Етапи розвитку давньогрецької філософії. 2. Загальнонаукові методи пізнання. 3. Патристика

КОНТРОЛЬНА РОБОТА з філософії.

1. Охарактеризуйте 3 етапи в історії розвитку давньогрецької філософії.

У розвитку давньогрецької філософії виділяється три основних етапи.

Перший етап — охоплює VІІ-V ст.ст. до н. е. і називається досократівським.

Філософи ж, які жили до Сократа, так і називаютьсядосократики. До них належать мудреці із Мілета (так звана Мі-летська школа — Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон), Піфагор і піфагорійці, атомісти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої - досократівськоїгрецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу.

Перші грецькі філософи — мудреці займа лися осмисленням природи, Космосу, з’ясовуючи причини й початок світу, їх часто називають «фізиками», які інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з’ясування першопричини усього сущого як основи, суті, їх методологія має безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: у міфі людські властивості й стосунки перенесено на явища природи, на небо і Космос, а також і в ранній грецькій філософії властивості й закони Космосу перенесено на людину та її життя.

Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частину і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Таке уявлення про світ у стародавньогрецькій філософії дістало назву космоцен-тризм. Та в поняття космоцентризму вкладається ще один зміст.

Космос — протилежність Хаосу, відповідно — порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ — Космос, Макрокосм, а людина — його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в людині є прихована подібна гармонія.

Загальноприйняте значення космоцентризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що визначає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні. Така світоглядна спрямованість формує онтологізм, виражений у тому, що перші мудреці - фізики шукали причини початку буття.

Другий етап — приблизно із середини V ст. до н. е. — до кінця IV ст. до н.е. — класичний.

Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії.

Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних — класичних — проблем, найповніше узагальнює і відображає досягнення класичної епохи грецької античності.

Поява в Стародавній Греції в середині V ст. до н. е. софістів — явище закономірне. Софісти навчали (за плату) красномовству (риториці) і вмінню вести суперечки (евристиці). Мистецтво слова й мистецтво думки високо цінували у містах Афінського союзу, утвореного після перемоги афінян в греко-перських війнах. Уміння говорити і переконувати життєво важливе. Софісти якраз і навчали захищати будь-яку думку, не цікавлячись, у чому ж полягає істина. Тому слово софіст з самого початку набуло зневажливого, осудливого відтінку. Софісти вміли довести тезу, а потім не менш успішно — антитезу. Але саме це і відіграло важливу роль в остаточному зруйнуванні догматизму традицій у світогляді стародавніх греків.

Догматизм тримався на авторитеті. Софісти ж вимагали доказів, що пробуджувало від догматичної дрімоти. Позитивна роль софістів у духовному розвитку Еллади полягає також у тому, що створено науку про слово і закладено основи логіки: порушуючи ще не сформульовані, не відкриті закони логічного мислення, софісти сприяли їх відкриттю.

Головна відмінність світобачення софістів від поглядів попередніх мудреців — у чіткому розмежуванні того, що існує за природою, і того, що існує за установленням людини, відповідно до закону, тобто у розмежуванні законів Макрокосму. Увагу софістів перенесено із Космосу, природи на проблеми людини, суспільства, знання. У гносеології софісти свідомо ставили питання про те, як співвідносяться навколишній світ і думки про світ. Чи спроможне мислення людини пізнати дійсний світ? Софісти вважали, що світ не пізнаний, тобто були агностиками. Агностицизм походів із їх релятивізму — вчення про те, що все в світі відносне: у гносеології релятивізм означає відносність істини. Істина повністю залежить від умов, місця і часу, обставин, людини. Істина у кожного своя, — вчили софісти, — як кому здається, так воно і є, визнавали лише суб'єктивні істини, яких насправді безлічоб'єктивної істини не існує. Агностицизм софістів обмежений гносеологічним релятивізмом. У вченні софістів гносеологічний релятивізм доповнений релятивізмом моральним: немає об'єктивного добра і зла, що кому вигідно — те й добре, те й благо. В етиці (науці про мораль) агностицизм софістів переростає в аморалізм. Уже в античній культурі склалася негативна оцінка діяльності софістів та їх методу — софістики.

Третій етап у розвитку давньогрецької філософії - кінець ІV-ІІ ст.ст. до н.е. — звичайно називають елліністичним.

На відміну від попереднього, пов’язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи: перипатетики, академічна філософія (Платонівська Академія), стоїчна й епікурейська школи, скептицизм.

Усі школи об'єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху присмерку й занепаду елліністичної культури. Тоді популярна творчість Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона та ін.

Для філософів і філософських шкіл елліністичного (і тим більше римського) періоду античної історії характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду.

Інтерес до теорії, до теоретичного з’ясування картини світу, фізики,-космології, астрономії всюди знижується. Філософів тепер цікавить не стільки питання, що є і як існує світ, скільки питання як потрібно жити аби уникнути лиха, біди і небезпеки, що загрожують звідусіль. Філософ, який у період «високої класики» став ученим, дослідником, споглядав і осягав Макроі Мікрокосм, тепер стає умільцем жити, добуваючи не стільки знання, скільки щастя. У філософії вбачається діяльність і склад думки, що звільняє людину від ненадійності, обманливості, від страху й хвилювань, якими так переповнене і зіпсоване життя. Зростає інтерес і змінюється ставлення до кінізму, адже внутрішньо розірване суспільство «зрівноважує» соціальну несвободу асоціальною свободою. Виникають і оригінальні, не «коментаторського» тлумачення філософсько-етичні концепції, породжені культурним станом елліністичної епохи, і, насамперед, це скептицизм, стоїцизм та етична доктрина матеріаліста-атоміста Епікура.

2. Розкрийте зміст загальнонаукових методів пізнання.

(індукції і дедукції).

Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи.

Методами вивчення, з’ясування одиничного, особливого і загального є індукція і дедукція. Суть індукції, як відомо, полягає в русі думки від окремого до загального, від нижчого ступеня загальності до вищого рівня узагальнення явищ. Дедукція ж є рухом думки від загального до окремого, від знання загальних властивостей, характерних для багатьох явищ, до пізнання властивостей окремих явищ. Індукція акцентує увагу на спостереженні і вивченні окремих явищ, предметів, фактів. Узагальнення грунтується на цьому вивченні окремого і можливе лише в результаті руху думки від одиничного до загального. Оскільки категорії одиничного і загального мають зв’язок і єдність, то такий зв’язок і таку єдність мають також індукція і дедукція. Друга втрачає сенс без першої, бо загальне, що є висхідним моментом дедукції, — результат індукції.

У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом узагальнення переходимо до знання загального. Знання одиничного — наочно-конкретне. Воно є первинним. Однак з допомогою такого знання не можна з’ясувати суть речей і явищ, розкрити причини їхньої зміни і розвитку. Одиничне, окреме — більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно із загальним. Знання — загальноабстрактне, воно вторинне, але містить у собі більше усталеного, неперехідного, ніж окреме, одиничне. Загальне дає знання.

суті речей, воно глибше відображає тенденцію розвитку, його закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе значення в процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що «той, хто знає загальне, краще знає щось, ніж той, хто знає часткове» .

Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного — шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом «дурної нескінченності» — скільки б ми їх не нагромаджували, без узагальнення їх не можна зрозуміти 'їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ — до суб'єктивізму. Інколи особливе, що об'єктивно існує в речах, довільно видають за загальне, що веде до викривлення процесу пізнання, до його фальсифікації.

Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання. Вони є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах — онтологічному, гносеологічному і логічному.

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декорт, латинізоване ім'я — Ренатус Картезіус (1596−1650). Основні погляди викладені у працях: «Міркування про метод» (1637), «Роздуми про першу філософію» (1641), «Начала філософії» (1644), «Пристрасті душі» (1649).

Як і Ф. Бекон, Р. Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає «дотримуватись певного порядку мислення», який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і посту-пово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.

3. Чому першу період (ІІ-VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою?

Патристика (лат. patres — батьки) — напрямок філософсько-теологічної думки 2−7 ст., пов’язаний з діяльністю ранньохристиянських авторів — Батьків Церкви.

Семантико-аксіологічні джерела оформлення патристики — антична філософія (загально-раціональний метод і конкретний зміст таких філософських течій, як платонізм і неоплатонізм, стоїцизм і ін.), з одного боку, і християнська телеологічна доктрина (насамперед ідея одкровення, а також семантичні фігури теїзму, креаціонізму, телеологізму та ін.) — з іншої.

В еволюції патристики можуть бути виділені три змістовних етапи:

(1) — рання патристика, чи апологетика (2−3 ст.ст.), зв’язана з діяльністю таких авторів, як Юстин (біля 165, основні твори: «Апологія» до Антонина Пія і «Апологія» до Марка Аврелія, «Бесіди з Трифон-іудеєм» і ін.) — Татіан (біля 120 — біля 175, основні твори: «Звертання до греків», зведення чотирьох Євангелій «Діатессарон» і ін.) — Афінагор (біля 177, основні твори: трактат «Про відродження мертвих» і «Послання» до Марка Аврелію) — ТертулліанКлимент Олександрійський (Тит Флавій, біля 215, основні твори: трактати «Умовляння еллінів», «Педагог», збірник есе «Стромати» («Клаптевий килим»), бесіда «Який багатий врятується?» — Оріген.

Центральна проблема патристики — проблема співвідношення християнства з античною спадщиною, у рамках рішення якої оформилися як напрямок, орієнтовані на гармонійний синтез християнської ідеї одкровення з філософською традицією античного раціоналізму (Юстин, Афінагор, Климент Олександрійський та ін.), так і напрямок, який прокламував їх несумісність і різко дистанцийоване християнство як «мудрість варварів» (Татіан) еллінської книжкової вченості (Татіан, Тертулліан та ін.) — ідея гостро актуалізувалася в християнської містиці, яка ціннісно акцентувала «щире мовчання безграмотного простолюдина» у порівнянні з витончено-спекулятивним мудруванням ученого теолога з його «хтивістю слів» (Ієронім) і безстрасністю замість серцевої віри, а також у протестантизмі в ранніх його версіях);

(2) — зріла патристика (3−5 ст.ст.), яка реалізує себе на грецькому Сході - у діяльності каппадокійського кружка: Василь Великий Кесарійський (біля 330−379, основні твори: «Про святого Духа», «Шестоднів»), його брат Григорій Нісський (близько 335 — близько 394), Григорій Богослов Назіанзин (близько 330 — близько 390, основні твори: «Про моє життя», «Про мою долю», «Про страждання моєї душі»), Амфілохій Іконійський та ін., що синтезували християнське віровчення і філософські методи античностіа на латинському Заході - у діяльності Августина.

Центральний напрямок у розвитку патристики цього періоду — боротьба з єресями (аріанство, монтанізм, докетизм, монофізитство, гностицизм і ін.), що зв’язано зі знаходженням християнством статусу державної релігії й офіційним формулюванням християнського Символу віри на Нікейському всесвітньому Соборі (325), що конституював основні догмати віровчення.

У рамках зрілої патристики оформляються тексти Псевдо-Діонісія Ареопагіта («Ареопагітики»), які заклали основи апофатичної теології і християнської містики в цілому;

(3) — пізня патристика (5−7 ст.ст.), що центрується на проблемі систематизації християнського віровчення. Ключова фігура — Іоанн Дамаскін (біля 675−753) — візантійський богослов і поет, що завершив систематичне оформлення основ християнської теологіїтакож Леонтій (біля 475−543) на Сході і Боецій (Анцій Манилій Торкват Северин, біля 480−525, основні твори: «Розрада філософією») на Заході. Систематизаційна діяльність Іоанна Дамаскіна й орієнтація Боеція на античну філософську традицію (насамперед, коментарі до Аристотеля і Порфирія) заклали основи середньовічної схоластики. Незважаючи на те, що багато тез патристики (особливо в ранньому її варіанті) були засуджені після прийняття Нікейського Символу віри (ідеї Орігена про множинність світів, загального порятунку, передіснування душ, пріоритетності другої іпостасі - Бога-Батька — у структурі Трійцізаперечення Татіаном двоїстої природи Христа (у «Діатессороні» була опущена земна біографія Христа і зведення про його походження з роду Давидова) і його докетизм — навчання про ілюзорність тілесності Ісуса), патристика зіграла видатну роль у розвитку християнської культури. У рамках патристики були закладені основи систематичної християнської теології як у катафатичному (від Климента Олександрійського й Орігена до Іоанна Дамаскина), так і в апофатичному (від Августина до Псевдо-Дионисия Ареопагита) її варіантах, сформований вихідний фундамент екзегетики (від Оригена до Григорія Нисского), оформлені перші християнські катехізиси, введені багато основних понятійних структур християнської теології (наприклад, Тертулліаном — стосовно структури Трійці). Патристика не тільки значно сприяла змістовної стабілізації християнської догматики, але й істотно вплинула на розвиток глибинного психологізму християнства з його рафінованою культурою рефлексивної інтроспекції (від Григорія Богослова до Августина). Саме в рамках патристики остаточно конституювалася концептуально фундаментальна для християнства ідея пріоритету індивіда стосовно абстрактного людства (антропологія Григорія Нісського). Проблематика патрістики багато в чому визначила проблемне поле як православної (порівняльні паламітські дискусії в рамках ісихізму й аналіз христологічної проблеми в патристиці), так і в католицькій (порівн. проблему волі і благодаті в патристичній і антилютеранській літературі) теології. У цілому зміст патристики визнаний у християнстві (православ'я і католицизм) найважливішою складовою Священного переказувивчення патристики оформилося в рамках богослов’я як дисциплінарну патрологію. Багато ідей патристики актуалізуються в рамках історико-філософської традиції, як, наприклад, просвітительська інтерпретація християнства Климентом Олександрійським у контексті гуманізму Ренесансу (Еразм Роттердамский, Мор та ін.).