвантажує товар, оформляє товарні документи та одночасно виписує тратту на банк імпортера. Вказані товарні документи, що одночасно випи-сані також і на ім «я банку-імпортера, разом із траттою експортер передає своєму банку для пе-ресилання документів банку імпортера.

Банк імпортера після отримання товарних документів разом з траттою, повідомляє імпорте-ра про його зобов «язання внести банку суму тратти до настання терміну її оплати й видає імпор-теру товарні документи, звичайно під зберігальну записку, яка гарантує належність товару банку. Після цього банк імпортера акцептує виставлену на нього експортером тратту та відсилає її банку експортера.

За певний проміжок часу до оплати тратти імпортер вносить до банку її суму, за рахунок якої банк і оплачує й в день, коли настає термін оплати. При цих операціях банк не вкладає ре-сурсів у кредитування імпортера. По суті своїм акцептом банк тільки гарантує експортеру опла-ту товару імпортером. Зважаючи на банківський акцепт, імпортер дістає можливість користува-тися банківським кредитом на термін від акцепту тратти до внеску грошей на й оплату. Таким чином, у цій операції банк імпортера стосовно експортера виступає боржником, а імпортера — кредитором. У випадку невиконання імпортером своїх зобов «язань перед банком за акцептним кредитом банк за рахунок своїх коштів оплачує тратту, яка акцептована ним, і таким чином змушений нести збитки.

Акцептно-рамбурсний кредит є певним ускладненням акцептного кредиту. Місце банку імпортера посідає міжнародний першокласний банк. Звичайно це пов «язано з вимогами експор-тера отримати тратту, яка акцептована великим банком і може бути легше врахованою, ніж тратта, яка акцептована банком імпортера, котрий є недостатньо відомим у країні експортера.

Хід акцептно-рамбурсної операції в основному повторює акцептну операцію. На про-хання імпортера його банк забезпечує йому одержання акцепту великого міжнародного банку. Якщо банк імпортера вважає можливим надати кредит імпортеру, він звертається з проханням про акцепт тратт, що виставлені експортером до міжнародного банку. Міжнародний банк дає згоду банку імпортера, якщо не має сумніву щодо його платоспроможності. Після цього за кі-лька днів до терміну акцепту тратт вищеназваним міжнародним банком банк імпортера надси-лає міжнародному банку своє зобов «язання здійснити переказ йому грошових коштів дах їх оплати. Таке зобов «язання банку про переказ (рамбурсирування) сум для оплати акцептованих тратт називається рамбурсним зобов «язанням. Відповідно до цього одержала назву і форма кре-дитування імпортерів.

Схема операцій за акцептно-рамбурсним кредитом передбачає такі дії:

? прохання імпортера банку про відкриття кредиту;

?прохання про відкриття акцептного кредиту та рамбурсне зобов «язання, яке надсилається банком у країні імпортера банку на міжнародному фінансовому ринку;

?відкриття акцептного кредиту банком на міжнародному фінансовому ринку на користь експортера у банку-кореспондента в країні експортера;

?повідомлення експортеру з боку банку в країні експортера;

?відправлення товару експортером та передання товарних документів та тратти в банк в країні експортера;

?пересилання банком у країні експортера банку на міжнародному ринку одного примірника тратти на акцепт у супроводі товарних документів;

?урахування на грошовому ринку другого примірника тратти;

?пересилання банком на міжнародному фінансовому ринку документів про від-вантаження банку в країні імпортера та видача їх імпортеру під зберігальну розписку,.

?передання складу товару під заставне свідоцтво;

?передавання банку в країні імпортера заставного свідоцтва в обмін на зберіга-льну записку;

?продаж імпортером на внутрішньому ринку товару та викуп ним у банку заста-вного свідоцтва;

?перерахування банком у країні імпортера частини виручки за товар, який є не-обхідним для погашення тратти, на рахунок банку-акцептанта і" видача залиш-ків виручки імпортеру;

?пред «явлення тратти банку-акцептанту в строк та її оплата.

На практиці надання акцептно-рамбурсного кредиту нерідко пов «язане з одночасним від-криттям імпортером аккредитива. У цьому випадку останній виступає як гарантія виконання зобов «язань.

Брокерські кредити є різновидом комерційного кредитування торговельними посеред-никами експортерів та імпортерів. Брокери нерідко видають гарантії за кредитами, які отриму-ють експортери та імпортери, за особливу винагороду, яка має назву делькредере.

Свої основні економічні функції — фінансування на інтернаціональному рівні світового процесу виробництва та міжнародного платіжного обороту — міжнародний кредит може здійс-нювати лише при забезпеченні позичальників довгостроковими та середньо-строковими фі-нансовими ресурсами.

Експортери під час надання середньота довгострокових кредитів насамперед застосо-вують такий інструмент, як вексель. У зв «язку З наявністю значного ризику, пов «язаного з опла-тою тратт імпортером, труднощами обліку тратт, які акцептовані імпортером, подальший роз-виток фірмового кредиту супроводжувався створенням системи страхування експортних креди-тів спеціалізованими банками. Спочатку банки вийшли у сферу зовнішньої торгівлі як креди-тори фірм експортерів.

Але з часом національні банки країни фірми-експортера почали здійснювати більш гну-чку політику зовнішньоторговельного кредитування. Вони почали надавати кредити безпосере-дньо імпортеру. Це дало йому можливість розплачуватися за поставки експортера коштами, одержаними від банку. Такий метод банківського кредитування зовнішньої торгівлі називається кредитом покупцю. Кредити покупцю найбільш вигідні саме імпортеру — в нього з «являється можливість вибору фірми-постачальника, хоча і тільки в окремій країні. Одночасно термін кре-диту подовжується, а вартість деякою мірою знижується. При цьому фірми-постачальники, які усунені від безпосередньої участі у кредитуванні експорту, не мають можливості підвищити ці-ни кредиту. Останнє досить часто відбувається при застосуванні фірмового кредиту і навіть кредиту постачальнику.

Вартість банківського кредиту покупцю фіксується на декілька років на рівні, нижчому за вартість позичкових коштів на ринку капіталів, що сприяє підвищенню їх конкурентоспро-можності. Строк кредиту покупцю перевищує строк кредиту постачальнику (переважно це се-редньота довгострокові позики). Банки при цьому можуть відкривати кредитні лінії для інозе-мних позичальників на оплату товарів, які були придбані. У цих механізмах банки виступають партнерами підприємницької діяльності клієнтів. Вони беруть участь у переговорах про торго-вельно-виробниче співробітництво, виступають центрами економічної інформації та вивільня-ють експортерів від різного роду фінансових та комерційних ризиків. Механізм здійснення кре-диту покупцеві показано на рис. 5.

Останнім часом ринок єврокредитів перетворився на важливе джерело позичкових кош-тів для світової економіки. Специфічними інструментами надання середньострокових та довго-строкових банківських кредитів на ринку єврокредитів є роловерні та консорціальні кредити.

Найменування роловерних кредитів, ставка за якими періодично переглядається, походить із факту рефінансування банками позичок 3 — 6-місячними депозитами. Це означає постійне по-вторювання відновлення потреб у рефінансуванні. Іншими словами, кредит має періодично «перекредитовуватися». Відповідно кожні 3 — б місяців позичальники переглядають також ставки відсотка. До основних форм роловерного кредиту відносять: роловерні європозики, від-новлювані роловерні кредити та роловер-стенд-бай єврокредити (роловерний кредит підтрим-ки).

Роловерні європозики на початку свого використання мали фіксовані ставки відсотка. Вна-слідок краху Бреттон-Вудської системи при їх наданні почали використовувати «плаваючі» ставки відсотка.

Відновлювані роловерні кредити не мають встановленого загального розміру суми кредиту. При його одержанні обговорюється лише дата зміни «піни» та обсягу кредиту в межах терміну надання, що, як правило, збігається з часом зміни ставки відсотка. Базою для їх виникнення слугували національні револьверні, або контокорентні, кредити, в яких практикують викорис-тання овердрафту.

Роловер стенд-бай єврокредит (роловерний кредит підтримки) має характер підстрахуваль-ного. При укладенні договору на його отримання позика фактично не надається. Банк лише бе-ре на себе зобов «язання надати впродовж дії договору єврокредит за першою вимогою позича-льника.

При цьому базою для регулювання ціни кредиту виступає ставка, яка застосовується в опе-раціях провідних банків у Лондоні — ЛІБОР (London Interbank Offered Rate). Ця ставка пропо-нується на лондонському міжбанківському ринку. Дана ринкова ставка за короткостроковими кредитами зазнає значних коливань, особливо поза межами встановлених строків. Унаслідок цього процентні ризики, які беруть на себе позичальники відповідно до угод, дуже високі — значно вищі за інші ризики. На практиці ставка за роловерними кредитами розраховується з до-помогою додавання різниці до ставки ЛІБОР. Ця різниця називається маржею, або спредом, та фіксується у кредитній угоді. Спред слугує компенсацією банку-кредитору за виконання ним відповідної роботи, ризик і за користування його капіталом. Тому розмір спреду розподіляється відповідно до терміну кредиту та класу або положення позичальника. Тим самим враховуються ризики країни та кредиту, мають вплив також ринкові умови.

Якщо кредит не вибирається повністю зразу ж після його надання, за невикористану частину кредиту спланується комісія за зобов «язання. На додаток до цього позичальник повинен опла-тити витрати на консультації та ін.

Терміни за роловерними кредитами значною мірою коливаються залежно від положення по-зичальника та ринкової кон «юнктури. Як правило, термін такого кредиту становить від 3 до 10 років. Кошти передаються позичальнику до закінчення терміну, але в разі дострокового пога-шення береться комісія. Час від часу позичальник має право на користування кредитом на «ре-вольверній» (відновлювальній) основі, маючи можливість погасиш та отримати його протягом одного й того ж терміну кредиту.

Розміри роловерних кредитів варіюють у дуже широких межах. Кредити розміром 100 — 300 млн дол. — не явище, а рекордний за розміром кредит становив 2,5 млрд дол. і був наданий Великобританії.

Роловерна система кредитування виконує важливу функцію трансформування короткостро-кових коштів у більш тривалі Справа в тому, що використання короткострокових коштів для кредитів довгострокового терміну призводить до втрату банківській ліквідності. Крім цього, іс-нування єврокредитних ринків, де є можливість отримати значні за розмірами позики, вимага-ло, щоб такого роду можливості використовувалися не тільки для задоволення цьогочасних по-треб, а й для інвестування та довгострокових державних програм. Необхідність розв «язання цих завдань вимагала розробки специфічного механізму кредитування. Ним і стала банківська кре-дитна діяльність на основі пасивних операцій з сертифікатами на депозит та активних операцій з відновлюваними роловерними кредитами. Останні слугують основою і для пасивних операцій, коли банки мають можливість за рахунок роловерних позик короткого терміну надавати кредити на більш тривалі строки;

Але надання кредитів на більші терміни за рахунок коштів меншого строку навіть з допомо-гою такого механізму не ліквідує ризику втрати ліквідності, особливо коли йдеться про значні кошти, типові для міжнародного ринку. Деякою мірою рішення було знайдено з допомогою за-стосування принципу розподілення ризику.

Намагання зменшити ризик при наданні позичок примусило банки вдосконалювати меха-нізм кредитування, використовуючи, зокрема, випуск пінних паперів під роловерні єврокреди-ти. Після укладення контракту позичальник видає кредитору зобов «язання (promissory notes) про своєчасне погашення позички, відсотка та комісій. Таке зобов «язання надає додаткові гара-нтії кредитору і є, по суті, ліквідним папером, який можна переоблікувати. При наданні креди-ту також застосовується емісія сертифікатів, які підтверджують участь у єврокредиті. Такі сер-тифікати теж можуть як перепродаватися іншим фінансовим установам, так і обліковуватися.

Середньострокові та довгострокові кредити на значну суму надаються, як привило, банківськи-ми консорціумами (синдикатами) і мають назву синдиційованих. Техніка надання таких креди-тів передбачає, що один банк, який має назву управляючого та підтримується банко-менеджерами, проводить переговори з позичальником про умови кредиту. Члени управляючої банківської групи підписуються на певні частини спільного кредиту, тобто вони стають банка-ми-андерайтерами. Як правило, вони роздрібнюють частки своєї участі й передають їх іншим кредиторам. При організації консорціального кредиту на додаток до базової відсоткової ставки та маржі сплачуються комісії за управління, участь, посередництво (агентська), а також витрати на консультації тощо.

Банківські синдикати внаслідок розпорошення ризику кредитних операцій серед бага-тьох банків мають більше можливостей трансформації короткострокових пасивів у довгостро-кові активи, ніж будь-який інший, навіть великий за розмірами банк. По суті середньострокові банківські кредити надають позичальнику кошти на короткі строки (3 — 6 місяців), але з сис-тематичним подовженням до закінчення терміну кредиту.

Синдиційовані кредити порівняно з національним банківським кредитом мають як недоліки, так і переваги. Їх недоліки пов «язані з тим, що, будучи за своїми параметрами середньостроко-вими, вони надаються в цілому на коротші терміни. Крім того, ставка відсотка за еврокредита-ми частіше вища за ставки банківського кредиту, який підтримується державою. Переваги ж їх полягають у тому, що кредити можуть бути надані в будь-якій вільноконвертованій валюті, й це надає позичальнику можливість використовувати ці кошти на свій розсуд, не обмежуючи свої господарські рішення. Довгострокове кредитування (строком на 10—15 і більше років) добу-ло розвитку насамперед у практиці кредитування урядів країн, які стикаються з проблемами за-боргованості. Розрізняють такі форма довгострокових кредитів: міждержавні кредити за раху-нок асигнування бюджетних фондів; двосторонні державні; міжнародних та регіональних ва-лютно-кредитних і фінансових організацій; по лінії надання допомоги, яка разом з технічною допомогою, безвідплатними дарами, субсидіями включає позики на пільгових умовах.

Наприклад, МВФ у межах фідуційного фонду надає кредити найбіднішим країнам, що розвиваються, строком на 10 років, якщо вони мають труднощі з платіжним балансом. На строк 15 років надає кредити і Фонд структурної адаптації країнам, які відповідають вимогам Міжнародної Асоціації Розвитку (МАР).

Досить часто здійснюється змішаний вид міжнародного кредиту. Наприклад, звичайні форми кредитування експорту поєднуються з наданням фінансової допомоги або «м «яких» кре-дитів.

Новою формою кредитування, яка найчастіше використовується при наданні кредитів країнам, що розвиваються, є спільне фінансування кількома кредитними установами значних за розмірами проектів, переважно в галузях інфраструктури. Ініціаторами спільного фінансування виступають Світовий Банк, МВФ, ЄБРР, які залучають до цих операцій комерційні банки. Не-обхідно зауважити, що останні частіше кредитують на пільгових умовах (за ставкою, меншою від ринкової) найбільш привабливу частину проекту.

Практикують дві форми спільного кредитування:

? паралельне фінансування, за якого проект поділяється на дві частини, що кре-дитуються різними кредиторами в межах установленої квоти;

? співфінансування, за якого всі кредитори надають кредити впродовж реалізації проекту.

Спільне фінансування надає певні переваги позичальнику, оскільки відкриває йому до-ступ до пільгових кредитів. Але більш вигідним воно є для кредиторів. За такого фінансування вони отримують додаткові гарантії своєчасного погашення позички боржником. Має місце і по-силення фінансової залежності країни-боржника від кредитора.

Синдикати комерційних банків часто надають кредит за умови отримання країною-позичальницею кредитів МВФ або МБРР. Це має на меті регулювання доступу позичальників на світовий ринок позичкового капіталу, виходячи з політичних та економічних міркувань.

Однією з особливостей сучасної зустрічної торгівлі є складний фінансовий механізм її забезпечення та велика роль банків у ньому. Сторони повинні мати механізм взаємного креди-тування, функціонування якого забезпечується через традиційний розрахунково-фінансовий механізм банку. Водночас набула розвитку практика, згідно з якою банки надають середньота довгострокові кредити при здійсненні компенсаційних угод найбільш складного характеру з то-чки зору економічних зв «язків між сторонами (компенсаційних проектів, які включають елемен-ти виробничої кооперації).

Перші угоди про зустрічну торгівлю, в яких брали активну та значну за масштабами участь банки, були бартерними, за яких одна сторона кредитує іншу на значні суми порівняно тривалий час. До 80-х років банківська участь у зустрічній торгівлі сформувалась у трьох видах:

? у вигляді спеціалізованих банків, найчастіше невеликих, але діючих під керів-ництвом провідних банків;

? відділів зустрічної торгівлі в більшості великих ТНБ;

? дочірніх спеціалізованих торговельних компаній, які належать банкам.

У межах кредитування зустрічної торгівлі традиційна функція банків деякою мірою транс-формується: вже не колишні показники платоспроможності розглядаються банком під час оцін-ки надійності позички, а ймовірність ефективного здійснення проекту в цілому та зустрічних поставок, які повинні забезпечити його прибутковість та кошти на погашення позички. Певний чином на таку переорієнтацію при аналізі показників вплинула так звана «криза заборгованос-ті», коли чимало країн стали неплатоспроможними або опинилися на грані банкрутства. Зустрі-чні поставки, що виступають певною мірою альтернативною гарантією платоспроможності, на-дають банкам можливість продовжувати надавати послуги з фінансування експортних операцій своїх клієнтів.

Банки надають довгострокові кредити за компенсаційними угодами. Ці кредити грунтуються на механізмах взаємного постачання товарів на однакову вартість. Такі кредити завжди мають цільовий характер: отримуючи у кредит (приміром на 10 років) машини, устаткування для створення та реконструкції підприємств, освоєння природних ресурсів, позичальник на пога-шення кредиту здійснює зустрічне постачання продукції побудованих або реконструйованих підприємств. Характерна риса компенсаційних угод — значні масштаби та довгостроковий ха-рактер, взаємна зумовленість експортної та імпортної угод. Кредит за компенсаційними угода-ми слугує для імпортера засобом ув «язки платежів за придбані машини та устаткування, вируч-ки від зустрічних поставок товарів та експорт як компенсацію відповідних витрат.

При кредитуванні компенсаційних угод використання фірмових кредитів має обмежений ха-рактер, переважають довгострокові консорціальні кредити, що надаються банківськими консо-рціумами. Це зумовлено тим, що національне законодавство досить часто встановлює для окремих банків ліміт кредитування одного позичальника, а також тим, що банки прагнуть об-межити ступінь ризику при наданні кредитів.

Частиною довгострокового міжнародного кредитування є міжнародні позики — міжнародні кредити, які надаються у валюті, залучення державними або приватними корпораціями позич-кових коштів на національному та світовому ринках позичкових капіталів шляхом випуску сво-їх боргових зобов «язань, тобто емісії пінних паперів (середньострокових нот, довгострокових облігацій та ін.). Найбільш поширені емісії облігацій, які можуть бути поділені на два сектори: іноземні облігаційні позики та власне міжнародні облігаційні позики, або європозики. Іноземні облігаційні позики (міжнародні кредити, які надаються у валюті) — це емісія облігацій інозем-ними емітентами з метою мобілізації капіталу насамперед національних кредиторів певної кра-їни. Такі емісії були найбільш поширені в перші десятиліття XX ст., потім їхнє значення змен-шилося, але з 60-х років вони знову набули певного поширення. У сучасних умовах більшість випусків іноземних облігацій практично зосереджені на фінансових ринках чотирьох країн. Це — міжнародні кредити, які надаються у валюті США, ФРН, Швейцарії та Японії і підпорядко-вуються регламентаціям щодо цінних паперів країни емісії, але на практиці їх обіг здійснюється згідно з більшістю принципів євроринків, насамперед тому, що вони виступають безпосередні-ми конкурентами власне єврооблігацій. У сфері стягнення податків, методів емісії та функціо-нування вторинного ривку правила дуже близькі до правил євроринку. Головні відмінності обумовлюються країнами-емітентами — Швейцарією та Японією.

Швейцарія, яка монополізувала 2/3 емісій іноземних облігацій в 1986 та 1987 рр. та практично половину міжнародних кредитів, які надаються у валюті, намагається уникнути роз-витку ринку швейцарського єврофранка для того, щоб не розширювати міжнародну роль своєї валюти. Тому вона й перешкоджає розміщенню швейцарськими банками єврооблігацій у швей-царських франках. Унаслідок цього бажаючі зробити емісію у цій валюті можуть використову-вати єдину можливість — міжнародні кредити, які надаються в іноземній валюті. Тієї ж тактики дотримувалась і Японія, Що стосується США, які виступають третьою провідною країною іно-земних емісій, то їхнє положення відповідає традиції американського ринку, який не зник, але має незначну вагу.

Залежно від країни емісії ці облігації мають спеціальні назви:

Yanke Bonds в США, Samourai Bonds в Японії, Bulldog Bonds в Великобританії та Chocolate Bonds в Швейцарії.

Ринок іноземних облігацій розвивається не так динамічно порівняно з ринком власне облігацій. Але ця тенденція може змінитися насамперед під впливом: зміни відповідних обме-жень на національних та міжнародних ринках капіталів.

З початку свого виникнення позики у формі вільного випуску облігацій на зовнішньому ринку позичкових капіталів базувалися на принципах єдності місця, валюти та біржового коти-рування. Наприклад, облігації французької позики на англійському ринку капіталів були випу-щені у фунтах стерлінгів і купувалися англійськими інвесторами на основі лондонського коти-рування.

Після другої світової війни виникли перепони для розміщення облігаційних позик, особ-ливо у Західній Європі. Це було пов «язано з недостачею довгострокових джерел позичкового капіталу та недостатнім розвитком інституційних інвесторів, нестійкістю валют та платіжних балансів, жорстким контролем за допуском іноземних позичальників на національні ринки по-зичкового капіталу. Тому набули розвитку міжнародні облігаційні позики, які випускаються банками одночасно на декількох провідних ринках позичкового капіталу у валюті третьої краї-ни. Ці власне міжнародні облігаційні позики, які мають назву єврооблігаційних або європозик, вперше почали випускатися з 1963 р. і поступово почали слугувати вагомим джерелом залучен-ня фінансових ресурсів державами, містами, корпораціями.

Згідно з існуючою практикою до емісії допускаються відомі емітенти, які мають намір залучите значні кошти. Впродовж тривалого часу позичальниками були майже виключно під-приємства та організації промислове розвинутих країн та міжнародні інститути, а також держа-ви. За останні роки зросла частка банків та фінансових інститутів.

Ринкова ставка відсотка залежить від валюти позики та фіксується на весь термін. Ціна пін-них паперів коливається залежно від рівня ринкової ставки відсотка, регулювання якої відпові-дно до ринкових умов відбувається раз на півроку. Біржове котирування здійснюється, як пра-вило, на ринках Люксембурга, Лондона, Франкфурта-на-Майні. Позичальником сплачуються комісії. Купони цінних паперів, що емітуються публічно або підлягають приватному розміщен-ню консорціумами міжнародних банків, звільняються від податку.

Використовуються різноманітні фінансові інструмента: звичайні облігації з фіксованою або плаваючою ставкою, облігації, що конвертуються в акції або супроводжуються правом на при-дбання акцій, інші види облігацій. Цей ринок пропонує також короткострокові цінні папери з плаваючою ставкою, які є сертифікатами, що передаються на пред «явника строком до п «ята ро-ків та підлягають одноразовому відшкодуванню.

Банки організували вторинні ринки єврооблігацій у Люксембурзі, Лондоні, Франкфурті та ін. Банк Morgan Guaranty створив у 1968 р. клірингову палату в Брюсселі, в капіталі якої беруть участь 120 банків: Euroclear. Друга клірингова палата була створена на початку 70-х років євро-пейськими банками (Центр постачання єврооблігацій: CEDEL), яка налічує 94 банківських ак-ціонери.

Основна різниця між двома видами облігацій (іноземними та власне єврооблігаціями) поля-гає в тому, що перші продаються на певній біржі, тоді як другі не обов «язково котируються в певному географічному місці Щодо обсягів, то ці дві категорії облігацій мали однакову вагу в 70-ті роки та на початку 80-х років, але потім ситуація дещо змінилася. Починаючи з 1982 р. єв-роемісії почали в 2 рази перевищувати емісії іноземних облігацій, у 1987 р. вони були в 4 рази більшими.

Майже до середини 80-х років більша частина європозик здійснювалася у євродоларах, але в наш час поширення набули інші євровалюти.

Необхідно також зауважити, що ринок єврооблігацій практично закритий для позичальни-ків, які мають репутацію ненадійних боржників.

Організація публічних емісій та приватного розміщення на євроринках облігаційних пози-чок здійснюється спеціально створеними для цього міжнародними синдикатами (консорціума-ми) або пулами. Звичайно вони мають триярусну структуру, яка включає групу управління, групу розміщення та групу продажу.

Упродовж останніх років банки дедалі більше орієнтуються на діяльність на ринках капіта-лів, насамперед на євроринках. Дана тенденція називається сек «юритизацією. Нові електронні інформаційні технології в банківській справі дають змогу отримати моментальну інформацію про стан справ в усіх провідних фінансових центрах та надзвичайно швидко обробити її. Це створює можливості отримання прибутків на основі проведення арбітражу між різними фінан-совими центрами, посилює взаємозв «язок між ринками прямих банківських кредитів та ринками облігацій.

Розвиток євроемісій з фіксованою ставкою відбувається залежно від різниці у реально-му доході єврооблігацій, з одного боку, та грошових вкладів на строк три місяці, з іншого. Коли ця різниця зростає, обсяг євроемісій збільшується. Ринок розширюється тим більше, чим біль-ша ця різниця в період падіння ставок відсотка. Відбувається певна консолідація грошових аву-арів.

У нестабільному міжнародному середовищі, що постійно змінюється, внаслідок зміни ставок відсотка та валютних курсів, інвесторам та позичальникам необхідно в будь-який мо-мент пристосовуватися до обставин. Водночас, вони намагаються максимально скористатися з переваг або недоліків податкового законодавства. Фінансові інновації, що масовано виникли й поширилися впродовж 70 — 80-х років, задовольняють саме пі потреби. Необхідно насамперед підкреслити те, що саме міжнародні ринки найкраще пристосовані для впровадження іннова-цій, бо вони менше регламентовані, ніж національні.

До цього часу євроринки пропонували позичальникам такі три основні види позик:

а) короткострокові кредити у євровалютах, які давали змогу фінансувати потреби в грошо-вих коштах безпосередньо на зразок грошових кредитів, що пропонуються банками у більшості провідних промислове розвинутих країн;

б) середньота довгострокові єврокредити (терміном більше як 18 місяців, але менше від 15 років), які надаються банківським пулом;

в) єврооблігації на міжнародних ринках.

З допомогою застосування спеціальних видів цінних паперів фінансові інновації дають можливість забезпечиш будь-яку тривалість позики — від 24 год. до безмежності.

Однією з перших інновацій були послуги гарантованих емісій, які мали замінити єврок-редити в умовах нестабільності фінансових ринків. Вони мали на меті запропонувати цінні па-пери, які користуються довірою як у позичальника, що прагне забезпечити собі певні обсяги се-редньострокового фінансування за найбільш сприятливими ставками, так і в кредитора, який надає перевагу короткостроковому інвестуванню коштів.

Серед таких фінансових інновацій необхідно насамперед зазначити євроноти RUF, NIF і МОFF.

Інструменти відновлення підписки (REVOLVING UNDERWRITING Facilities — RUF) — це середньострокові (від 5 до 7 років) кредитні програми, які дають змогу позичальнику періодично випускати на євроринок короткострокові (від 1 до 12 місяців) євроноти при посередництві інвестиційного банку. По суті пі послуги з відновлення підписки на цінні папери є середньостроковим кредитом, який передбачає продаж короткострокових цінних паперів. У разі неможливості реалізації цінних паперів унаслідок ринкової кризи ліквідності, позичальник має впевненість щодо викупу цих паперів комерційними банками, об «єднаними в гарантійний синдикат, за ціною, обумовленою раніше. Ставки реалізації визначаються шляхом індексації за ЛІБОР заздалегідь. Завдяки цьому позичальник отримує гарантію середньострокового фінансування, що, безумовно, є вигідним для нього.

Гарантійні інструменти (Notes Insurance Facilities — NIF) — послуги з випуску боргових зо-бов «зань з наступним продовженням на тих же умовах були створені за ініціативою комерцій-них банків, яких не зовсім задовольняли властивості RUF. Насамперед тому, що вони перекла-дали всі ризики ліквідності тільки на комерційні банки, тоді як ділові банки, не маючи ніякого ризику, отримували теж значні доходи. У паперах типу NIF дії з реалізації та гарантії більше не розділяють — банки, які бажають брати участь у реалізації євронот, об «єднуються в синдикат, який робить заяву про придбання цінних паперів, котрі бажає випустити позичальник. Якщо позичальник не-вдоволений заявою, він може скористатися єврокредитом, який буде наданий цим синдикатом на умовах, погоджених заздалегідь.

В операціях на євроринку використовуються різні модифікації RUF та NIF які утворені від-повідно до потреб як позичальника, так і банків.

Фондові інструменти з багатоваріантним вибором (Multi Options Funding Facilities — МОFF) — це зобов «язання синдикату банків надавати кредит за першою вимогою та в зручній для клієнта формі. Банки за таку послугу отримують відповідну винагороду. Такі кредити да-ють змогу позичальнику здійснювати випуск кількох інструментів фінансування, крім коротко-строкових цінних паперів. Завдяки цьому існує можливість робити вибір між кількома валюта-ми та способами розрахунку ставок відсотка. У таких формах кредитування заінтересовані пе-редусім невеликі та середні фірми, тому що вони підвищують стабільність взаємовідносин кре-диторів та позичальників.

У другій половині 80-х років набули розвитку негарантовані пінні комерційні папери, які випускаються переважно першокласними позичальниками. Ці папери надають більші пільги, ніж гарантовані, і можуть мати термін до 10 років.

Значні коливання ставок відсотка на міжнародних та національних ринках грошей останні-ми роками стимулювали появу та популярність на євроринку короткострокових зобов «язань зі змінним відсотком (ставки, що плавають). Ставки відсотка за цим новим видом зобов «язань з термінами від 5 до 15 років індексуються за ЛІБОР і періодично переглядаються з метою адап-тування до ринкової кон «юнктури (як правило, кожні б місяців).

Поряд зі ставками, що плавають, з «явилося багато видів інших, які дають змогу задово-льнити вимоги різноманітних інвесторів. Це — прогресивні та регресивні ставки; ставки, які підлягають перегляду; ставки, які регулюються; ставки, що плавають, які перетворюються у фі-ксовані за умови їх зниження нижче від певного рівня;

ставки, що плавають між мінімумом і максимумом; облігації з нульовим купоном, за яким до-ход передплатника забезпечується приростом вартості між піною емісій, яка значно нижча за номінал, та ціною погашення, яку визначають за номіналом.

Існують також облігації, що мають додаткову перевагу порівняно з відсотковою ставкою. Це дає змогу емітенту пропонувати ставки відсотка нижчі, ніж за звичайними облігаціями. Це — облігації, що конвертуються, та облігації з варантами. Облігації, що конвертуються, можуть обертатися у нові облігації, завдяки чому передплатники отримують певні переваги, насампе-ред при змінах відсотка. Облігації з варантами дають можливість придбати облігації або акції емітента за певною ціною, більш вигідною для передплатника.

Намагання зменшити ризики, пов «язані зі змінністю ставок відсотка та валютних курсів, призвело до поширення таких фінансових інструментів, як свопи. Саме з ними зараз пов «язані більшість облігаційних позик. Свопи — це повний або частковий обмін заборгованістю. Меха-нізм здійснення свопу передбачає, що дві сторони беруть на себе зобов «язання обміну валюти або обслуговування боргу (платежі відсотка за двома зобов «язаннями на одну й ту ж суму) на заздалегідь установлених умовах упродовж періоду, який може досягати 10 років.

У свопах використовується насамперед різниця в ставках відсотка, яка існує на різних сег-ментах міжнародного ринку капіталів, на різних національних ринках. Це дає змогу позичаль-нику отримати доступ до кредитних ресурсів на більш вигідних умовах. Використовують свопи найчастіше корпорації-позичальники, а посередниками-організаторами є банки, деякі з них бе-руть на себе роль біржі свопів (зводять не двох партнерів, а зразу широку позицію з багатьма клієнтами). По суті, операції своп утворюють самостійний середньота довгостроковий ринок з певним складом учасників та професіональною асоціацією/банків, які спеціалізуються на цих операціях, стандартною технікою та вторинним ринком.

Набули поширення також свопи активів, до яких вдаються кредитори, що потребують рест-руктуризації балансу або одержання будь-яких інших переваг.

У зв «язку з виникненням кризи неплатоспроможності країн, що розвиваються, з «явилися «бо-ргові свопи». Вони передбачають обмін боргових зобов «язань країн, які зазнають труднощів з обслуговуванням зовнішнього боргу між банками та інвесторами (по суті це теж свопи акти-вів). Обмін борговими зобов «язаннями країн, які розвиваються, дав змогу відрегулювати про-філь кредитного ризику країни, знизити його шляхом диверсифікації.

У практиці міжнародного банківського кредитування у зовнішній торгівлі використову-ються такі форми, як лізинг, факторинг, форфейтинг. Вони характерні тим, що в них кредитні відносини виступають лише частиною більш складної сукупності відносин.

Лізинг (від англ. leasing — довгострокова оренда) означає надання або прийняття у тим-часове використання, оренду майна. Учасниками операції виступають лізингонадавач — сторо-на, яка володіє майном, що надається в оренду, лізингоотримувач — сторона, яка отримує у ко-ристування це майно (рис. 6). Економічна суть лізингу полягає у придбанні лізингонадавачем на прохання лізингоотримувача майна у виробника на умовах купівлі-продажу і в отриманні його лізингоотримувачем від лізингонадавача у виключне використання за певний термін. У від-повідній угоді вказується сума орендних платежів, які включають споживчу вартість, послуги лізингонадавача та частину додаткової вартості. При цьому майно залишається власністю лізи-нгонадавача. Після закінчення терміну дії угоди лізингу користувач (лізингоотримувач) може придбати устаткування у власність, поновити угоду на пільгових умовах або припинити договірні відносини.

Лізинг, таким чином, передбачає відносини купівлі-продажу та оренди, але основою від-носин є кредитна операція — лізингова компанія надає орендатору фінансову послугу. Лізин-гонадавач купує устаткування у свою власність за повну вартість, але не для власного користу-вання, а для користувача, який отримує та використовує це устаткування. Останній сплачує ко-шти не одноразово, а поступово — періодичними внесками. Таким чином, лізинг можна роз-глядати як передачу майна у тимчасове користування на умовах повернення, терміновості, пла-тності і кваліфікувати як кредит на придбання основного капіталу. З економічної точки зору лі-зинг є специфічним кредитом, який надається у формі майна, яке передається у користування.

Основними видами лізингу є фінансовий та операційний лізинг. У даному випадку кри-теріями для розмежування є: обсяг обов «язків лізингонадавача на термін використання устатку-вання.

Здійснення фінансового лізингу передбачає, що лізингонадавач купує устаткування для користувача, чим фінансує майбутнє використання ним устаткування, повертаючи собі його ва-ртість з періодичних платежів. В інших випадках лізингонадавач теж здійснює фінансування — купує устаткування, але водночас має певні зобов «язання щодо устаткування (наприклад, здійс-нює технічне обслуговування), чого немає за фінансового лізингу.

Фінансовий лізинг — один з найбільш поширених видів — характеризується насамперед, тим, що термін, на який устаткування передається у тимчасове користування, наближається за три-валістю до терміну його служби. Лізингонадавачем виступає лізингова компанія, яка отримує устаткування у власність безпосередньо у фірми-виробника.

Лізингова компанія з придбанням нового устаткування дістає податкову знижку на інвести-ції й право на прискорену амортизацію. Це надає можливість зменшувати розмір періодичних платежів.

Різновидом фінансового лізингу є зворотний лізинг. У цьому випадку власник устаткування продає його лізинговій компанії та одночасно укладає з нею договір лізингу на це устаткування як користувач. Таким чином, первісний власник отримує від лізингової компанії вартість устат-кування, зберігає за собою право володіння та лише сплачує періодичні платежі за користуван-ня устаткуванням.

Інший не менш поширений вид лізингу — операційний лізинг. Крім обсягу обов «язків лізин-гонадавача, він відрізняється від фінансового і за терміном: при операційному лізингу устатку-вання використовується протягом терміну, який є меншим за строк економічної служби устат-кування. Для того щоб відшкодувати вартість устаткування, лізингова компанія надає його у тимчасове користування декілька разів, як правило, різним користувачам. Техобслуговування, ремонт, страхування тощо при операційному лізингу покладаються на лізингову компанію. Предметом операційного лізингу звичайно є устаткування з високими темпами морального ста-ріння.

Одним з найбільш складних видів лізингу є спільний лізинг (leverage leasing), суть якого по-лягає в об «єднанні кількох фінансових установ для фінансування значної операції за лізингом, яка не може бути здійсненою окремою установою. Складність відносин за цього виду лізингу насамперед пов «язана зі значною кількістю його учасників. Основна відмінність цього виду лі-зингу від фінансового полягає у тому, що лізингова компанія, купуючи устаткування, оплачує своїми коштами не всю його вартість, а лише частину, наприклад 20%. Решту вона бере у кре-дит в одного або кількох позичкодавців (банків, страхових компаній та ін.). При цьому лізинго-ва компанія користується усіма податковими пільгами, що розраховуються, за повну вартість устаткування, а не частини.

Об «єктами угод спільного лізингу найчастіше є устаткування для підприємств з комуна-льного обслуговування, парки вантажних машин, вантажний залізничний парк, судна та ін. По-ряд з наявністю у багатьох країнах податкових пільг ще однією особливістю цього виду лізингу є те, що лізингонадавач отримує позику у позикодавців на умовах «без права зворотної вимо-ги». Це означає, що він не несе відповідальності перед позиконадавачем за виплату позики, во-на має погашатися з сум періодичних платежів користувача.

Міжнародний лізинг з «явився пізніше, ніж внутрішній, приблизно на десятиліття. Опера-ція набуває міжнародного характеру, якщо лізингова компанія та орендатор знаходяться у різ-них країнах. Угода, за якою лізингова компанія купує устаткування у національної компанії-виробника, а потім надає його в оренду за кордон іноземному орендатору, називається експорт-ним лізингом. Лізинг зберігає міжнародний характер і в тому випадку, коли спеціалізована компанія знаходиться в тій самій країні, що й орендатор. У цьому випадку орендатор викорис-товує іноземне обладнання, придбане за кордоном. Нарешті, в умовах міжнародного лізингу всі три учасники угоди можуть знаходитися в різних країнах.

Для країни-орендонадавача міжнародний лізинг становить певний інтерес, насамперед як засіб отримання доходу в іноземній валюті. Орендатор же вбачає основну перевагу міжнаро-дного лізингу у використанні більш досконалого іноземного устаткування, одержання валют-них, фінансових та податкових пільг. Наприклад, згідно з правилами МВФ зобов «язання, пов «я-зані з одержанням в оренду іноземних машин та устаткування, не збільшують зовнішню забор-гованість.

У сучасних умовах розвитку міжнародного лізингу сприяє уніфікація правил оренди іно-земних машин та устаткування. Свого часу різниця режимів оподаткування, національних зако-нодавств обмежувала поширення міжнародного лізингу.

Факторинг (від англійського factor — агент, посередник) — це придбання банком або спеціалізованою .факторинговою компанією грошових вимог постачальника до покупця та їх інкасація за певну винагороду.

Механізм здійснення факторингових операцій передбачає такі дії:

? придбання факторинговою компанією (фактор-фірмою) платіжних вимог до покупців у своїх клієнтів на умовах негайної оплати клієнту 80 — 90% вартості відфактурованих поставок;

? оплату в строго визначений термін іншої частини вартості з відрахуванням ко-місійних та відсотків за кредит, незалежно від надходження виручки від покуп-ців. Платіж, який надходить потім від покупця, повністю зараховується на ра-хунок фактор-компанії.

В умовах міжнародних відносин кредитний ризик постачальника особливо зростає при постачанні товарів на експорт, що пов «язано з більшими труднощами оцінки платоспроможнос-ті іноземних клієнтів, тривалішими строками документу та товарообігу, факторами політичної нестабільності в країнах-учасницях цих відносин.

Специфіка міжнародного факторингу полягає у тому, що при роботі з експортером фак-торингова компанія, як правило, укладає угоду з факторинговою компанією країни імпортера та передає їй частину своїх функцій. У свою чергу, вона виконує роботу, пов «язану з дорученнями іноземної факторингової компанії. Такий зустрічний факторинг має назву взаємного або двофа-кторного. Його переваги зумовлені тим, що для кожної з компаній, які обслуговують імпорте-рів, боргові вимоги є внутрішніми, а не зовнішніми. Це значно спрощує процедури визначення кредитоспроможності імпортера, страхування ризиків, інкасування бонових вимог та ін.

Якщо факторинг зручніший для фінансування експорту товарів споживання з терміном кредитування від 90 до 180 днів, то такий вид кредитування, як форфейтування, використову-ється при фінансуванні експорту товарів виробничого призначення з терміном кредитування до кількох років. Водночас факторинг, як правило, не покриває політичних та перевідних ризиків, тоді як форфейтер при форфеейтуванні будь-якої вимоги за пі ризики несе відповідальність. У багатьох країнах прийшли до висновку, що форфейтування може бути відносно недорогим, альтернативним іншим формам експортного фінансування, що застосовуються зараз.

Форфейтинг (він французського «а forfait» — відмова від прав) — це кредитування екс-портера шляхом придбання векселів або інших боргових вимог. По суті, міжнародні кредити, які надаються у валюті, де форма трансформації комерційного кредиту у банківський, внаслідок якої експортер отримує ряд переваг. Насамперед прискорюється одержання ним коштів за то-вар, що експортовано, а значить і обіг усього капіталу. Експортер звільняється від ризику не-платежу та валютного ризику, а також ризику, пов «язаного з коливанням ставок відсотка. Спрощується баланс підприємства за рахунок часткового звільнення від дебіторської заборго-ваності. Форфейтинг — це одна із нових форм кредитування зовнішньої торгівлі. Її поява зумо-влена швидким зростанням експорту дорогого устаткування з тривалим терміном виробництва, посиленням конкурентної боротьби на світових ринках та зростанням ролі кредиту у розвитку світової торгівлі.

Форфейтування з «явилося у відповідь на постійно зростаючий попит на міжнародні кредити, який не задовольнявся. На початку 60-х років, коли почав формуватися механізм форфейтингу, ринок продавців товарів виробничого призначення поступово перетворювався на ринок покуп-ців цих товарів. Значний розвиток міжнародної торгівлі супроводжувався посиленням тенденції зростання вимог імпортерів подовжити термін традиційного 90 — 180-денного кредиту. Відро-дження торговельних відносин між країнами Західної та Східної Європи та зростаюча значу-щість у світовій торгівлі країн Азії, Африки та Латинської Америки створили багато фінансових перешкод для західних експортерів. Виникнення цих нових ринків припало на час, коли обтяжуючі інвестиційні зобов «язання фірм, що експортують, перешкоджали фінансуванню ни-ми середньострокових кредитів постачальника за рахунок власних коштів. Банки, що існували тоді, були не в змозі запропонувати послуги, яких потребували експортери.

Швейцарія, яка традиційно виступала значним банківським центром та мала багаторічний досвід у фінансуванні міжнародної торгівлі, стала одним з перших центрів та ринків форфейту-вання.

З часом стало очевидним, що цей механізм потребує створення в межах традиційної функці-ональної структури банку спеціального підрозділу — філії, згодом почали створюватися і спе-ціалізовані компанії, які здійснюють виключно форфейтування.

Механізм здійснення операцій форфейгингу передбачає, що експортер виконав свої зо-бов «язання за контрастом і прагне інкасувати розрахункові документи імпортера шляхом їх продажу з метою отримання готівкових коштів (рис. 7). Покупцями (форфейтерами) стають банк або спеціалізована фірма. Вони беруть на себе комерційний ризик, пов «язаний з неплато-спроможністю імпортерів, без права регресу (обернення) документів на експортера.

Якщо імпортер не виступає першокласним позичальником, який має бездоганну репута-цію, форфейтер вимагає в банку країни. імпортера гарантію у формі авалю або безумовну та безвідзивну гарантію за борговими зобов «язаннями, які він хоче придбати. Виконання цієї умо-ви має особливе значення з огляду на необоротність угоди, тому що в разі неплатежу боржни-ком форфейтер як на свою єдину гарантію може покластися тільки на цю форму банківської га-рантії. Форфейтер при покупці боргових вимог відраховує відсотки за весь термін, на який вони виписані (дисконтує векселі) та перетворює тим самим експортну угоду на готівкову. У цьому випадку експортер відповідає тільки за задовільне виготовлення та постачання товару та прави-льне оформлення документів за зобов’язаннями. Ця остання обставина разом з наявністю фік-сованої ставки відсотка, яка стягується з початку операції, робить форфейтинг досить приваб-ливим видом фінансування. Форфейтер може зберігати придбані документи (витрачені ним ко-шти будуть розглядатися в цьому випадку як капіталовкладення) або може продати їх іншому форфейтеру теж на безоборотній основі. Із настанням терміну платежу кінцевий власник доку-ментів пред «являє їх у банк для оплати.

Джерелом коштів для банків, які беруть участь в операціях форфейтингу, слугує ринок євровалют. Внаслідок цього облікова ставка за форфейтингом тісно пов «язана з рівнем процента за середньостроковими кредитами на цьому ринку.