Цивілізація як об'єкт соціально-філософського і філософсько-освітнього аналізу

ЦИВІЛІЗАЦІЯ ЯК ОБ'ЄКТ СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОГО І ФІЛОСОФСЬКО-ОСВІТНЬОГО АНАЛІЗУ

На зламі століть суттєво зріс інтерес до світоглядної проблематики: що є людство в XXI столітті, які глобальні та регіональні проблеми воно розв’язує, якою є Людина в новому тисячолітті, які цілі вона переслідує? У коло інтересів світової науки впевнено ввійшла й цивілізаційна проблематика: що таке світова цивілізація, які цивілізації існують і мають кращі перспективи для розвитку, якою мірою ворогують або співпрацюють глобальні цивілізації, яку цивілізаційну специфіку мають системи освіти й виховання тощо.

Сьогодні про цивілізаційне бачення світу 6 написано багато книжок і статей. Одні дослідники (С. Хантінгтон) акцентують увагу на зіткненні цивілізацій. Інші (в Україні - М. Михальченко, Ю. Павленко) не погоджуються з тезою «зіткнення цивілізацій» і доводять, що співпраця, взаємодія цивілізацій є реальністю в глобальному масштабі. Йде дискусія і про Людину XXI століття: чи прагне вона до освіти і пізнання невідомого, як вона виховується, чи стає моральнішою і передбачливішою у питаннях війни та миру, екологічної безпеки, в розвиткові науковотехнічного прогресу?

Отже, предмет обраного нами дослідження лежить в річищі загального інтересу людства і науковців до перспектив розвитку суспільств, держав та осіб, а також людства як загальносвітової цивілізації. У той же час нас цікавило питання: що таке Україна, які перспективи розвитку нашого суспільства, держави та інститутів громадянського суспільства, наскільки високим є інтелектуальний потенціал України, чи правильним шляхом модернізується наша освіта і система виховання? Важливо також дослідити рівень розвитку української особистості, механізм її самоідентифікації та самореалізації.

Вагомий внесок у вивченні поняття «цивілізація аналізують українські дослідники Андрущенко, Л. Губерський, М. Михальченко, зокрема у монографії «Культура. Ідеологія. Особистість» (К., 2002. — 580 с.), а також Кримський та Ю. Павленко.

На підставі аналізу підходів М. Вебера, Е. Дюркгейма, О. Шпенглера; П. Сорокіна, А. Тойнбі, А. Кребера, Ф. Бегбі, К. Квіґлі, Р. Колборна, К. Даусона, С. Айзенштата, Ф. Броделя, У. Маккніла, А. Боземен, І. Валлерстайна, Ф. Фернан-дезАрместо Хантінгтон виділяє такі загальні риси об'єктивного порядку, як мова, історія, звичаї, інститути і релігія, підкреслюючи особливу роль останньої [10, 46 — 49].

Щоб продемонструвати варіативність у підходах до визначення поняття цивілізації, наведемо декілька прикладів цих визначень, які дають у роботах класики суспільствознавства, а також сучасні вітчизняні, східні і західні вчені, котрі цілеспрямовано працюють в аспекті цивілізаційного підходу.

У більшості випадків поняття «цивілізація» вживається як цілком рівноцінне поняттю «культура», і цивілізація у такий спосіб розглядається насамперед як спільність духовних традицій людей, об'єднаних територіально протягом тривалого часу Ця точка зору доведена до небезпечної пізнавальної межі в дослідженні культуролога Ф. Бегбі, який використовує термін цивілізація для розмежування «більших, складних культур… від невеликих, простіших, котрі традиційно були винятково заповідною областю антропологів [9]. Інші дослідники, як наприклад К. Квіґлі, пред’являли вимоги до економічного рівня культури, яка б претендувала називатися цивілізацією, вважаючи, що це повинна бути «продуктивна культура з апаратом для експансії» [13]. Якщо К. Квіґлі вважав, що наявність у ній міст і писемності не є обов’язковим, беручи за приклад цивілізацію інків і європейську цивілізацію до X ст., то для Ф. Бегбі, неодмінна умова — це міста, що є культурними центрами.

Цивілізація у Ф. Броделя — це перш за все якийсь простір, як «культурно-географічна зона» (прив'язана до географії і демографії), деякий «ансамбль», у якому можна знайти багато певним чином упорядкованих елементів культури (особливе відношення до техніки, манера вести господарство, вірити, любити тощо). Однак загальні принципи регуляції, закономірності змін, сутнісні зв’язки та ієрархія різних компонентів — усе це залишається за рамками пояснення. Почасти, Ф. Бродель відмовляється від уявлень про циклічність у динаміці цивілізацій, розглядаючи їх як перемінну тривалість. Історія ніби складається з численних окремих історій — історій мови, писемності, науки, мистецтва, права, соціальних і політичних інститутів, техніки, буденного життя тощо. Кожна цивілізація з’являється у своєму неповторному розмаїтті, у якому досить важко припустити загальні принципи устрою і закони Сравнительное изучение цивилизаций. Хрестоматия / Под ред. Б. С. Ерасова. — М.: Аспект Пресс, 1999. — С. 42.

А. Тойнбі наголошував, що гносеологічні визначення цивілізації як «розумоосяжної» одиниці історичного аналізу, як «визначеної фази в розвитку культури», що існує протягом тривалого часу [14], не можна вважати досить чіткими, бо вони не містять критеріїв, що вирізняють цивілізацію серед інших понять.

Особливо широкого вжитку поняття «цивілізація» набуло в кінці XX століття у зв’язку з активним використанням цивілізаційного підходу для вивчення історії розвитку світового суспільства.

Цей метод, не скасовуючи формаційного аналізу, значно збагачує і розвиває його. Цивілізаційний підхід дозволяє перебороти однолінійність, властиву формаційному уявленню про історичний процес. Він припускає включення в історичне дослідження не тільки матеріальної основи суспільства, але й усіляких феноменів культури, географічних, демографічних, етнічних і навіть психологічних особливостей окремих груп країн і регіонів, націй і рас, а також їхній взаємний вплив один на одного. Унаслідок цього вивчення історії стає більш конкретним, а сама вона здобуває властиву їй багатобарвність.

Свій початок цивілізаційний підхід бере з кінця XVIII століття, коли було вперше вжито термін «цивілізація». На думку Л. Февра, спочатку поняття «цивілізація» використовувалося або з метою протиставити культуру Франції іншим культурам, або для того, щоб відтінити особливість етапу розвитку суспільної думки в Просвітницьку епоху, або для того, щоб показати відмінність варварських народів, де закон не діє, від народів (цивілізацій), де закон діє [12].

Як спроба удосконалити традиційні визначення цивілізації цікава стаття Р. Вескотта, у якій на основі творчого осмислення концепцій А. Тойнбі й інших дослідників в області історії цивілізацій, починаючи з М. Данилевського, дається можливий варіант «зведеного» узагальненого визначення. Воно включає ряд умов: по-перше, «культура повинна одержувати продукт від землеробства або скотарства (а не збирання); по-друге, вона повинна бути урбаністичною, а також мати писемність і плавити метал» [15]. Наявність принаймні двох або трьох з перерахованих ознак автор уважає обов’язковим. Як ми бачимо, Р. Вескотт не зводить поняття «цивілізація» тільки до своєрідності духовної культури і пред’являє окремі вимоги до рівня економічної зрілості суспільства. Однак і це визначення не можна вважати універсальним, позаяк воно дається, як і більшістю попередників Р. Вескотта, за принципом «виключення», «відділення» цивілізацій від «примітивних суспільств». Визначення такого роду скоріше дозволяє уявити, що саме не належить до області цивілізації, ніж скласти поняття про цей феномен.

Дійсно, у сучасних визначеннях цивілізації, які використовуються на Заході, ключовим словом залишається «культура», причому культура переважно духовна, що характеризує і спільності, і співтовариства людей. Отже, цивілізація розуміється як найвищий рівень культурної спільності різних суб'єктів: окремих людей, країн, соціальних груп, народів, націй тощо.

Цікаву концепцію цивілізації залишив нам один із визначних представників традиції діалектичного раціоналізму в західній філософії першої половини XX століття Робін Джорж Коллінгвуд. Цивілізація, на його думку, «означає таке суспільство, у якому людина здобуває те, що їй потрібно для виживання і зручностей життя, не знедолюючи інших»… Таке суспільство, у якому кожен його член заробляє на життя, не паразитуючи на збіднінні інших, яке є суспільством процвітання. Це суспільство, у якому суддею в людських справах як між окремими людьми, так і між групами, є не насильство, а згода. Ця умова має на увазі дві інші. У юридичних і політичних аспектах, мир означає закон і порядок: заміну насильства «упорядкованим» поводженням відповідно до правил, прийнятих усіма зацікавленими особами. В економічному аспекті мир означає процвітання" [16].

Отже, «мир», «процвітання», «закон і порядок» — ось та система основних цінностей, яка робить суспільство цивілізованим. Таким чином, згідно з діалектичним законом сутність цивілізації розкривається у протистоянні своїй протилежності, як світло на фоні мороку, як мир у порівнянні з війною. І далі: «Цивілізації є процес нескінченного наближення до ідеального стану… і віддалення від суперечливого їй іншого ідеального стану, який я називаю варварством. Це ідеальний стан, а не дійсність; жодне суспільство не є цілком цивілізованим, і жодне суспільство не можна вважати цілковито варварським» [17].

Деякі суспільствознавці вважають ідеологію «найспецифічнішою» основою цивілізації, від якої вона цілком залежить як теоретична (релігійна або світська) форма існування базових духовних цінностей. Але в цьому випадку вона характеризує лише цивілізаційну еліту, меншою мірою інтелігенцію, а на рівні народних мас взагалі губиться. Залежно від характеру ідеології вони визначають наступні цивілізації: релігійнокультові, релігійно-теологічні, релігійно-політичні, державно-етичні, а залежно від самостійності розвитку — первинні, вторинні, третинні [6].

Важливою методологічною проблемою соціального пізнання, філософії освіти і виховання є розмежування понять «формація» і «цивілізація» відповідно до методологій аналізу соціумів, що з них випливають. Наприклад, С. Крапивенський розмежовує формаційний і цивілізаційний підходи до визначення суспільства і услід за іншими вважає, що цивілізація є власне соціальна організація суспільства, що характеризується з аг, а ль ни м з в 'я з ком і нд и ві д ів і п ер ви н ни х спільностей з метою відтворення і збільшення суспільного багатства [2].

Як видно з вищесказаного, визначення поняття цивілізації є досить складним завданням і має безліч акцентів у різних науках: антропології, історії, культурології, соціальній філософії. Про це, зокрема, писав і А. Тойнбі: «Наука не має методологічного інструментарію, що дозволяє виокремити сутнісні, визначні параметри цивілізаційних комплексів. У кращому випадку ми вміємо описувати конкретні цивілізації, але не знаємо, в чому полягають їх системоутворюючі основи» [8]. Для нього такою системоутворюючою підставою були релігія і Всесвітня церква.

Важливою причиною недостатньо чіткого розуміння сутності, структури і функції цивілізацій є досить суперечливе визначення тих вузлових понять, через які вони розкриваються: суспільство, формація, культура, ментальність, цінність тощо.

Цивілізація не включає ознак, що не є досягненням даного народу в порівнянні з попереднім етапом або в порівнянні з іншими народами.

Отже, цивілізація — це, значною мірою, оціночна характеристика культури даного народу або групи народів: те, що входить у цивілізацію в одному сенсі, може не входити в іншому. У цьому змісті цивілізація є досить розмитим поняттям соціальної філософії, критерії цивілізації можуть бути зовсім різними. цивілізація формація суспільство особистість Звернення до терміна «цивілізація» і формування цивілізаційної теорії проходило у двох напрямках наукової світової думки, що розвивалися паралельно. Один напрям, у рамках якого сформувалися соціальні науки, був покликаний пояснити розмаїття матеріальнопредметного світу і виявити закономірності розвитку індустріального суспільства. Визначальними для цього напрямку виступали матеріальне виробництво, економіка, спосіб господарювання і породжені ними відносини. Другий напрямок спирався на гуманітарні методи досліджень і породив комплекс гуманітарнофілологічних та історичних наук, які повинні були розкрити багатомірність світу в його соціальних і культурних вимірах [3].

Також ідейним підґрунтям цивілізаційної парадигми можна вважати філософську концепцію І. Гердера, який обґрунтував ідеї багатоманітності і рівноправ'я культур різних народів. При цьому ідея багатоманітності культур співвідноситься у нього з принципом еволюції, в якій тією або іншою мірою беруть участь усі народи. Історіософські погляди були також притаманні і Г. Геґелю, який розташував народи за ступенем саморозвитку абсолютного духу. Тобто гегелівська концепція дещо втратила плюралістичність гердерівської теорії, застосувавши принцип ієрархіїзації народів і культур.

Наприкінці XIX ст. з’явилися дослідження М. Данилевського, що сформулював концепцію «культурно-історичних типів» і виокремив десять таких типів і п’ять законів їхнього утворення. За Данилевським, історія розвитку і загибелі цивілізацій є явище більш складне, ніж історія розвитку і загибелі окремих держав. Ідея автора зводилася до того, що цивілізація не має обов' язкової приналежності до конкретної держави. В основі її розвитку лежать не тільки економічні, але і культурні, включаючи релігійні, моменти. Період цивілізації «є час розтрати — розтрати корисної, доброчинної, складової, ціль самого існування, але всетаки розтрати: і яким би не був багатим запас сил, він не може нарешті не збідніти…» [1].

М. Данилевський також стверджував, що «загальнолюдської цивілізації» не існує і не може існувати Данилевский Н. Я. Россия и Европа. — М.: 1991. С. — 108.

У працях Данилевського можна знайти всі основні положення, що відстоювалися і розвивалися в пізніших працях з проблеми цивілізацій, зокрема роботах О. Шпенглера, А.Дж. Тойнбі, Л. Гумільова, П. Сорокіна або інших вчених. По суті, в основу подальшої розробки цивілізаційного підходу були покладені (або незалежно відтворені) наступні чотири основні положення його теорії: зв' язок процесу формування і розвитку цивілізацій із соціокультурними, природно-кліматичними й іншими особливостями; розбіжність кордонів держав із кордонами цивілізацій; некоректність твердження про існування єдиної, загальнолюдської цивілізації; відносна недовговічність цивілізацій.

Усі згадані мислителі, як ми вже звертали увагу, цивілізацію розглядають як культурну спільність людей, що проходить стадії становлення, розквіту й занепаду. Але культурні підстави цієї спільності вказуються різні Соловьев С. В. Социальная философия. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. — С. 317.

За О. Шпенглером, культури — це організми, а світова історія є їх колективною біографією. Вони народжуються, ростуть і, виконавши своє призначення, вмирають. Кожна культура в своєму розвитку проходить через стадії, подібні до стадій розвитку живих організмів: дитинство, юність, зрілість і старість. Кожна культура має свою душу. Народження культури є пробудженням великої душі. Коли усі цілі в результаті розвитку душі досягнуті, культура входить у свою останню стадію — стадію цивілізації. Характерними ознаками цивілізації є космополітизм і містагіганти.

Теорію цивілізацій А. Тойнбі можна розглядати як кульмінацію тих теоретичних розробок, які були зроблені М. Данилевським і О. Шпенглером. Перш за все, він розглядає проблеми пов’язані з зародженням цивілізацій. Друге коло проблем торкається проблеми росту цивілізацій. На думку А. Тойнбі, зростання цивілізацій не супроводжується ні географічним розширенням суспільства, ні технічним прогресом, ні посиленням володарювання над природним середовищем. Справжнє зростання цивілізації, за А. Тойнбі, — це постійний та кумулятивний процес її внутрішнього самовизначення та самовираження, так звана етералізація її цінностей (підвищення) та ускладнення її апарату та технологій. З точки зору міжсоціальних та міжособистісних відносин зріст цивілізації - це неперервний творчий «відхід та повернення» харизматичної меншості суспільства в процесі успішних відповідей на нові виклики середовища, що постійно поновлюються.

У даний час, коли усе більше уваги починає приділятися аналізові мікроі макроструктур та механізмові їхньої взаємодії, сприйняття класифікації Тойнбі помітно змінюється. Цікава в цьому плані позиція Р. Вескотта, що вважає за необхідне упорядкувати класифікацію цивілізацій, запропоновану А. Тойнбі, (а також інших дослідників) саме на основі більш послідовного включення у неї макроі мікроструктур.

У розумінні П. Сорокіна, цивілізація — це насамперед система елементів культури, відносно самостійних від їхніх творців і спостерігачів: «У безмежному „океані“ соціокультурних явищ існують великі культурні системи, що інакше називають культурними над системами або ж цивілізаціями, які функціонують як реальна єдність. Вони не збігаються з державою, нацією або будь-якою соціальною групою. Зазвичай кордони цієї культурної спільноти перекривають географічні межі національних, політичних чи релігійних кордонів» [5].

Цивілізації як великі надсистеми визначають основну частину змін, що відбуваються на поверхні цього соціокультурного «океану», у тому числі історичні події і життєдіяльність малих соціокультурних одиниць. Поглиблене вивчення основних культурних макросистем дає макропоказники для вивчення всього культурного космосу.

Кожна цивілізація будується на якому-небудь філософському принципі або кінцевій цінності, які реалізує протягом свого життєвого шляху у всіх своїх компонентах. Кожна з культурних над систем зберігає свою самобутність усупереч змінам у компонентах, з яких складається. Зміни носять внутрішній, іманентний характер, а зовнішні впливи прискорюють або сповільнюють їх. Життєвий шлях суперсистем здійснюється не лінійно, а циклічно, ритмічно. Усі теоретики виділяють фази життєвого циклу цивілізацій. Однак кожна цивілізація випливає власним курсом, проходячи етапи генезису, росту, розквіту, зів'янення, занепаду і відродження.

На думку Пітирима Сорокіна, більшість цивілізацій є не тільки культурні системи, а й великі соціальні системи, що склалися на основі центрального ядра, яке формується з культурних змістів, цінностей і норм або інтересів. Цивілізації бувають декількох типів. Одні з них поєднуються загальною мовою або етнічним походженням, живуть по сусідству і не творять єдиної держави; інші є державними об'єднаннями; треті - релігійними спільнотами; четверті - це соціокультурні суміші різних мовних, державних, економічних і територіальних спільнот.

С. Хантінгтон у своїй роботі «Зіткнення цивілізацій» [11] досліджує історію і сьогодення цивілізацій. За Хантінгтоном, цивілізація — це «найвища культурна спільнота людей та найширший рівень культурної ідентифікації, крім того, що відрізняє людину від інших біологічних видів… цивілізації - це найбільші „ми“, усередині яких кожен відчуває себе в культурному плані як вдома і відрізняє себе від усіх інших». У результаті аналізу досліджень класиків Хантінгтон робить висновок, що цивілізації всеосяжні. Він уважає, що держави в рамках однієї цивілізації тісніше пов’язані одна з одною, ніж з державами за межами цивілізації. Вони можуть частіше воювати одна проти одної і частіше вступати в дипломатичні відносини. Вони будуть взаємозалежніші в економічних відносинах. У них будуть існувати взаємопроникаючі естетичні і філософські течії. Також автор відзначає, що цивілізації не мають чітко позначених меж; що вони смертні, але разом з тим живуть довго — еволюціонують, адаптуються і є найбільш постійними людськими об'єднаннями. Учений, проаналізувавши різні стадії цивілізацій, що виокремили Квіґлі, Мелко, Тойнбі та інші відзначив, що цивілізації проходять через добу труднощів або конфліктів, виникнення універсальної держави і дезінтеграції.

Висновок

Отже, звернення філософів та істориків до ідеї цивілізації і використання ними різних методологічних підходів дає змогу дати відповіді на питання, поставлені перед людством сучасною епохою, яка поєднала в собі особливості і проблеми усіх існуючих до цього цивілізацій.

Таким чином — життя у демокр атичному, цивілізованому суспільстві передбачає відмову від пріоритету групи, класу, нації чи держави і визнання пріоритету особистості. Особистість сприймає багато загальноцивілізаційних, етнонаціональних, релігійних й атеїстичних цінностей, на неї здійснюють вплив традиції минулого та ідеали майбутнього. Різнобічні впливи не завжди позитивні. Вивчення усієї системи зовнішніх впливів на особистість, її внутрішній світ — залишиться завжди актуальним.

Література

• 1. Данилевский Н. Я. Россия и Европа: [текст]. / Н. Данилевский — М.: 1991. С. 91 — 92.
• 2. Крапивенский С. З. Социальная философия: [учебник]. / С. Крапивенский — М.: Владос, 1998. С. 165.
• 3. Сравнительное изучение цивилизаций. Хрестоматия:[текст]. / Под ред. Б. С. Ерасова. М.: Аспект Пресс, 1999. С. 26.
• 4. Семенникова Л. И. Россия в мировом сообществе цивилизаций: [текст]. Л. Семенникова / - Брянск, 1996. С. 28.
• 5. Сорокин П. Социальная и культурная динамика: [текст]. П. Сорокин /СПб., 2000. С. 47.
• 6. Соловьев С. В. Социальная философия: [текст]. С. Соловьев / - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. С. 318.
• 7. Социальная философия: [текст]. / М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. С. 318.
• 8. Тойнби А. Постижение истории: [текст]. А. Тойнби / М.: Прогресе, 1996. С. 77.
• 9. Хачатурян В. М. Проблема цивилизации в «Исследовании истории"[Текст]А. Тойнби в оценке западной историографии / Цивилизации: [текст] 1994. С. 210.
• 10. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций: [текст] - М.: ООО «ИздательствоАСТ», 2003. С. 46−49.
• 11. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций: [текст].
• 12. Хантингтон-М.: ООО «ИздательствоАСТ», 2003. 603 с.
• 13. Февр Л. Бои за историю: [текст]. Л. Февр — М.: 1991. С. 241 — 242.
• 14. Quigley С. The evolution of civilizations. An introduction to historical analysis. Indianapolis, 1979. C. 134.
• 15. Toynbee A. A study of history. Vol. 12. C. 274.
• 16. Wescott R. The enumeration of civilizations // History and theory. 1970. Vol. 9, N1. P 69.
• 17. Collingwood R.G. Tssays in Political Philosophy. Oxford. 1989. P 224.
• 18. Collingwood R.G. The new Leviathan. P. 51 — 52.