Демографічний потенціал світу

РЕФЕРАТ на тему:

Демографічний потенціал світу

1. Загальне поняття про демографічний потенціал Під демографічним потенціалом слід розглядати людський потенціал, іншими словами — кількість населення, частку трудових ресурсів (працездатного населення), вікові та статеві показники, динаміку природного та механічного руху населення тощо.

Нині населення світу становить близько 6 млрд чоловік. Воно постійно зрос­тає за рахунок відтворення. Відтворення (природний рух) населення — це сукупність процесів народжуваності і смертності, які визначають розміри природного приросту. Від динаміки природного приросту залежить характер без­перервного відновлення людських поколінь.

Природний приріст — це перевищення народжуваності над смертністю (обчислюється на 1000 жителів на рік). Він може бути додатним у разі перевищен­ня народжуваності над смертністю і від'ємним, коли смертність більша від наро­джуваності, або нульовим, коли ці показники мають однакове значення. Залежно від соціально-економічних умов життя людей, співвідношення показ­ників народжуваності, смертності та природного приросту складається по-різно­му. Для населення країн, що перебувають на низьких рівнях економічного роз­витку, характерні високі показники народжуваності і смертності, а відтак — низький природний приріст. Епідемії та стихійні лиха ще більше погіршують си­туацію. З початком тих чи інших суспільно-економічних перетворень по­ліпшується якість життя, кращим стає медичне обслуговування, і це сприяє істот­ному зменшенню показників смертності. З розвитком процесів індустріалізації та урбанізації починають зменшуватися і показники народжуваності. Кожному з етапів перебігу цього демографічного переходу притаманна своя ситуація у відтво­ренні населення. В наш час у світі переважають два типи відтворення населен­ня. Для першого типу характерні порівняно невисокі показники народжуваності, смертності й природного приросту (до 12 чоловік на 1000 жителів). Як наслідок — велика частка старших вікових груп у структурі населення. Цей тип характерний для більшості країн Європи, Північної Америки. Другий тип відтворення власти­вий країнам Азії, Африки та Латинської Америки. Для нього характерні порівня­но високі показники народжуваності, стабільні на певному (часто низькому) рівні показники смертності та високий природний приріст (понад 12 чоловік на 1000 жи­телів). У цій групі висока частка молодших вікових груп у структурі населення. Так, природний приріст населення в розвинутих країнах Західної Європи та Північної Америки становить відповідно 3 і 5 чоловік на 1000 жителів, тоді як, наприклад, у країнах Південної Азії - 22, Центральної Америки — 31 чоловік на 1000 жителів. У середньому за рік населення Землі зростає на 90 млн чоловік, на­самперед за рахунок країн, що розвиваються, які дають понад 90% щорічного приросту населення.

До XVIII ст. зростання кількості населення світу залежало здебільшого від біологічних процесів. Пізніше на перший план вийшли соціально-економічні чинники, і з того часу населення Землі почало зростати швидкими темпами. За прогнозами спеціалістів ООН, до кінця наступного століття кількість населення на планеті ще більше зросте і стабілізується на рівні близько 10 млрд чоловік.

Швидкі темпи зростання приросту населення дістали назву демографічного ви­буху й перетворилися в одну з глобальних проблем людства. Розв’язання цієї про­блеми вбачається у проведенні певної демографічної політики системи адмі­ністративних, економічних, пропагандистських та інших заходів, які здійснюють­ся державою з метою урегулювання передусім народжуваності. В країнах з першим типом відтворення населення державні заходи спрямовані на збільшення народжу­ваності та природного приросту, а в країнах з другим типом — навпаки, на скоро­чення. Так, у багатьох європейських країнах (ФРН, Нідерланди, Швеція тощо) за­проваджують грошові субсидії, певні міри соціального захисту та стимулювання, інші заходи соціально-економічного характеру для підтримки сімей та жінок, які мають дітей. Л в Китаї, навпаки, державного значення набула політика стримуван­ня народжуваності шляхом її обмеження.

На кількість населення країни, його структуру, культурний та освітній рівень Істотно впливають міграції.

Міграції населення — це переміщення людей по території, пов’язані зі зміною постійного місця проживання та роботи.

Міграції класифікують за причинами (економічні, політичні, гуманітарні тощо), строками (сезонні, тимчасові, постійні), напрямами (зовнішні і внутрішні), складом Мігрантів, ступенем організованості тощо. Істотно впливають на міграцію війни, кон­флікти, зміни політичної ситуації в країні або регіоні, зміни державних кордонів.

Механічний приріст вносить певні корективи в демографічні процеси і у фор­мування культури народів.

Зовнішні міграції поділяють на: а) еміграцію — виїзд громадян зі своєї країни до іншої держави на постійне проживання або на тривалий періодб) імміграцію — в'їзд до країни громадян іншої держави на постійне або тривале проживання.

Зовнішні міграції населення найбільшого розмаху набули в добу капіталізму. Після Другої світової війни головним районом притягання робочої сили стала Західна Європа. Великий район імміграції сформувався в нафтодобувних араб­ських країнах Близького Сходу.

У другій половині XX ст. з’явилася нова форма зовнішніх міграцій, яка діста­ла назву «відпливу умів». Суть її полягає в переманюванні розвинутими країнами іноземних учених, інженерів та інших спеціалістів високої кваліфікації, яким створюють кращі умови роботи і виплачують високу зарплату.

Нині найбільші міграційні потоки спрямовані у США — з країн Латинської Америки, в Європу — з країн Азії і Африки. Багато людей виїжджає з країн СНД і Центральної Європи в Західну Європу, Північну Америку, Ізраїль.

Для всіх країн світу характерною рисою є зростання масштабів внутрішніх міграцій і насамперед з сільської місцевості в міста, особливо великі та столичні. В результаті темпи зростання сільського населення уповільнились, а темпи зростання міського — пришвидшилися.

2. Розміщення населення. Міське і сільське населення. Урбанізація Населення світу розміщується дуже нерівномірно. Понад 2/3 його сконцент­ровано на 8% суходолу, близько 85% проживає в східній півкулі, 60% - в помірному поясі північної півкулі, більш як 50% - на низовинах і майже 1/3 -в приморській смузі. На розміщення населення впливають природні умови і ступінь розвитку та зосередження виробництва.

Найгустіше заселені території давнього зрошувального землеробства: острів Ява, долина Нілу, Індо-Гангська низовина, Велика Китайська рівнина, дельти річок півострова Індокитай, Японські острови, де густота населення місцями перевищує 300 чоловік на 1 км². Густо заселені також оазиси аридної зони, старопромислові ра­йони Європи, сходу Північної Америки (понад 200 чоловік на 1 км2) та узбережжя Південної Америки, Африки, Австралії, що пов’язано з історією їх освоєння.

Середня густота населення зростає пропорційно зростанню його кількості на Землі, частково віддзеркалюючи ступінь освоєності певного типу природного середо­вища, задіяності його в господарській діяльності. Так, середня густота населення на Землі в 1975 році становила 29 чоловік на 1 км², у 1987 році - 38, у 1994 році -40 чоловік на 1 км². Густота населення в різних частинах світу неоднакова — від З чоловік на 1 км² в Австралії до 130 чоловік на 1 км² в Азії. Найгустіше заселена Євразія — 105 чоловік на 1 км². Найбільша густота населення в Бангладеш (1200 чо­ловік на 1 км2). Втричі меншу, ніж в Євразії середню густоту населення мають Ла­тинська Америка та Африка — 43 чоловіки на 1 км². В Латинській Америці найгустіше заселені острівні центральноамериканські держави.

За місцем проживання населення світу поділяється на міське та сільське. Але єдиного для всіх країн критерію віднесення того чи іншого поселення до міського немає, що значно ускладнює порівняльний аналіз. Критерій міста закріплюється за­конодавче в кожній країні, коливаючись від 2000 чоловік в Ісландії до 50 тис. чо­ловік в Японії.

Нині в світі міське населення становить трохи менше половини, але його кількість невпинно зростає.

Найбільша частка міського населення в Австралії (85%), країнах Західної Європи, Північної Америки (близько 75%), Латинської Америки (понад 60%).

Міське населення зростає з багатьох причин, серед яких головними є відтік людей з сільської місцевості в міста, перетворення частини сільських поселень у міські та ін.

До найважливіших соціально-економічних процесів сучасності належить ур­банізація.

Урбанізацією називають зростання і підвищення частки міського населен­ня в країні, регіоні, світі. Таке тлумачення урбанізації є звуженим. А у широкому розумінні слова — це світовий історичний процес підвищення ролі міст у житті суспільства, поступове перетворення його в міське за характером праці, способу життя, культури, що пов’язані із розвитком цивілізації, ходом науково-технічного прогресу. Тобто головна ознака урбанізації - зростання міст, збільшення їх впли­ву на розселення та відповідне ускладнення функцій (мал. 11).

За структурою зайнятості населення, джерелами його існування, характером зв’язків можна визначити функціональну структуру міста, що залежить від йо­го величини, адміністративного статусу, геополітичного положення, історії роз­витку й формування.

Розрізняють міста, що мають промислові, транспортні, торговельні, роз­подільчі та позаекономічні (адміністративні, наукові, культурні тощо) функції. Найчастіше трапляються міста, в яких поєднуються промислові, торговельні, транспортні та адміністративні функції. Є також вузькоспеціалізовані центри: промислові (Детройт), транспортні (Суец), політико-адміністративні (Бонн, Кан­берра), військові бази (Гібралтар), наукові та вузівські (Кембридж, Гейдельберг), курорти (Ніцца, Брайтон), релігійні (Мекка, Лурд).

У XX ст. темпи урбанізації значно зросли. За прогнозами 00Н, цей процес триватиме, і в останнє десятиліття XX ст. кількість міського населення досягне 3,2 млрд чоловік, тобто більшість населення світу проживатиме в містах. При Цьому міське населення в Азії, Африці, Латинській Америці зросте в 3 рази, а в Європі та Північній Америці - в 1,5 раза.

До найбільш урбанізованих країн, де міське населення становить понад 4/5 жи­телів, належить Великобританія, ФРН, Швеція, Ісландія, Австралія, Уругвай, Ку­вейт, Ізраїль, Японія.

Найактивніше зростає населення великих міст (понад 100 тис. чоловік), дуже великих (понад 500 тис. чоловік) та міст-мільйонерів.

Водночас уповільнилися темпи зростання великих міст у розвинутих країнах, спостерігається навіть деякий відтік населення з міст у приміську зону, де краща екологічна ситуація та умови життя.

Міста відіграють провідну роль в економічному, політичному та культурному житті. Вони є центрами культурно-побутових, інформаційно-управлінських, рекреа­ційних та інших зв’язків. У результаті формуються такі сучасні групові форми міського розселення, як агломерація. Міська агломерація — це система по­селень, що розміщені на певній території і об'єднані між собою політичними, тру­довими, культурно-побутовими, виробничими, організаційно-господарськими, адміністративно-управлінськими та іншими зв’язками. Вони формуються навколо одного чи кількох центрів. Найбільші в світі агломерації сформувалися навколо Токіо, Нью-Йорка, Мехіко, Сан-Паулу, Лондона, Парижа (мал. 12), Лос-Анджеле­са, Буенос-Айреса, Осака — Кобе — Кіото, Ріо-де-Жанейро. В СІЛА налічується більш як півтори сотні агломерацій, в яких проживає 70% населення країни, у Ве­ликобританії - 8 агломерацій з населенням понад 2 млн чоловік кожна. Швидки­ми темпами формуються урбанізовані території в Китаї, Індії, Бразилії, інших країнах, що розвиваються.

Злиття зон суцільної урбанізації утворюють мегалополіси, наприклад, мегалополіс БосВаш на північному сході США об'єднує агломерації Бостона, Нью-Йорка, Філадельфії, Вашингтона та інших міст, концентруючи близько 50 млн чоловік. Мегалополіс Токайдо об'єднує агломерації Токіо, Йокогами, Оса­ки — Кобе — Кіото.

Незважаючи на швидке зростання міст, половина населення світу нині проживає в сільській місцевості. Сільське населення переважає в таких країнах, як Бангладеш (понад 70% кількості), Індія, Пакистан, Індонезія, Китай. У більшості країн Африки воно становить близько 80% усього населення.

Сільське населення більше зв’язане з природними умовами, тому його розсе­лення наочніше відбиває характер природокористування. Форми розселення в районах землеробства відрізняються від форм розселення в районах пасовищне тваринництва (мал. 13).

Розрізняють дві основні форми сільського розселення: групову різних видів І розкидану (дисперсну). Групові форми розселення переважають в Україні, Росії, у зарубіжній Європі, Японії, Китаї, в більшості країн, що розвиваються. Розки­дана форма розселення (фермерський тип) переважає в таких розвинутих країнах, як США, Канада, Австралія.

Поширені й мішані форми розселення. У розвинутих країнах значна кількість людей працюють у місті, а живуть у приміській зоні, де оселилися з екологічних та соціально-економічних причин. Водночас у країнах з низьким рівнем еко­номічного розвитку частина міських жителів займається сільським господарством. Таким чином, форми розселення населення постійно ускладнюються, віддзерка­люючи відповідні зміни у ході розвитку цивілізації від античного «поліса» (міста-держави) до сучасного мегалополіса.

3. Статево-віковий, структура населення Співвідношення чоловіків і жінок віддзеркалює статевий склад (структуру) населення. В цілому у світі чоловіків більше, ніж жінок, переважно за рахунок країн Азії. Приблизно в половині країн світу жінки кількісно переважають над чоловіками. Це пояснюється тим, що середня тривалість життя жінок на 5−8 років більша, ніж чоловіків. У деяких країнах переважання жінок є результатом Другої світової війни та сучасних воєнних конфліктів. Але з появою нових поколінь розрив у співвідношенні чоловіків і жінок поступово скорочується.

Кількісне переважання чоловіків над жінками спостерігається в країнах, де становище жінок історично було несприятливе (ранні шлюби, численні й ранні народження дітей), а також у тих країнах, де великий приплив чоловічої робочої сили. Найбільше кількісне переважання чоловіків в Індії та Китаї.

Віковий склад населення залежить від показників народжуваності, смертності та природного приросту. Тому основні типи вікового складу населення на початку 90-х років XX ст. загалом відповідають типам його відтворення (мал. 14).

У розвинутих країнах світу частка дітей до 14 років становить у середньому 20%, літніх людей — 14−15%, а в країнах, що розвиваються, відповідно 33−36% і 4% (мал. 15).

Статево-вікова структура населення — важливий економіко-демографічний показник, який дає змогу прогнозувати кількість населення і, відповідно, тру­дові ресурси.

4. Трудові ресурси та зайнятість населення До трудових ресурсів належить частина населення, що досягла працездатного віку, який у кожній країні визначається законодавче (в США, Росії, Україні -16−60 років, Канаді - 15−66, в Мексиці і Португалії - 12−65). У міжнародній статистиці працездатним вважається населення віком від 15 до 65 років.

У багатьох країнах, особливо тих, що розвиваються, пенсійний вік взагалі не визначено, оскільки немає пенсійного забезпечення.

Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена в суспільне виробництво, на даний час становить економічно активне населення. На нього припадає в світі майже ¾ трудових ресурсів. Відмінність між економічно активним населенням і зайнятим у виробництві визначається як рівень безробіття. Цей показник змі­нюється в часі і не однаковий у різних країнах. Він залежить від рівня розвитку країни, характеризує стан економіки та певною мірою рівень життя населення.

Структура зайнятості віддзеркалює структуру господарства країни, рівень роз­витку окремих галузей, функціональну структуру поселень. У розвинутих країнах зайнятість у промисловості становить 25−40%, а кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується. Водночас до 35−50% зростає кількість зайня­тих у невиробничій сфері, що представлена не тільки такими традиційними вида­ми діяльності, як освіта, охорона здоров’я та відпочинок, а й торговельно-фінансо­вою діяльністю. В країнах, що розвиваються, близько половини населення зайнято в аграрному секторі економіки. Частка зайнятих в промисловості тут не перевищує 15%. Значний відсоток становлять зайняті у невиробничій сфері, переважно в сфері послуг. У постсоціалістичних країнах основна частина населення зайнята в матеріальному виробництві (майже 40% - у промисловості й 20% - в сільсько­му господарстві). На невиробничу сферу припадає близько 30%, причому 2/3 за­йняті в освіті, охороні здоров’я, культурі.

Таким чином, простежується закономірний зв’язок між структурою зяйнятості, структурою виробництва та типом країни.

Постіндустріальним та індустріальним країнам притаманний значний розвиток галузей невиробничої сфери на базі високорозвинутої промисловості, особливо її обробної ланки. Чим нижчий рівень промислового розвитку, тим менша частка на­селення зайнята у невиробничій сфері. Цей загальний баланс галузевої структури зайнятості може мати варіації, пов’язані з національними традиціями або політичними умовами на певний час. У цьому можна впевнитись навіть порівню­ючи США та Японію, Індію та Китай за даними таблиці 2. Але загалом за ди­намікою галузевої структури зайнятості можна простежити зміни в галузевій структурі виробництва та перебіг в напрямі розвитку господарства окремої країни.

Висновки

Кількість населення Землі постійно зростає, і темпи його зростання прискорю­ються, що дало підставу назвати цей процес «демографічним вибухом» і розгля­дати як одну з глобальних проблем людства. Зростання населення відбувається пе­реважно за рахунок країн, що розвиваються.

У світі налічується близько 3 тис. народів, що розмовляють 6 тис. мов і діалектів.

Особливості природного середовища, історія його освоєння та соціально-еко­номічні умови розвитку визначили нерівномірність у розміщенні населення Землі. Найгустіше заселені території давнього зрошуваного землеробства, оазиси аридної зони, старопромислові райони і узбережжя морів та океанів.

Населення світу поділяється на міське і сільське. Сільське населення поки що пере­важає за кількістю, але ця перевага незначна й сучасна тенденція прямує до зростан­ня частки міського населення передусім за рахунок внутрішніх міграцій з сільської місцевості у міста.

Процес зростання і підвищення частки міського населення, ролі міст у житті суспільства, поступове перетворення його в міське за характером праці, способу життя, культури називається урбанізацією. Територіальним виразом урбанізації є агломерування розселення. В результаті всі великі міста, особливо міста з кількістю на­селення понад 1 млн чоловік, є агломераціями або системами тісно зв’язаних посе­лень. Вищою формою агломерування є мегалополіси або суцільні урбанізовані зо­ни. В сільській місцевості відповідно до систем природокористування переважають дисперсні форми розселення.

Рівень урбанізації пов’язаний з рівнем соціально-економічного розвитку країни. В свою чергу рівень соціально-економічного розвитку визначає рівень та структуру зайнятості, рівень безробіття та певною мірою рівень життя населення.

Статевий склад (структура) населення світу віддзеркалює співвідношення чо­ловіків і жінок. Віковий склад населення залежить від показників народжуваності, смертності та природного приросту населення.

Статево-вікова структура населення дає змогу прогнозувати кількість населення і, відповідно, трудові ресурси. Економічно активне населення в світі становить ¾ трудових ресурсів.

Структура зайнятості віддзеркалює структуру господарства країни, рівень роз­витку окремих галузей, функціональну структуру поселень.

Використана література:

1. 1.Світова економіка. — К., 2002.

2. 2.Соціальна та економічна географія світу. — К., 2001.

3. 3.Словник-довідник з економічної географії. — К., 2000.

4. 4.Розміщення продуктивних сил. Підручник. — К., 2002.