Елеатська школа досократичної античної філософії

РЕФЕРАТ на тему:

Елеатська школа досократичної античної філософії.

У «Великій Елладі» виникла і філософська школа елеатів. Основними представниками цієї школи були Ксенофан, Парменід, Зенон, Меліс.

Елейська школа досить цікава для дослідження, тому що це одна з найдавніших шкіл, у працях якої математика і філософія досить тісно і різнобічно взаємодіють.

Вчення елеатів — новий крок у становленні старогрецької філософії, в розвитку її категорій, особливо категорії «субстанція». У іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців — математична, у елеатів вона вже філософська, бо ця субстанція — буття.

Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565−470 pp. до н.е.) є представником надміфологічного і надфізичного світогляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу починають розходитись. Філософія починає виділятися із світоглядної фізики.

Оригінальне розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу — це і є Бог, а Бог — це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили, бо його сила в мудрості. Мудрість наділена надзвичайною силою, тому філософ, за Ксенофаном, і є Бог. Такий Богофілософ править світом завдяки силі своєї думки, без ніяких фізичих зусиль. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності - думка, розум. Тут Ксенофан вперше в історії світової філософії фактично фіксує думку, що будь-яка філософія є ідеалізм, бо вона діє силою мислення (понять, категорій тощо), тобто силою ідеального. Ця сила передається Богофілософом людям, і саме завдяки мудрості люди шукають істину.

Поняття Богофілософа, яке започатковує Ксенофан, розвиває Пар-менід (близько 540−470 pp. до н.е.), довівши його до поняття цілісно-сті буття. У центрі уваги Парменідадві найголовніші філософські проблеми: питання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношення мислення і буття. І обидва ці питання, вважає Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід вперше в історії філософії використовує метод доведення філософської тези, а не простого її проголошення, як це робили філософи до нього.

Основними представниками елейской школи вважають Парменіда (кінець VI V в. до н.е.) і Зенона (перша половина V в. до н.е.). Філософія Парменіда полягає в наступному: усілякі системи світорозуміння базуються на одній із трьох посилок:

1. 1)Є тільки буття, небуття немає;

2. 2)Існує не тільки буття, але і небуття;

3. 3)Буття і небуття тотожні.

Щирої Парменід визнає тільки першу посилку. Відповідно до нього, буття єдине, неподільне, незмінне, позачасове, закінчене в собі, тільки воно істинно сущемножинність, мінливість, переривчастість, плинність усе це доля мнимого.

Парменід вказує, що небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словесне оформити, бо те, чого немає - немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразитися словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про предмет і сам предмет є одне і те саме, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат. У той же час парменідівська теза про тотожність мислення і буття проголошує, що предмет і думка про нього існують самостійно, бо думка тільки тоді думка, коли вона предмет-на, а предмет тільки тоді предмет, коли він осмислюється.

Учнем Парменіда був Зенон (його акме припадає на 460 pp. до н.е.). Із багатьох праць Зенона («Суперечки», «Проти філософів», «Про природу») залишились тільки деякі фрагменти.

Зенона називають винахідником діалектики, яка постає у нього як мистецтво міркування і суперечок. Міркування Зенона дістало назву «епіхейрема» («епіхерема»), тобто стислий умовивід, а також апорія — непрохідність, безвихідне становище.

За допомогою апорій (епіхерем) Зенон доводив одиничність буття. Увесь хід думок Зенона говорить, що буття у нього є просторовим явищем, що існуючим, у його розумінні, є те, що має величину або просторовий об'єм.

Древні приписували Зенону сорок доказів для захисту навчання про єдність сущого (проти множинності речей) і п’ять доказів його нерухомості (проти руху). З них до нас дійшло всього дев’ять. Найбільшою популярністю за всіх часів користалися зенонові докази проти рухунаприклад, «руху не існує на тій підставі, що тіло, що переміщається, повинне колись дійти до половини, чим до кінця, а щоб дійти до половини, потрібно пройти половину цієї половини і т.д.» .

Аргументи Зенона приводять до парадоксальних, з погляду «здорового глузду», висновкам, але їх не можна було просто відкинути як неспроможні, оскільки і за формою, і по змісту задовольняли математичним стандартам тієї пори. Розклавши апорії Зенона на складові частини і рухаючи від висновків до посилок, можна реконструювати вихідні положення, що він узяв за основу своєї концепції.

Важливо відзначити, що в концепції елеатів, як і в дозенонівській науці фундаментальні філософські представлення істотно спиралися на математичні принципи. Видне місце серед них займали наступні аксіоми: 1. Сума нескінченно великого числа будь-яких, хоча б і нескінченно малих, але протяжних величин повинна бути нескінченно великий;

2. Сума кожного, хоча б і нескінченно великого числа непротяжних величин завжди дорівнює нулю і ніколи не може стати деякою заздалегідь заданою протяжною величиною.

Саме в силу тісного взаємозв'язку загальних філософських представлень з фундаментальними математичними положеннями удар, нанесений Зеноном по філософських поглядах, істотно торкнувся системи математичних знань. Цілий ряд найважливіших математичних побудов, що вважалися до цього безсумнівно щирими, у світлі зенонівських побудов виглядали як суперечливі. Міркування Зенона привели до необхідності переосмислити такі важливі методологічні питання, як природа нескінченності, співвідношення між безупинним і перериваним і т.п. Вони звернули увагу математиків на неміцність фундаменту їхньої наукової діяльності й у такий спосіб зробили стимулюючий вплив на прогрес цієї науки.

Варто звернути увагу і на зворотний зв’язок на роль математики у формуванні елейської філософії. Так, встановлено, що апорії Зенона зв’язані з перебуванням суми нескінченної геометричної прогресії. На цій підставі радянський історик математики Е. Кольман зробив припущення, що «саме на математичний ґрунті підсумовування таких прогресій і виросли логіко-філософські апорії Зенона». Однак таке припущення, очевидно, позбавлено достатніх основ, тому що воно занадто жорстко зв’язує навчання Зенона з математикою при тім, що історичні дані, що мають, не дають підстави затверджувати, що Зенон узагалі був математиком.

Величезне значення для наступного розвитку математики мало підвищення рівня абстракції математичного пізнання, що відбулося у великому ступені завдяки діяльності елеатів. Конкретною формою прояву цього процесу було виникнення побічного доказу («від противного»), характерною рисою якого є доказ не самого твердження, а абсурдності зворотного йому. У такий спосіб був зроблений крок до становлення математики як дедуктивної науки, створені деякі передумови для її аксіоматичної побудови.

Отже, філософські міркування елеатів, з одного боку, з’явилися могутнім поштовхом для принципово нової постановки найважливіших методологічних питань математики, а з іншої послужили джерелом виникнення якісно нової форми обґрунтування математичних знань.