Зовнішня політика. 
Іван Виговський

На вибори Виговського гетьманом прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдови й Волощини — головних дипломатичних партнерів України. Під час ради щодо виборів Виговського був остаточно оформлений союзний договір зі Швецією. Король Карл-Густав X зобов’язувався домогтися визнання Польщею незалежності України, приєднання до неї всіх західноукраїнських земель і посування кордонів Української держави до Пруссії. Від Литви до України мали відійти Берестейське й Новгородське воєводства аж до річки Березини. Україна поновила союз з Туреччиною й Кримом. З Польщею було укладене перемир’я. До Москви вирушило посольство з проханням підтвердити договір 1654 року. На основі Переяславської угоди Москву ставили до відома про обрання нового гетьмана.

Проте Швеція, зайнята власними справами та війною З Данією, не виконала обіцянок. До замирення України з Польщею закликав Україну курфюрст Бранденбурзький. А Польща, зі свого боку, зі шкіри лізла, аби повернути собі Україну, якій обіцяла якнайширшу автономію, майже самостійність при мінімальному, практично номінальному зв’язку України з Польщею.

На цей час царським агентам вдалося вбити клин між гетьманом і запорожцями. До Москви зі взаємними скаргами прибували то запорізькі, то гетьманські посли, а цар від задоволення потирав руки. Він навіть погодився стати арбітром, налагоджуючи порозуміння між гетьманом і Запоріжжям. Москва нав’язала козакам нову раду для виборів гетьмана й відрядила на неї свого представника. Але рада, попри всі внутрішні незгоди, одноголосно підтвердила обрання Виговського гетьманом. Проте й Виговський змушений був дати Москві великі аванси. Він підтвердив принципову згоду на по-садження московських воєвод у стратегічно важливих містах України — Переяславі, Ніжині й Чернігові, а також обіцяв передати Москві південну Білорусь зі Старим Биховом. А найголовніше — зобов’язався припинити зносини зі Швецією.

В історії повстання проти Виговського полтавського полковника Мартина Пушкаря та запорізького кошового Якова Барабаша настільки чітко було видно московську підтримку, що Виговський вкотре задумався над пошуками іншого зовнішньополітичного партнера або іншого протектора.

І українське суспільство розкололося. Старшина й сам Виговський знову звернули свої погляди до Польщі. Польща, на той час знесилена та ослаблена безперервними війнами, мала повну шляхетську свободу, що так імпонувало старшині, й високий рівень розвитку політичного життя. Передові діячі того часу не могли не помічати, що з Москви йде зовсім інше. Вони бачили, що московська політика спрямована на повільне обмеження всіх державних прав України, на перетворення її на звичайну провінцію Московського царства. Як зазначає Д. Дорошенко, українська старшина зі страхом придивлялася до суворого московського абсолютизму, до грубих і жорстоких московських звичаїв, до московської нетерпимості й релігійного фанатизму. Чи бути вільним, незалежним шляхтичем, одне слово якого блокувало прийняття рішення в сеймі, чи називатися й насправді бути царським «холопом», як іменували себе навіть найродовитіші піддані царя, — для української верхівки було далеко не байдуже.

Але по-іншому ставилися до цих процесів звичайні козаки й селяни. Вони боялися, що разом із союзом з Польщею повернуться національно-релігійні утиски й панщина. Тому повернення до державної злуки з Польщею в широких верствах українського народу було дуже непопулярним. З докорінних розбіжностей в інтересах різних прошарків суспільства і розпочалася справжня трагедія України, поглибивши прірву між масою козаків та селян і старшиною, що врешті-решт і призвело до «руїни» .