«Так нiхто не кохав» (художнє вираження iнтимних почуттiв у лiричних творах Володимира Сосюри)

" Так нiхто не кохав" (художнє вираження iнтимних почуттiв у лiричних творах Володимира Сосюри) Цього року я вперше пiзнав глибину поезiї Володимира Сосюри, хоч, зiзнаюсь, читав його вiршi i ранiше. Але це були поодинокi випадки, тому i не запам’ятовувалися цi вiршi надовго. Мабуть, усе вимагає саме свого часу, i сьогоднi я вже сприймаю Сосюринi рядки як вiдверту сповiдь близького друга. У них — безмежний свiт В. Сосюри, який був поетом незвичайної щиростi i правдивостi, який не вмiв кривити душею нi перед iншими, нi перед собою.

Я переконаний, що кожний, хто уважно вчитається у схвильованi рядки, побачить у них саме свого Сосюру. Мене ж вразила його iнтимна лiрика — цей гiмн людським почуттям:

Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт.

Лиш приходить подiбне кохання.

В день такий розцвiтає весна на землi.

I земля убирається зрання…

Поет розкриває перед нами ту гаму почуттiв, що розквiтли в серцi закоханого юнака. I ми йому вiримо, бо вiдчуваємо, як i нашого серця торкається весна на пробудженiй землiусе оживає в той час, коли народжується кохання. За образом весни ми бачимо образ коханої з щасливими очима, якi бентежать i глибоко западають в душу героя.

Але кохання буває не тiльки романтично-святковим, i Сосюра нам доводить це, вiдтворюючи у своїх поезiях широку гаму людських почувань — радiсних, сумних, драматичних. Вiн виразно показує зародження кохання, його розквiт, розпач гiркого розчарування i навiть зраду. Таким є вiрш «Коли потяг у даль загуркоче», де чарiвнiсть i неповтор на краса першої любовi заплямовуються зрадою. Та кохання сильнiше за всi потворнi прояви зла:

Я б забув i образу, i сльози…

Тiльки б знову iти через гать,.

тiльки б слухать твiй голос i коси,.

твої коси сумнi цiлувать.

А ось — iнша трагедiя:

Я не можу сказать, я боюсь розказать,.

що тебе я уже покидаю…

(«Марiя»).

Чи не тому на тлi квiтучих волошок i зеленiючого жита у коханої заплаканi очi, покiрно похиленi плечi? Думаю, мало хто залишиться байдужим, уявивши цей дисонанс: природа буяє, а любов приречено одцвiта.

Мене дуже зворушує та теплота, з якою поет малює образ коханої, ретельно пiдбираючи найнiжнiшi слова. Сосюра неначе навчає читачiв високої етики ставлення до коханої людини, етики стосункiв мiж близькими людьми. Розумiєш, що не можна не закохатися в очi, якi схожi на «васильки з-пiд вiй» («Васильки»), коли «щастя i тривога на щоках холодних од очей цвiте…» («Ластiвки на сонцi»).

Для лiрики В. Сосюри любов, вiрнiсть, вiдданiсть коханiй невiддiльнi вiд любовi, вiрностi й вiдданостi рiдному краю, Вiтчизнi:

В тебе i губи, i брови твої,.

як у моєї Вкраїни…

Ось вона йде у вiнку, як весна…

Стиснулось серце до крику…

В ньому злилися i ти, i вона.

в образ єдиний навiки.

У серцi залишається чистий i нiжний слiд вiд зустрiчi з вiршами Володимира Сосюри, до яких з часом хочеться повертатися знову i знову.